Глобальні проблеми людства в апокаліптичній теології новітнього протестантизму 3 страница

Як і інші протестанти, адвентисти називають низку ознак глобальних катаклізмів, які будуть переслідувати цивілізацію в 3-му тисячолітті: велика кількість локальних конфліктів, економічна та політична нестабільність, різке посилення контрастів рівнів життя в різних країнах, загроза встановлення тоталітарних режимів. Що ж чекає людство? Золотий вік під знаком Водолія чи глобальна екологічна катастрофа? Чи зможе людство за допомогою науки й нових технологій впоратися зі своїми проблемами чи, навпаки, неконтрольоване використання природних ресурсів, наростання локальних конфліктів із застосуванням сучасних озброєнь, накопичення запасів ядерної зброї, збільшення кількості техногенних катастроф поставлять світ на грань виживання? Порівнюючи циклічну модель розвитку людства з біблійною легендою будівництва Вавилонської вежі, адвентистська есхатологія робить песимістичний висновок про однотипність завершальної стадії - остаточний крах людських задумів [88, с.27].

Застосовуючи компаративний аналіз єговістської та адвентистської есхатології, ми можемо говорити про однотипну аналогію мислення. З одного боку, це апеляція до об’єднання зусиль для подолання глобальних проблем (правда, тільки на есхато-месіанських засадах побудови Царства Божого – авт.), з іншого - повний песимізм щодо можливостей розв’язання проблем людськими зусиллями. Сьогодні очевидно, - зауважує „Адвентистський вісник”, що виходячи із „вавилонської схеми”, подальший розвиток можливий тільки за умови об’єднання зусиль усіх країн і встановлення нового світового порядку, що ми й спостерігаємо в останні роки. Йде будівництво європейського дому - „Вавилонської вежі”, введена загальноєвропейська валюта “„євро”, країни об’єднуються в різноманітні економічні і військові союзи. Але в людської цивілізації, як уподібнення моделі „Вавилонської вежі”, на думку адвентистських есхатологів, майбутнього немає. Новому світопорядку, до якого стрімкими темпами йде сучасний світ, адвентисти, посилаючись на Біблію, не пророкують нічого доброго [88, с.28].

Книга „Об’явлення”, звертаючи людей до образу Вавилону, кажуть адвентисти, описує символічною мовою розвиток подій на останньому витку історії, показуючи велич суперцивілізації та її неочікуваний крах. Адвентисти стверджують, що ще Ісус Христос пророкував раптовий кінець земної цивілізації, ознаки якого сьогодні уже наявні (Мт. 24:37-39; 1 Фес. 5:2-3). Тут робиться такий висновок: „Біблійні пророцтва про цивілізацію в масштабах всього світу говорять, що за спробою самовивищення (прогресу як гордині людства – авт.) наступає падіння - світ буде охоплений глобальною кризою. Історія людства завершиться „Другим приходом Христа”. Розвиваючи свою есхато-хіліастичну концепцію та звертаючись до ознак „кінця” (глобальні катаклізми – авт.), пророкуючи крах замислів будівників сучасного Вавилону, адвентистські богослови зробили висновок, що людство „на порозі небесного дому” (Тисячолітнього Царства – авт.), де 2000-й рік – можливо є переломним в історії людства [88, с.28].

Адвентисти пов’язують глобальні проблеми із своїми основними доктринальними положеннями. В цьому контексті вони розглядають питання суботи, як глобальний відхід від ранньохристиянських принципів. Оскільки Сатана після духовної боротьби на небі з 1844 року, на заувагу Н.Галлі, є причиною всіх проблем на землі (згадаймо тезу єговістів про 1914 рік – авт.), він, разом з тим, вважається ще й ініціатором боротьби з тими, хто не святкує недільний день. З одного боку, Сатана, згідно адвентистським пророцтвам, прикриваючись статусом великого лікаря (лжехристос – авт.) принесе недуги, хвороби і біди, із-за чого багатолюдні міста будуть спустошені. З іншого – накличе на землю урагани, грози з градом, повені, землетруси в „різних місцях і формах”, заявляючи, що це покарання викликано неповагою, образою Бога людьми, які не поважають недільний день. Адвентисти переконують, що Сатаною в „останні дні” буде пропагуватися думка, що всі біди припиняться, як тільки повсемісно буде встановлено святкування неділі. Таким чином, переконаний Н.Галлі, сьогоднішні глобальні проблеми якби є початком безпрецендентної скорботи, апогеєм якої стане переслідування „залишку” в „кінці часів”. Симптоматично, що у єговістів глобальні проблеми та переслідування віруючих також асоціюються з наближенням Армагеддону, що аргументується пророцтвом про напад символічного „Гога із землі Магога” на вірних (Єзек. 38:2, 10-16) [335, с.15].

Питання суботи, стверджують адвентисти, стане предметом суперечки в останньому великому конфлікті, в який буде втягнутий весь світ, потураючи папству. Підміна Закону Божого людськими постановами, підвищення недільного дня замість Біблійної суботи чисто людським авторитетом, стане останнім актом цієї драми, запевняє Н.Галлі, посилаючись на застереження О.Уайт [19, с.566]. Таким чином, сьогоднішні соціальні та екологічні катаклізми не такі вже й страшні, страшне попереду – коли почнуться переслідування адвентистів (О.Уайт називає цей період часом горя – авт.), за яким послідує справжнє вилиття гніву Божого на людство - Армагеддон, який не тільки знищить нечестивих, але й спустошить землю [78, с.488-489].

Апогей кризових ситуацій адвентисти, таким чином, відносять на майбутнє, коли будуть „відпущені” есхатологічні вітри боротьби. З цим пов’язується подія об’єднання держави і церкви, католиків і протестантів, і як наслідок – тотальне введення неділі, що буде супроводжуватись подальшим падінням моралі та страшними лихами: землетрусами, повенями, пожежами, як дійсними ознаками [78, с.672; 19, с.577]. Руйнівні прояви сатанинської політики уже наявні сьогодні, кажуть адвентисти, у майбутньому слід чекати їх активізації [78, с.685].

П’ятидесятники також специфічно підходять до тлумачення глобальних проблем сучасності. Як і інші протестанти, вони ототожнюють їх з пророчими ознаками, що знаменують собою близький прихід Христа. Вони також вважають, як і єговісти, що в основі цих проблем є початкова гріховність людини та неспроможність людських співтовариств створити нормальні умови для проживання людей на землі. Єсхатологічні погляди п’ятидесятників нічим не відрізняються в цьому плані від загальнопротестантських. Однак якщо есхато-месіанські течії використовують глобальні проблеми для актуалізації есхатології та підсилення очікувань другого приходу Христа, то п’ятидесятники більш помірковано ставляться до них, хоча й вважають, що їх остаточне вирішення можливе лише в Тисячолітньому Царстві, де будуть ліквідовані причини виникнення цих лих. Тому п’ятидесятницька література більше акцентує увагу на тому, що глобальні проблеми є свідченням ознак виконання пророцтв про близький кінець світу та прихід Христа. Разом з тим, тут мало надається уваги проблемам Армагеддону та есхатологічних судів, а більше акцентується увага на питаннях сотеріології, тобто вибрання для спасіння.

Початок третього тисячоліття, кажуть п’ятидесятники, ознаменований трагічними подіями у світі, спричиненими військовими, техногенними, терористичними та природними факторами. Географія цих явищ охоплює весь світ і людство, переконані вони, все далі і далі відпливає від берега миру та стабільності й пливе у бурхливий океан невідомості. Разом з тим, кажуть вони, все це не зупиняє людство від подальшого занурення в гріховні глибини від розливу аморальності та демонізму, а поруч з тим – наполегливого планування вищими керівниками держав європейської та всесвітньої глобалізації, яка, як вони вважають, не принесе на землю загальний мир та безпеку і світле майбутнє всього людства. Тому п‘ятидесятники переконані, що людство не зовсім вірно вибрало шлях свого розвитку. На що ж орінтуватися людству? Біблію! Саме вона, переконані п’ятидесятницькі богослови, дає есхатологічне пророцьке бачення майбутнього, з якого і слід робити висновки [51, с.12-14.].

Проблема світу, за п’ятидесятницьким вченням, в тому, що люди зневажили Бога та витворили власних ідолів, яким поклоняються і які приведуть до світової трагедії [51, с.21-22]. Без Бога, переконані п’ятидесятники, людство фактично стало неспроможним створити справжнє рівноправне суспільство, досягти своєї щасливої долі та спокою і стабільності. Людство, стверджує богослов В.Боєчко, на чолі зі своїми правителями інтуїтивно відчуває крах своєї долі та руїну своїх безбожних систем, а тому наполегливо й відчайдушно шукає виходу з кризи, яка все більше та трагічніше охоплює всі держави світу. А тому всі дії світових лідерів щодо глобалізації, переозброєння та орієнтації на демонічні сили можна пояснити, каже Боєчко, тільки одним фактором – страхом перед майбутнім. В цілому ж ввжається, що людські режими замість Бога зробили акцент на Сатану, а тому їх чекає те, що й його. Як бачимо, тут наявні есхатологічні мотиви, схожі до адвентистських та єговістських, які у певній мірі також нагнітають страх і песимізм перед наближенням „страшного суду” [51, с.67-69. ].

До глобальних проблем, із-за яких на людство чекає страшний суд, п’ятидесятники відносять те, що вони називають свідомими злочинами проти Бога і моральності: аборти, чарівництво, одностатеві шлюби, наркоманія, алкоголізм, содомізм, сатанізм, відречення від Христа (в Європі щоденно 5 тис.людей, а за рік – майже 2 млн.). Сюди також зараховуються фальшиві доктрини, карикатуризація та вульгаризація Духа Святого, ліберальний гуманізм (коли людина, а не Бог в ценрі уваги), секуляризм (світськість церкви), матеріалізм, розколи в церкві, релігійний антагонізм та нетерпимість, фальшиві харизми та відкрите шарлатанство [51, с.97-100].

Якщо єговісти називають глобальні проблеми результатом діяльності „злої системи речей”, то п’ятидесятники – називають це проявими існування „імперії Антихриста”, як царства пітьми і зла. Спасти від цього „царства” може лише, на їх думку „броня віри та любові”, „шолом спасіння”. В цілому п’ятидесятники, звертаючись до природних та соціальних катаклізмів, більше відносять їх на рахунок дій Антихриста як засобу виконання руйнівної політики системи Сатани. Скоріше всього, можна вести мову про ототожнення понять: п’ятидесятницького – „ імперія Антихриста ” та єговістського – „ система речей ” [51, с.100-101]. Важливо відзначити, що п’ятидесятницька есхатологія не розробляє питання глобальних проблем, однак, у певній мірі, погоджується з висновками, які роблять на цей рахунок інші протестантські течії. Враховуючи, що п’ятидесятницьке вчення близьке по більшості позицій з баптистським, окрім доктрини „хрещення Святим Духом”, ми спробуємо дати аналіз п’ятидесятницького тлумачення проблем, як ознак наближення приходу Христа, посилаючись на баптистську точку зору.

Сьогоднішні проблеми сучасності п’ятидесятники ототожнюють з символічними 4-ма апокаліптичними вершниками з Об. 6, які, на їх думку, відповідні першим 4-ом ознакам кончини віку, визначених Христом в Мт. 24. Перший кінь, на їх думку, символізує лжерелігію (номінальне християнство та новітні релігії); другий - війну й мир; третій - голод і епідемії; четвертий - смерть та пекло. Всі три перших ознаки, на думку ряду богословів, не тільки наявні, але й прогресують в геометричній прогресії; є пересторогою про наближення „кінця”. Ці проблеми та тенденції розвитку сучасного світу, за їх переконаннями, підводять людство все ближче до краю безодні, початку Армагеддону (згадаймо вчення адвентистів та єговістів – авт.). В контексті цього пропонується три висновки - завдання для Церкви: 1) у певній мірі брати участь у розв’язанні глобальних проблем; 2) пропагувати спасительне Євангеліє для світу; 3) удосконалювати світ та готувати людей до вічного життя. Форма життя у світі, коли слід орієнтуватися на апокаліптичне майбутнє, але брати участь в удосконаленні світу, взяті п’ятидесятниками на озброєння, оскільки, за їх заувагою, Іван, як пророк, не тільки попереджував про „кінець”, але й закликав до покаяння, віри та добрих справ [95, с. 6-9, 21-22].

Звертаючись до символіки 4-ох вершників, богослови переконані, що вони символізують одночасно і попередження і мудрість, яка знадобиться людству в прийдешні проблемні роки [95, с.24]. Тут ми бачимо помірковану позицію церкви щодо апалогії апокаліпсису. Разом з тим, тут напрошується ще один висновок. Церква декларує тезу, що апокаліптичні суди можуть відстрочуватися, якщо люди будуть прислухатися до пересторог Бога та звертатись до нього в каятті та вірі. Тобто, мова йде про моралізацію світу та його удосконалення, що знімає есхатологічну напруженість в очікуванні прийдешнього „кінця”. Тим самим, ми тут спостерігаємо з одного боку, актуальну есхатологію, з іншого – специфічну форму застосування елементів „реалізованої есхатології”: „вже”, це глобальні проблеми як ознаки; „ще ні” - суд відкладається на майбутнє і може відстрочуватись [95, с.83-85].

П’ятидесятники, погоджуючись з поглядами баптистських есхатологів, схильні до думки, що сьогодні наявні ознаки „тупоту” апокаліптичного вершника на рижому коні як війни XX та XXI століть, які мають прогресуючий характер. Символ апокаліптичного вогню актуалізується ними аргументом, що накопичені на сьогодні запаси ядерних бомб дозволяють людству буквально десятки раз спалити землю. При цьому акцент робиться на тому, що навіть ООН не в силі поставити заслон цьому явищу [95, с.135-142].

Щодо війни, як глобальної проблеми сучасності, п’ятидесятники займають подвійну позицію. З одного боку, це віра в те, що витоки проблеми в гріховності людини, тому що край війнам можна покласти лише Бог; з іншого боку, кажуть вони, слід робити все, щоб зберегти на землі мир [95, с.143-162].

П’ятидесятники пов’язують з такою глобальною проблемою (ознакою) як голод та хвороби реалізацію символічного пророцтва про зняття третьої печатки та божих судів у формі вершника на гнідому коні. Посилаючись на Мт. 24:37-38 окремі богослови, наприклад, показують парадоксальну форму реалізації пророцтва про голод: з одного боку - від недоїдання щорічно вмирає 12 млн. дітей та біля 100 млн. дітей кожен день лягають голодними в малорозвинутих країнах; з іншого - 60% населення Європи і США мають надлишкову вагу. На препарати ж від ожиріння витрачається 15 млрд. доларів. Парадокс ситуації, на їх думку, - в зіпсутості гріховної людини.

Як бачить Церква перспективи подолання проблем? На відміну від єговістів, тут як і в адвентистів, два підходи. Повне розв’язання всіх проблем бачиться лише в рамках Царства Божого; друга позиція – більш конструктивна: діяти, а не ухилятися. Остання, передбачає роботу в 5-ти напрямках, де за основу береться резолюція загального з’їзду американської Єпископальної церкви від 1982 року. Перший напрямок реалізує наміри Церкви через створення мережі допомоги голодним. Другий - організацію добровільних товариств для допомоги нужденним. Третій напрямок передбачає інформування населення про проблему голоду, щоб організувати духовний відгук у громадян. Четвертий напрямок, в руслі екуменізму, передбачає „об’єднання зусиль з іншими християнськими організаціями”. Згідно п’ятому напрямку, слід працювати з політичними діячами і громадськістю, щоб заставити їх раціонально використовувати національні ресурси для задоволення повсякденних проблем людей. В цьому напрямку діяльності п’ятидесятники дуже близькі до адвентистів. В цілому тут позиція така: з одного боку, проголошувати Благу вістку та очікувати приходу Христа, з іншого - служити ближнім та робити все, щоб оновити світ духовно [95, с.163-196].

Ще однією глобальною проблемою, як ознакою, п’ятидесятники вважають, згідно Мк. 13:19-20, епідемії та мори, що відповідне зняттю четвертої печатки та символічному вершнику на блідому коні. Оскільки четверта печатка символізує передачу смерті та пеклу влади над четвертою частиною землі, то сьогодні як ніколи, застережують п’ятидесятники, слід звернутися до Бога, поки є час. Епідемії та мори, які несе з собою четвертий вершник, запевняють п’ятидесятники, ще раз попереджують про неминучість смерті як фізичної, так і духовної. Людині слід вибирати: смерть, чи спасіння [95, с.197-229]. Загальний ж висновок такий: тільки Бог покладе край всякій несправедливості, гніту, війнам, злочинності, тероризму [95, с.236]. Однак людству, а цією концепцією, не уникнути загальної глобальної катастрофи, Великої скорботи у формі ядерних пожарів і масового знищення за допомогою біологічної чи хімічної зброї. Лише навернені уникнуть її, для цього ще є час; Бог відстрочує прихід п’ятого вершника (Ісуса Христа – авт.), суди задля спасіння людства (Об. 19:10-13) [95, с.247]. В нинішніх умовах, переконані п’ятидесятники, новий світ виникнути не може, допоки Христос не візьме управління землею на себе. Тобто, всі глобальні проблеми будуть розв’язані, коли з землі буде зняте прокляття, вона буде оновлена і стане раєм [95, с.255-264].

Із цього невеликого дослідження апокаліптичних аспектів теології новітнього протестантизму можна зробити ряд узагальнень та висновків. По-перше, вихідним матеріалом для побудови концепцій про глобальні проблеми сучасності як ознаки „кінця” та близького приходу Христа, на переконання автора, є біблійні пророцтва з „Малого апокаліпсису” (Мт. 24; Мк.13; Лк.21). По-друге, до основних глобальних проблем, які вважаються результатом реалізації пророчих ознак, апокаліптична теологія вищеназваних течій відносить: а) природні лиха (землетруси, повені, урагани, руйнація та забруднення довкілля); б) соціальні катаклізми (бідність, епідемії, голод, війни, терор, насилля і вандалізм, аморалізм, глобалізація). По-третє, основними причинами глобальних проблем сучасності протестантськими есхатолагами називаються наступні: а) незалежне від Бога управління соціальними процесами; б) деструктивні дії Сатани, як спроба встановити свій суверенітет над світом. По-четверте, апокаліптичній теології притаманний дуалізм у вирішенні сучасних глобальних проблем людства: а) відсутність віри у можливість вирішення всіх проблем без втручання Бога; б) посильна участь релігійних організацій у перебудовчих соціальних процесах на засадах глобальної – Христової етики.

Післямова

Ця монографічна праця разом з аналогічними розробками інших авторів, що вивчали есхатологію – вчення про кінець світу – є, до певної міри, першим кроком в грунтовному дослідженні проблеми, яка, будучи важливою складовою будь-якого релігійного вчення, з одного боку, аналізувалась лише вузьким колом фахівців, з іншого – подавалась в настільки широкій інтерпретації, що втратила свої сутнісні характеристики. Саме тому автором проведено спробу піддати аналізу це вчення, розпочинаючи з його витоків у міфологічній свідомості і закінчуючи періодом новітнього протестантизму. Поряд з цим центральною ідеєю, яку проводив автор у цій праці простежується думка, що есхатологічні вчення, які були досить різноманітними в різні епохи, не вносили нічого нового, а були лише продовженням тривалого попереднього розвитку з досить усталеним способом філософствування, що склався в надрах як наукової, так і богословської думки і, який, по-перше, апелював до людського розуму з необхідністю моралізації суспільних відносин, по-друге, був спробою реалізувати ідеї досконалого та високоморального суспільного ладу (Царства Божого). Разом з тим, у монографії зроблено акцент на тому, що проблема „кінця світу”, яка тут досліджувалась, була лише одним із підходів щодо визначення точок зору на різнопланові бачення майбутньої долі людства та людини, зокрема. В ній також показано, що об’єктивне розуміння процесу розвитку есхатологічних вчень пов’язане зі зміною світогляду і соціальних відносин, розширення та приросту знання про смисложиттєву цінність есхатологічного компоненту [124; 138; 140]. Тому першим і найголовнішим результатом даної праці є подальший крок у глибини історії системи есхатологічних ідей, що сприяв поглибленню наших знань щодо їх ролі як в житті людей конкретних епох, народів, так і конфесійних спільнот, богословських напрямків та окремих індивидів.

Автор, спираючись на наукові та богословські розвідки в царині есхатології, розпочинаючи з перших вчень про кінець часів (зороастризм, мітраїзм, кумранізм, іудаїзм, раннє християнство) [39; 89; 167; 187; 349] та формування основоположних засад есхатологічних вчень як в часи Реформації [170; 204; 230; 303; 310; 387], так і їх доктриналізації у період становлення пізнього протестантизму [53; 54; 78; 95; 173; 190; 354; 362; 394] і поглиблення в його новітньому варіанті [36; 41; 59; 88; 145; 254; 357; 390], провів спробу встановити певні закономірності, взаємозв’язки та логічну послідовність розвитку есхатологічних ідей. Це, з одного боку, дозволило показати, що есхатологічні ідеї та настрої були наявними в кожну епоху і актуалізувалися в часи загострення соціальних криз; з іншого, – що вони специфічно проявлялися на кожному відрізку історії з урахуванням певного соціального ідеалу та спробою його реалізації у відповідній формі [134; 135; 136].

Зрештою, автор прийшов до висновку, що есхатологічні ідеї, у першу чергу, були формою критики існуючих порядків, апеляції до змін та бажанням втілити в життя віковічні мрії людства про ідеальний вимір існування. Це слід вважати одним із найважливіших результатів цього монографічного дослідження.

Формулюючи концепцію розвитку вчення про кінець світу, автор книги не обмежився констатацією певних історичних вчень, шкіл чи напрямків есхатології, а зробив спробу, наскільки це дозволили рамки дослідження, створити певну класифікаційну модель есхатології і її історичну типологію, дати сучасну інтерпретацію розуміння поняття „кінець світу” та витлумачення глобальних проблем сучасності в цьому контексті [109; 111; 116]. При цьому дослідник виходив з того, що ядром сучасної есхатології, в тому числі й протестантської, є новозавітні есхатологічні пророчі принципи, викладені в „Малому апокаліпсисі” (Мк. 13; Мф. 24; Лк. 21) та книзі „Об’явлення”, які й були піддані аналізу в розділах монографії [108; 128]. Провідною ідеєю даної праці є думка, що ці положення в подальшому лише поглиблювалися, деталізувалися, інтерпретувалися науковцями та богословами, але не виводили їх вивчення на принципово новий рівень розуміння проблеми [133]. Водночас, паралельною в роботі була теза, що створення нового розуміння вчення про кінець світу відбувалося на основі переосмислення старого знання, певних відходів від нього, зміни термінології, есхатологічних сюжетів та образів, наповнення їх новим змістом і тлумаченням в дусі часу (наприклад, теорії „деміфологізації”, „реінтерпретації”, „реалізованої есхатології”), що запровадило в обіг новий понятійно-категоріальний апарат [78; 82; 115; 292; 373; 407; 408]. Суттєвим доробком цієї книги стало також те, що автор сформував глосарій тематичних понять, маловідомого термінологічного апарату, який дає можливість зрозуміти сутнісний характер тих чи інших положень есхатології.

Для розуміння закономірностей розвитку вчення про кінець світу першорядне значення має думка автора про те, що есхатологія пророкувала майбутнє цивілізації у двох ракурсах: досягнення кращого життя через знищення існуючого стану або моралізацію суспільства та соціальні зміни. Визначаючи, що есхатологічні ідеї виступали у двох формах: критиці існуючого ладу та різноманітних пропозиціях щодо його зміни (ідеї соціального оптимізму у представників Реформації та ліберальної теології), автор книги пов’язує їх розвиток і зміну з еволюцією поглядів на соціальні трансформації. Висловлюючи та обгрунтовуюючи це твердження, він не погоджується з тими дослідниками, які акцентують увагу лише на негативному боці есхатології (пропаганді кінця світу та майбутніх катаклізмів) і не бачать конструктивного аспекту, який проявляється у критиці існуюючих порядків та результатів НТР і НТП, про які йде мова в останньому розділі книги з посиланням на богословські видання та, що висвітлено в ряді авторських публікацій [109; 111; 128; 132].

Думка про чисто апокаліптичний (з кінцевим колапсом для цивілізації) характер есхатологічних доктрин є для автора неприйнятною, що він обгрунтовує, посилаючись на ряд положень соціальних доктрин протестантських церков, де акцентується увага на необхідності їх включення в процеси соціальної перебудови світу [122; 132; 162]. Ця ж ідея обстоюється в монографії з посиланням на те, що сучасні напрямки есхатології в новітньому протестантизмі, у першу чергу, неоортодоксального спрямування, взагалі знімають проблему кінця світу з апокаліптичними наслідками, пропонуючи натомість ідею входження у вічність (Царство Боже) через прийняття Христа. Тим більше, що в цьому ж ключі в сучасних богословських виданнях ставиться питання про можливість спасіння всіх (через моралізацію відносин), а не лише вибраних, та побудови Царства Божого в земних умовах, щоправда, з допомогою Бога [78, с.119-120; 115; 125; 361; 394, с.1020].

У зв’язку з цим автором проводиться ідея, що, якщо до есхатології підійти як до історичного феномену, включеного до загального процесу цивілізаційного руху, а не догматично-конфесійного елементу, в ньому можна знайти конструктивні цілі. Якщо наприклад, протоесхатологія пропонувала лише абстрактні ідеї месіанських змін, то в актульній есхатології ранньої церкви уже йшла мова про можливі соціальні зміни. Тут можна також послатись на Е. Ренана, що Ісус Христос не просто пророкував майбутнє Царство Боже, а пропагував ідеї евіонізму (Царства для бідних) і соціальної революції [288, с.119-146]. Відповідно, есхатологічні ідеї отримали свою практичну реалізацію в різних формах соціальних трансформацій у рухах таборитів, соціальних експериментах Ж. Кальвіна, У. Цвінглі, Т. Мюнцера, анабаптистів [134; 135; 136] та найбільшого свого розвитку набули в ліберальній теології (русі „соціального євангелізму”, наприклад) і різноманітних рухах неоортодоксального спрямування (наприклад, „теології надії”, „теології визволення”) [145, с.637; 292, с.62; 352, с.1099-1101, 1175].

Важливим висновком, як наскрізної ідеї дослідження, є думка автора, що хоча між різними історичними типами есхатології є багато відмінностей, незмінною залишається орієнтація на лінійний розвиток історії і в кінцевому результаті – крах існуючої цивілізації з різними перспективами. Разом з тим, дослідником проводиться теза, що зведення есхатології лише до вчення про кінець світу привело б в кінцевому результаті до його спотворення. Зрештою, воно б також привело до дуже однобокого і не повного зображення майбутніх пророкованих подій з позицій футурології релігії. Тому виокремлення в есхатології елементів критичного підходу до аналізу стану світу, пропозицій у формі пророчих ідей щодо його зміни, як і практичних спроб реалізації ідей Царства Божого в земних умовах, дозволило автору подати цей феномен як специфічну культуру, з якою слід не тільки рахуватися, але й спрямовувати її у соціально значуще русло. В даному випадку, мова йде про поєднання віри та справ, переконань і громадянських обов’язків, реалізації легітимізуючої функції релігії.

Автор монографії свідомий того, що процес еволюції протестантської інтерпретації вчення про кінець світу розкрито не в повній мірі, адже всебічність і повнота – риси, притаманні дослідженням, які ведуться тривалий час багатьма дослідниками і підсумовують їх роздуми та зіткнення позицій. Тут же йдеться не про остаточний результат, а лише початок цієї роботи, оскільки ця проблема розглядалася релігієзнавцями в добу масової боротьби з релігією лише з критичних позицій, серйозно ж досліджувалась – зарубіжними фахівцями. Тому в книзі подано різне бачення есхатологічного вчення з позицій об’єктивізму, світоглядного плюралізму та позаконфесійності як такого, що формує відповідні, інколи апокаліптичні настрої у певної категорії людей та їх смисложиттєві і поведінкові нормативи.

Вже з викладеного в книзі видно, що науковець прагнув показати складність та суперечливість формування і розвитку комплексу есхато-хіліастичних ідей, специфіки їх як еволюційного, так і конфесійного тлумачення, взаємозв’язків релігійного і соціального.

Недостатня повнота висвітлення і тлумачення вчення про кінець світу є результатом довготривалого критичного підходу до ролі релігії в суспільстві та недооцінки її соціально значущого потенціалу.

Демократизація суспільних відносин, залучення релігійно-духовного фактору в розбудовчі процеси актуалізує проблему цього дослідження з двох причин: 1) необхідності обмеження впливу релігії в контексті формування соціального песимізму й апокаліптичних настроїв; 2) переорієнтації світогляду апокаліптично налаштованої частини населення на оптимістичний лад та реалістичного сприйняття нею як сьогоднішнього стану світу, так і майбутнього цивілізації. Подолання цієї неповноти знання, що обмежене розвитком дослідницької думки на певному історичному зрізі, вимагає подальшого руху вперед з метою ліквідації цієї білої плями в інформаційному полі науки. Вирішення цієї проблеми власне й є потребою сучасних наукових досліджень.

Використана література

1. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. – Українське біблійне товариство, 2004.

2. Блаженный Августин. Творения (том третий). О граде Божием. – Книги I-XIII. – Санкт-Петербург, 1998.

3. Блаженный Августин. Творения (том четвертый). О граде Божием. – Книги XIV-XXII. – Санкт-Петербург, 1998.

4. Вайт Е.Г. Дорога до Христа. – Гамбург, 1914.

5. В начале было слово: Пер. с англ. – Заокский, 2002.

6. Вероучение Христиан-Адвентистов Седьмого Дня (Основные положения) // Настольный календарь служителя Церкви Христиан-Адвентистов Седьмого Дня. – М., 1981. – С.47-58.

7. Кальвін Джон. Закладини християнської віри: Пер. з англ. – Філадельфія, 1960. – с. 920-964.

8. Кальвин Жан. Наставление в христианской вере: Пер. с франц. – Кн.2. – М., 1997. – Т.1.

9. Кальвин Ж. Наставление в христианской вере. – Кн.3.: Пер. с франц. - М., 1998. – Т.2.

10. Кальвин Жан. Наставление в христианской вере: Пер. с франц. – Кн.3. – М., 1999. – Т.3.