Джерела та основні риси права 8 страница

У кінцевому підсумку, склався такий порядок виборів членів Державної думи.

Повітові землевласники поділялися на тих, котрі мали повний майновий ценз, і тих, котрі його не мали. До перших належали осо­би, які володіли площею землі, зазначеною в особливому розкладі для даного повіту, а також власники іншої нерухомості в повіті, що оцінювалася не нижче 15 тис. крб. Ця група землевласників безпо­середньо складала повітовий з'їзд землевласників. До других нале­жали власники нерухомості меншої вартості та представники цер­кви, які володіли в повіті нерухомим майном. Ці виборці на попере­дньому своєму з'їзді обирали зі свого середовища уповноважених, які й брали участь у повітовому з'їзді землевласників, на якому всі землевласники повіту обирали зі свого середовища виборних у кількості, вказаній для кожного повіту і курії.

Міські виборці засновували в межах кожного повіту два з'їз­ди: до першого належали власники нерухомості в межах міських поселень більшої вартості (у містах з населенням понад 20 тис. осіб вартість нерухомості становила не менше 1 тис. крб., в інших — 300 крб.) або торговельних підприємств перших п'яти розрядів, і до другого з'їзду належали у містах власники нерухомості меншої вартості, які сплачували протягом не менше року основний промис­ловий податок на особисті промислові заняття. Кожний із цих з'їз­дів засновувався у повіті окремо і самостійно обирав визначене йо­му число виборних для губернських виборчих зборів.

Виборці із селян на волосному сході обирали від кожної воло-стІ по два уповноважених серед селян-домогосподарів, які особисто вели господарство на купленій або надільній землі і були приписані до сільського товариства не менше року. З'їзд цих уповноважених від усіх волостей повіту обирав зі свого середовища виборних для участі у губернських виборчих зборах.

Робітники обирали зі свого середовища уповноважених за таким розрахунком; на підприємствах із загальною кількістю робітників чо­ловічої статі від 50 до 1000 осіб — одного уповноваженого, а де робіт­ників було понад 1000 осіб — по одному уповноваженому на кожну повну тисячу робітників. Уповноваженими могли бути тільки робітни­ки, які працювали на підприємстві не менше шести місяців. Ці упов­новажені від підприємств даної губернії складали губернський з'їзд для виборів зі свого середовища призначеного числа виборних.

Обрання членів Державної думи здійснювалося у губернських виборчих зборах, куди збиралися виборні від усіх курій. Спочатку вони обирали: а) одного члена Державної думи з числа виборних від селян; б) одного з числа виборних — землевласників; в) одного-двох — з числа міських виборців, а в деяких зазначених у законі губерніях— одного члена Державної думи від робітників і козаків. Після цього виборні обирали решту членів Державної думи, потріб­них для даної губернії, з усіх взагалі виборних. Вибори членів Дер­жавної думи були двохступеневими для великих землевласників і міських виборців, триступеневими — для дрібних землевласників і робітників, і чотириступеневими — для селян.

Обраними могли бути тільки особи, які володіли російською мовою. Члени Державної думи, які обіймали платні посади на дер­жавній службі, мусили піти у відставку. Виняток допускався для міністрів, які могли зберегти свої посади.

З розглянутого вище порядку виборів членів Державної думи був зроблений виняток для семи найбільших міст, які виділялися з губерній, а їх населення окремо обирало членів Державної думи: Пе­троград (б членів Думи), Москва (4), Рига, Київ, Одеса, Варшава (по 2) і Лодзь (1). Вибори у цих містах здійснювалися прямим голосуван­ням виборців, які розподілялися на два розряди, кожний з яких оби­рав половину членів Державної думи, які обиралися від міста.

Члени Державної думи обиралися на 5 років, кожний з них повинен був принести особливу присягу. Відмова від неї давала під­ставу вважати, що особа звільняється від обов'язків члена Держав­ної думи.

Члени Державної думи вважалися представниками всієї краї­ни, а не тільки своїх виборців, тому вони не звітували перед остан­німи. Члени Державної думи користувалися свободою думки і мір­кувань у справах, які перебували у віданні Думи. Затримати їх за борги і обмежити їхню волю могли лише за постановою судової влади, а під час сесії Державної думи — тільки з її дозволу. Члени Державної думи працювали на платних засадах, одержуючи від казни 4200 крб. на рік, а також компенсацію за оплату проїзду до Санкт-Петербургу і назад.

Компетенція, а також загальні питання організації і діяльності Державної думи визначалися передусім таким правовим актом, як «Установа Державної думи», а також низкою статей Основних дер­жавних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р.

Державна дума була органом насамперед законодавчим. Вона мала право обговорювати внесений на її розгляд законопроект, мог­ла його прийняти або відхилити, внести до його тексту поправки і зміни. Одночасно Державна дума наділялася правом законодавчої ініціативи, тобто правом висувати пропозиції про зміни чинного або видання нового закону. Це право Думи поширювалося на всі закони за винятком Основних державних законів Російської імперії, пере­гляд яких міг здійснюватися тільки за ініціативою імператора. Ці ж Основні закони містили норми про вилучення із законодавчої ком­петенції Державної думи (статті 21, 96—97, 125). Наприклад, устрій установ, що перебували у віданні Міністерства імператорського двору, а так само порядок управління ними визначалися безпосере­дньо царем, а постанови з військово-судової і військово-морської судової частин видавалися у порядку, встановленому у зводах вій­ськових і військово-морських постанов. Однак ці та деякі інші ви­лучення із законодавчої компетенції Державної думи не могли змінити загального положення, що жоден закон у державі не міг бути прийнятий без ухвалення Державної думи.

З уведенням до державного механізму Російської імперії Дер­жавної думи цар сам вже не міг приймати закони. Він мав право затверджувати (або не затверджувати) те, що розглядалося Дер­жавною думою. Щоправда, ст. 87 Основних державних законів у редакції від 23 квітня 1906 р. передбачала один виняток. Цар міг са­мостійно приймати надзвичайні закони у невідкладних випадках під час перерви у засіданнях Державної думи. Однак і такий надзвичайний закон обов'язково вносився на розгляд Думи не пізніше ніж через місяць після початку її засідань. Якщо ж закон не вноси­вся протягом зазначеного часу в Думу, він втрачав силу.

Законодавство передбачало наявність у Державної думи пов­новажень і в сфері фінансів. їй належало право розгляду і затвер­дження державного розкладу витрат і доходів. Однак законодавст­во передбачало і деякі обмеження повноважень Державної думи у сфері фінансів. Так, вона не могла розглядати бюджетні питання, пов'язані з діяльністю військового міністерства і міністерства імпе­раторського двору. Не втручалася Дума і в питання про витрати на утримання імператорської родини.

Наділялася Державна дума й контрольними повноваженнями за законністю дій міністрів, використовуючи право запитів до них.

У галузі верховного управління до відання Державної думи належали такі справи: а) про відчуження частини державного май­на; б) про будівництво скарбницею залізниць за її рахунок; в) про заснування компаній на акціях; г) про кількість новобранців, необ­хідну для покриття поповнення армії і флоту; д) державні позики для державних витрат; є) справи, що вносилися на розгляд Дер­жавної думи за особливими Височайшими веліннями.

До відання Державної думи належали й питання, що стосува­лися її внутрішньої організації. Так, Дума виробляла «наказ», тобто правила внутрішнього розпорядку та організації діяльності самої Думи. Право Державної думи приймати свій наказ закріплювалося ст. 62 «Установи Державної думи».

У травні 1906 р. І Державна дума прийняла перші три глави наказу «Відкриття зборів Думи і перевірка обрання членів оної», «Обрання посадових осіб Думою», «Відділи і комісії Думи», а також правила про припинення дебатів. II Державна дума прийняла глави наказу 1906 р. до тимчасового керівництва і доручила своїй комісії з Наказу — переглянути ці глави й опрацювати наступні, що й бу­ло зроблено. II Дума прийняла четверту главу «Порядок прова­дження справ у Державній думі» та чотири відділи п'ятої глави «Порядок засідань Державної думи». III Державна дума прийняла до тимчасового керівництва Наказ 1906—1907 pp. і доручила своїй комісії з Наказу опрацювати його новий варіант. У 1908 р. Дума прийняла деякі положення нового Наказу, а в червні 1909 р. схва­лила його повністю і прийняла до керівництва з жовтня 1909 рА

Державна дума обирала зі свого середовища Голову Держав­ної думи та двох його товаришів (які виконували в разі необхідності обов'язки Голови) строком на 1 рік (після чого вони могли обирати­ся знову), а також на 5 років секретаря Думи та його товаришів для завідування канцелярією Думи, Обрані особи становили президію з питань, що стосувалися діяльності Думи. Державна дума могла створювати зі свого середовища комісії і відділи для попереднього розроблення питань, законопроектів та інших справ. Постанови Державної думи з усіх названих питань були остаточними.

Державна дума працювала сесійно. Засідання відкривав, за­кривав і робив перерви Голова Думи. Він же керував засіданнями, голосуванням і дебатами, пильнував за додержанням порядку під час засідання, міг зупинити порушника, позбавити його слова тощо. Для кворуму Думи вимагалася присутність у ній не менше третини усього її складу. Якщо засідання не могло відбутися внаслідок не­повного складу, то за вимогою міністра, який вніс питання на розг­ляд, призначалося його слухання вдруге на засіданні не пізніше як через два тижні у засіданні, яке вважалося дійсним незалежно від кількості присутніх у залі засідань Державної думи.

Засідання Думи були публічними. Закритими для публіки во­ни оголошувалися або самою Думою, або за розпорядженням Голо­ви Думи внаслідок заяви міністра, який вніс питання на розгляд про те, що воно не підлягає розголошенню у державних інтересах. Усі справи в Думі, у тому числі й пов'язані з прийняттям закону, вирішувалися простою більшістю голосів (за винятком відміни ви­борів того чи іншого члена Думи і визнання пояснень міністра неза­довільними, коли вимагалося 2/3 голосів усього складу Думи). Якщо ж голоси членів Думи розподілялися порівну, то голосування відбувалося вдруге, якщо і після цього не утворювалося більшості, то голос Голови Думи давав перевагу.

Прийнятий Державною думою законопроект аж ніяк не ста­вав законом. Законопроект з Державної думи надходив до Держав­ної ради, яка могла за наявності бажання його відхилити.

Річ у тім, що водночас із заснуванням Державної думи цар здійснив реорганізацію Державної ради, зробивши її учасником за­конодавчого процесу. Ця реформа була закріплена низкою законо­давчих актів: у маніфесті «Про зміни Установи Державної ради і перегляд Установи Державної ради», указі «Про переустрій уста­нови Державної ради» й у новій редакції «Установи Державної ради», виданих 20 лютого 1906 р., в Основних державних законах Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. Названі акти пе­ретворили Державну раду по суті у другу, верхню палату російсь­кого парламенту.

Державна рада мала рівні з Державною думою права. Водно­час вона виконувала консервативну роль, яка забезпечувалася на­самперед її складом. Річ у тім, що Державна рада утворювалася з членів, які призначалися імператором, і членів, які обиралися на корпоративній основі. При цьому загальна кількість призначених членів Державної ради не могла перевищувати загальну кількість членів Ради по виборах. Голова і віце-голова Державної ради що­річно призначалися імператором з членів Ради за призначенням. Такими, що призначалися членами Державної ради, могли бути ви­щі посадові особи. Повний склад виборних членів Державної ради становив 102 особи. Вони обиралися за указом імператора різними установами і групами населення на строк 9 років. Кожні три роки третина кожного розряду членів Ради вибувала у черговому поряд­ку із заміною вибулих членів новообраними від тих самих установ. Вибори відбувалися так.

Від православного духовенства Синод обирав шість членів Державної ради: три — від чернецького духовенства і три — від білого духовенства. Від кожних губернських земських зборів, у тих губерніях, де вводилися земські установи, — по одному члену (усього 34 члени Державної ради). Від землевласників тих губерній, де не вводилися земські установи — по одному члену Державної ради, які обиралися з'їздом землевласників (усього 26 членів Дер­жавної ради). Від дворянських товариств — 18 членів Державної ради. Від Академії наук та університетів — б членів Державної ра­ди. Від ради торгівлі і мануфактур, московського її відділення, міс­цевих комітетів торговлі і мануфактур, біржових комітетів і купе­цьких управ — 12 членів Державної ради.

Членами Державної ради не могли бути обрані такі особи: 1) молодші 40 років; 2) які не закінчили курси хоча б у середніх навчальних закладах або не склали відповідного іспиту; 3) іноземні піддані; 4) котрі перебували під судом або слідством за тяжкі злочини чи злочини, що ганьблять особу, а також за ухилення від вій­ськової повинності); позбавлені духовного стану за рішенням суду або ж виключені із середовища товариства і дворянського стану за вироками станів; 5) губернатори, віце-губернатори та особи, які обіймали поліцейські посади.

Вибори членів Державної ради були двоступеневими і здійс­нювалися закритим голосуванням. Обраними вважалися ті, хто на­брав понад половину голосів виборців. За рівності голосів питання про обрання вирішувалося жеребкуванням. Члени Державної ради приступали до виконання своїх обов'язків після принесення особ­ливої присяги. Вони не повинні були звітувати перед своїми вибор­цями і користувалися повною свободою суджень і думок у справах, що перебували у віданні Державної ради. Позбавити їх свободи або обмежити їхню волю можна було тільки за розпорядженням судо­вої влади, а під час засідань Державної ради — тільки за попере­дньої згоди останньої. Зі складу Державної ради виборні члени ви­бували у разі втрати російського підданства і цензу, який давав право на участь у виборах.

Засідання Державної ради вважалися такими, що відбулися, якщо з'явилася 1/3 її членів без урахування членів за призначен­ням чи членів за виборами. Рішення приймалися простою більшіс­тю голосів. Під час розподілу голосів порівну здійснювалося нове голосування. Якщо ж і на цей раз не було більшості голосів, то го­лос Голови Державної ради давав перевагу.

Засідання Державної ради були відкритими. Але з міркувань державних інтересів вони могли відбуватися й за закритими двери­ма. Детально організація і діяльність Державної ради визначалися наказом, який приймався Радою й оприлюднювався для загального відома Сенатом. Такий «Наказ Державної ради» був опублікований 12 травня 1907 р..

Будучи консервативним органом, Державна рада була покли­кана, за замислом її реорганізаторів, стримувати ліберальні пори­вання Державної думи. Рада мала «відігравати роль деякого буфе­ра між Державною думою і самодержавною владою».

Законопроекти, що надійшли до Державної думи і схвалені як нею, так і Державною радою, так само як і законопроекти, запропо­новані Державною радою і схвалені як нею, так і Державною ду­мою, надавалися імператору для затвердження. Без цього затвердження жоден закон не міг «мати свого впровадження»

Власноручне затвердження законопроекта царем виражалося словами: «Бути так». Отже, законопроект, схвалений Державною думою і Державною радою, ставав законом лише після його затвердження монархом, а відтак влада давати країні закони належала у кінцево­му підсумку йому. У використанні імператором права абсолютного вето щодо актів, прийнятих Державною радою і Державною думою (поряд з деякими іншими чинниками), окремі вчені не без підстав вбачають установлення в Росії на початку XX ст. перехідної форми правління від абсолютної до дуалістичної монархії. Наголосимо, що сам спосіб вироблення законів був визначений лише після появи у державному механізмі Російської імперії Державної думи і реор­ганізації Державної ради: законопроект повинен був пройти через названі дві законодавчі установи.

Такими були порядок формування, правове становище, орга­нізація роботи Державної ради і Державної думи, з функціонуван­ням якої передусім і пов'язувалися зміни у державному ладі Росій­ської імперії на початку XX ст.

І Державна дума розпочала роботу 27 квітня 1906 р. До її складу було обрано 478 депутатів. У Думі переважали фракція ка­детів (179 депутатів) і трудовики (97 депутатів), що зумовлювало її ліволіберальний характер. До складу І Державної думи входили 38 адвокатів, які у дореволюційній Росії мали високу наукову ква­ліфікацію, чимало професорів, доцентів і приват-доцентів.

Від українських губерній до складу І Державної думи увійш­ли 102 депутати. Частина депутатів-українців (45 осіб) створила в Думі українську фракцію — Українську думську громаду. її по­літичною платформою була автономія України. Ідейним керів­ником Української думської громади був професор української іс­торії Львівського університету Михайло Грушевський. Друкова­ним органом української фракції був «Український вісник».

Центральним у роботі І Державної думи було аграрне питан­ня. Висувалися різні програми щодо нього. Передбачалося зокрема примусове відчуження «за справедливу винагороду» тільки тієї ча­стини землі поміщиків, яка віддавалася ними селянам в оренду на кабальних умовах. Трудовики підготували «законопроект 104-х», що передбачав націоналізацію землі і введення урівнювальних за­сад у землекористуванні, а це можна було здійснити тільки за умо­ви ліквідації поміщицького землевласництва — опори самодержав­ної країни. Тому височайшим указом від 8 липня 1906 р. І Держав­на дума була розпущена.

У Маніфесті «Про розпуск Державної думи і про час скликан­ня такої в іншому складі» від 9 липня 1906 р. Микола І заявляв, що він бажає від «нового складу Державної думи здійснення очікувань наших і внесення в законодавство країни відповідності до потреб оновленої Росії».

Однак сподіванням царя не судилося звершитися. Вибори до II Державної думи відбулися у січні-лютому 1907 р. Незважаючи на спад революції, поліцейську сваволю, чинність закону від 19 серп­ня 1906 р. про військово-польові суди II Державна дума за своїм складом виявилася лівішою І Думи. З 518 депутатських місць у II Державній думі ліві партії і групи (трудовики, соціал-демократи, есери, народні соціалісти) отримали 222 місця, що становило 43% від загальної кількості депутатських місць. Фракція кадетів у II Думі налічувала 98 осіб. Від українських губерній у II Державну думу були обрані 102 депутати. У Думі українські депутати знов об'єдна­лися у громаду, що налічувала 47 членів» Громада видавала часо­пис «Рідна справа — вісті з Думи». В ньому друкувалися промови членів, заяви громади, в яких ставилася вимога автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, учительських семінарах, судах, церкві, створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах. На думку членів української фракції, зокрема селянських депутатів, усі ці завдання мали вирішуватися законодавчим шляхом, через послідовне реформування державного устрою, економічних та со­ціальних відносин.

II Державна дума працювала з 20 лютого по 2 червня 1907 р. За 103 дні свого існування вона збиралася на дві сесії і провела 53 за­сідання. У центрі уваги II Державної думи, як і раніше, було аграр­не питання. Кадети виступали за відчуження частини поміщицької землі і передачу її селянам за викуп. Праві октябристи перебували, по суті, на позиції уряду і відстоювали столипінський указ від 9 ли­стопада 1906 р. Трудовики та інші селянські угруповання, що при­микали до них, загалом відстоювали ту ж саму програму, яку вони висунули в І Державній думі, в «проекті 104-х». Таким чином, у Думі створювалася реальна загроза столипінській аграрній рефор­мі, чого ніяк не міг допустити царський уряд, і він організував роз­гін II Державної думи. Привід для цього було знайдено. 1 червня 1907 р. П. А. Столипін виступив у Думі з вимогою виключити з Ду­ми депутатів від соціал-демократичної фракції, звинувативши їх у підготовці воєнної змови проти уряду. Дума вимагала доказів і пе­редала питання для вивчення в комісію. Не чекаючи результатів розвідування, цар Микола II видав 3 червня 1907 р. указ про роз­пуск II Державної думи і про призначення виборів нового складу Думи на підставі зміненого ним одноособово виборчого закону. При­йняте царем рішення про зміну закону про вибори до Державної думи без санкції Думи і Державної ради (як це передбачалося ст. 87 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р.) означало «справжній державний переворот, контрреволю­ційний переворот, що знаменував собою закінчення першої народ­ної революції».

У країні склалася третьочервнева монархія, заснована на со­юзі поміщиків і буржуазії, на політиці лавірування між ними. За своєю суттю ця монархія була антинародною, й уся її діяльність була спрямована проти інтересів народних мас. Одним з елементів політики царського уряду в період третьочервневої монархії було насаждання ідеології великодержавного шовінізму й посилення на­ціонального гноблення. В Україні царат переслідував українську мову і культуру — забороняв користуватися українською мовою у навчальних закладах і адміністративних установах, припиняв ви­дання українських газет і журналів, художньої літератури. У шко­лах не можна було співати українських пісень, читати вірші й ви­конувати українські мелодії».

У таких складних внутрішньополітичних умовах восени 1907 p. були проведені вибори у III Державну думу. Завдяки новому ви­борчому закону від 3 червня 1907 р. у цій Думі з 442 депутатських місць 383 отримали поміщики й буржуазія. У ній склалася правоок-тябристська та октябристсько-кадетська більшість. Від українсь­ких губерній до III Державної думи було обрано 111 депутатів, у тому числі 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. Щодо партійної належності депутати від України розподілилися так: 55 правих, і російських націоналістів, 41 октябристів, 5 кадетів, 2 соціал-демократи.

Склад III Державної думи влаштовував царський уряд, що зумовило її функціонування впродовж повного строку (1 листопада 1907 р. — 9 червня 1912 p.). Вона була слухняним знаряддям само­державства. За період роботи III Державної думи нею було розгля­нуто: 2571 законопроект, внесений урядом, 205 законодавчих про­позицій, внесених членами Державної думи, 157 запитів.

До IV Державної думи (15 листопада 1912 — б жовтня 1917 pp.) було обрано 445 депутатів. Основними фракціями у ній були праві, октябристи, прогресисти, кадети. Від українських губерній до IV Дер­жавної думи увійшли 97 депутатів, з яких крайніх монархістів бу­ло 59, октябристів — 21, кадетів, прогресистів — 14, трудовиків — 1, соціал-демократів (більшовиків) — 2. У IV Державній думі неод­норазово виникали гострі дебати з національної проблеми, зокрема, 3 українського питання. Відволікаючи депутатів від розв'язання основних соціально-економічних і політичних питань, царський уряд завалив IV Державну думу безліччю другорядних законопроектів. Так, тільки за період 1912—1914 pp. на її розгляд було пере­
дано понад 2000 таких законопроектів.

Отже, незважаючи на негативне ставлення украй правих реа­кційних урядових кіл до Державної думи як законодавчого органу, царат не спромігся на повну її ліквідацію. За її допомогою царат «створював видимість участі народу у державному житті країни».

І все ж Державна дума «за усіх її слабкостей та недоліків, що пере­шкоджали їй стати справжнім парламентом у західноєвропейсько­му розумінні, все ж відіграла в історії Росії позитивну роль».

На початку XX ст. збереглися усі основні ланки місцевої ад­міністрації, суду, поліції, жандармерії.

Як і в попередній період, управління Україною здійснювалося по губерніях. Так, в губерніях Чернігівській, Полтавській, Харків­ській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській управління очолювали губернатори. На чолі управління Київської, Волинської і Подільської губерній» об'єднаних у генерал-губернаторство, стояв генерал-губернатор, а самі губернії очолювалися губернаторами.

На початку XX ст. у міру розвитку революційного руху зрос­тала роль карального апарату царата. Так, у 1902 р. Департамент поліції організував розшукові відділення, які у 1903 р. були пе­рейменовані в охоронні. Охоронні відділення були, по суті, таєм­ною поліцією, покликаною здійснювати політичний розшук.

Боротьба з революцією примусила царський уряд піти на де­яку децентралізацію органів політичного розшуку, надання їм пев­ної самостійності і більшої оперативності. У 1906 р. були організова­ні районні охоронні відділення, територія діяльності кожного з яких охоплювала декілька губерній. Так, українські губернії були під­відомчі трьом районним охоронним відділенням, а саме; Південно-Західному: (Київська, Чернігівська, Полтавська, Подільська, Во­линська губернії), Південному: (Херсонська (з містом Одесою), Тав­рійська, Бессарабська губернії і все узбережжя Чорного моря), Пів-денно-Східному: (Харківська, Катеринославська, Курська, Вороне­зька, Чорноморська губернії, а також і область війська Донського). Керівництво названих районних охоронних відділень перебувало відповідно в містах Києві, Одесі, Харкові. 14 грудня 1906 р. було

­

прийнято Положення про районні охоронні відділення. Ці нові структури повинні були об*€днати розшукові органи цілих районів, з тим щоб обробити одержану ними інформацію і скласти найоб'ек-тивнішу картину про протиурядові організації, що діяли на терито­рії району.

У підпорядкуванні районних охоронних відділень перебували охоронні відділення, Положення про які було затверджено 9 лютого

1907 р. міністром внутрішніх справ П. А. Столипіним. В ст. І Положення зазначалося: «У тих місцевостях, де є необхідним створення окремих розшукових органів, негласні розслідування у справах про державні злочини покладаються на особливо призначених з цією метою офіцерів корпусу жандармів або чиновників при Департаменті поліції зі створенням при них у разі потреби канцелярії, названої охоронним відділенням». Одним з найголовніших завдань охоронних відділень була боротьба з «революційними співтовариствами».

До складу кожного охоронного відділення входили загальна канцелярія, відділ зовнішнього спостереження й агентурний відділ (відділ внутрішнього спостереження).

Охоронні відділення у своїй діяльності широко використовува­ли провокацію. Вона була звичайним методом роботи цих відділень.

У боротьбі з революційним рухом у країні царський уряд по­кладав на охоронні відділення великі надії. Тому не випадково в галузі політичного розшуку охоронним відділенням надавався пов­ний простір діяльності і забезпечувалися значні права.

У 1914 р. районні охоронні відділення скасовувалися як зайва проміжна ланка у громіздкому апараті політичного розшуку царсь­кої Росії.

Для посилення боротьби з кримінальною злочинністю 6 липня

1908 р. був виданий закон «Про організацію розшукової частини», згідно з яким у складі поліцейських управлінь губерній і великих міст створювалися «розшукові відділення чотирьох розрядів для провадження розшуку у справах загальнокримінального характеру...». У розвиток цього закону 9 серпня 1910 р. Міністерство внут­рішніх справ видало Інструкцію чинам розшукових відділень. Не­зважаючи на широку регламентацію дій працівників зазначених відділень, Інструкція не вирізнялася достатньою чіткістю своїх норм.

У зв'язку із загостренням соціальної напруженості на селі і селянськими виступами у 1903 р. була здійснена часткова реорга­нізація сільської поліції. Так, замість виборних від селян соцьких, засновувалися штатні посади сільських стражників, які були дер­жавними службовцями, нижчими чинами поліції.

19 серпня 1906 р. цар підписав указ про заснування військово-польових судів. 20 серпня того самого року він затвердив «Правила про військово-польовий суд». Положення складалося лише з шести коротких статей, і вже це саме по собі свідчило, що військово-польо­вий суд був «не стільки судом, скільки бойовим засобом дії».

Військово-польові суди створювалися у місцевостях, де прого­лошено військовий стан або стан надзвичайної охорони. Ці суди не були постійними органами, а створювалися для розгляду конкретних справ, причому по можливості протягом доби з моменту вчинення злочинного діяння. Суди могли створюватися за ініціативою началь­ника гарнізону, військового загону, командира порту, за розпоря­дженням і вказівкою генерал-губернатора, головнокомандувача, ко­мандувача військ округу та уповноваженими ними особами.

До складу військово-польового суду входили голова і чотири офіцери гарнізону або військових кораблів флоту. Всі п'ять осіб, які входили до військово-польового суду, мали належати до стройових офіцерів, навіть якщо у місцевості, де засновувався військово-по­льовий суд, були й чини військово-судового відомства. Таким чи­ном, ні від голови, ні від членів військово-польового суду юридич­них знань і практичної підготовки до судової діяльності не вимага­лося. Отже, подібний склад військово-польового суду не давав жодних, хоча б найменших гарантій ні незалежності, ні вміння з'ясувати суть справи, що розглядалася судом.

Засідання військово-польового суду відбувалося за закритими дверима, а прізвища головуючого і членів суду зберігалися в таєм­ниці. Для військово-польових судів практично не існувало жодних процесуальних правил. Справи розглядалися у спрощеному по­рядку. Судовий розгляд не повинен був тривати понад дві доби. Весь судовий розгляд зводився до оголошення в суді складеного військовими або поліцейськими чинами протоколу (донесення) і до­питу обвинуваченого. При цьому невизнання обвинуваченим своєї вини, докази і обставини, що він наводив у своє виправдання, про­хання про виїслик свідків і очевидців тощо судом до уваги не брали­ся, а їх зміст не перевірявся. Вироки військово-польового суду, що постановлялися «за законами воєнного часу», передбачали, як пра­вило, тільки одну міру покарання, а саме: смертну кару. Оскаржен­ню вироки не підлягали. Вони виконувалися «невідкладно», при­наймні не пізніше доби «з моменту проголошення». Подібним чином діяли і військово-морські суди на підставі «Правил про військово-польовий морський суд», затверджених імператором Миколою II 20 серпня 1906 р..