Основні риси права у другій половині XVII ст. 5 страница

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гай­дамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки. Кваліфікованою вва­жалася крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у товариша, в церкві. Гайдамацтво, будучи однією з форм народно-визвольного руху на Правобережній Україні у XVIII ст. проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноб­лення, розглядалося як особливо небезпечний вид злочину проти власності феодалів.

Кримінальне право знало злочини проти моральності. Суворо­му покаранню піддавався запорізький козак, який «порочит жен­щину по пристойности», оскільки такий злочин «к обесславлению |всего войска запорожского простирается». Серед видів злочинів, заніше невідомих в Україні, з'явилося старцювання. Петро І уста­новив кримінальну відповідальність не тільки за старцювання, а й за давання милостині. Ці положення діяли і в Україні. Як юридич-Црий казус можна розглядати Указ Сенату 1759 р. про дозвіл кияни­ну Зимовичу на «собирание от доброхотных дателей милостыни».

Як і раніше, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця і потерпілого. За вбивство збіглого селянина винний карався грошовим штрафом. На Правобережній Україні шляхтич, який убив просту людину, карався теж штрафом і був зобов'язаний відшкодувати збитки родині вбитого. Просту ж люди­ну за вбивство шляхтича страчували. Привілейоване становище козацької старшини, української шляхти і дворянства виявлялося також у тому, що коли будь-хто з них учинював злочин, він, як правило, підлягав значно легшому покаранню, ніж проста людина, яка вчинила таке ж діяння.

Загострення класової боротьби зумовило посилення кримі­нальної репресії, що досягалося не тільки переглядом чинного за­конодавства чи правового звичаю, а й широким застосуванням но­вих кримінально-правових норм, уведенням нових видів покарання, а також поширенням на територію України російського криміналь­ного права, зокрема військово-кримінальних законів. Відомий істо­рик права і судочинства О. Левицький зазначав, що у другій поло­вині XVIII ст. в Україні «правосудие немилосердно вешало «раз­бойников» за ту вину, за которую есче совсем недавно отсекали только руку, ногу или отрезали нос или ухо...».

Вища міра покарання — страта — поділялася на просту та кваліфіковану. Проста страта полягала у відсіканні голови, повішан­ні та розстрілі. В окремих випадках застосовувалося утоплення, про що свідчать запорізькі архіви 1700 р.: «Насыпав за пазуху песку, по­садить его в реку Чортомлык». Для посилення страждань прирече­ного на смерть та найбільшого залякування населення застосо­вувалися кваліфіковані види страти: четвертування — відсікання кінцівок, а потім голови; колесування — роздроблення кісток і по­кладення тіла злочинця на горизонтально встановлене колесо, з тим щоб його п'яти стикалися з головою; посадження на кіл (палю); під­вішування за ребро на гак; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовувалося до матерів-дітовбивць. Запорожців за вбивство товариша закопували в землю живцем разом з убитим.

Кваліфіковану страту часто застосовували, щоб покарати ко­заків за гайдамацтво. 22 серпня 1771 р. військовий суддя М. Тимо­феев наказав полковнику Самарської паланки стратити захопле­них гайдамаків у такий спосіб: «Разбойников и смертоубийцев, хотя некоторых тем же жребием, виселицею, а других их товарищей, поелику они перешли все пределы нашей умеренности... непос­редственно в Самаре казнить смертью — Каленика Донця потяг­нуть на железной в столпе спины, а Степана Тарана зацепить ребром на крюк». Тіла страчених тривалий час залишали на місці страти.

Тілесні покарання поділялися на ті, якими завдавалося каліц­тво, та на болючі. До перших належали відсікання носа, вуха, кін­цівок. У 1765 р. у вироку щодо двох засуджених за крадіжку вказу­валося: «Чтобы впредь воровать не дерзали, при народном собра­нии по единой ноге выломать». Але на прохання запорожців «ног не ломано, да только киями жестоко до полусмерти поприбивано и в шпиталь козацкий отданы».

З болючих тілесних покарань найтяжчим було биття батогом, яке нерідко було замаскованою стратою. Застосовувалося також биття киями — палицями, що також могло призвести до смерті по­караного. Забивання біля ганебного стовпа було у запорожців най­поширенішим видом страти. Такому покаранню винні підлягали за крадіжки, гайдамацтво, дезертирство та ін. В ордері Коша від 10 червня 1769 р. паланковим полковникам пропонувалося карати на базарах прилюдно козаків, які ховалися від служби, а потім під вартою відправляти на Січ. 10 червня 1770 р. кошовий отаман П. Калнишевський наказав курінним отаманам розшукати козаків, що втекли, «и по сыску по двести киев дать, а потом посадить до стовпа и содержать под караулом в оного до повороту нашего с по­ходу». З метою загального запобігання злочинів та залякування усі перелічені види покарання здійснювалися при народі. Кожна люди­на за власним бажанням могла брати участь у його виконанні.

Кримінальне право виходило з реальності покарання, тому вироки виконувалися навіть за відсутності злочинця (якщо він був утікачем). Одним із таких прикладів є повішання за наказом царя у Глухові опудала гетьмана Мазепи. Широке застосування заслання було зафіксоване в «Правах, за якими судиться український на­род». Найчастіше до заслання засуджувалися противники царизму. Серед видів покарання було й позбавлення волі. В'язниць, як правило, не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при вій­ськових урядах, пушкарнях, камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднувалося з «заковыванием в железа», приковуванням до стовпа чи гармати. В'язні мали самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні становив від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався.

Починаючи з другої половини XVIII ст. поширився новий вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Каторжан використовували на важких роботах (побудові фортець, у копальнях тощо). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. На сибірську каторгу було заслано й М. Залізняка — ке­рівника народного повстання на Правобережній Україні у 1768 р.

На Запорізькій Січі продовжувало існувати таке покарання, як вигнання — відлучення від козацької громади на певний строк чи безстроково, без права надання вигнанцю на території «вольнос­тей запорожских» (у межах кордонів земель Запорізької Січі) при­тулку та захисту.

З утвердженням Російського абсолютизму тюремне ув'язнен­ня набуває широкого застосування як покарання за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство та ін. Тіль­ки наприкінці XVIII ст. російський уряд робить спроби регламенту­вати тюремне ув'язнення.

Значного поширення набули ганебні покарання. Одним з них було прив'язування злочинця на майдані під час ярмарку до стов­па, і кожний бажаючий міг піддати його тілесному покаранню. У такий спосіб карали злодіїв, поки вони не повернуть украдене; нерідко це тривало 2—3 дні. В Новій Січі як ганебне покарання пра­ктикувалося посадження злочинця на дерев'яну кобилу. В одному з листів Коша говорилося: «Мы того человека приковали было к ко­былице за свое злое дело, т.е. за злодейство, что многия в курене вещи покрал...».

Щодо української шляхти застосовувалися особливі форми позбавлення честі і прав. Позбавлення честі представника фео­дального стану розглядалося як серйозне покарання.

Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відраху­ванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. У су­дових документах цього періоду штрафи називалися «виною». Вони диференціювалися на «вину рядову», «панську», «до шкатули вой-ськовой», «вину злодейскую», «вину паненскую». Такий вид пока­рання, як відшкодування за «моральну кривду», іменувався нав'яз-кою. З середини XVIII ст. до нав'язки, як правило, стали додавати визначення «шляхетская», оскільки вона присуджувалася на ко­ристь козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти.

Перелічені види покарання підрозділялися на основні й дода­ткові. Усе майно засудженого гетьмана Самойловича було конфіс­коване — одна половина пішла до військового скарбу, друга — у царську скарбницю. Конфісковано було і майно останнього отамана Запорізької Січі — Калнишевського.

У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві каралося штрафом на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодуванням збитків (якщо вони були ре­альними).

Процесуальне право. В Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого поділу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилася тенденція розглядати цивільні справи в межах обвину­вально-змагального, а кримінальні — в межах слідчого процесу.

На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкри­тим. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поши­рення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.

До останньої чверті XVIII ст. все населення України вважа­лося правоздатним. Відповідно до «Литовського Статуту» неправо­здатними були тільки «баніти» (невільники), «безчесні», «прокляті». Законодавство не визнавало дієздатними: дітей, розтратників, пси­хічно хворих, німих, залежних селян, якщо їх пан не виступав «асистентом».

Особи, які виступали у судовому процесі з вимогами чи захис­том від претензій, називалися процесуальними сторонами. Вони брали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка висувала вимогу, іменувалася «поводом», «актором», «кредито­ром», «інстигатором», «укрівдженим», «жалоблівою стороною», «чо­лобитником», «доносителем». Сторона, яка захищалася, називалася «возваною», «злодійською», «відвітною». З XVIII ст. набули поши­рення терміни відповідно «позивач» та «відповідач».

Недієздатні особи, а також позивач чи інший заінтересований учасник процесу мали свого представника на суді, який називався «прокуратором», «патроном», «адвокатом», «повіреним». Відповідно до Зводу 1743 р. «адвокатом, пленіпотентом, прокуратором, повіре­ним називається той, хто в гучній справі з доручення когось, за­мість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється». За професійними адвокатами закріплюється назва «присяжні повіре­ні», яка була затверджена судовою реформою 1765 р. Після скасу­вання Гетьманщини при Генеральному військовому суді функціо­нували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20 червня 1767 р. адвокатів було введено до складу ниж­чих судів.

Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і в кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола скар­ги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею позову почи­налася так звана судова контраверсія.

Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, — адмініст­ративно-судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися «шлякуванням».

Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближ­чу державну установу, пізніше — в суд. Повідомлення реєструва­лося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування — «погоня». Потерпілий мав право сам захо­пити злочинця «на гарячому» і привести його до суду. Суди вжива­ли до злочинця заходи впливу — брали під варту, накладали арешт на його майно.

Упродовж XVIII ст. дедалі частіше відмовляються від гласно­го розгляду справ.

Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого укра­їнська мова, але вона перебувала під значним впливом мов сусідніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мо­ви на Лівобережній Україні значно посилилося, тому протоколи су­дових засідань почали складатися на цій мові. Ведення протоколів було обов'язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 р. було введено канцелярське судочинс­тво, суд відбувався суворо «за формою».

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сто­рін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в процесі судоговоріння («завод свой выговорить») і в наступні три дні викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інститут судо­во-медичних експертів офіційно був створений у 70-х роках XVIII ст.

Свідків приводили до суду сторони, їх мало бути не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків звичай­них та офіційних. Звичайні свідки — це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з нею. Офіційні свідки — це також заінтересовані у справі особи, які пере­бували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприся-ганням. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.

Нерідко суд вдавався до застави — «викидщини». Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров'я, навіть позбави­ти її життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет застави йшов на користь адміністрації чи суду.

У кримінальних справах для одержання показань обвинува­ченого чи свідків застосовувалося катування у вигляді так званої «проби», «квестії», «муки». Звільнялися від них шляхта, духовенст­во, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), мало­літні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалися нормами «Краткого изображения про­цессов» — збірника процесуальних законів Росії.

Судовий процес завершувала судова постанова — «декрет». У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися «мнение», постанова в цивільних справах — «решение». Крім того, суди приймали постанови, що стосувалися окремих питань судочин­ства. Вони ухвалювалися більшістю голосів членів суду. Спочатку постанови виносились усно, потім їх записували у судові книги «для пам'яті».

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього викорис­товувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні за­соби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались тоді, коли судова постанова ще не набула чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) можна було застосовувати лише після набрання постановою чинності.

Скарга на суддів подавалася до вищого суду. У ній йшлося про те, що судді, зловживаючи службовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи за­довольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покладався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір, подати апеляцію та вказати причини оскарження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після вине­сення судової постанови. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть ухвалити нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Але найчас­тіше апеляційна інстанція залишала скаргу без задоволення.

Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них — виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторо­нам та їхнім представникам. На практиці процес відновлювався, зо­крема, у разі встановлення факту зловживання суддів та учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, — возний. Ви­роки виконував кат («містр»), іноді самі засуджені.

У середині XVIII ст. на Правобережній Україні процес зі зма­гального перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризу­валося формалізмом і здійснювалося на латині.

У Новій Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд. Він керувався переважно нормами «козацького права» і «здоровим глу­здом». Винесені судом вироки фактично не підлягали оскарженню, ніхто не міг їх скасувати чи змінити. Судові вироки, особливо до су­ворих покарань, наприклад до «страти на горло», виконувалися від­разу після проголошення вироку. У Січі за формальної рівності усіх суб'єктів правовідносин суди діяли вельми диференційовано, ви­значаючи вину і міру покарання козака або представника іншого стану. Так, козакам частіше призначали м'якше покарання або вза­галі звільняли їх від нього. Козацький суд мав і власні інтереси під час розгляду справ. Так, у 1747 р. розглядалася справа п'яти коза­ків, які пограбували двох чумаків, одного з яких убили. Винним бу­ло призначено «с мертвым телом схоронить в яму...», але на прохан­ня вдови повернути майно суд відповів, що «по их запорожскому обыкновению разделили (имущество потерпевшего) по себе». Скар­га потерпілої до самої імператриці результату не мала.

§ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях (друга половина XVII —друга половина XVIII ст.)

Територія. Західноукраїнські землі в XVII—XVIII ст., як і колись, залишались у складі різних держав і мали різний юридичний статус. Нагадаємо, що в 1349 р. землі колиш­нього Галицько-Волинського князівства захопив польсь­кий король Казимир, приєднавши їх до складу Польської держави під назвою Руського воєводства. Північна Буко­вина з початку XIV ст. перебувала у складі Молдавського князівст­ва, яке в 1564 р. визнало свою васальну залежність від османської Туреччини. Закарпаття ще наприкінці XI ст. захопила Угорщина, яка наприкінці XIII — на початку XIV ст. розпалася на ряд само­стійних князівств. Закарпаття входило до складу Трансильвансько-го (Семиградського) князівства, що теж перебувало під протектора­том Туреччини. Наприкінці XVII ст. угорські землі повністю опини­лися під владою австрійських Габсбургов (після австро-турецької війни 1687 р. і Карловецького конгресу 1698—1699 pp.).

Середина XVII ст. для України, в тому числі західноукраїнсь­ких земель, була знаменною. Це період грандіозної боротьби укра­їнського народу за соціально-політичне і національне визволення під керівництвом Б. Хмельницького. Перемоги Хмельницького зна­чно активізували національно-визвольний рух на західноукраїнсь­ких землях. Після битви під Пилявцями Хмельницький вступив у Східну Галичину, тисячі добровольців поповнили його військо. Го­родяни і селяни активно допомагали козацьким загонам під керів­ництвом Головацького, Капусти, Кривоноса, Путияна, Товпиги ви­ганяти і знищувати шляхту та її посібників, католицьке духовенст­во, захоплювати міста, села та замки.

«Один бог знает, — писав до Варшави в 1648 р. коронний під­чаший зі Львова, — что произойдет с нашим Русским воєводством, так как здесь, что ни хлоп — то казак». Великий загін повстанців (близько 15 тис. осіб) очолив Семен Височан, який потім приєднався до полку І. Богуна. Боротьба не стихала і після відходу козацького війська і поразки 1651 р. під Берестечком. Те саме національне під­несення спостерігалося і в Буковині.

Суспільний лад. Панівний клас — феодали. Правлячу верхів­ку феодалів становили князі і панство, утворюючи могутній проша­рок магнатів, аристократію. На праві власності їм належали вели­чезні земельні володіння. Переважно із середовища магнатів рек­рутувалися чиновники державного апарату, феодали входили до складу двірських рад, судів, командували військами. Магнати в ос­новному походили з панівних класів Польщі, Румунії, Угорщини. Нечисленні знатні українські роди ополячувалися, румунізовува-лися.

Основну групу феодалів становила шляхта. Шляхетський ти­тул був спадковим або присвоювався королем. Верхівка шляхти во­лоділа вотчинними, а основна її маса — удільними землями. Шлях­та звільнялася від податків і повинностей, за винятком так званої земської служби, тобто обов'язку служити у війську і виконувати деякі повинності, пов'язані з обороною країни. Особа шляхтича вва­жалася недоторканною, його ніхто не міг притягати до відповідаль­ності, карати, хіба що за вироком особливих шляхетських трибуна­лів. Конфіскувати шляхетську власність можна було тільки за рішенням суду. Формально представники шляхти були між собою рівні, але у Східній Галичині переваги в усіх сферах життя надава­лися польській шляхті, у Північній Буковині — румунському і в Закарпатті — угорському та австрійському дворянству.

Шляхтичі могли обіймати державні посади, якщо вони спо­відували католицтво. Для православних шляхтичів (і взагалі усіх вільних) у 1676 р. під погрозою смертної кари був заборонений виїзд за межі Польщі або в'їзд на її територію без дозволу властей.

Численні привілеї польської шляхти (право безмитної торгів­лі, експорту продукції сільського господарства, безмитного імпорту багатьох товарів та ін.) і, навпаки, усілякі утиски української шляхти, політика посиленої полонізації, мадяризації та ін. вели до того, що дедалі більше представників української шляхти сприйма­ло католицтво, ополячувалось.

Серед шляхти було чимало дрібної, бідної, особливо у Східній Галичині, Північній Буковині. Зростала їх пауперизація. Нерідко їхніх земель ледь вистачало, щоб прогодуватися, і їхнє життя було схожим на життя селян. Тисячі дрібних шляхтичів потрапляли у феодальну залежність від вельмож, визнавали їхню протекцію, вступали до них на службу — управителями маєтків, економами, дворецькими тощо. Адже магнатські роди Браницьких, Вишневецьких, Любомирських, Потоцьких, Яблоновських та ін. створювали свої держави в державі, правили в них як повновладні правителі. Дрібні шляхтичі були зобов'язані підтримувати своїх протекторів і політично, в тому числі на місцевих сеймах, під час висування на різні посади, служити у їхньому війську. Шляхта була основною опорою королівської влади. Вона становила близько 8—10% насе­лення країни за середнього показника в Європі 1—2%, Оскільки в цей час спостерігається тенденція активного проникнення в досить закрите середовище шляхти представників інших прошарків насе­лення, то в 1669 р. польський Сейм прийняв рішення про встанов­лення інституту неповного шляхетства. Нова шляхта не мала аж до третього покоління права обіймати державні посади, обиратися де­путатами сеймиків і вального Сейму.

Схожа картина спостерігалась і на Закарпатті, з тією лише різницею, що серед дворянства переважали угорці. Коли ж Угор­щина приєдналася до складу Австрії, значна частина маєтків угор­ських і українських феодалів, противників Габсбургів, була конфіс­кована і перейшла у власність корони. Пізніше багато земель було передано у володіння австрійських феодалів. Насильницьке обеззе­мелювання угорських феодалів викликало їх різкий опір, збройні виступи. Габсбурги були вимушені піти на поступки. В 1711 р. між імператором Австрії Карлом і ватажком угорського дворянства Ка-ролем був укладений договір, згідно з яким останнє було урівнене в правах з австрійським дворянством. Угорських дворян звільнили від державних податків, повністю переклавши їх на міщан і селян.

Певними особливостями відрізнялася Північна Буковина. Тут було дуже мало великих панських маєтків (фільварків), серед фео­далів майже не було українців. Зате значним був прошарок вільних селян-резешей (до 30%).

Духовенство, передусім католицьке, утворювало другий при­вілейований стан. Воно поділялося на біле (світське) і чорне (ченці). Духовна знать — єпископи, настоятелі великих монастирів (кляш-торів) володіли землями, маєтками, селами і містами, кріпаками. Активну прокатолицьку діяльність розгорнули серед населення різні духовні ордени — домініканців, ієзуїтів, францисканців та ін. Духовенство користувалося численними правами і привілеями. Жодних податків на користь скарбниці воно не сплачувало, повин­ностей не виконувало. Навпаки, одержувало від світських властей землі, селян, різні цінності та ін. Вільні люди (крім шляхти) сплачували на користь церкви десятину. Церква мала свої суди, які розг­лядали справи не тільки духовенства і залежного населення, а й світських людей, що стосувалися шлюбу, сім'ї, спадкування, опі­кунства та ін. Сильним був вплив духовенства на систему освіти. Церква, різні ордени мали свої школи, колегіуми тощо.

У значно гіршому становищі перебувала, зокрема на Галичині і Волині, православна церква, її усіляко переслідували, пригноблю­вали, утискували в правах. Прагнучи остаточно підірвати її вплив, підпорядкувати католицькій церкві в 1596 p., як уже зазначалося, на Брестському соборі була проголошена унія католицької і право­славної церков, тобто з'явилася третя церква — уніатська. Польсь­кі власті вважали її єдино законною українською церквою, сподіва­ючись у такій спосіб окатоличити місцеве населення. Українська шляхта, частина міщанства добровільно перейшли в уніатство, але більшість населення примушували приймати католицтво силою. Так, у 1699 р. була введена унія в Перемишлянській єпархії, в 1700 р. — у Львівській, в 1722 р. — у Луцькій. Щоправда, слід ска­зати, що уніатська церква не виправдала сподівань Речі Посполи­тої, і тому вона не визнала уніатську церкву рівною з католицькою. Католицьке духовенство постійно втручалося в справи уніатської церкви, не допустило її ієрархів у польський Сенат, власті не дава­ли її священикам жодних пільг (як і православним), феодали навіть примушували їх до відбування панщини.

Уніати не вважалися повноправними громадянами. І все тому, що уніатська церква не хотіла відмовитися від української мови, обрядів, народних традицій, свят тощо. Ця церква і пізніше протя­гом кількох століть захищала українське населення від полонізації, зберігала його мову, історію, культуру.

Уніатські, інколи й православні ієрархи, безупинно посилали в Рим і королю меморіали і петиції про своє тяжке становище в По­льщі, про численні утиски, але даремно.

Селянство. У XVII—XVIII ст. основну масу населення захід­ноукраїнських земель становило селянство. На той час у Східній Галичині вільних селян майже не залишилось. Усі вони стали зале­жними людьми, кріпаками шляхти, церкви, короля. Не мали вони права залишати своїх господарств, не мали права власності на зем­лю. Селянське самоврядування було ліквідовано. Селяни опинилися під юрисдикцією феодалів. Останні дістали можливість втручатися навіть в особисте життя селян: давати або не давати дозвіл на шлюб, поховання (беручи за дозвіл плату), примушували селян ко­ристуватися тільки панськими млинами і трактирами, також беручи за це плату. їх принижували, не вважаючи за повноцінних лю­дей, називали худобою, «бидлом».

Ця група селян називалась тягловими. До неї входили селяни державні, церковні, приватновласницькі. Як правило, тяглові селя­ни мали будинок, робочу худобу, інвентар, земельні наділи. Вони відробляли панщину — б—7 людино-днів на тиждень з лану (лан дорівнював у середньому 20—21 га). Основний тягар панщини при­падав на літній час. Селянам установлювали час на оранку та інші роботи у панських маєтках. Крім того, вони були змушені сплачу­вати податки (прямі та непрямі), постачати державі і феодалам продукцію сільського господарства, брати участь у шарварках (до-рожних повинностях, громадських роботах: будівництві, ремонті доріг, мостів тощо).

Інші категорії залежного селянства — халупники, підсадки і загородники. Вони володіли тільки присадибними ділянками, інко­ли мали будинок, дрібний інвентар.

Коморники і захребетники взагалі не мали землі, свого госпо­дарства, жили на чужих дворах, працювали як наймити.

Водночас зберігалася певна частина особисто вільних селян — кметів, чиншових. Вони виконували феодальні повинності на ко­ристь держави.

Аналогічна картина спостерігалася на Закарпатті, де напри­кінці XVII ст, значна частина селянства перебувала у кріпацькій залежності від феодалів або держави. Такі категорії селян, як удворники, лібертіни, сабодаші, мали своє господарство, користува­лися земельними наділами, виконуючи натуральні та грошові по­винності на користь феодалів та держави.

 

Желяри і таксалісти мали присадибне господарство, але не володіли орною землею. Вони також виконували різні повинності. На початку XVIII ст. в Ужгородській домінії тільки 2,2% селян пра­цювали на повних наділах (приблизно 10—14 га); близько 44% мали половинні наділи, інші — й того менше. Феодальні повинності селян законом не регламентувалися. В тій самій Ужгородській домінії на­прикінці XVII ст. існувало п'ять видів прямих податків — платежів і стільки ж різних селянських повинностей. Селяни сплачували подушну подать, податок із селянського двору («порцію»), чинш («ценз» — фіксована грошова плата), десятину або дев'ятину на ко­ристь церкви. Крім того, вони сплачували дорожню подать, мостові (проїзди через мости), подать з котла (за виробництво горілки й пи­ва), податок за невживання горілки або вина, що вироблялися в поміщицьких винокурнях («суха корчма»). Селяни повинні були приносити феодалам дарунки до різних свят. Крім роботи на госпо­даря, вони виконували трудові повинності для держави і своєї об­щини. У Мукачівській домінії в середині XVII ст. кожний надільний селянин мусив відпрацювати своїм тяглом 105 днів на рік у госпо­дарстві феодала, безкінні і малоземельні — 50 днів «пішої» панщи­ни. У деяких категорій селян панщина становила на рік майже по­ловину всього робочого часу.

На Закарпатті кріпаки втратили «право виходу» від феодалів ще в першій половині XV ст. На початку XVII ст. закріпачені селя­ни становили тут 88,8% населення. Селян продавали, віддавали за борги.