Часова та вікова детермінація

 

Детально проаналізувавши витоки влади, основні механізми її здійснення в суспільствах з примітивною організацією (потестарних системах), роль символів та ритуалів в організації владних відносин в примітивних соціумах, не можна залишити поза увагою проблематику кореляції влади з часом, віком та гендером, адже вона також впливала на перерозподіл владних ролей в традиційних суспільних системах. До того ж ця кореляція простежується в соціальній та політичній сферах життя сучасних постіндустріальних, пострадянських та постколоніальних суспільств.

Досить цікавими є уявлення представників примітивних суспільств про час та його взаємозв’язок з владою. Виявляється, що у представників різних традиційних соціумів були і різні уявлення про час. Це пов’язане, зокрема, з господарською діяльністю, наприклад, визріванням врожаю, що завершував певний часовий та господарський цикл.

Важливим в даному контексті є той факт, що архаїчна людина вважала, що саме від вождя певним чином залежить закінчення цього циклу і, відповідно, плин часу. Так, наприклад, у доколоніальних африканських народів вважалося, що вождю племені було під силу затримати або прискорити святкування Нового року, оскільки саме він визначав, коли збирати врожай та підтримував містичний зв’язок з предками, які на думку представників традиційних соціумів, здатні були впливати на життя своїх нащадків, в тому числі на погоду, від якої залежав врожай. Тому прав був Г. Спенсер, коли ототожнював зародження у людини «урядового почуття» з «накопиченням та організацією почуття минулого» [23, c. 225]. Таким чином, влада мала зв’язок не тільки з сьогоденням, а й з минулим часом.

Як зазначає В. Бочаров, археологічні знахідки, що належали до самих ранніх етапів соціогенезу, свідчать про різні форми захоронення в залежності від соціально-політичного статусу індивіда, адже в традиційних суспільствах вважалося, що чим вище статус індивіда, тим міцніший його зв’язок з предками і, відповідно, сильніший вплив на нащадків. Це розуміли й європейські колонізатори, які руйнували могили місцевих африканських вождів щоб підірвати авторитет, до якого апелювали лідери, що очолювали опір європейським завойовникам.

Він підкреслює, що з появою спеціалізованих інститутів влади відбувається звеличення правлячих соціально-родинних груп: родів, лініджів, кланів, які визнавалися суспільством більш могутніми, ніж предки простих членів соціуму. Голова такої соціально-родинної групи, використовуючи сакральну силу своїх предків, керує всіма природними та соціальними процесами. В. Бочаров зазначає: «Соціально-політична динаміка в правлячому клані стає головною шкалою вимірювання часу. Цей соціально-психологічний пласт свідомості визначає мотиваційну сферу людей, для яких боротьба за владу є сенсом життя. Це виражається в містичному відчутті своєї сили, здатної змінити порядок речей (час)»[14, c. 226-227].

Таким чином, влада з точки зору політико-антропологічного підходу має прямий зв’язок як з минулим та сьогоденням, так і з майбутнім, де він реалізовувався, знову ж таки, завдяки зв’язку вождя з сакральним минулим, що втілювався в предках. При цьому, що цікаво, вожді постійно повинні були демонструвати цей дар одноплемінникам, у противному випадку це могло коштувати їм життя.

Слід зазначити, що уявлення про взаємозв’язок влади і часу, що виник на ранніх етапах соціогенезу, з жорсткою закономірністю простежується в різних соціумах. В. Бочаров вважає, що вони пов’язані з ірраціональними пластами мислення, які визначали психологію людей доіндустріальної стадії розвитку: «Дана ментальність сприймала час як внутрішню субстанцію, що визначалася внутрішнім статусом індивіда. Влада над часом виражалася у здатності індивідуальної волі визначити порядок речей зовнішнього середовища, ця здатність зростала по мірі отримання індивідом більш високого соціального статусу» [23, c. 131].

Наприкінці розгляду проблематики кореляції влади та часу, на наш погляд, варто зазначити, що уявлення про часову детермінацію владних відносин, які сягають корінням в початок людської історії, не втратили своєї актуальності і сьогодні. В сучасних суспільствах також доволі легко простежити взаємозв’язок влади і часу, про що піде мова в наступному розділі.

Окрім вищезазначеної кореляції, політантропологів також цікавить зв’язок влади з віком. Адже, як відомо, у представників первинних соціумів старші члени соціуму користувалися беззаперечною повагою та авторитетом у молодших. Основою такого домінування, на наш погляд, був культ предків, оскільки померлі члени соціуму, як вже зазначалося, мали надприродні можливості впливати на долю своїх нащадків, а свою волю вони транслювали через старших, найбільш шанованих членів суспільства. Наприклад, В. Бочаров під час експедиції в Абхазію в 1980 році спостерігав, що «деякі члени соціуму, не пам’ятаючи ані року, ані свого паспортного віку, в той же час, чітко визначали свій соціально-віковий статус в залежності від того, як вони себе поводили та які функції виконували. Обов’язки ж, як і права, в традиційному суспільстві чітко визначалися віком» [23, c. 235].

Про взаємозв’язок влади та віку говорить й ще один російський дослідник В. Попов, який стверджує, що у доколоніального соціуму аканів Гани існувала соціальна ієрархія заснована на диференціації старших та молодших членів суспільства, де перші мали значну перевагу над останніми.

На проблему стратифікації вікових груп звернув увагу і Ж. Баланд’є. Він вважає, що ця форма стратифікації відрізняється від простої ієрархії поколінь, оскільки вона ґрунтується ритуальній процедурі, пов’язаній з віком. Саме ця процедура зумовлює доступ до соціальної системи і становить справжню школу громадянської доблесті бо надає статус дорослого. Ж. Баланд’є зазначає: «Організація вікових класів встановлює стосунки солідарності, а також авторитету, здатні вгамовувати гру компенсацій, у якій змішуються стосунки панування між суміжними й вільні стосунки між несуміжними класами, про що свідчить приклад деяких суспільств південного Камеруну». На думку цього політантрополога, визначальною характеристикою інституційоналізації вікових класів є те, що вона лежить в основі соціальної стратифікації, яка не пов’язана зі спорідненістю та спільністю походження, а також у тому, що вона унеможливлює здійснення специфічних функцій – ритуальних, військових та політичних [11, c. 145-148].

Ця система найяскравіше виявляє себе, на думку Ж. Баланд’є в Африці, де вікові групи виступають в якості основних елементів структури сільської общини. Вони мають економічну функцію і можуть визначати коло причетних до управління сільськими справами. Старші члени племені угандійських лугбара використовують культ предків, аби стримати вимоги незалежності з боку молодих. Властиві лугбара патрілінійні роди визначаються генеалогічно та ритуально: вони є водночас групами спільності походження і сукупністю людей, пов’язаних духом предків. Знать, яка стоїть на чолі їх, виправдовує свою владу та привілеї як своїм доступом до вівтарів предків, так і «своєю генеалогічною позицією, в тому сенсі, що людина, яка має здатність дієво заклинати духів предків, може бути визнана дійсно старшою» [11, c. 145-148].

Продовжуючи розмову про взаємозв’язок влади і віку наведемо дослідження Н. Гіренко присвячене різноманітним народам, які населяли Танзанію в середині ХХ ст. Так, вона приводить приклад народу під назвою «того», у якого родові та племені форми організації суспільного життя були засновані на системі вікових класів. Також у них існувала так би мовити відповідна номенклатура для позначення вікових ступенів. Система вікових класів, за словами Н. Гіренко значно впливала і на групу етносів банту [44, c. 378].

Вікова детермінація отримує підтвердження і в дослідженнях М. Крадіна, який стверджує, що у багатьох архаїчних соціумах розповсюджено домінування осіб старшого віку, у більшості традиційних культур закріплене поважне відношення до осіб старшого віку, їх авторитет є непорушним і це не дивно, адже саме вони мають більше знань та життєвого досвіду, є краще організованими, в їх руках зосереджені важелі керування та влада. Саме вони є носіями традицій та релігійних культів, що і дає їм перевагу над більш молодими одноплемінниками.

Система вікової нерівності, за словами М. Крадіна, почала вивчатися наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. яскравим прикладом слугує книга німецького етнолога Г. Шульца «Вікові класи та чоловічі спілки», в якій автор припустив, що вікова стратифікація є переважно чоловічим інститутом, обумовленим груповою солідарністю, яка виникає внаслідок антагонізму між різними поколіннями. Вона є найдревнішою формою організації в суспільстві. З вікових класів згодом сформувалися чоловічі дома, а пізніше – таємні спілки. Останні, на думку Г.Шульца, визначально були направлені проти жінок та згодом почали виконувати каральні функції, виправляючи слабкість офіційних органів управління суспільством [83].

В архаїчних соціумах вікова детермінація проявлялася у перерозподілі праці, здобичі, сексуальних обмеженнях, їстівних табу, знаковій символіці. У африканських народів кожна вікова група мала свої обов’язки: хлопчаки пасли худобу, молодь освоювали військову справу, дорослі чоловіки займалися господарською діяльністю своєї родини, чоловіки більш похилого віку (за 40 років) керували господарською діяльністю соціуму та військовими походами, виступали суддями у конфліктах, здійснювали ритуали, мали вирішальний голос у всіх справах.

У аканів перебування у віковій групі дорівнювалось 15 рокам. Активно брати участь у господарській діяльності соціуму могли тільки представники старших класів (мпанімфо – «дорослі» віком від 30 до 45 років та аберемпонфо – «старійшини» більш похилого віку). Цікаво, що вікова детермінація знайшла відображення і у соціальній термінології аканів. Так навіть молодого вождя називають «нана» – дід.

Слід зазначити, що архаїчний принцип пов’язаний з соціально-віковою ієрархією, як і вищенаведені, продовжує активно функціонувати в сфері владних відносин і сьогодні.

Підводячи підсумки зазначимо, що кореляція влади з часом неодмінно простежується майже у всіх архаїчних соціумах. Вона сягає корінням до уявлень представників первісних соціумів, пов’язаних з тим, що вождь може керувати часом, адже саме він визначає час збирання врожаю та, відповідно, настання нового року. Взаємозв’язок влади з віком також простежується з часів існування традиційних суспільств, коли старші члени соціуму користувалися незаперечним авторитетом у молодших. Ґрунтувався він, насамперед, на культі предків, оскільки за уявленнями архаїчної людини померлі члени соціуму впливали на долю своїх нащадків.

Гендерна проблематика

 

Ще одним важливим моментом в системі владних відносин архаїчного соціуму, з нашої точки зору, є діалектика статі, адже весь етнографічний матеріал свідчить про те, що в первісному колективі роль дорослих, соціально активних осіб, суттєво різниться за ознакою статі.

Найґрунтовнішими дослідниками гендерної нерівності в контексті політико-антропологічного аналізу є Н. Гіренко, М. Крадін та Н. Ксенофонтова.

Але перш ніж перейти до розгляду власне проблематики нерівності між чоловіками та жінками у первісному соціумі давайте спробуємо з’ясувати її причини з точки зору політичної антропології.

Так М. Крадін зазначає, що гендерна детермінація була пов’язана з перерозподілом суспільних ролей в традиційних суспільних системах, де чоловіки виконували військові політичні та соціальні функції, а життя жінки обмежувалось сферою родини. При цьому ступінь та форми нерівності варіювалися в різних культурах за рахунок різних чинників: культурних, релігійних, соціальних, економічних тощо.

Але якщо взяти ще глибше, одна з самих очевидних причин криється, на його думку, в довгому періоді дорослішання людини, коли із-за доволі довгого періоду догляду за дитиною жінка ніби випадала з соціального життя, обмежуючись родиною та домашніми справами, тоді як чоловік продовжував відігравати активну соціальну роль, виступав в якості здобувача їжі та матеріального забезпечення родини.

Друга причина пов’язується дослідниками з різною соціальною роллю жінки та чоловіка. Ці уявлення сягають корінням до соціальних норм, що засвоюються з дитинства. Батьки та оточення за рідким виключенням заохочують поведінку, відповідну до статі дитини, й виражають незадоволення, коли поведінка дитини не відповідає статі. Відповідно до найбільш розповсюджених норм чоловік повинен працювати та забезпечувати родину («інструментальна роль»), тоді як жінка має піклуватися про чоловіка та дітей («експресивна роль») [].

Це підтверджує й інша дослідниця Н. Гіренко, яка зазначає, що в примітивному соціумі всі провідні ролі відігравали чоловіки. При цьому функції, які виконували чоловіки, можна поділити на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх належали війни та пошук нових територій, до внутрішніх – так звані політичні функції, як то регламентація, організація та підтримання життєздатності соціуму. Саме тому чоловікам, а не жінкам належала домінуюча роль в суспільстві. Тоді як функції жінок традиційного суспільства зводились до забезпечення відтворення соціуму шляхом народження дітей та підтримання сімейного вогнища. Таким чином, соціальною функцією жінки залишалися дім та діти, а чоловіка - забезпечення життєдіяльності всієї спільноти [44, c. 382].

З ускладненням суспільного устрою внаслідок розвитку людської цивілізації закріпились й імперативи гендерної поведінки, відповідно до яких, чоловік повинен володіти силою та знаннями, виступати в ролі годувальника, брати участь у житті соціуму. Жінка повинна народжувати, ростити дітей та займатися домашнім господарством. Домінування чоловіків підтримується за рахунок процесу соціалізації та посилюється через різноманітні соціальні інститути. Якщо дитина поводить себе невідповідно до своєї статі, дорослі та однолітки здійснюють на нього певний вплив, якщо не сказати тиск. Таким чином, дитина засвоює уявлення, щодо статевої ідентичності та намагається поводити себе відповідно до загальноприйнятих норм.

Це щодо соціальних причин. Тепер звернемося до психофізіологічних, а потім і до світоглядних. По-перше, за твердженнями М. Крадіна, чоловіки більш агресивні, схильні до боротьби за статуси, тоді як жінки менш агресивні, а тому не беруть участі в ієрархічних іграх чоловіків. До того ж, жінки фізично слабкіші за чоловіків, особливо це актуально для кочівників, адже під час переміщень жінки поступалися у витривалості ташвидкості, їх доводилось чекати та захищати від хижаків.

Але окрім соціальних та психофізіологічних існували ще світоглядні чинники. Так, якщо ми звернемося до міфологізованої ідеології африканського архаїчного світу й до морально-етичних норм різноманітних народів цього континенту, ми побачимо, що в них закріплено положення, згідно з якими чоловіче начало проголошувалось більш могутнім за жіноче, а існуючий розподіл праці відводив жінкам другі ролі в суспільному житті. Окрім цього, згідно з народними уявленнями, молода африканка була тісно пов’язана з тою сферою міфічного простору, яку можна назвати негативною, тобто з певними негативними вищими силами або міфічними істотами [44, c. 386].

Важливим, на наш погляд, є той факт, що антропологи зазвичай розрізняють патрилінійну та матрилінійну організації архаїчних соціумів. Основною відмінністю між ними є те, що в патрилінійних групах лінія наслідування влади та лінія родової приналежності проходять через чоловіків, тоді як в матрилінійних групах, напроти, хоча наслідування влади також здійснюється через чоловіків, приналежність до групи здійснюється через жінок. В даному контексті Н. Ксенофонтова наводить приклад африканських народів майомбе, де діти виконують господарські функції в домогосподарстві батька до вступу до шлюбу, а з моменту одруження переходять в свою рідну общину, тобто в ту, з якої була їх мати. При цьому брат матері слідкує за життям племінників і, в разі поганого поводження з ними, забирає їх до себе. Таким чином, первинний осередок у майомбе являв собою «групу синів однієї матері з їх дружинами та дітьми, дорослими синами їх сестер та незаміжніми дівчатами. Головним обличчям такого осередку був старший з братів» [86, c. 417].

Н. Гіренко наводить інший цікавий приклад матрилінійної організації, коли наречений при знайомстві з батьками майбутньої дружини спочатку дарує невеликі подарунки, а потім до ініціації нареченої працює в господарстві її батьків, включаючись в економічне життя її родини і здобуваючи все більше прав на неї. Якщо молоді люди чоловічої статі йдуть на заробітки, вони обов’язково висилають гроші батькам нареченої. Після завершення ініціації дружина переїжджає до домівки чоловіка, де веде все господарство, продукти якого надходять і до домівки її батьків. Після визнання чоловіка повноправним членом сім’ї дружини, чоловік може залишатися зі своєю дружиною та дітьми в общині дружини, або, за бажанням, може повернутися до общини своїх батьків [44, c. 390].

Важливо зазначити, що матрилінійність – визначення кровної спорідненості за материнською лінією, дуже часто плутають з матріархатом, який, на думку багатьох антропологів, є кабінетним міфом вчених ХІ Х ст. Так, в багатьох первинних соціумах існували культи поклоніння жінкам, однак, це не заважало чоловікам домінувати в цих соціумах.

Цікавий приклад гендерної нерівності наводить М. Крадін, який зазначає, що етнографи вказують на дуже багато прикладів експлуатації жінок чоловіками. Найяскравіший з них – австралійські аборигени, у яких під час переходів з одного місця на інше жінка несе на собі весь домашній скарб, тоді як чоловік йде попереду з пустими або з майже пустими руками. Чоловік може нести лише легку зброю, тоді як жінка слідує за ним з п’ятьма великим корзинами, в одній з яких може сидіти дитина. На чоловіка не накладено жодних зобов’язань, він живе у своє задоволення. Зранку йде на полювання, ввечері повертається, іноді з порожніми руками, з’ївши на місці усю здобич. При цьому чоловік мав повне право побити свою дружину і навіть зламати їй декілька пальців, якщо вона, наприклад, відмовлялася вночі йти до лісу за хмизом [84, c. 392].

Подібним чином був організований розподіл праці й у інших кочівників, наприклад, бушменів Калахарі, хадза, монголів тощо. Де чоловіки окрім полювання майже нічого не робили, тоді як жінки робили все: шили одяг та взуття, чинили візки, в’ючили верблюдів тощо.

Можливо саме всі ці чинники призвели до того, що негативне ставленнядо жінки простежується в більшості цивілізацій світу в різні історичні епохи, починаючи від стародавнього світу і до наших днів. Однак, не можна не враховувати і той факт, що подібна точка зору є не єдиною в цих суспільствах. В більшості демократичних країн заходу та деяких країнах пострадянського простору останнім часом домінування чоловіків практично нівелійоване. Жінки мають ті ж соціальні статуси, що й чоловіки, і активно репрезентують себе, зокрема, й у політичній сфері. А в деяких країнах Європи, Азії, Африки та Американського континенту створених чоловічою статтю, існував й досі існує культ жінки.