Теоретична парадигма держави

Аналіз будь-якої держави можна здійснити за такою схемою:

• Форма правління.

• Форма державного устрою.

• Політичний режим.

• Рівень конституціоналізму.

• Рівень суверенітету.

• Функціональність.

Це дослідницька модель аналізу компонентів держави, взя­тих окремо, але таких, що дають цілісну картину; у цих компо­нентах зосереджена система основних знань про державу. Вони дають уявлення про об'єкт дослідження і пояснюють емпіричний матеріал, який відноситься до певної держави. Тому вони склада­ють теоретичну парадигму держави (від грецького paradeigma -приклад, зразок).

Парадигматичний підхід дозволяє вичленити типові риси і характеристики держав. Він реалізується в синхронному і діахронному (історичному) аспектах. Перший передбачає аналіз держави в конкретному часовому зрізі, другий - в її історичному розвитку.

Форми правління

Форма правління - це організація верховної влади, структура і порядок взаємовідносин виших державних органів, посадових осіб і громадян. За способом організації влади та її формальним джере­лом форми правління поділяються на монархії та республіки.

Монархія - перша історична форма правління і характери­зується вона тим, що верховна влада належить одній особі, яка є формальним джерелом влади. Монарх - голова держави, одержує посаду в спадок і його влада не є похідною від якоїсь іншої влади чи виборців.

У політичному світі існують кілька різновидів монархії. Абсо­лютна монархія - це всевладдя глави держави і відсутність пар­ламентської форми правління (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Бахрейн, Бруней). Така форма правління властива для багатих країн периферії капіталістичного світу. У вибірних монархіях главу держави обирають правителі державних утворень і регіонів (Федерація Малайзії, в Об'єднаних Арабських Еміратах діє коле­гіальний монарх: єміри створюють Вищу Раду). Конституційна монархія - держава, в якій повноваження монарха обмежені конституцією. Конституційні монархії поділяються на дуалістичні і парламентські. В дуалістичній монархії глава держави наділений переважно виконавчою владою і частково - законодавчою (Йорданія, Марокко, Кувейт). У парламентській монархії глава держави фактично реалізує представницькі функції і лише част­ково — виконавчі; інколи він має право вето на рішення парла­менту, яким практично не користується. Переважна більшість сучасних демократичних монархій - парламентські монархії, в яких уряд формується парламентською більшістю і підзвітний пар­ламенту, а не монарху (Бельгія, Великобританія, Данія, Швеція, Японія, Норвегія, Іспанія). У теократичних монархіях (Вати­кан) у влади знаходиться вище духовенство.

Республіка - друга історична форма правління і є найбільш поширеною в сучасному політичному світі. Основною ознакою республіки є представництво влади. На відміну від монархії, єди­ним джерелом влади за конституційним правом є народна більшість, а вищі органи влади обираються громадянами. Сам термін <<республіка» (лат. res publica - «суспільна справа») пов'я­заний семантично з народом - первісним суб'єктом політики і влади. У сучасному світі існують три основні різновиди республіки: президентська, парламентська і змішана. Історії відомі також ра­бовласницька, аристократична, радянська, плутократична та інші різновиди республік.

Форми державного устрою

Форма державного устрою - це територі­ально-організаційна структура держави, яка характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влаои. за цією озна­кою розрізняють унітарні (прості, національні), федеративні (союзні, багатонаціональні), конфедеративні держави та імперські утворення.

Унітарна держава - єдина, політично однорідна організація, яка складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають власної державності. У такій державі єдина конституція і громадянство, а всі державні органи діють на основі єдиних правових норм і утворюють єдину правову систему. Унітаризм утвердився в основному в країнах з мононаціональним населен­ням. Унітарні держави бувають централізованими: місцеві, низові органи тут не мають автономії і безпосередньо підкорюються центральній владі (Великобританія, Данія, Швеція, Україна). У децентралізованих унітарних державах великі регіони користу­ються широкою автономією і навіть формують власні адміністра­тивно-управлінські структури; вони самостійно вирішують надані їм у ведення центральними органами влади питання в галузі освіти, комунального господарства, громадського порядку тощо (Франція, Італія, Іспанія).

Федерація — сталий союз держав (державний союз), самостійних у межах компетенцій, розподілених у федеральній конституції між ними і центром, держав, що мають власні законодавчі, виконавчі та судові органи, і відповідно власну конституцію та навіть подвійне громадянство.

Головна відмінність федерації від унітарної держави полягає в тому, що джерелом влади і суб'єктами державного суверенітету є великі територіальні утворення (штати, землі, кантони) і весь народ, що складається з рівноправних громадян. В унітарній державі презентований лише один суб'єкт суверенітету - народ.

Федеральний принцип державного устрою покликаний забез­печити вільне об'єднання і рівноправну взаємодію спільнот, які відрізняються за своєю специфікою, і створити оптимальні можливості для саморегуляції регіонів та етнічних меншин, а та­кож наблизити владу і управління до громадян.

Федерація створюється на основі розподілу функцій між її суб'єктами і центром, що зафіксовано в союзній конституції. При цьому виникає феномен трирівневої компетенції: частина питань є виключною компетенцією союзних органів, друга - суб'єктів федерації, третя - спільної компетенції. Кількість конституцій у федерації визначається за формулою: «федеральна конституція + конституції її членів».

Члени федерації - співучасники загальнодержавного суверенітету і фактично не мають індивідуального суверенітету і права односто­роннього виходу із союзної держави. В СІЛА конституційна проце­дура виходу (сецесії) з федерації надзвичайно ускладнена, що робить її практично нездійсненною. У Канаді жителі провінції мають конституційне право на проведення референдуму з питання виходу із Канадської федерації. У Квебеку це право було реалізоване, але результат був негативний: громадяни-франкофони не змогли набра­ти потрібної кількості голосів. Федерація, на відміну від конфедерації, в переважній більшості випадків довела свою життєздатність.

Конфедерація - постійний союз суверенних держав, створю­ваний для здійснення конкретних спільних цілей економічного, воєнного, дипломатичного чи іншого характеру. її члени повністю зберігають свій державний суверенітет і передають у компетенцію союзу вирішення обмеженої кількості питань, найчастіше в царині зовнішньої політики, оборони, транспорту і зв'язку, грошової си­стеми. У цьому союзі відсутні єдині органи державної влади і управління, але створюються спеціальні установи для координації дій учасників союзу щодо реалізації намічених спільних завдань.

Конфедерації двічі виникали і діяли в США в 1776-1787 pp. та в період громадянської війни 1861-1865 pp., яка велась Конфедерацією південних штатів проти північних штатів. «Священна римська імперія германської нації», яка виникла на уламках колишніх територій Римської імперії, була «тінню» конфедерації у вигляді конгломерату державних утворень. Конфедерації існували у Швейцарії до 1848 p., у Німеччині в 1815-1867 pp. та в деяких латиноамериканських і африканських країнах (Велика Колумбія, Танзанія, Сенегал, ОАЕ тощо). Ця форма об'єднання нетривка і трансформується у федерацію або розпадається. Співдружність Незалежних Держав є прикладом кволої аморфної конфедерації - якогось передконфедераційного ста­ну колишніх державних утворень СРСР, яка відрізняється слабки­ми механізмами координаційної взаємодії.

Імперія - державне утворення з різнорідним етнічним складом населення, сформоване на основі великих територій, з концентра­цією влади, асиметричними відносинами панування (домінування) і підкорення між центром та периферією. Імперії виникають внаслідок територіальних прирощень до початкового ядра, яке здійснило експансію. Таким ядром могло бути місто чи національна держава (Рим, Македонія). Імперії - держави-ефемериди, тобто недовготривалі структури, від початку приречені на розпад. Однак імперія як функція відносно довговічна, що проявляється у вигляді залишкової імперської політики збереження втрачених прерогатив. Як приклад - Фолк-лендсько-Мальвінська криза початку 80-х років XX ст., коли Великобританія розв'язала збройний конфлікт з Аргентиною. Метрополія - одна з суттєвих ознак імперії. Через відсутність цієї ознаки колишній СРСР не «дотягує» до рівня «класичної» імперії, оскільки вся «метрополія» СРСР обмежувалась кремлівськими стінами і Старою площею.

Політичний режим

Політичний режим - це «внутрішня техно­логія» політичної системи суспільства, сукупність методів здійснення влади, спосіб

функціонування держави, образ державної влади. Це також спосіб відносин між індивідом, суспільством і державою. У широкому ро­зумінні - це спосіб правління, який визначається багатьма чинника­ми: соціально-політичними традиціями певної країни, станом економіки і соціально-класової структури, співвідношенням соціально-політичних сил, характером законодавства тощо.

Рівень конституціоналізму

Рівень конституціоналізму визначається укоріненістю правових норм у функціонуванні державних інститутів, ефективністю та

інтегруючою роллю права у відносинах між політичною і неполітичною сферами суспільства. За цими критеріями можна поділити держави на правові і неправові, хоча абсолютна більшість держав займає певне проміжне місце між ними. Найбільш висо­ким є рівень конституціоналізму в правових соціальних держа­вах, де поєднуються правовий і соціальний принципи та забезпе­чується подвійна гарантія дотримання прав і свобод громадян. У країнах, що модернізуються, конституціоналізм перебуває на стадії формування і утвердження, що обумовлює певну соціальну напруженість у відносинах влади і громадянського суспільства, яке формується.

Рівень суверенітету

Рівень суверенітету характеризує реальну якість верховенства держави в її внутрішній політиці і статус незалежного суб'єкта між-

народного права. Реальний суверенітет є різко відмінним від фор­мально декларованого за своїми соціальними проявами і наслідками. Носієм реального суверенітету є деякі держави, потужні в економічному та ідеолого-політичному відношенні, такі, що забез­печують стабільність у суспільстві та займають гідне місце у світовій політичній ієрархії. Слід зазначити, що в сучасному цілісному і взаємозалежному світі надзвичайно важко реалізувати абсолютний суверенітет, імовірно, доцільніше вести мову про толерантний суверенітет. Поняття «суверенітет» має комплексний характер і містить у собі економічний компонент. Формально-суверенні в політичному відношенні країни нерідко потрапляють у фінансово-економічну залежність від «сильних світу цього», що накладає відбиток на конфігурацію міжнародної політики. Політичним лідерам планети також доводиться в чомусь поступатись своїми суверенни­ми домаганнями, і це довела енергетична криза початку 1970-х pp. Політична географія сучасного світу досить різноманітна, адже у світі є суверенні, напівсуверенні, залежні держави, а також дер­жави — члени тієї чи іншої співдружності (Британська співдружність націй); у деяких країн є статус асоційованого членства.

Функціональність держави

Функціональність держави визначається її здатністю привести в дію внутрішні механіз­ми саморозвитку суспільства і реалізувати в суспільстві посередницьку функцію. Перше залежить від зрілості самого суспільства і адекватності державної політики запитам і зростаючим потребам суспільства. Так, у сучасне

капіталістичне суспільство «вмонтовані» механізми саморегуляції: ринковий механізм, відносини між працею і капіталом як сплетіння боротьби і компромісу (боротьби, обумовленої протилежністю інтересів, і компромісу, визначеного співвідношенням сил, що вирівнялось); нова роль держави як комплексного регулятора соціально-економічних процесів; механізм ідеологічного впливу, який утверд­жує політико-економічний лібералізм у відношеннях соціальних груп.

Друге обумовлене зміною балансу сил у протистоянні праці і капіталу. Посередницька функція держави прямо пов'язана з при­родою держави як знаряддям регулювання суперечностей і конфліктів, що виникають у соціально-диференційованому суспільстві. Держава є соціальною силою, яка підноситься над власними інтересами різних соціальних груп. Вона покликана відшукати формули компромісу між конфліктуючими сторонами. Це завдання ускладнює відсутність передумов у самому суспільстві. На сучасному Заході посередницька функція полегшується через три основні причини: по-перше, прогре­суюча заміна технологій обумовила появу нової соціальної основи для компромісу (розширення «середнього класу»); по-друге, підвищення вартості та ціни робочої сили сприяло розширенню місткості внутрішнього ринку (це нейтралізує полярні суперечності між соціальними групами); по-третє, сформувався новий спосіб жит­тя; він став нормою для більшості населення, що виключає соціально-психологічні непорозуміння.

Все це забезпечує підтримку мас, і політична еліта частіше знаходить оптимальні політичні рішення без особливих соціальних витрат.

Інакше формуються відносини між державою і суспільством у постсоціалістичних країнах. Тут переважає викривлена схема відносин між політичною і неполітичною сферами: суспільство найчастіше перетворюється у функцію держави. Це виявляєть­ся, зокрема, в невиправданому соціальному експериментаторстві, що обертається непоправними втратами. Дисфункціональність дер­жави проявляється, як правило, у невмінні забезпечити соціальне відтворення в його основних параметрах.