національне й інтернаціональне

Літературна компаративістика. Вип. ІV.: Імагологічний аспект сучасної компаративістики: стратегії та парадигми.–Ч. І.– ІІ.– К.: ВД „Стилос”, 2011. – 449 c.

Літературна компаративістика. – Вип. ІІ. – К.: ПЦ „Фоліант”, 2005. – 362 с.

Літературознавча компаративістика: навч. посібник / [за ред. Р. Гром’яка]. – Тернопіль: Терноп. держ. пед. ун-т ім. В. Гнатюка, 2002. – С. 6 – 20; 29 – 181.

Наливайко Д. С. Наука, яка дедалі більше визначатиме методику викладання літератури // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1997. – № 3. – С. 42.

Наливайко Д. С. Спільність і своєрідність: українська література в контексті європейського літературного процесу / Д. С. Наливайко. – К.: Дніпро, 1988. – 395 с.

Наливайко Д. С. Сучасна літературна компаративістика: Аспекти й тенденції / Дмитро Наливайко // Слово і Час. – 2007. – № 5. – С. 28 – 30.

Наливайко Д. С. Україна очима Заходу / Д. С. Наливайко. – 2-ге вид., доп. – К.: Грамота, 2008. – 782 с.

Ніколенко О. М., Куцевол О. М. Культурологічний аналіз // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2004. – № 6. – С. 33 – 35.

Методичні поради

Готуючись до заняття, зверніть увагу на те, що в традиційному уявленні компаративістика або порівняльне літературознавство – це галузь філології, яка займається зіставленням еволюційних тенденцій національних літератур, вивченням безпосередніх та опосередкованих взаємин між ними, їхніх подібностей і відмінностей.

У короткому термінологічному словнику, уміщеному в підручнику В. Будного та М. Ільницького„Порівняльне літературознавство”зазначено, що компаративістика – літературознавча дисципліна, що зіставними методами вивчає генетичні і контактні зв'язки, типологічні та інтертекстуальні відношення національних літератур, а також їхні міжмистецькі й міждисциплінарні відношення.

У виданні „Літературознавча енциклопедія” за редакцією Ю. Коваліва, під компаративістикою (порівняльним літературознавством) розуміється як наукова дисципліна, метою якої є виявлення між літературних зв’язків на основі зіставлення творів та явищ національних письменств одного чи різних історичних періодів.

Автори підручника „Порівняльне літературознавство” В. Будний і М. Ільницький наголошують, що в полі уваги дослідників перебувають як окремі твори, їхні фрагменти чи окремі аспекти, так і комплекси мистецьких творів, як-от творчість письменника, літературний жанр, стильовий напрям тощо. Однак на відміну від історіографічного дослідження, яке має монографічний характер, об’єкт порівняльного дослідження є, як мінімум, бінарним, тобто складається з двох співвідносних складових, котрі можуть бути не лише, а й неоднаковими за, проте мають належати до різномовних літератур чи одномовних, але різнонаціональних.

Паралельно з назвою порівняльне літературознавство в українській мові вживають термін літературна компаративістика (і точніший його варіант літературознавча компаративістика), що походить від лат. comparativus – порівняльний. Схожий термін littérature comparée виник у XVIII ст. у Франції і закріпився як назва наукової дисципліни в середині наступного століття, коли почала формуватися нова наука. Це не означає, що термін був одностайно прийнятий. Навколо нього точилися суперечки, а спроби замінити його на точніший не увінчалися успіхом, і в літературознавстві остаточно утвердилася калька з французького варіанта littеrature comparиe: в італійській мові – letteratura comparata, іспанській – literatura comparada, англійській – comparative literature, польській – komparatystyka literacka тощо.

Порівняльне літературознавство – це дослідження літератури, що виходить поза межі окремої країни, а також вивчення зв’язків між літературою, з одного боку, й іншими царинами знання і свідомості, такими, як мистецтво (наприклад, малярство, скульптура, архітектура, музика), філософія, історія, гуманітарні дисципліни (наприклад, політика, економіка, соціологія), наука, релігія тощо – з другого боку. Тобто це порівняння однієї літератури з іншою або іншими і зіставлення літератури з іншими сферами людського вираження.

Порівняльний аналіз, на відміну від монографічного аналізу окремого літературного явища (твору, творчості письменника, стилю, періоду тощо), котрий полягає у поділі єдиного цілого на складники з метою вивчення внутрішньої його будови, генези і функціональних якостей, передбачає вивчення щонайменше бінарного об’єкту, складові якого належать до різних жанрів, стилів, національних літератур, видів мистецтв і дисциплін, а також відрізняються за етнокультурними, релігійними, гендерними чи будь-якими іншими ознаками. Таким чином, метою порівняльного аналізу є вивчення міжлітературних, інтертекстуальних, інтердисциплінарних зв’язків і відношень.

Як наукова дисципліна компаративістика складається з багатьох компонентів, причому різні вчені класифікують їх неоднаково. Відомий учений-компаративіст Д. Наливайко виділив кілька класифікацій, але всі вони так чи інакше охоплюють такі проблеми:

- літературні зв’язки та впливи;

- аналогії та розбіжності в галузі тематики і проблематики;

- типологія літературних напрямів і жанрів;

національне й інтернаціональне.

Літературознавці В. Будний і М. Ільницький виокремлюють такі основні розділи (дослідні напрями чи галузі) сучасної літературної компаративістики:

– порівняльно-історичне літературознавство (вивчення генетичних і контактних зв’язків);

– рецептивна естетика, зокрема критична рецепція і перекладознавство;

– типологічне дослідження літератури;

– інтертекстуальні студії;

– інтермедіальні студії (міжмистецьке порівняння – висвітлення зв ’ язків літератури з іншими видами мистецтва);

– інтеркультуральні студії, зокрема постколоніальні студії, а також імагологія (розділ компаративістики, що вивчає образи народів у літературній рецепції інших етносів та регіонів).

Наприкінці ХІХ – першій третині ХХ ст. на основі генетико-контактології складається перша ґрунтовно розроблена система наукової літературної компаративістики, об’єктом якої виступає дослідження безпосередніх, „фактичних” генетико-контактних зв’язків та взаємодії літературних феноменів. До тих методологій літератури ХХ ст., які найбільш широко й продуктивно застосовуються в сучасній компаративістиці, можна віднести герменевтику, культурну антропологію (імагалогію), рецептивну естетику й інтертекстуальність.

ЗАВДАННЯ

1. Опрацювати статтю: Бакула Б. У напрямі до інтегральної компаративістики // Теорія літератури в Польщі: антологія текстів: друга пол. XX – поч. XXI ст. / упорядкув. Богуслава Бакули; за заг. ред. Володимира Моренця; пер. з пол. Сергія Яковенка. – К.: Києво-Могил. акад., 2008. – С. 503 – 515. (* див. матеріали для самостійної роботи).

2. Опрацювати статтю (на вибір) з антології: Сучасна літературна компаративістика: стратегії і методи: антологія / [ред. Д. Наливайко]. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2009. – 487 с. (* див. електронну копію).

 

 

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 2

СТРУКТУРНО-СЕМІОТИЧНА ПАРАДИГМА В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

1. Етапи розвитку, провідні засади структуралізму як наукового методу. Головні питання і терміни структурального літературознавства.

2. Клод Леві-Строс і його "Структурна антропологія".

3. Ролан Барт – структураліст. Концепція творчості.

4. Умберто Еко – семіотик культури. Поняття "відкритий" твір.

5. Тартусько-московська структурно-семіотична школа. Юрій Лотман. Поняття "текст культури", "метатекст", "текст у тексті".

6. Приклади структуралістського й семіотичного аналізу художніх творів.

 

Методичні поради: Готуючись до практичного заняття, основну увагу варто

звернути на те, що структуралізм тлумачиться як напрям гуманітарних досліджень XX ст. у цілому і як літературознавча методологія зокрема. Визначальні особливості структуралізму проаналізовано у підручниках "Нариси з теорії літератури" В. Іванишина та "Теорія літератури" за редакцією О. Галича. Розширити уявлення про основні тенденції структуралістської та постструктуралістської методології допоможуть переклади праць найяскравіших її представників (К. Леві-Строса, Р. Якобсона, Р. Барта, М. Фуко, Ж. Дерріди), вміщені в "Антології світової літературно-критичної думки" за редакцією М. Зубрицької. Особливу увагу варто звернути на статті, присвячені структуралізму, постструктуралізму й деконструкції, в підручнику "Вступ до теорії: літературознавство і культурологія" П. Баррі. У ньому, зокрема, у досить доступній формі подано основні положення лінгвістичної теорія Фердинанда де Соссюра, міфологічної теорії Клода Леві-Стросса, що мали значний вплив на розвиток структуралізму, а також проаналізовано систему кодів Ролана Барта.

Література

1. Еко У. Роль читача. Дослідження семіотики текстів / Умберто Еко; [пер. з англ. M. Гірняк]. – Л.: Літопис, 2004. – 383 с.

2. Западное литературоведение XX века: энциклопедия / [Е. А. Цурганова (гл. науч. ред.)]. – M.: Intrada, 2004. – 560 с.

3. Леві-Строс К. Структурна антропологія. – К.: Основи, 1997. – 388 с.

5. Література. Теорія. Методологія / Упоряд. Д. Уліцька. – К., 2006 – С. 198 –234.

6. Лотман Ю. М. В школе поэтического слова: Пушкин. Лермонтов. Гоголь: Кн. для учителя / Ю. М. Лотман. – М.: Просвещение, 1988. – 352 с.

7. Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров. Человек – текст – семиосфера – история / Ю. М. Лотман. – М.: Языки русск., культуры, 1996. – 464 с.

8. Лотман Ю. М. Об искусстве: структура художественного текста: Семиотика кино и проблемы киноэстетики; Статьи. Заметки. Выступления (1962 – 1993) / Юрий Михайлович Лотман / [вступит, ст. Р. Г. Григорьева, С. М. Даниэля; послесл. М. Ю. Лотмана; сост. Р. Г. Григорьев, М. Ю. Лотман; сост. альбома ил. И. Г. Ландер]. – СПб.: Искусство-СПБ, 1998. – 704 с.

9. Структурализм: за и против: Сб. статей; [пер. с англ., франц., нем., чешск., польск. и болг. яз.]. – М.: Прогресс, 1975. – 469 с.

10. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию / Умберто Эко. – СПб.: ТОО ТК „Петрополис", 1998. – 423 с.

11.Бровко О. Метатекстуальний аспект структури „текст у тексті": презентації та функції [Електронний ресурс] // Вісн. Луган. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка: Філологічні науки. – 2011. – № 6 (217). – Ч. 1. – С. 6 – 16. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vlush/Filol/2011_6_1/1.pdf

 

ЗАВДАННЯ

Опрацювати статтю (* див. матеріали для самостійної роботи)

1. Лотман Ю. Текст у тексті / Юрій Лотман // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. M. Зубрицької. – Л.: Літопис, 2002. – С. 581 – 598.

2.

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 3

РОЗВИТОК ПСИХОАНАЛІТИЧНОЇ ТЕОРІЇ ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

XX – XXI ст.

1. Основні поняття та терміни психоаналітичного вчення в літературознавчому вимірі.

2. Міфокритика та юнгіанство. Приклади міфокритичних студій у літературознавстві.

3. Архетипна критика Нортропа Фрая.

4. Структурний психоаналіз Жака Лакана. Семінари Ж. Лакана як зразок стилю гуманітарних студій.

5. Славой Жижек: психоаналіз і масова культура.

6. Психоаналіз у сучасному українському літературознавстві.

Методичні поради

Розпочинаючи вивчення психоаналітичної методології; варто зупинитися на розгляді основних постулатів психоаналізу як "учення про неврози" (Н. Зборовська), "терапії, що має на меті лікувати психічні розлади" (П. Баррі), "моністичної теорії, розбудованої на колізіях свідомого і несвідомого" (Ю. Ковалів). Стисла характеристика психоаналітичної теорії 3. Фройда подається в підручниках "Нариси з теорії літератури" В. П. Іванишина та "Теорія літератури" за редакцією О. А. Галича. З окремими розвідками найвідоміших психоаналітиків (3. Фройда, К.-Г. Юнга, Н. Фрая) можна ознайомитися за їх перекладами в "Антології світової літературно-критичної думки" за редакцією М. О. Зубрицької. Найскладніші і найсуперечливіші тези психоаналітичної теорії вдало проаналізовано в підручнику "Вступ до теорії: літературознавство і культурологія" П. Баррі. У ньому ж подаються кілька варіантів психоаналітичної інтерпретації літературного твору, зокрема, "Гамлета" В. Шекспіра (с. 125 – 127), "Повернення додому" Г. Пінтера (с. 127 – 128) тощо. Вичерпну інформацію про психоаналітичну інтерпретацію літературного твору, у тому числі різноаспектні приклади текстового аналізу, подано в посібнику Н. В. Зборовської "Психоаналіз і літературознавство".

Література

1. Жижек Славой. Глядя вкось: Введение в психоанализ Лакана через массовую культуру [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lib.sibnet.ru/book/3582&bn=2

2. Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури. Монографія. – К.: Академвидав, 2006. – 504с.

3. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. – К., 2003. – 392 с.

4. Жак Лакан и структурный психоанализ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.psyoffice.ru/Lakan.html

5. Фройд 3. Вступ до психоаналізу. – К.: Основи, 1998. – 657с.

6. Павличко С. Теорія літератури. – К.: Основи, 2002. – 679 с.

ЗАВДАННЯ

1. Опрацювати джерело: Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія мітів // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. M. Зубрицької. – Л.: Літопис, 2002. – (*див. матеріали для самостійної роботи).

2. Ознайомитись з психоаналітичними студіями кінця XX – початку XXI століття (Ж. Лакан, С. Жижек, С. Павличко, Н. Зборовська). Прокоментувати власний філологічний погляд на можливості психоаналітичного літературознавства.

 

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 4. ОСОБЛИВОСТІ ПОСТМОДЕРНІЗМУ В ГУМАНІТАРНИХ СТУДІЯХ

1. Філософсько-теоретичні засади постструктуралізму.

2. Ролан Барт – теоретик і практик постструктуралізму. Концепція тексту.

3. "Археологія знання" Мішеля Фуко. Поняття дискурсу. Концепція автора.

4. Деконструкція як стратегія нового прочитання культури. Жак Дерріда. Концепція знака і письма. Концепція постмодерністського мистецтва.

5. Феномен гри в культурі постмодернізму.

6. Найсучасніші теорії в літературознавчих дослідженнях (етична критика, когнітивістика, риторика, теорія хаосу тощо).

Методичні поради

Зверніть увагу на проблему формування універсальної методології І. Козлик говорить про загальну інтегрованість сучасного наукового пізнання, яка спростовує негативні конотації щодо інтенсивного запозичення теорією літератури окремих категорій і концептуальних положень з інших наук. „Питання тут полягає в тому, – наголошує літературознавець, – як відбувається це запозичення – механічно-ілюстративно чи адаптаційно, іншими словами, з втратою власного предмета дослідження й розчиненні його в предметі іншої науки-донора, чи, навпаки, з відкриттям нових своїх можливостей шляхом концептуальної специфікації запозиченого в межах особливостей предмета власної наукової сфери”.

Зсуви й розлами, пов’язані зі зміною культурних парадигм в останні десятиліття ХХ ст., пояснюються народженням „динамічного образу нової реальності”, зафіксованої, як зауважує Г. Кучумова, у новітніх відкриттях, які призвели до зміщень смислових акцентів і вироблення нової ієрархії значущих культурних цінностей. Серед чинників переходу від статичної картини світу, а водночас і свідчення ускладненого стану культури дослідниця називає „теорію ідентичності” Ж. Лакана, „ефект реальності” Р. Барта, „перевідкриття часу” І. Пригожина й Г. Гакена. Варто згадати ще концепцію „дромократії” філософа й архітектурного критика П. Віріліо, погляд на фрагменти й фрактали, обґрунтування понять симулякрів і гіперреальності філософом, соціологом і культурологом Ж. Бодріяром, міждисциплінарні підходи, запропоновані антропологом Г. Бейтсоном, ідеї Ж. Дельоза й Ф. Ґваттарі. Спроби осмислити й артикулювати ситуацію формування нових культурних патернів у проекції на структуру сучасної прози апелюють до праць Р. Барта, Ж. Батая, У. Еко, А. Моля, М. Фуко та інших мислителів.

Аналізуючи ситуацію культурного сьогодення, французький фізик, філософ і культуролог А. Моль дійшов висновку, що „знання складаються з розрізнених уривків, пов’язаних простими, суто випадковими відношеннями близькості за часом засвоєння, за співзвуччям або асоціаціями ідей”. Ці фрагменти не утворюють структури, проте вони надають „екрану знань” певної щільності й компактності. А. Моль послуговується поняттям „мозаїчної культури”, яке увиразнює фрагментарність постмодерної естетики.

Отже, йдеться не про кризові явища й ознаки занепаду теоретико-літературного категоріального інструментарію, не про свідчення неспроможності філологів обходитися власними силами. Залучення досвіду природничих та точних наук до гуманітарних студій є не ситуативно вмотивованим, а актуальним, адже розвиток міждисциплінарних досліджень, потреба кристалізації універсальної методології на тлі плюральності й теоретичного еклектизму – ознака сучасного наукового дискурсу.

 

Література

1. Бовсунівська Т. Когнітивна жанрологія і поетика: [монографія] / Т. В. Бовсунівська. – К.: ВПЦ «Київ, ун-т», 2010. – 180 с.

2. Гейзинга И. Homo Ludens. Досвід визначення ігрового елемента культури. – К.: Основи, 1994.

3. Енциклопедія постмодернізму; [за ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора; пер. з англ. В. Шовкун; наук. ред. пер. О. Шевченко]. – К.: Вид-во С. Павличко «Основи», 2003. – 503 с.

4. Зарубежное литературоведение 70-х годов: направления, тенденции, проблемы. – М., 1989.

5. Література. Теорія. Методологія / Упоряд. Д. Уліцька. – К., 2006. – С. 333 – 514.

ЗАВДАННЯ

Опрацювати статті:

1. Дерріда Ж. Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX століття. – Л.: Літопис, 2002. – С. 617 – 641 (*див. матеріали для самостійної роботи)

2. Бартосяк М. Застосування теорії хаосу в літературознавчих дослідженнях // Література. Теорія. Методологія / Упоряд. Д. Уліцька. – К., 2006. – С. 447 – 469.

3. Плуцєннік Я. Когнітивізм у літературознавчих дослідженнях // Література. Теорія. Методологія / Упоряд. Д. Уліцька. – К., 2006. – С. 414 – 470.

4. Уліцька Д. Етичний поворот у літературознавчих дослідженнях // Література. Теорія. Методологія / Упоряд. Д. Уліцька. – К., 2006. – С. 389 – 414.