Хіліастичні теорії як складова християнської есхатології

Серед протестантських богословів довгий час ведуться дискусії щодо співвідношення між другим приходом Христа і подальшими есхатологічними подіями. Більшість цих дискусій ведеться відносно двох питань: 1) чи наступить Тисячолітнє Царство Христа на землі, а якщо так, то це буде до приходу чи після приходу Христа? Точка зору, що земного Тисячолітнього Царства не буде, називається аміленіалізмом. Вчення, згідно якому повернення Христа покладе початок царству – преміленіалізмом; переконання що Христос прийде в кінці тисячоліття – постміленіалізмом; 2) прийде Христос до Великої скорботи, щоб забрати церкву (претрибуляціонізм) чи вернеться на землю після скорботи (посттрибуляціонізм)? Це питання в контексті вчення про підхоплення розглядається в рамках преміленіалізму [394, с.1018].

Чим же є ці хіліастичні доктрини в контексті есхатології? Зауважимо, що вихідним принципом доктрини є вчення, що базується на пророцтвах Об. 19 – 21 про перше воскресіння і царювання святих з Христом 1000 років [380, с.157-196; 382, с.157-158]. Про 1000-літній період мова йде тільки в Об. 20:2-7, але тут не конкретизується, що Христос буде царювати на землі [248, с.318]. Ця конкретизація вводиться лише в конфесійних системах. Богослов Пол Еннс, вважає що назва доктрини походить від слова millenium (тисячоліття), що в свою чергу базується на понятті mille, що означає „тисяча” і пов’язане з Об. 20:4 [145, с.414]. Такої ж точки зору притримується Уейн Грудем [96, с.1252]. Більш широке визначення ми знаходимо в „Релігієзнавчому словнику”: хіліазм, міленіалізм (грецьк. chilioi, лат. millenium – дослівно тисяча) – вчення про Тисячолітнє Царство. Ідея хіліазму, за словником, базується на провіщеній біблійними пророками ідеї земного царювання Христа, яке встановиться з його другим приходом, обітниця про що міститься у текстах Нового Завіту. Термін „хіліазм” належить більше східній традиції, тоді як на Заході більш поширеними є терміни „міленіум”, „міленіалізм” [286, с.364].

Доцільно зауважити, що систематизована історична періодизація хіліазму – відсутня. Ми звернемося до більш-менш розроблених систем, запропонованих білоруськими релігієзнавцями та богословами Р.Беркховом та А.Диманем. Якщо ж звернутись до історії виникнення вчення хіліазму то можна побачити, що форма віри в тисячолітнє правління Ісуса Христа була достатньо розповсюджена в ранньому християнстві (особливо серед іудеохристиян та евіонітів), враховуючи гоніння на його послідовників. Тут воно пов’язується з другим приходом Христа, що принесе очікуване Боже Царство. Вважається, що подгрунтям хіліазму став „Апокаліпсис”, особливо розділи 20 і 21. Є думки, що хіліазм вперше згадується у християнській літературі у так званому листі Варнави, датованому за імператора Андріана (117-118) в Олександрії. За заувагою Володимира Валька, хіліастичні погляди були притаманні учню св. Євангеліста Івана єпископу Папію із Гієраполя у Фрігії і, починаючи від нього, фігурували у багатьох церковних письменників [61, с.92]. Розвиток хіліазматичної думки можна спостерігати в подальому в єретичному вченні монтаністів (др.пол. II ст.н.е.), історико-філософському вченні Йоахима Флорського (XII ст.), поглядах квакерів (XVII ст.), вченнях апокаліптичного характеру адвентистів та еговістів (XIX-XX ст.).

Луїс Беркхов вважає, що доктрина про тисячоліття (хіліазм-міленіалізм) сьогодні не розроблена, не відображена ні в одному віросповіданні і не може вважатися догмою [48, с.298]. З ним не можна погодитися, оскільки вчення про тисячоліття є складовою віровчень пізніх протестантів, у першу чергу, у адвентистів і єговістів. Разом з тим, з ним, з певною мірою відносності, можна погодитися відносно його класифікації періодизації розвитку хіліазму: хіліазм ранньої церкви, середніх віків, часу Реформації, XVII століття, Нового часу. Л.Беркхов вважає, що буквально трактуючи Об.20:1-6, Отці ранньої церкви вірили у Тисячолітнє Царство як межовий період між першим і другим воскресінням і навіть уявляли його в грубо – матеріалістичному плані (Папій, Іріней). Варнава, Герма, Юстиній, Тертулліан вчили цій доктрині, але уникали її крайнощів [48, с.298]. Бенгт Хегглунд у своїй „Історії теології” також зазначає, що есхатологія ряду мужів апостольських (Іріней, Тертулліан, Папій, Варнава) пов’язана з уявленнями про земне Тисячолітнє Царство. Іріней в ІІ ст., наприклад, пропагував 1000-літнє земне царство („царство Сина”), яке він пов’язував з другим приходом Христа і яке передує другому воскресінню і суду [373, с.36]. Тертулліан, який в ІІ ст. приєднався до монтаністів також очікував Тисячолітього Царства з приходом Христа [373, с.42]. Варнава, відповідно, звертаючись до іудейської апокаліптики, вважав, що світ проіснує 6 тисячоліть, прообразом чого є 6 днів творіння. Опісля наступить 7-тисячоліття, під час якого Христос зі Своїми вірними буде видимим чином царювати на землі. Лише після цього наступить 8-ий день - вічність, прообразом якої є недільний день. Папій, на думку Бенгта, також висував вчення про земне 1000-літнє царство – Міленіум і описував блаженства, які наступлять тоді [373, с.14; 416].

Варто зазначити, що хоча в пер. пол. ІІІ ст. спостерігалося посилення впливу хіліазму в Єгипті, однак, релігійна свобода, яку отримала церква в 313 р. звела це явище нанівець [61, с.93]. В середні віки очікування тисячоліття вважалося єрессю і тому розповсюдження не отримало, окрім деяких сект. В часи Реформації доктрина про тисячоліття була відкинута протестантськими церквами, але отримала поширення в середовищі радикального пієтизму і в деяких сектах, наприклад, у анабаптистів. Представник радикального пієтизму І.Петерсон в 1700-х рр. розумів Тисячолітнє Царство у відповідності з іудейським тлумаченням як пророцтво про прийдешнє царство, де вірні будуть правити з Христом упродовж 1000 років. Інший представник радикального пієтизму – К.Діппель уявляв Тисячолітнє Царство як звільнення від панування церкви і держави [373, с.28]. Лютер, наприклад, з презирством відкинув „мрію”, що буде земне царство Христа, передуючи дню суду, що відображено в п. 17 „Аугсбурзського сповідання”. Починаючи з XVII і XIX ст.ст. вчення хіліазму стало динамічно розвиватися, особливо у пізніх протестантів. Адвентисти та Свідки Єгови навіть призначали дати другого приходу Христа. Це був період активного розповсюдження преміленіалізму [48, с.298-300]. Історичні розвідки свідчать, що в др. пол. XVIII ст. з хіліастичними пророцтвами виступали німецькі богослови А.Бенгель та Юнг Штілінг. Останній навіть випустив насичену хіліастичними ідеями книгу „Переможна пісня християнської віри”. В Голландії про другий прихід Христа та настання 1000-літнього царства пророкував на поч. ХІХ ст. Генцепетер; в Англії – Йосип Вольф (написав книгу „Він з’явиться знову, Син Людський, на хмарах небесних”); в Шотландії – Матсон; в США – У. Міллер [46, с.19-20; 149, с.7, 8].

Взагалі ж, з певною мірою відносності, розвиток хіліазму можна поділити на три етапи: ранній, період середньовіччя та Реформації, прогресивний. Такої класифікаційної моделі притримуються білоруські науковці та богослов Беркхов. Підкреслимо одну характерну рису раннього хіліазму. Послідовники цього вчення вірили в те, що коли Спаситель, прихід якого невідворотний, поразить своїх ворогів, праведні будуть жити в земному раю, наповненому матеріальними, а не духовними благами [74, с.167-173]. Вчення хіліазму в середньовічний період та в епоху Реформації в більшості виступало у формі революційного вчення бунтівників та радикалів. Наприклад, екстримальне крило Гуситського руху в Богемії, відоме під назвою таборитів, робило спробу встановити правління Граду Божого за допомогою зброї. Ліве крило протестантських анабаптистів, а також Богемські і Моравські брати також проповідували хіліазм. Селянська війна в Германії (1524-1525), в ході якої радикально налаштований реформатор Томас Мюнцер та його послідовники із Цвіккау відігравали провідну роль, а також анабаптистський „Град Божий”, створений в німецькому місті Мюнстері (1534-1535) під управлінням фанатика Йоганна Лейденського, є прикладами реалізації ідей хіліазматично-апокаліптичних течій чи суспільних рухів месіанського толку. В XVII-XVIII ст.ст. хіліазматичні течії були розповсюдженими у Германії в пієтизмі. Хіліазм зіграв визначну роль при формуванні доктрин багатьох релігійних рухів в XIX ст. в США, Великобританії (напр., ірвінгіти, мормони, адентисти, Свідки Єгови, Христодельфійці). Їх ідеї – месіанські очікування соціальних змін. Істотні зміни в розвитку хіліазму виникли під впливом наукових досліджень XVII-XIX ст.ст., що дало життя третьому типу хіліазму в рамках християнської традиції – прогресивного, в двох його історичних різновидах – ранньому та пізньому [74, с.174].

Популяризатором ідеї раннього хіліазму можна вважати англійського богослова XVII століття Джозефа Міда. Не беручи до уваги символічні тлумачення об’явлення, Д.Мід зробив висновок, що в текстах знаходиться буквальне обіцяння Царства Божого, і що робота по викупленню вини буде завершена історично в рамках існування цього світу. Відкидаючи основні положення апокаліптичних учень, Мід та його послідовники вірили, що спасіння можливе за рахунок чудесного звільнення. При цьому, вони стояли на позиціях того, що розвиток історії – це постійний рух вперед, і що час приходу Царства Божого все ближче і ближче, але воно наступить не безкровно, а в боротьбі з силами зла. У XVIII ст. вчення прогресивного хіліазму стало переважним в більшості протестантських церков. В Америці інтерес до хіліазму був достатньо розповсюдженим серед пуритан і отримав своє теоретичне обґрунтування в роботі конгрегаціоналіста Джонатана Едвардса „На захист великого християнського вчення про першородний гріх”. Едвардс бачив завдання хіліазму у побудові Нового світу і пророкував створення Царства Христового приблизно в кінці XX ст. Скоріше всього, це стало прикладом для єговістів, які неодноразово призначали прихід Христа з подальшою розбудовою теократичного Царства [182, с.18-19]. Пізній хіліазм XIX ст., який отримав популярність в США серед протестантів, живив в більшості націоналістичні рухи. Америка вважалася тією країною, де Бог буде являти чудеса, які передують встановленню „тисячолітнього правління”. Течія під назвою „Суспільне Євангеліє”, що виникла в кінці XIX ст. присвятила себе встановленню Царства Божого тут і вже. Тим самим вона продемонструвала великий вплив на суспільні ідеї хіліазму, адже послідовники оптимістичного хіліазму були абсолютно впевнені в перемозі свого курсу. Вони були переконані в близькому приході Царства Божого, як про це говорив Д.Едвардс, хоча й не відкидали думки про те, що для цього спочатку слід перемогти зло. Хоча носії ідей оптимістичного хіліазму й не були носіями апокаліптичних поглядів, подальший розвиток історії вони розглядали, очікуючи різноманітних катаклізмів. Згідно вченню прогресивних хіліастів, другий прихід Христа відбудеться в кінці тисячоліття, як його головної події. Саме тому їх погляди називали постхіліастичними [74, с.175].

Адвентистський богослов Анатолій Димань, на відміну від білоруських науковців та богослова Л.Беркхова, пропонує систему із 8-ми періодів розвитку хіліазму: ранньохристиянський, постміленіалізм Августина, середньовічний постміленіалізм, преміленіалізм періоду Реформації, постміленіалізм ХVIII ст. за вченням Д.Вайдбі, сучасний хіліазм – міленіалізм [248, с.302].

До основинх ідей першого періоду Димань відносить два воскресіння, розділених 1000 років з остаточним судом в кінці. Це пов’язувалось з другим приходом Христа, який очікувався не пізніше 500 року після Р.Х. Відомими преміленіалістами цього періоду вважаються: Псевдо-Варнава, Юстин, Іріней, Монтан, Тертулліан, Неп, Коммодян, Іпполіт, Мефодій, Вікторін, Лактанцій та Апполінарій. Характерними рисами ранньохристиянського хіліазму слід вважати: віру у земне 1000-літнє царство, де святі во плоті царюють над народами; ототожнення церкви святих з Ізраїлем [248, с.302-303].

Історично другий період – запозичене Августином вчення у Орігена Олександрійського та Тігонія про „духовне Тисячолітнє Царство”. За ним, перше воскресіння – духовне, 1000-ліття, це період між першим і другим приходом Христа, який закінчиться тілесним воскресінням померлих. Тисячоліття за Августином – символічне число, як єдиний період від служіння Христа до кінця світу. Тисячоліття із Об. 20 Августин ототожнював з 6-м тисячоліттям існування світу, а 7-му тисячу – як суботу спокою, він прирівнював до вічності. „Ув’язнення” Сатани, у нього – це вигнаня його із сердець віруючих; католицька ж церква – це „царство Христа”, а її керівники – ті, що вже засідають в суді. За ним, 1000-літнє царство вже існує на землі. В V ст. вчення Августина було домінуючим, і за Диманем, мало вплив на релігійний світ аж до 1260 р. [248, с.303-304].

Третій період - у формі постміленіалізму, Димань відносить на час, коли Й.Флорський в 1190 р. висунув ідеал „непорочної церкви”, де поняття „тисячоліття” заміняється поняттям „золотий вік”, прихід якого очікувався перед другим приходом десь напередодні 1260 р. і що пов’язувалось із обіцяним віком Святого Духа. Середньовічний хіліазм був, разом з тим, рухом за реформу в церкві і духовне відродження і породив Реформацію. Саме в цей час папа ототожнюється з Антихристом, а католицька церква – з Вавилоном [248, с.304-305].

Для четвертого періоду характерне затухання інтересу до хіліазму з двох причин: 1) великі реформатори концентрували увагу на доктрині виправдання при збереженні точки зору, що Тисячолітнє Царство – це Церква, а Антихрист, папство; 2) із-за крайнощів деяких хіліастів (наприклад, послідовників Т.Мюнцера) та політичних і революційних програм встановлення царства Божого на землі ряду лідерів протестантів (наприклад, анабаптистів).

Після розвінчання вчення хіліазму Августина Йосипом Міді, 1000-літнє царство знову стало асоціюватися з періодом, що наступає за другим приходом Христа з буквальним першим і другим воскресіннями. У після реформаційний період в протестантизмі утверджуються історичний преміленіалізм.

П’ятий, постміленіалістський період асоціюється з поглядами Даниїла Уайтбі, який в 1703 р. запропонував точку зору, що другий прихід наступить після тисячолітнього удосконалення світу. Тут Тисячолітнє Царство святих всіх віків знаходиться з Христом на небесах і встановлюється без божественного надприродного втручання під дією Святого Духа. Враховуючи мирний стан суспільства цього часу, надії на другий прихід Христа заміщаються очікуванням смерті. „Новий Єрусалим” постміленіалістами в цей час пропонується у двох значеннях: а) блаженство земної церкви у період 1000-ліття; б) зібрання святих після 1000-ліття. Друга світова війна поламала ілюзії і щодо тисячоліття і привела постміленіалістські ідеї до банкрутства [248, с.306-307].

Для шостого періоду, що розпочався в пер. пол. ХІХ ст. характерне відродження преміленіалізму. Основними тут є два комплекси ідей: 1) виникнення адвентистського руху та активна пропаганда буквального воскресіння і преображення святих при другому приході Христа як початку 1000-літнього царства, в кінці якого буде друге воскресіння; суд та оновлення землі (цим займалися біля 300 англіканських і 700 неангліканських служителів в Європі, Північній Африці та Індії); 2) поява в Англії вчення про таємне підхоплення святих, в рамках якого Плімутські брати пропагували встановлення 1000-літнього царства після першого воскресіння та перед Великою скорботою [248, с.308-309].

Сьомий, наступний період, (ХІХ ст.) характеризується преміленіалістськими поглядами, з одного боку – міллеристського руху Другого приходу; з іншого, декількох хіліастських чи утопістських організацій, що практикували общинне життя. Основною характеристикою цого часу є уявлення, що, по-перше – 1000-літнє царство наступить після другого приходу Христа, це період між першим і другим воскресінням; по-друге, 1000-літнє царство буде на небі при спустошеній землі та ув’язненому сатані, це перша фаза вічності. Ці ідеї в основному пов’язували з міллеритами [248, с.309-311].

Сучасні теорії Тисячолітнього Царства, які виникли після міллеристського руху конфесійно представленні аміленіалізмом, преміленіалізмом, постміленіалізмом [145, с.414-433].

Розглянувши витоки, основні етапи розвитку вчення хіліазму та його класифікаційні моделі, перейдемо до аналізу його основних теорій. Зазначимо, що це вчення розглядає різні підходи щодо другого приходу Христа як центральної есхатологічної доктрини. Слід мати на увазі, що проблему Тисячолітнього Царства (Об.20:4) по-різному тлумачать три есхатологічних теорії: аміленіалізм, постміленіалізм, історичний та диспенсаційний преміленіалізм з точки зору того, коли воно наступить – до, чи після другого приходу Христа та яка доля Церкви. В якості базового поняття вони застосовують термін „міленіалізм”. Ми проаналізуємо кожне вчення окремо, в тій послідовності, як ми їх перерахували, маючи на увазі, що це все - хіліастичні концепції.

Визначаючи сутність аміленіалізму, зазначимо, що ця доктрина є есхатологічним вченням, що ототожнює Тисячолітнє Царство з віком церкви [350, с.434]. Префікс „а” – у слові аміленіалізм надає йому заперечувальної форми, а звідси висновок, що в майбутньому не буде ніякого Тисячолітнього Царства в буквальному розумінні, це вік Церкви [394, с.1024]. Своєрідність цього вчення полягає в тому, що аміленіалісти ведуть мову не про тілесне царювання Христа, а небесне. Згідно їх точки зору, Царство Боже вже присутнє в епоху Церкви, і після кінця цього віку вічність увійде в силу без усяких втручань, тобто без Тисячолітнього Царства [96, с.1052]. Таку точку зору захищають п’ятидесятники. Розглядаючи аміленіалізм з позицій повного претеризму (реалізованої есхатології), Ентоні Хекема, наприклад, вважає 1000-літнє царство, з одного боку, царюванням в раю душ померлих в Христі, коли Сатана ув’язнений до другого приходу; з іншого боку, бачить його як царство в серцях віруючих [411, p.174].

Серед консервативних аміленіалістів існує дві точки зору на Тисячолітнє Царство. Одні з них (наприклад Олліс і Беркхов), вважають, що пророцтва про Тисячолітнє Царство уже реалізувалися (доктрина „реалізованої есхатології”; або „реалізованого міленіалізму”); інші - наприклад, Б.Варфілд і Флойд Хамільтон, кажуть, що ці пророцтва реалізуються на небі. І ті й, і інші сходяться на тому, що Тисячолітнього Царства на Землі не буде. В такій інтерпретації це вчення визнавали Оріген (бл. 254), під яким він розумів „епоху Церкви”; Діонісій Олександрійський (200-265) – заперечував буквальне Тисячолітнє Царство; Ієронім (347-420), який ототожнював вік Церкви з тисячоліттям та Августин (354-430), який бачив його як період від першого до другого приходу Христа, зауважуючи, що кожне хрещення – це перше духовне воскресіння для Тисячолітнього Царства [92, с.181-182]. Існує також думка, що в такому контексті вчення підтримував М.Лютер, хоча богослов Л.Беркхов, навпаки каже, що Лютер критикував це вчення. З посиланням на протестантські джерела, можна також відмітити, що Ж.Кальвін, наприклад, взагалі доктрину хіліазму не сприймав і вважав її видумкою, „богохульством” [48, с.298-299].

Сьогодні аміленіалізм існує у двох напрямках: ті, хто підтримує концепцію Августина (це епоха церкви); П.Кліффорд і Б.Варфілд (це Царство на небі) [97, с.532-538]. Посилаючись на Об.20:4-6, вони говорять про „теперішнє панування разом з Христом на небі душ тих віруючих, які відійшли у вічність, тоді як Царство Боже зараз присутнє в цьому світі, хоча віруючі з нетерпінням очікують майбутнього славного та досконалого Царства на землі в прийдешньому житті” [145, с.415-416].

Другий прихід Христа аміленіалісти розуміють як одинарну подію, тоді як диспенсаціоналісти, наприклад, поділяють його на дві фази. Аміленіалісти стверджують, що перед другим приходом повинні відбутися певні події, а звідси випливає, що повернення Христа не можна вважати „несподіваним”. Події, що матимуть місце перед приходом Христа повинні бути такими: 1) заклик до поганських народів під час євангелізації для їх навернення; 2) навернення Ізраїлю (не нації, а „обраних”); 3) велике відступництво та Велика скорбота; 4) з’явлення Антихриста; 5) ознаки та чуда: війни, неправдиві пророки, вражаючі чуда (здійснені дияволом) та різні ознаки на небі. Христос, згідно цій концепції, повернеться в „день останній” – наприкінці світу; однак ніхто не знає часу Його другого приходу. Спосіб же приходу, буде особистий, фізичний, видимий. Аміленіалісти вважають, що метою другого приходу Христа є те, щоб „ввести в дію майбутній вік – вічний стан речей”. Ця подія, за аміленіалізмом, завершиться воскресінням мертвих та кінцевим судом [145, с.416].

Щодо воскресіння, в цій концепції, то тут є дві точки зору. М.Еріксон, наприклад, веде мову про перше – духовне воскресіння, та друге – тілесне чи фізичне [394, с.1026]. Пол Еннс говорить про тілесне воскресіння в кінці віку, ідентичне з теперішнім тілом в момент повернення Христа. Цей період називається „останній день” або „Господній День”, що асоціюється з судом. Настане він в кінці цього віку та перед приходом вічності [145, с.417]. Кінцевий суд, за аміленіалістами, відбудеться в кінці віку з другим приходом Христа, вокресінням та введенням в силу вічності. Це буде загальний суд (з метою судити усіх живих та призначити кожній особі її долю у вічності) [96, с.1255]. Характерно, що аміленіалістська система не визнає Ізраїль вибраним народом, а веде мову лише про спасіння вибраних [92, с.186]. Аміленіалісти своєрідно тлумачать вічний стан людей. Це існування при свідомості – вічні муки для невіруючих, та насолоди – для віруючих.

Кінець цього віку, згідно вченню, станеться через „відновлення світу” при якому відбудеться „відновлення теперішнього творіння”. Це буде те місце, яке Біблія називає небесами, які вважаються реальним місцем, де віруючі насолоджуватимуться повнотою життя. Оскільки вони матимуть нові тіла після воскресіння, то зможуть розпізнавати один одного та спілкуватися [145, с.419]. Аміленіалісти песимістично відносяться до можливості зміни світу через проповідь Євангелія [394, с.1027].

Дещо по-іншому тлумачить есхато-хіліазм постміленіалізм, який набув популярності в ХIХ ст., а в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.ст. цього погляду дотримувалося більшість протестантських богословів, і серед них – А.Годж, Ч.Годж, В.Шедд, Б.Варфілд, Дж.Стронг та ін. В Америці в цей час він пристосувався до тодішньої філософії автоматичного прогресу. Кампанії за недільні реформи, тверезість і визволення від рабства – все це було частиною програми по підготовці народу до прийняття „великого тисячолітнього віку” [92, с.187]. Приставка „пост” в цьому понятті означає „після”. Згідно такому підходу, Христос повернеться після тисячоліття [96, с.1253]. Постміленіалізм, за М. Тенні, – есхатологічне вчення про Тисячолітнє Царство на Землі, що закінчується другим приходом Христа [350, с.434]. Богослов Лорен Бойттнер дає таке визначення цієї доктрини: Постміленіалізм – це вчення, згідно якому Царство Боже поступово встановлюється у світі через проповідь Євангелія і дії Святого Духа в серцях. В кінці кінців, у відповідності з цим вченням, наступить епоха всезагального миру й справедливості, яка завершиться другим приходом Христа, всезагальним воскресінням мертвих, всезагальним судом і з’явленням неба і пекла [401, p.14]. Видними представниками цього вчення вважаються Йоахим Флорський та Даніель Вітбі [92, с.187]. Такої ж точки зору притримується М. Еріксон, зауважуючи, що це вчення будується на тезі Августина, що тисячолітній період розпочався з приходом Христа на землю. [394, с.1019].

В постміленіалізмі є дві точки зору щодо початку встановлення тисячолітнього царства: 1) поступово; 2) коли праведність розповсюдиться по всій Землі. Характерними рисами Царства постміленіалісти називають: час миру, прогресу і духовного благополуччя; гріх ще не буде знищений повністю, але правилом стане життя за християнськими принципами [401, p.69]. Така повнота у Царстві виникає, згідно цієї теорії, за рахунок того, що Сатана буде закинутий у безодню (нейтралізований) на початку тисячоліття [283, с.528].

В постміленіалізмі є два напрямки, які різняться засобами побудови Тисячолітнього Царства. Ліберальні постміленіалісти бачать мету в побудові Тисячолітнього Царства чисто людськими засобами. Біблійні ж постміленіалісти передбачають, що воно виникне в результаті всесвітньої проповіді Євангелія [283, с.53]. Представник цього напрямку Кеннет Джентрі пропонує таку узагальнену концепцію вчення: 1) месіанське царство вже було відновлено під час земного служіння Христа; 2) царство це носить викупний і духовний характер, а не політичний чи фізичний; 3) царство буде мати великий соціально-культурний вплив на оточуючий світ; 4) з плином часу Царство Христове розповсюдиться по всій землі; 5) існування Царства приведе до християнізації всіх народів; 6) духовне процвітання на протязі 1000 років завершиться видимим, особистим, у плоті поверненням Христа. Його повернення буде супроводжуватися буквальним воскресінням і загальним судом та встановленням вічності [311, с.193-195].

Постміленіалізм оптимістично сприймає цей вік, уявляючи його як золотий вік прогресу в епоху Церкви, що матиме вплив на кожну сферу: економічну, соціальну, культурну та політичну. Постміленіалізм бачить Церкву в її тріумфі поширення Євангелія аж до країв землі, і з таким завершенням, що зло в усіх своїх проявах у кінцевому результаті буде зменшене до таких незначних розмірів, що християнські принципи будуть правилом, а не винятком, і Христос вдруге прийде в справді християнський світ. Тому існування вже сьогодні Тисячолітнього Царства підтверджується, на думку протестантів, прогресом в світі, як матеріально так і духовно (знищення рабства та гноблення, благочинність, Біблію можна отримати на більшості мов Землі, розповсюдження Благої Вістки за допомогою радіо та телебачення; велика кількість біблійних інститутів, коледжів та семінарій).

Постміленіалісти вважають, що саме поширення Євангелія призвело до тріумфіального початку Тисячолітнього Царства. При цьому вони зауважують, що це Царство не слід розуміти як буквальний проміжок часу в 1000 років, а скоріше символічно. Насправді, переконані його прибічники, воно може тривати довше, ніж тисяча років, на протязі яких Христос, хоча й відсутній фізично буде царювати на землі. Сутнісною характеристикою постмілеанізму, можна вважати, за М. Еріксоном, його оптимізм, який проявляється скоріше в очікуванні близького покращення ніж погіршення умов існування на землі перед приходом Христа [394, с.1021]. Богослов У. Грудем також називає важливою рисою цієї доктрини впевненість в тому, що Євангеліє здатне змінювати життя і приносити благо світу [96, с.1252]. Про соціальний оптимізм, як рису вчення, зауважує і П. Кліффорд [175, с.70].

Постміленіалісти також притримуються думки, що прихід Ісуса буде буквальним та видимим. В загальних рисах постміленіалісти погоджуються з аміленіалістами і щодо останнього суду. Загальне воскресіння після другого приходу Христа, на їх думку, передбачає загальний суд усіх народів згідно тих справ, які чинили люди та як вони відносилися до Христа і суд ангелів. Суд Христа, як вважають постміленіалісти, закінчиться тим, що кожна людина отримає своє призначення для вічності: праведники – на вічне життя (повнота та довершеність у тісному спілкуванні з Богом і духами святих), а грішні – на вічні муки. Зазначимо, що згідно цій концепції, віруючі перебуватимуть вічно на небесах, що ототожнюються із світом в оновленій формі [145, с.420-423].

Специфічно описують есхатологічні питання преміленіалісти. На їх думку, Ісус прийде удруге перед Тисячолітнім Царством, аби утвердити своє земне панування на тисячу років. Ця епоха буде існувати рівно 1тис.років [350, с.435]. Приставка „пре” якраз означає „перед” Тисячолітнім Царством, де Христос присутній фізично [96, с.1254]. Фізичну присутність Христа, земний стан царства та його відношення до майбутнього М. Еріксон відмічає як особливі риси премілеанізму [394, с.1021]. Цю тезу підтримує також П. Кліффорд та А.Димань [175, с.71; 248, с.301]. Преміленіалісти притримуються ранньохристиянської точки зору про два воскресіння на початку та в кінці тисячоліття, де перше духовне, а друге тілесне, та висувають гіпотезу декількох судів. Вічність, за їх вченням, наступить по завершенню цієї тисячолітньої епохи [394, с.1022]. Більшість преміленіалістів притримуються точки зору „претрибуляціонізму”, що підхоплення Церкви передує періоду Великої скорботи в останні дні. Підхоплення буквально розуміється як зміна фізичного стану на духовний [283, с.351-356].

Розвернуту концепцію тисячолітнього Царства в контексті 4-х характеристик пропонує Чарльз Райрі: тривалість, державна структура, характерні риси, значення для Христа. Посилаючись на Об.20:2-7, де шість раз йде мова про те, що тривалість Царства – „тисяча років”, Ч.Райрі робиться висновок про буквальність цього виразу. Державну систему Тисячолітнього Царства преміленіалісти бачать в 4-х площинах. Формою правління, як і в Ізраїлі, є земна теократія (Христос буде правити видимо). Це буде строга, але праведна влада (Об.10:5); це буде досконале правосуддя, і гріх буде каратися миттєво [283, с.359]. Столицею (центром) Тисячолітнього Царства буде Єрусалим. Окрім Христа співправителями, згідно пророцтвам, будуть воскрешений Давид та дванадцять апостолів. До характерних рис Тисячолітнього Царства відносяться наступні: а) це буде духовне Царство; б) це буде праведне Царство; в) це буде Царство миру; г) це буде Царство достатку (рясно буде родити земля; будуть освоєні пустині і цілинні землі; врожай буде йти один за одним; буде ліквідована соціальна несправедливість); д) це буде релігійне Царство (буде відновлений Єрусалимським храм із жертвопринесеннями; будуть свята). Значення Тисячолітнього Царства преміленіалісти бачать у двох площинах; для людей і для Христа [283, с.610-614].

Преміленіалісти-диспенсаціоналісти послідовно розрізняють Ізраїль і Церкву у плані спасіння; вони вважають, що обітниці, дані Ізраїлю, не реалізувалися в Церкві і це станеться в епоху Тисячолітнього Царства. Преміленіалістські погляди існували в ранній Церкві, серед анабаптистів в епоху Реформації, є популярними сьогодні (Дж.Бенджел, Генрі Форд) [283, с.540-542].

Преміленіалізм, в контексті хронології есхатологічних подій, існує у двох різних формах: одна відома під назвою історичний чи класичний преміленіалізм (або нондиспенсаційний), другу ж називають диспенсаційний преміленіалізм. Прибічниками історичного преміленіалізму були Джордж Ледд та Бартон Пейне. Основні положення цього напрямку були закладені в працях Д.Ледда: „Теологія Нового Завіту”, „Історичний преміленіалізм”, „Розбиті надії” [311, с.1914]. Герменевтична (пояснююча, тлумачна) система історичного преміленіалізму відрізняє його від диспенсаційного [96, с.1254-1258]. Існування Тисячолітнього Царства представники історичного преміленіалізму поділяють на три періоди: 1) воскресіння Христа, після якого наступає невизначеий інтервал часу; 2) parousia Христа та воскресіння віруючих, після якого йде невизначений проміжок часу; 3) „кінець” – коли Христос завершить підкорення Своїх ворогів. Таким чином, Царство Месії, за вченням, виявляється і в історії, а не лише в Тисячолітньому Царстві; фактично Христос розпочав своє панування як Месія воскресінням та вознесінням; його теперішнє панування вважається невидимим. Порядок майбутнього віку, за цим типом хіліазму, стадартно включатиме в себе нове небо та нову землю, але він настільки оновлений, що преміленіалісти говорять про нього як такий, що є поза історією [145, с.424-426].

Узагальнену концепцію 1000-літнього царства з точки зору історичного преміленалізму пропонує К.Джентрі: 1) новозавітній період церкви є початковою стадією Царства Христа; 2) новозавітна церква втратить свій впилв перед другим приходом Христа під дією світового зла; 3) церква переживе Велику скорботу; 4) Христос повернеться в кінці Великої скорботи щоб підхопити церкву, воскресити мертвих і провести суд над неправедними „у мить ока”; 5) Христос повернеться на землю із своїми святими, отримає перемогу в Армагеддонській битві, ув’язнить Сатану і встановить у всьому Своє політичне царство, яким буде керувати з Єрусалиму особисто на протязі 1000 років; 6) звільнення Сатани, бунт проти Царства Христа і напад на святе місто; 7) Бог Своїм втручанням проводить вогняний суд, щоб допомогти Христу і спасти святих. Друге воскресіння і суд над нечестивими, вічний порядок [311, с.191-194].

Диспенсаційний преміленіалізм, як різновид історичного, характеризується двома основними рисами: 1) розрізненням між Божими планами щодо Ізраїлю та Церкви; 2) послідовне дослівне тлумачення Біблії. В релігієзнавчій літературі поняття диспенсаційного преміленіалізму (в подальшому – диспенсаціоналізм) чітко не визначено, неясно також, чому його називають історичним. Тому, як ми думаємо, слід деталізувати дефініцію цього поняття. Українське слово диспенсація походить від англійського dispensation, яке є перекладом грецького слова oikonomia, що означає „управління”. Це слово зустрічається в Новому Завіті 20 раз (див.: Лк. 16:2,3,4; 1Кор. 9:17; Еф. 1:10; 3:2; Кол. 1:25; 1Тим. 1:4) і означає „управління”, „керівництво”, „регулювання”. Грунтуючись на концепції божественного управління, плана керівництва світом, диспенсаціоналізм розкриває цей план в послідовності різних диспенсацій – дій по управлінню світом, що реалізуються в людській історії. Світ у цьому вченні уподібнюється дому, яким управляє Бог – домобудівник. Управління реалізується через об’явлення Боже, яке послідовно розгортається у відповідності з декількома стадіями домобудівництва в рамках єдиного промислу Божого. Такі стадії отримали назви „ диспенсацій ”, а вчення про них – „ диспенсаціоналізм ”. В цілому диспенсацію можна визначити як „окремий етап домобудівництва в реалізації єдиного промислу Божого”. Апостол Павло, наприклад, веде мову про три диспенсації: 1) та, що передувала нинішньому часу (Кол. 1:25-26); 2) нинішня світобудова (Еф. 3:2); 3) майбутня світобудова (Еф. 1:10). Як вважають диспенсаціоналісти, всі вони потребують четвертої – тієї, що була до гріхопадіння. Звідси домобудівництво поділяється на два періоди: до гріхопадіння і після. Відповідно історія поділяється на п’ять диспенсацій [353, с.385].

В залежності від поглядів на різницю між системами (диспенсаціями) у Божій програмі, богослови виокремлюють два рівні його історичного розвитку: 1) Ранній (Юстин Мученик, Іріней, Климент Олександрійський, Августин; 2) Сучасний (П’єр Пуаре, Джонатан Едвардс, Ісак Вотс, Джон Дарбі, Ч.Скоуфілд). Сюди ж можна віднести богословів, які написали ряд праць по есхато-хіліазму: Дж.Пентекоста („Майбутні події”), Джон Волвурд („Тисячолітнє Царство” і трилогія „Ізраїль в пророцтвах”, „Церква в пророцтвах”, „Народи в пророцтвах”), Чарльз Файнебер („Міленіалізм: два основних погляди”) [145, с.553-558]. Щоправда, богослов Р.Спраул вважає диспенсаціоналізм молодою есхатологічною системою, яка виникла на початку ХІХ ст. в Англії і отримала розвиток завдяки Біблії з коментарями (1909) Ч.Скоуфілда. На думку того ж Р.Спраула, диспенсаціоналізм взятий на озброєння євангельськими віруючими [311, с.290].

Є сенс розглянути доктринальні положення диспенсаціоналізму, оскільки на його прикладі можна побачити протестантське розуміння історичної реалізації есхато-хіліастичних ідей в контексті християнських ідеалів. Як показує аналіз, декілька виразних прикладів диспенсації (управління) можна побачити в листах ап.Павла. У посланні до Ефесян 1:10, наприклад, він вказує, що Бог задумав „ урядження ” або „ диспенсацію ”, у якій усе в кінці кінців буде об’єднане в Христі Ісусі. Павло описує цю майбутню диспенсацію як „повноту часу”, „щоб об’єднати усе в Христі”. Це не відбулося; це є майбутня диспенсація Тисячолітнього Царства. Упосланні до Ефесян 1:3 Павло розрізняє три різних диспенсації: а) диспенсація часів Мойсея, яка називається „Закон”; б) диспенсація часу Ісуса Христа – „благодать”; в) епоха Церкви (сучасна).

До характерних рис диспенсаціоналізму можна віднести наступні. По-перше, диспенсаціоналізм розглядає світ як господарство, яким керує Бог. По-друге, в цій системі відносин людина-Бог є чітка взаємообумовленість ролей, що передбачає досягнення певної мети. Зауважимо, що диспенсаціоналісти тут виходять із принципу свободи, характерного для протестантизму, який реалізується наступним чином. У цьому Божественному господарстві Бог наділяє людину певною відповідальністю як адміністратора. Якщо людина веде себе належно в цій системі управління (диспенсації), Бог обіцяє їй благословіння; якщо ж вона не покірна Йому – він обіцяє суд. Таким чином, є три аспекти цього процесу, які зазвичай розглядають у диспенсації: 1) випробовування; 2) падіння; 3) суд. Історично у кожній диспенсації, кажуть диспенсаціоналісти, Бог випробовував людину, даючи їй свободу дій, вона ж падала, і після цього наставав суд. Власне цим сьогодні протестанти і виправдовують необхідність Армагеддону, суду, тобто завершення існування цивілізації в диспенсації епохи „благодаті Ісуса Христа”.

Щодо кількості диспенсацій, то єдиної точки зору серед протестантів не існує; більшість диспенсаціоналістів зупиняються на семи основних: 1) диспенсація невинності. Вона покриває час до гріхопадіня Адама (1Бут.1:28; 3:6); 2) диспенсація свідомості. Тут є два підходи: а) до початку функціонування Закону Бог має справу з людиною через її свідомість (Рим.2:15); б) це епоха „самовизначення” або епоха „моральної відповідальності”. Це період, описаний в Бут.4:1; 8-14; 3) диспенсація правління. Це принцип заповіту Ноя: захист людського життя через установлення смертної кари. Цей період охоплює події описані у 1Бут. 8:15; 4) диспенсація обітниці. Вона накриває період Патріархів, в якому Бог постановив, що їхньою відповіддю на Його відкриття повинна бути віра. Ця диспенсація працює в часі від 1Бут. 11:10 до 2Бут. 18:27; 5) диспенсація Мойсеєвого закону. Цей закон, зауважують диспенсаціоналісти, був даний як конституція народу Ізраїлю і покриває період від 2Бут. 19:1 до Дії. 1:26. Закон мав силу до смерті Христа і злиття Сятого Духа; 6) диспенсація благодаті. Вважається, що благодать наявна в кожній епосі, вона особливим чином виявилася у приході Христа на землю, чим Бог виявив свою благодать до всього людства. Ця диспенсація описана у подіях від Дій.2:1до Об.19:21; 7) диспенсація Тисячолітнього Царства. Цей період описаний в Об.20:4-6, коли Христос повернеться на Землю для створення найдосконалішої системи управління в Тисячолітньому Царстві.

Протестанти діалектично підходять до характерних рис диспенсацій, вважаючи, що риси одної диспенсації можуть переходити і в наступні диспенсації [145, с.559-562]. Герменевтика диспенсаціоналізму будується на буквальному тлумченні Писання. Такий підхід обгрунтовується буквальним виконанням пророцтв, які вже реалізувалися у першому приході Христа, що надає їм підстави говорити про буквальне виконання пророцтв щодо другого приходу Христа [145, с.562-563]. Відмінною рисою диспенсаціоналізму можна вважати наголошення на тому, що теперішня епоха Церкви є часом благодаті (Ів.1:17; Рим.6:14).

Незалежно від поглядів на кількість диспенсацій, диспенсаціоналісти пропонують єдину сотеріологічну концепцію у такій композиційній побудові: а) основою спасіння у всякій епосі є смерть Христа; б) вимогою для спасіння у кожній епосі є віра; в) предметом віри у кожній епосі є Бог; г) суть віри змінюється у різних диспенсаціях. В загальному можна сказати, про віру диспенсаціоналістів, що у кожній диспенсації спасіння досягається за Божою благодаттю через віру, згідно Божим об’явленням. Тлумачачи пророцтва буквально, диспенсаціоналісти вірять у їх виконання, але тут різне майбутнє в Ізраїлю (земне) і в Церкви (небесне). Вони підтримують думку про буквальне Тисячолітнє Царство для Ізраїлю, яке Месія запровадить при своєму другому приході (Об.19:11-19) [145, с.564-566].

Послідовники диспенсаційного преміленіалізму вірять у те, що Церква буде взята на небо перед періодом Великої скорботи. Вони розрізняють поняття „ підхоплення ” та „ другий прихід Христа ”. Ця різниця показана в Ів.14:1-3; 1Кор.15:51-57 та 1Сол.4:13-18). Її простіше можна пояснити так: перед початком Великої скорботи Ісус зійде з неба і візьме Церкву з собою, а на непокаяний та невіруючий світ прийде Скорбота. Слід мати на увазі, що доктрина підхоплення, яка пов’язана з доктриною воскресіння, має 4 концепції: 1) часткове підхоплення - на небо будуть взяті при другому приході лише духовні християни; 2) прескорізм – церква буде підхоплена до початку періоду скорботи; 3) посткорізм – Христос забере церкву на небо після скорботи; 4) Христос підхопить церкву в середині періоду скорботи. Більшість християн сьогодні притримуються концепції „пре” чи „пост” [291, с.132-133].

Враховуючи відсутність тлумачення терміну „Велика скорбота” у науковій літературі дещо деталізуємо його. Згідно Дан.9:27, це - 70-ий тиждень, або рік, який за пророчою термінологією становить 7 років. Це останній тиждень з пророцтва про сімдесять тижнів (490 років) щодо майбутнього народу Ізраїлю, які розпочалися у 444 р. до Р.Х. Вважається, що шістдесят дев’ять тижнів (483 роки) завершилися разом зі смертю Христа. І між 69-им (33р. після Р.Х.) та 70-им тижнем (це період Великої скорботи у майбутньому) залишається невизначений проміжок часу (Мт.24:25). Велика скорбота – це Божий суд над невіруючим світом (Об.6-19), кульмінацією якого є прихід Христа на землю із своєю Нареченою, Церквою.

У диспенсаціоналістів є своя специфіка тлумачення другого приходу Христа та подальших подій. Тут пропонується така хронологія. У кінці Великої скорботи Христос буквально у своєму тілі повернеться на Землю, щоб здйснити суд і заснувати Тисячолітнє Царство. Святі Старого Завіту й періоду Великої скорботи у цей час воскреснуть, щоб успадкувати Царство (Об.20:4). Христос судитиме євреїв та поган. Спасенні євреї увійдуть у Тисячолітнє Царство, а неспасенні – будуть вкинені до зовнішньої темряви. Невіруючі погани будуть судимі в долині Йосафата (долина Кедрон) залежно від їхнього ставлення до євреїв. Ті, що повірять у месію, успадкують Царство, невіруючі – будуть відкинені для вічних мук (Мт.25). Диспенсаціоналісти, говорячи про народ, який буде жити у Тисячолітньому Царстві (Єрусалимі), мають на увазі Ізраїль, що буде зібраний з усіх навернених народів. Тисячолітнє Царство, за цією теорією, буде мати такі характеристики, які й приваблюють віруючих: досконале навколишнє середовище у фізичному та духовному плані. Це буде час миру; час радості; час заспокоєння; час, коли не буде бідності і хвороб; час праведності; час покори; час святості; час істини і час повноти Святого Духа. Єрусалим, згідно цій теорії, займає особливе місце – він стає центром світу та панування.

Кінець тисячолітнього періоду тут традиційний: воскресіння невіруючих усіх часів, їх осудження та вкинення в озеро вогняне; вкинення туди ж диявола, звірину (Антихриста) та неправдивого пророка (Об.20). Будуть також судимі небо і земля, оскільки вони були територією повстання диявола проти Господа (2Пет.3:10). Після цього – вічність для викуплених з Христом (Об.21-22) [145, с.426-433]. Узагальнену диспенсаціональну есхатологічну концепцію пропонує Ч.Райрі: 1) в кінці віку Христос вернеться за церквою, зустріне її в повітрі (але це не другий прихід Христа), ця подія, яка називається підхопленням, буде знаменувати початок 7-літнього періоду скорботи на землі; 2) після цього Господь знову повертається на землю (другий прихід) щоб встановити Своє Царство на землі на 1000 років [423, p.12]. Своє розуміння хіліастичних ідей в їх історичному та екзегетичному плані автор відобразив в одній із публікацій [126, с.12-21]. Проведений там аналіз дозволив атору співставити позиції представників різних напрямків хіліазму щодо есхатологічного бачення подій „останніх днів” і відобразити їх у наступній таблиці:

Це дослідження історії становлення та формування хіліастичних теорій дозволяє зробити ряд узагальнень. По-перше, хіліазм-міленіалізм є одною із історичних форм есхатології, яка робить акцент на Тисячолітньому Царстві. По-друге, з певною мірою відносності, розвиток хіліазму можна поділити на три етапи: ранній, період середньовіччя та Реформації, прогресивний. Для раннього хіліазму характерна віра в те, що Спаситель під час свого приходу встановить рай з повнотою матеріальних благ. Хіліазм в другому періоді виступав у формі революційного вчення бунтівників та радикалів (гусисти, тоборити, Селянська війна в Німеччині, радикальне крило анабаптистів). Прогресивний хіліазм ставив перед собою мету побудувати Новий світ до кінця тисячолітнього періоду, йому притаманні ідеї оптимізму і віри у можливість встановлення Царства на землі. По-третє, сучасні теорії Тисячолітнього Царства представлені трьома напрямками: аміленіалізмом, преміленіалізмом і постміленіалізмом з точки зору того, коли наступить Царство – до, чи після другого приходу Христа, чи це просто буде епоха Церкви. Кожен із напрямків специфічно тлумачить другий прихід Христа (подвійний чи одинарний, видимий чи невидимий), воскресіння (духовне і тілесне, чи тільки тілесне), межовий стан (існування при свідомості, чи без). По-четверте, згідно міленіалістській точці зору, завдяки поширенню Євангелія світ постійно прогресує, що призвело до початку Тисячолітнього Царства. По-п’яте, послідовники диспенсаційного преміленіалізму особливу роль відводять Ізраїлю, як народу Божому, якому будуть поклонятися всі народи. Для цього напрямку характерним є звеличування благ, які дасть Тисячолітнє Царство спасенним.