Типи, структура і функції держави

Тип держави визначають на підставі ознак, прита­манних усім державам. Економічною основою типології держав є певний тип виробничих відносин, які виража­ють їхню соціальну сутність і призначення. Однак доте-пер/інсують розбіжності у поглядах як щодо критеріїв типізації, так і щодо типології держав.

Марксисти з класових, формаційних позицій виділя­ють історично-формаційні типи держав: рабовласни­цький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Ви­окремлюють також перехідний тип держави від одного історичного типу до іншого.

До речі, історично-формацій­ний поділ держав не заперечує більшість вчених світу. Ін­ша річ — відмінність змістових характеристик марксист­ських і немарксистських підходів означеної типології. Оскільки марксисти вбачають у державі організацію вла­ди пануючого класу, тобто стверджують класовий харак­тер будь-якої держави, вони поділяють сучасні держави на капіталістичні та соціалістичні.

Західні політологи, а тепер і більшість вітчизняних, тлумачать державу як надкласову організацію, поклика­ну задовольнити спільний інтерес нації. Вони поділяють держави на індустріальні й ті, що розвиваються, не до­сягнувши індустріального рівня. Поширеною на Заході і в нас є типологія держав за політичними режимами, від­повідно до якої прийнято виокремлювати тоталітарний, авторитарний та демократичний типи держав (див. розділ 3, тема 3.5).

На сучасному етапі утворилася група держав, які на­зивають посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та Центральної Європи, рес­публіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до демократичної, правової. Деякі автори на початку 90-х років прогнозували виникнення держави соціально-демок­ратичного типу — держави трудящих-власників. Така держава, на їх погляд, мала стати організацією політич­ної влади трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечити реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації й народу на засадах свободи, справедливості та солідарності. На початку XXI ст., коли вже більш-менш викристалізувався сукупний досвід постсоціалістичних трансформацій зазначених держав, вчені, в основному, акцентують увагу на стратегії і так­тиці модернізації держави перехідного типу.

Суттєвою ознакою держав, які донині декларують со­ціалістичний шлях розвитку (Китай, Куба, Північна Ко­рея, В'єтнам), є наявність у них авторитарно-тоталітар­них елементів, абсолютизація, догматизація, національ­на трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе). Нині тут відбуваються певні демократичні перетво­рення. Зокрема, обмежуються командно-адміністративні методи керівництва, запроваджуються елементи ринко­вої економіки тощо. Ці зміни в різних країнах «соціаліз­му» різношвидкісні й різноякісні.

Політологи виокремлюють ще національний тип дер­жави. Ідея національної держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в XIX ст. у «принцип національності». Швейцарський правник І. Блюнчлі виклав його сутність так: «Кожна нація по­кликана створити окрему державу і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою, кожна держава національним організ­мом». Ідея національної держави мала прихильників се­ред західних (П. Манчіні, М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяєв, О. Градовський, К. Каутський) та україн­ських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом більшість з них тлумачили національну державу як дер­жаву з однонаціональним складом населення. Такий під­хід не поділяють більшість теоретиків і політичних дія­чів. Адже нині тільки численних народів на планеті налі­чується до 3 тисяч, а держав — понад 200, з них 90% — багатонаціональні. Відомий американський соціолог і дер­жавний діяч 3. Бжезинський зазначив: «Будь-які спроби розплутати складні проблеми за допомогою національного принципу приведуть до хаосу й різні».

За іншою концепцією національна держава:

— утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території, і, як правило, становить більшість на­селення даної країни;

— є результатом здійснення певною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;

— створює, забезпечує необхідні умови для збережен­ня і розвитку надбань нації в усіх сферах життя;

— поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку інших націй (націо­нальностей), етнічних груп, які проживають на території держави і становлять її народ (без дотримання цього дер­жаву слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною). У такому розумінні більшість держав світу є національними, в тому числі й Україна.

Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взяв­ши за основу критерій соціальної захищеності населення і мету соціальної політики, виділили три типи держав.

Позитивна держава (США) захищає власників від спотворень ринку і від можливих посягань неімущих на перерозподіл національного доходу. її соціальні програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу допомо­ги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така діяльність держави важлива для збере­ження демократії. Але на перерозподіл національного до­ходу і соціальну структуру вона впливає мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 р. припадало 5,1% національного доходу, в 1974 р. — 5,4%, в 1984 р. — 7,4%). Тому за високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в дещо пом'якшеній формі.

Держава соціальної захищеності (Великобританія), мета соціального регулювання у якій полягає в забезпе­ченні прожиткового мінімуму для кожного громадянина, в ліквідації бідності й знедоленості через соціальне стра­хування і соціальні програми. Тут мінімальна забезпече­ність є співмірною з мінімальними потребами в даному суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорцій­но зростанню загального життєвого рівня. Це облагоро­джений варіант ліберальної держави.

Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику, створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства — через регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення непри-вілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це держа­ва загального добробуту, яка вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її «соціалістичною» бу­ло б не зовсім коректно, позаяк термін «соціалізм» дис­кредитований тоталітарними режимами радянського ти­пу, а економічна основа цієї держави — приватновласни­цька, капіталістична.

Структура держави

Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

— органи державної влади, які поділяються на пред­ставницькі, як правило, законодавчі (парламент);

— органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністрати­вні установи на місцях);

— президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;

— органи правосуддя, покликані забезпечити торжес­тво законів у державі;

— контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура, різноманітні контрольні відомства;

— органи охорони громадського порядку (міліція, по­ліція) та органи державної безпеки.

Важливе місце в структурі держави посідають зброй­ні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.

Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тіль­ки державні органи в межах своєї компетенції висту­пають офіційними виразниками інтересів усього суспіль­ства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки засобам переконання, а й дер­жавного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і по­літичних партій.

Серед політологів побутують різні погляди щодо кла­сифікації функцій держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

— правотворча — творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).

—правоохоронна — контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

— економічно-господарська — захист економічної ос­нови суспільства, існуючого способу виробництва, різно­манітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;

— соціальна — регулювання відносин між соціальни­ми та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефектив­на демографічна політика;

— культурно-виховна — регулювання і розвиток си­стеми освіти, культури, науки, фізичної культури і спор­ту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюд­ських та національних цінностей;

— екологічна — захист довкілля, розумне використан­ня природних ресурсів, формування екологічної культури.

Зовнішні функції:

— оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;

— дипломатична — відстоювання і реалізація націо­нальних інтересів держави та її громадян у міжнародно­му житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;

— співробітницька — розвиток економічних, полі­тичних, культурних відносин між державами; поглиб­лення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регі­ональній та політичній основі.