Смертна кара: правовий та етичний аспекти проблеми (Загальна

Декларація прав людини).

Сме́ртна ка́ра або стра́та (ви́ща мі́ра покара́ння) — страта злочинця, чи неугодної владі особи, засудженої на смерть за скоєння особливо тяжких злочинів чи дій, що суперечать державній політиці країни.

Ставлення до смертної кари не є одностайним у багатьох суспільствах — там, де вона практикується, шириться рух за її скасування; у країнах, де вона скасована, існує певна кількість прихильників її відновлення.

Останній раз смертна кара застосовувалася в Росії в 1996 році, після чого ввели мораторій на такий вид покарання, і Російська Федерація була запрошена до Ради Європи, як країна яка скасувала смертну кару. Про те, наскільки конструктивно таке рішення, багато сперечалися і продовжують сперечатися до цих пір. Прихильники смертної кари посилаються на досвід тих країн, де досі є смертна кара.

Смертна кара як міра покарання застосовується сьогодні в 38 штатах США, в колишніх союзних республіках і соціалістичних країнах, в усьому арабському світі, а також у ряді африканських і середньоазіатських держав.

Які злочини караються стратою?

За злочини, які загрожують безпеці держави, в 21 країні світу введена смертна кара. Країни Сходу практикують наказаніет стратою перелюбників, гвалтівників, гомосексуалістів. У 13 державах (у їх числі Японія, США, Єгипет, Індонезія) смертна кара введена за терористичні злочини, пов'язані з викраденням літаків, взяттям заложжніков.

А от у Китаї смертна кара застосовується аж за п'ятнадцять видів злочинів. До вищої міри засуджуються, наприклад, власники публічних будинків, чиновники-корупціонери. дисиденти.

буденності є смертна кара і в таких країнах, як Афганістан і Іран. І в Іраку до наших днів практикується смертна кара. Згадаймо хоча б, як порівняно недавно, в 2006 році, були повішені Саддам Хусейн і його найближчі соратники. У Саудівській Аравії і того гірше, там до наших днів дійшов такий примітивний вид страти, як відсікання голови.

Види смертної кари

Найпоширеніший на сьогоднішній день вид страти - це розстріл. До речі, цей метод позбавлення життя пріменятется і в Білорусії, яка є в даний час едіінственним державою Європи, в якому є смертна кара. У Японії, Млайзіі, Сінгапурі популярна страта через повішення. У Південно-Східній Азії, Тайланд, наприклад, до неї засуджуються і за такі злочини, як зберігання наркотиків.

Зага́льна деклара́ція прав люди́ни — рішення Генеральної Асамблеї ООН, яке є найавторитетнішим джерелом міжнародних норм щодо прав людини.

«Загальна декларація прав людини» була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. в паризькому палаці Шайо. Її перекладено принаймні 375 мовами й діалектами мов[1]. Декларація була прямим наслідком досвіду Другої світової війни і вперше сформулювала ті права, які повинна мати кожна людина. Вона мала рекомендаційний характер, містила 30 статей, зміст яких був уточнений і розвинутий через інституції міжнародних угод, регіональних та національних конституцій та законів. «Міжнародний Білль про права людини» прийняла Генеральна Асамблея 1966 по затвердженні двох Міжнародних пактів: «Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права» та «Міжнародного пакту про громадянські і політичні права».

Україна ратифікувала ці акти 1973 р. Те ж саме зробили понад сто інших країн світу і, тим самим, вони зобов'язалися привести своє національне законодавство у відповідність до прописаних у пактах вимог. Міжнародно-правові акти отримали верховенство над внутрішнім законодавством. А це надало можливість громадянину, чиї політичні чи громадянські права порушені, звернутися за захистом безпосередньо доКомітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Якщо ж певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів.

Структуру «Загальної декларації» запропонував Рене Кассен у другому варіанті проекту. Кассен працював із першим варіантом, підготовленим Джоном Гамфрі. На організацію документа вплинув Кодекс Наполеона. Вона починалась із преамбули, де були окреслено загальні засади[11]. Кассен порівнював Декларацію з портиком грецького храму із фундаментом, східцями, чотирма колонами і фронтоном.

Статті 1 та 2 закладають фундамент, наголошуючи на принципах гідности, свободи, рівности й братерства. Сім абзаців преамбули проголошують причини виголошення «Декларації» і є сходинками до неї. Основний текст «Декларації» формує чотири колони. Перша колона (ст. 3-11) проголошує права індивіда, такі як право на життя й заборону рабства. Друга колона (ст. 12-17) проголошує права індивіда в громадянському й політичному суспільстві. Третя колона (ст. 18-21) проголошує духовні, публічні й політичні свободи, такі як свободу віросповідання й свободу асоціацій. Четверта колона (ст. 22-27) визначає соціальні, економічні й культурні права.

За моделлю Кассена останні три статті Декларації утворюють водограй, що зв'язує всю структуру в одне ціле. Ці статті присвячені обов'язкам індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживання правами на шкоду тій меті, яку заклала в них Організація Об'єднаних Націй. Щороку 10 грудня святкуємо День прав людини на рівні окремої людини, груп, організацій, урядів країн та ООН. Зазвичай святкування кожної десятої річниці супроводжує кампанія з популяризації знань про людські права й «Декларацію». 60-та річниця, що відзначали 2008 проходила під гаслом «Гідність і справедливість для всіх нас»