Методи і принципи дослідження культури

Поняття «метод» (гр. спосіб) – сукупність прийомів й операцій теоретичного або практичного освоєння дійсності. Метод озброює людину системою принципів, правил, завдяки яким вона може досягнути своєї мети. Метод є одним із критеріїв виделення однієї науки зі всього великого знання. Сьогодні існує ціла область знання про методи – методологія. В методології наукового дослідження виділяють загальнонаукові й одиничнонаукові. Найбільш загальними є філософські методи. Серед наукових методів розглядають теоретичний та емпіричний рівні пізнання.

Емпіричний рівень наукового пізнання характеризується безпосереднім дослідженням реально існуючих, почуттєво сприйманих об’єктів. На цьому рівні здійснюється процес накопичення інформації про досліджувані об’єкти, явищах шляхом проведення спостережень, виконання різноманітних вимірів, постановки експериментів.

Теоретичний рівень наукового дослідження здійснюється на раціональній (логічної) сходинці пізнання. На даному рівні відбувається розкриття найбільш глибоких суттєвих сторін, зв’язків, закономірностей, властивих досліджуваним об’єктам, явищам. Теоретичний рівень являє собою більш високий рівень у науковому пізнанні. Результатом теоретичного пізнання стають гіпотези, теорії, закони. Слід знати, що метод сам по собі ще не визначає успіху в пізнанні тих або інших сторін дійсності. Важливо ще вміння правильно застосовувати метод у процесі пізнання. А для цього необхідно знати предмет дослідження.

Теоретичні методи досліджень: діалектичний і метафізичний. Однією з важливих вимог діалектичного методу є те, щоб вивчати об’єкт пізнання з усіх боків, прагнути до вивчення як можна більшого числа властивостей, зв’язків і відносин. Принцип всебічності реалізується у вигляді комплексного підходу до об’єктів пізнання. Важливе місце в діалектичному методі пізнання займає проблема обліку зв’язків досліджуваного об’єкта з іншими об’єктами. Дослідження зв’язків між попередніми й наступними станами системних об’єктів проводиться в рамках принципу детермінізму, що дозволяє розкрити причинно-наслідковий ряд у розвитку тих або інших об’єктів.

Вивчення об ’ єктів у їхньому розвитку є найважливішим принципом діалектики. Саме цей принцип найбільше яскраво відрізняє діалектичний метод від метафізичного, який розглядав явища поза їхнім взаємним зв’язком і розвитком.

У числі загальнонаукових методів слід виділити:

1) метод сходження від конкретного до абстрактного й абстрактного до конкретного;

2) метод ідеалізації (уявного внесення певних змін у досліджуваний об’єкт відповідно до цілями дослідження). Цей метод корисний тоді, коли необхідно виключити ряд властивостей об’єкта, які суттєві в його функціонуванні, але приховують процеси, що відбуваються в ньому. Складний об’єкт у процесі ідеалізації представляється як би очищеним, що полегшує його вивчення (це відрізняє ідеалізацію від фантазії);

3) метод формалізації – відображення змістовного знання в знаково-символічному виді, яке дозволяє відволіктися від вивчення реальних об’єктів, змісту, що описують їх теоретичні положення і оперувати замість цього символами (знаками). Формалізація може відбуватися за допомогою природних або штучних мов (математичні описи різних об’єктів).

Емпіричні методи дослідження: спостереження, експеримент, вимірювання, порівняння.

Спостереження – цілеспрямоване, планомірне й систематичне спостереження об’єктів, що опирається в основному на дані органів почуттів (відчуття, сприйняття, уявлення). Дозволяє одержати первинну інформацію про об’єкти навколишньої дійсності. По способу проведення спостереження можуть бути безпосередніми й опосередкованими (з використанням тих або інших технічних засобів).

Наукові спостереження супроводжуються описом об’єкта пізнання, необхідного для фіксування властивостей, сторін об’єктів, що становлять предмет дослідження. Описи результатів спостережень утворюють емпіричний базис науки, опираючись на який дослідники створюють емпіричні узагальнення, порівнюють досліджувані об’єкти, роблять їхню класифікацію по тем або іншим ознакам, з’ясовують послідовність етапів їх становлення й розвитку.

Експеримент – активний, цілеспрямований й строго контрольований вплив дослідника на досліджуваний об’єкт для виявлення й вивчення тих або інших сторін, властивостей, зв’язків. Експериментатор може перетворювати досліджуваний об’єкт, створювати штучні умови його вивчення, втручатися в природній плин процесів. Поряд із цим експеримент можна багаторазово відтворювати, він дозволяє виявити ті зв’язки, які не виявляються в природніх умовах. Експеримент використовується для перевірки досвідом гіпотез і теорій для одержання нових наукових концепцій.

Вимірювання – це процес, що полягає у визначенні кількісних значень тих або інших властивостей, сторін досліджуваного об’єкта, явища за допомогою спеціальних технічних обладнань. Результат вимірювання виходить у вигляді деякого числа одиниць виміру – еталонів, з якими й рівняється вимірювана сторона об’єкта або явища (система СІ).

Порівняння – пізнавальна операція, що лежить в основі суджень про подібність і відмінність об’єктів, зіставлення з метою з’ясування того, як співвідносяться предмети і явища один з одним, із зовнішнім середовищем, зі своїми структурними елементами. Порівняння можливе за певною ознакою, критерієм. Предмети, порівнювані по одній ознаці, можуть бути непорівнянні по іншім.

Загальнологічні методи пізнання: аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання.

Аналіз (гр. «розкладання») – метод, що припускає поділ об’єкта на складові частини з метою їх самостійного вивчення. Аналіз – необхідний етап у пізнанні об’єкта. Але він становить лише перший етап у процесі пізнання. Наступний етап пізнання пов’язаний з іншим методом – синтезом.

Синтез (гр. «зєднання») – об’єднання різних сторін, частин предмета в єдине ціле, яке являє собою не механічну, а органічну єдність. Синтез є узагальненням на підставі виявлення сутності. У результаті синтезу з’являється зовсім новий утвір, властивості якого визначаються не тільки зовнішнім з’єднанням властивостей компонентів, але й результатом їх внутрішнього взаємозв’язку і взаємозалежності.

Індукція (лат. «наведення») – логічний прийом дослідження, що припускає послідовність міркувань від одиничного до загального.

Дедукція (лат. «виведення») – логічний прийом, що припускає перехід у процесі пізнання від загального до одиничного, від деяких даних посилок до їхніх наслідків.

Аналогія (гр. «відповідність», «подібність») – метод переносу знайденої властивості одного предмета на іншій на підставі подібності предметів по яких-небудь інших властивостях. В основі методу аналогії лежить порівняння. Метод аналогії не завжди буває достовірним.

Моделювання – метод дослідження моделей об’єктів. В основі цього методу лежать прийом абстрагування, аналогії. Моделювання використовується для розширення уявлення про оригінал (прототип, зразок моделі). Розрізняють кілька видів моделювання: мисленне (ідеальне), фізичне, символічне (знакове). Різновидом символічного є математичне.

Культурологія постійно користується не тільки філософськими та іншими методами, але й має суто свої специфічні методи:

Діахронічний метод як хронологічна послідовність появи та протікання подій світової культури. Для створення концептуальних моделей дослідження факти слід не лише викласти, але передусім проаналізувати, оцінити та узагальнити. Тому діахронічний метод пов’язаний з іншими методами пізнання, зокрема з синхронічним методом.

Синхронічний метод полягає в аналізі двох або декількох культур протягом певного часу їх розвитку, з урахуванням їх взаємозв’язків та можливих суперечностей.

Порівняльно-історичний метод дозволяє порівнювати в історичному зрізі самобутні явища культурного комплексу та проникати в їх сутність. Так, наприклад, при вивченні культур Стародавнього Сходу на перший план виступає пантеїзм – факт одухотворення природних явищ. Той самий факт самобутньо проявляється в культурі Стародавньої Греції або в язичницькій культурі східних слов’ян в іншу культурно-історичну епоху. При цьому у даному випадку мова йде не про формальне, а про сутнісне порівняння, коли забезпечується порівнянність об’єктів з урахуванням їх конкретно-історичної специфіки.

Структурно-функціональний метод полягає в умоглядному розкладанні досліджуваного об’єкту на складові частини (аналіз), і виявленні їх внутрішнього зв’язку, співвідношення та взаємодії між ними. Цей метод застосовується при аналізі сутності, структури та функцій культури. На основі структурно-функціонального та системного аналізу можна встановлювати внутрішню подібність досліджуваних феноменів культури, що становить зміст типологічного методу.

Типологічний метод передбачає вивчення культури шляхома самоорганізації складних систем, відкриває нові принципи управління, що враховують весь комплекс навіть незначних за силою свого впливу факторів, пропонує розуміння хаотичних процесів як потенційної упорядкованості. Згідно ць ог о вчення культурні ут воренндозволяє представити культурні феномени як певні цінності або блага;

- семіотичний метод. Семіотика – наука про знаки та знакові системи, яка застосовується для дослідження феноменів культури;

- психологічний метод – застосовується при вивченні особливостей менталітету етнічної спільноти та специфіки національної культури;

- біографічний метод – це вивчення життєвого шляху творців культури для розуміння їх внутрішнього світу, мотивів їх діяльності;

- метод моделювання – створення моделі певного періоду в розвитку культури з метою виявлення найбільш суттєвих її рис;

- синергетичнийметод. Синергетика розробляє уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку та самоорганізації складних систем, відкриває нові принципи управління, що враховують весь комплекс навіть незначних за силою свого впливу факторів, пропонує розуміння хаотичних процесів як потенційної упорядкованості. Згідно цього вчення культурні утворення та системи розвиваються шляхом самовдосконалення, переходячи до більш високих рівнів самоорганізації, розкриваючи при цьому різноспрямовані можливості своєї динаміки. Метод синергетики вказує на гуманітарний підхід як пізнавальну основу культурології, припускаючи суб’єктивізм у пізнанні культури та її феноменів, недопустимих згідно об’єктивістських критеріїв природничих наук.

Німецький соціолог та культуролог М.Вебер звертав увагу на особливості соціально-гуманітарного знання, де об’єкт та суб’єкт аналізу неподільні і вважав, що ці науки мають користуватись одночасно методом розуміння і методом пояснення. Процедуру, яка поєднала б їх разом (синтез), М. Вебер назвав «пояснюючим розумінням».

Культурологія використовує також різноманітні принципи або керуючі ідеї для вивчення культури. Найважливішими серед них є наступні:

- принцип культурно-історичного підходу означає, що всі явища, події, факти культурного процесу слід розглядати в контексті того історичного періоду, тих конкретних умов (соціальних, економічних, політичних, морально-психологічних, ідеологічних), в яких вони мали місце бути. Будь-яка спроба «вирвати» з контексту відповідної епохи та перенесення в сферу сучасних критеріїв і оцінок цих явищ попередньої культури загрожує викривленням розуміння культурно-історичних процесів;

- принцип цілісності полягає в тому, що вивчення кожного етапу розвитку світової та національної культури має включати все різноманіття феноменів і фактів. Замовчування або викривлення дійсної картини подій історичного розвитку культури неприпустиме.

Таким чином, культурологія є молодою галуззю наукового знання, має свою методологію, категоріальний апарат та предмет дослідження – культуру. Існуюче різноманіття підходів до вивчення культури з одного боку свідчить про багатогранність цього феномену, а з іншого боку говорить про активний розвиток культурології як науки, яка покликана поновити баланс між технічним та гуманітарним знанням.

 

 

КУЛЬТУРА ЯК ЗНАКОВО-СЕМІОТИЧНА СИСТЕМА

План

 

1. Інформаційно-семіотична концепція культури.

2. Семіотика культури. Роль мови в культурі.

 

Виходячи з інформаційно-семіотичної концепції культура є інформаційною системою, інформаційним середовищем, яка існує в суспільстві і в яку «занурені» всі члени цього суспільства. Слово семіотика (гр. ознака). Семіотика - це наука про знаки і знакові системи, вказують на те, що культура як інформаційна система розгортається перед людиною у вигляді великої сукупності знаків – культурних кодів, в яких втілюється (кодується) інформація. Такий підхід до культури дозволяє, відповідно сучасної наукової методології соціального пізнання, побудувати теоретичні моделі, які пояснюють її специфіку, структуру й динаміку її еволюції.

Інформаційно-семіотична концепція культури виходить з трьох основних положень: культура є світ артефактів; культура є світ смислів; культура є світ знаків.

Культура є світ артефактів. Природа існувала до людини і незалежно від неї, але культура формується, зберігається і розвивається завдяки людської діяльності. В природі всі речі й явища виникають природним шляхом, а все, що має відношення до культури, створюється штучно і є справою людського розуму, і людських рук. Діяльність – це спосіб існування людини. З її особливостями і пов’язана специфіка людського образу життя, яку і фіксує поняття культури. Важливими відмінними особливостями її є:

- людина може свідомо і вільно ставити собі цілі, тварини не можуть. У своїй діяльності людина створює собі нові цілі, які виходять долеко за межі біологічних потреб;

- людина сама створює й вдосконалює засоби діяльності, тоді як тварини користуються природними засобами.

Продукти й результати людської діяльності, штучно створені людьми предмети і явища називають артефактами (лат. арте-штучний і фактус-зроблений). Вироби рук людських, породжені людьми образи й думки, знайдені й використовувані ними засоби й способи дій – усе це артефакти. Створюючи їх, люди будують для себе «сверхприродне», штучно створене середовище для проживання.

Кожну людину з дитинства оточує це «сверхприродне» середовище – пелюшки, іграшки, одяг, мебель, скло, бетон, будинки, музика, мова, побутова техніка, транспорт та ін. Людство живе на межі двох світів: існуючого незалежно від нього світа природи і створеного ним світу культури (світ людської діяльності, світ артефактів). В процесі історичного розвитку світ природи все більш затуляється світом артефактів.

Отже, культура є світ людської діяльності, чи світ артефактів. Такою є її перша важлива характеристика. Але одної її ще недостатньо для розуміння сутності культури.

Культура є світ смислів. Усе, що люди створюють своєю діяльністю, виникає не всупереч законам природи, а відповідно до них. Щодо цього артефакти – предмети культури – нічим не відрізняються від природних творінь. Однак людина вносить у свої творіння щось таке, що принципово не може виникнути без неї.

Явища природи, розглянуті в їхньому незалежному від людини бутті, мають об’єктивно властиві їм характеристики – об’єктивну визначеність. Артефакти – предмети культури – мають двоїсту визначеність. З одного боку, у них є об’єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі й характеризується об’єктивно притаманними їй властивостями. Але з іншого боку, артефакти відрізняються ще й іншою, суб’єктивною, визначеністю: у них втілене те, що називають «смислом», «значенням». Ця суб’єктивна визначеність з’являється тому, що людина вносить в артефакти свою «людяність», тобто «опредмечує» у них свої уявлення, цілі, бажання і т.д. Іншими словами, люди не тільки практично, але й духовно «обробляють» предмети своєї діяльності, вкладаючи в них те, чого об’єктивно – поза відношенням до людині, до її свідомості, в них немає й не може бути. Потрапляючи в сферу людської діяльності, ці предмети здобувають нову, «сверхприродну» якість: здатність містити в собі людський смисл, нести в собі «відбиток» людського духу, служити людині і бути її власним відображенням. Таким чином, вони виступають як предмети культури завдяки духовній творчій активності людей.

Найбільш очевидною є здатність людини наділяти свої творіння смислом проявляється в мовленні: люди приписують вимовним звукам – коливанням повітря – значення, яких ті самі по собі не мають. Смисл має все, що людина робить і що становить культурне середовище її проживання: твори мистецтва й правила етикету, релігійні обряди й наукові дослідження, навчання, спорт і т.д. Смисл будь-якого предмета, з яким мають справи люди, виражається хоча б у його призначенні, функціях. Так, смисл верстата в тому, що він потрібний для виробництва, автомобіля – у його використанні як засобу пересування, предметів домашнього побуту – у можливості задовольнити побутові потреби. Крім цього, названі речі можуть мати й інше значення. Скажемо, для власника «Мерседеса» головним смислом автомобіля може бути престижність даної марки.

Зверніть увагу: предмети, узяті самі по собі, поза їхнім відношенням до людині, ніякого смислу не мають. Можна скільки завгодно вивчати, наприклад, єгипетську піраміду, удивлятися в неї, вимірювати, проводити фізико-хімічні аналізи і т.д., але виявити в ній який-небудь смисл не вдасться, якщо при цьому розглядати її просто як фізичне тіло. Смисл піраміди існує не в ній самій, а в культурі, добутком якої вона є. І щоб зрозуміти його, треба вивчити цю культуру, а не тільки піраміду.

З культури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова й речі, але й свою поведінку – як окремі вчинки, так і все життя в цілому. Тому, наприклад, без знання культури минулого важко зрозуміти наших предків. Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура – це світ смислів, які людина вкладає у свої творіння й дії. Така друга найважливіша характеристика культури. Людина живе не тільки в матеріальному світі речей, але й у духовному світі смислів, який постійно розширюється й збагачується.

Смисли втілюються в уявленнях і поняттях, перетворюються в самостійні об’єкти мислення, оперування якими приводить до утвору нових, більш абстрактних смислів. Створення нових смислів саме стає смислом діяльності людей у сфері духовної культури – у релігії, мистецтві, науці, філософії. Світ смислів – світ продуктів людської думки – великий і неосяжний, це свого роду «другий Всесвіт», який виникає й розширюється завдяки зусиллям людства. Людина – творець Всесвіту. Створюючи й розбудовуючи його, вона разом з тим створює й розбудовує саму себе.

Існують три основні види смислів:

- знання (когнітивні смисли) – інформація про властивості об’єктів дійсності;

- цінності (ціннісні смисли) – характеристики об’єктів з погляду їх відповідності потребам і інтересам людини;

- регулятиви (регулятивні смисли) – правила й вимоги, відповідно до яких люди будують свою поведінку й діяльність.

В культурі існують три типи знання – життеві, містичні і раціональні.

Життєві відображають речі і явища. з якими люди зіштовхуються у повсякденному житті. Головними засобами їх формування є повсякденний досвід, спостережливість, здоровий глузд. Життєві знання виникають у безпосередньої взаємодії людей з оточуючим середовищем і відображають явища дійсності у поняттях, які мають просте й наочне значення. Життєвому пізнанню не властиві абстракції і складні логічні конструкції. Воно великий період історичного часу забезпечувало практичны потреби людей. Розвиток науки і техніки обмежує область застосування життєвого знання. Але воно залишається необхідним для орієнтації у оточуючих обставинах.

Містичні знання: - віра в існування таємничих надприродних духовних сил, які творять різні дива; - віра в існування особливих знаків, заклинань, процедур, які допомогають вступити в контакт з цими силами; - практика використання містичних символів і ритуалів; - особливий психічний стан – містичний екстаз, в якому людина відчуває «поєднання» з цими силами; - легенди про таємні надприродні сили і контакти людей з ними.

В історії культури містика постійно є супутницею релігії і часто поєднується з нею. Релігійний містицизм, спирається на релігійний ірраціональний елемент, культивує ідею духовного екстазу, у стані якого людина поєднується з Богом і досягає вищої мудрості.

Раціональне мислення має наступні властивості: - людське пізнання спирається на досвід і розум, звертається до фактів і логічним поясненням, ігнорує пристрасті й емоції; - велика цінність – наукове знання; - перевірка на істинність всього матеріалу, який отриман був невідомими шляхами; - готовність до критичного обговорення будь-якого питання і перегляд своїх уявлень.

В процесі раціонального пізнання є необхідність приймати «на віру» деякі положення, для яких немає достатніх підстав. Однак поки не знайдено обгрунтування, ці положення вважаються більш менш імовірними гіпотезами. Раціональні знання повинні відповідати обов’язковим вимогам логіки: обгрунтованості, послідовності, несуперечності.

В найбільш розгорнутому виді раціональні форми знань знаходять своє втілення в філософіїї й науці.

Цінність – це фіксована в свідомості людини характеристика її відношення до об’єкту. Об’єкт має цінність, якщо людина бачить в ньому засіб задоволення будь-якої потреби (а якщо об’єкт здається людині, тим що незадовольняє потреб чи заважає їх задоволенню, то він не має цінності чи має негативну цінність - «антицінність»).

Об’єкту самому по собі, незалежно від людини, цінність не властива. Строго говорячи, нею виступає властивість, здатність об’єкта задовольняти людську потребу, а об’єкт – тільки носій цінності (хоча нерідко цінністю називають не тільки зазначена властивість об’єкта, але й сам об’єкт). У предметів може бути цінність, але самі вони такою не стають. Цінність – не предмет, а особливий вид смислу, який убачає в ньому людина. Вирішальне значення при цьому мають склавшиєся в культурі уявлення про об’єкти й про те, як і якими засобами люди повинні задовольняти свої бажання й потреби.

Цінність треба відрізняти від корисності й від істини. Так, коштовна річ може бути зовсім без користі, а корисна – не мати цінності. Істину часто не вважають цінністю й жертвують нею заради релігійних, політичних, моральних, естетичних і інших цінностей. Людські поняття про те, що таке цінності (добро, краса, комфорт і т.д.), називаються ціннісними уявленнями. Створюючи у своїй уяві образи об’єктів, у максимальному ступені задовольняючих наявні бажання й потреби, люди формують ідеали – зразки, еталони. З ними і порівнюється цінність реально існуючих матеріальних і духовних благ. Вона тим вище, чим більше наближається до ідеалу. Однак ідеал – це лише уявлюваний образ. Існуючі в дійсності об’єкти ніколи не збігаються з ідеалами.

Цінності підрозділяються на фінальні, інструментальні й похідні.

Фінальні – вищі цінності й ідеали, які найважливіші. Це самоцінності, які коштовні самі по собі, а не тому, що служать засобом для досягнення яких-небудь інших цінностей (людське життя, воля, справедливість, щастя, любов).

Інструментальні – засоби та умови, необхідні, в остаточному підсумку, для досягнення й збереження фінальних цінностей. Інструментальні цінності мають утилітарний характер, обумовлений користю. Вони цінні, оскільки корисні для досягнення якоїсь мети.

Похідні – наслідки або вираження інших цінностей, що мають значимість лише як ознаки і символи останніх (медаль, грамота, подарунок від коханої людини як знак її любові).

У кожної людини утворюється більш чи менш упорядкована ієрархічна структура ціннісних орієнтацій, тобто уявлень, за допомогою яких вона орієнтується у світі цінностей. У цій структурі на вершині ієрархії перебувають вищі, фінальні цінності, на низьких рівнях – інструментальні й похідні.

Ієрархія ціннісних орієнтацій у різних людей неоднакова. Та сама цінність може бути фінальною для однієї людини й інструментальною для іншої. У людини високої культури фінальними виявляються духовні цінності. Вони мають пріоритет над усіма іншими цінностями, які виконують стосовно них інструментальну функцію або похідні від них.

Можна розрізняти два типи, або рівня, ціннісних уявлень. Перший – це ціннісні парадигми, що складаються й функціонують на рівні повсякденної свідомості. Вони визначають цінності, до яких прагнуть люди у своєму повсякденнім житті. Другий – парадигми соціальних цінностей і ідеалів, що формуються на рівні суспільної ідеології. Вони визначають завдання і цілі, на реалізацію яких повинен бутиспрямован розвиток суспільства.

Регулятивы й норми. Суспільні умови, у яких людина живе, визначають, яка поведінка для нєї можлива, а яка – неможлива. Одні форми поведінки суспільством схвалюються, інші – ні. Людина як суспільна істота не може ігнорувати ці вимоги й так чи інакше повинна їх брати до уваги.

Можливі в даних суспільних умовах способи поведінки надані людям у вигляді регулятивов, які явно або неявно виражаються в різноманітних культурних «текстах»:

- у мові, яка містить у собі норми й правила мовлення, що визначають способи вираження думок;

- у санкціонованих суспільством формах моралі й права, політичному житті;

- у правилах і методиках, що регулюють трудову діяльність;

- у звичаях, ритуалах, обрядах, виконання яких вимагає існуючі в суспільстві традиції;

- у зразках поведінки, які демонструються батьками, вихователями, видатними людьми й т.п.;

- у суспільних інститутах, що регламентують відносини між людьми;

- в умовах і предметах навколишнього середовища, які вимагають дотримання певних правил спілкування з ними.

Регулятиви – це інформаційні «блоки», що містять приписання («треба»), заборони («не можна»), дозволи й рекомендації («можна»). На відміну від тварин люди не можуть жити на основі вроджених, генетично заданих зразків поведінки. Тільки в процесі соціалізації людина виробляє здатність адаптуватися до суспільного середовища. Складні види людської діяльності не запрограмовані в генах, їм треба вчитися. Культура несе в собі позагенетичні програми поведінки й діяльності, які виражені безліччю регулятивів. Регулятивы – це соціокультурні механізми, які керують людською поведінкою. Вони регламентують все, із чим зв’язане наше життя, - їжу й одяг, відносини між чоловіками і жінками, праця та розваги.

Виховуючись у певному культурному середовищі, кожна людина засвоює прийняті в ньому регулятиви. Вона реалізує у своїх вчинках запропоновані їй культурою програми поведінки, частіше навіть не усвідомлюючи того. Рівень нашого оволодіння культурою визначається тим, наскільки добре ми засвоїли інформацію, що існує в різноманітних предметах культури, і дотримуємося пов’язаних з ними програм поведінки, запропонованих культурою.

Розвинена культура несе в собі безліч програм, пропонує кожному величезний вибір можливостей і відкрита для творчого творення нових програм. Ніхто не в змозі наслідувати всі регулятиви, які існують в культурі суспільства. Їх доводиться свідомо або несвідомо вибирати. Цей вибір пов’язаний з індивідуальними психологічними рисами особистості. Однак поле вибору обмежене межами існуючої культури.

Програмування культурою людської поведінки не позбавляє особистість свободи дій, але дозволяє виявити цю свободу тільки в заданому полі вибору регулятивів. Проблема свободи, однак, полягає не в тому, що вибір регулятивів обмежений, а в тому, наскільки людина здатна до їхнього свободного вибору і наскільки вона здатна послідовно здійснювати те, до чого штовхає її свободний вибір.

В культурі можуть одночасно існувати різнорідні й суперечні один одному регулятиви, виконання яких породжує різні форми поведінки. Загальноприйнята, очікувана, характерна для більшості поведінка називається нормативною; поведінка, що відхиляється від загальноприйнятих стандартів, - є девіантною.

Регулятивы нормативної поведінки називаються соціокультурними нормами. Вони не вводяться офіційними вказівками, а визначаються й підтримуються традиціями, звичаями, суспільною думкою. Очевидно, що далеко не всі регулятивы є нормами, а обумовлені ними види поведінки – нормативними. Норми – це тільки такі регулятиви, які загальновизнані і схвалюються суспільством.

Виконання соціокультурних норм опирається на інтуїтивно знайдені або свідомо вироблені уявлення людини про те, що можна й чого не можна робити. Однак суспільство здійснює соціальний контроль над поведінкою людей, стимулюючи нормативну й припиняючи девіантну поведінку. Основні механізми соціального контролю – суспільна думка й адміністративне керування. Безліч соціокультурних норм підрозділяється на три основні верстви.

Загальнокультурні норми, які поширюються на всіх членів суспільства. Це правила поведінки в публічних місцях, правила ввічливості, цивільні права й обов’язки й т.п.

Групові норми, до яких відносяться стандарти поведінки, характерні для деякого класу, соціальної групи, а також особливі правила, які засвоюють для себе якісь окремі угруповання, співтовариства або організації.

Рольові норми, якими визначається характер поведінки, очікуваної від людини, що виконує певну соціальну роль. Ролі керівника, чиновника, покупця, батька, чоловіка, дочки, друга – це свого роду соціальні «клітинки», сплетені з деяких наборів поведінкових норм. Зайнявши таку «клітинку», людина повинна діяти відповідно до цих норм.

Культура є світ знаків. Знак – це предмет, що виступає в якості носія інформації про інші предмети і використовується для придбання, зберігання, переробки й передачі інформації. Будучи носіями смислу, артефакти стають знаками.

У культурі історично складаються різноманітні системи знаків (коди). Знаковими системами є як природні (розмовні, вербальні) мови – російський, англійський і ін., так і різного роду штучні мови – мова математики, хімічна символіка, «машинні» мови і т.д. До знакових систем відносяться також різноманітні системи сигналізації, мови образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи, геральдичні знаки й будь-які безлічі предметів, які можуть служити засобами для вираження якогось смислу.

Таким чином, явища культури – це знаки й сукупності знаків («тексти»), у яких «зашифрована» соціальна інформація, тобто вкладений в них людьми зміст, значення, смисл. Розуміти яке-небудь явище культури – значить сприймати його «невидимий» суб’єктивний смисл. Саме остільки, оскільки явище виступає в якості знаку, символу, «тексту», який потрібно не тільки спостерігати, але й осмислювати, воно стає фактом культури. Ми живемо не тільки у світі речей, але й у світі знаків. Це третя найважливіша характеристика культури.

Отже, з інформаційно-семіотичної точки зору культура з’являється в трьох основних аспектах – як світ артефактів, смислів і знаків.

Якщо розгляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріальні прояви, а як світу смислів – її духовний зміст, то культура як світ знаків з’являється перед нами в єдності матеріального й духовного. Знак є чуттєво сприйманий матеріальний предмет, а його значення (смисл, інформація) – це продукт духовної діяльності людей. Знаки виступають свого роду «матеріальною оболонкою» людських думок, почуттів, бажань. Щоб продукти духовної діяльності людини збереглися в культурі, щоб вони передавалися і сприймалися іншими людьми, вони повинні бути виражені, закодовані в цій знаковій оболонці. Зв’язок значення й знака визначає нерозривність духовного й матеріального аспектів культури.

Враховуючи всі зазначені аспекти культури, можна сформулювати коротке визначення, що виражає її сутність:

культура – це соціальна інформація, яка зберігається й накопичується в суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.