Проблеми становлення та консолідації української нації. Процес політизації українського суспільства та визвольного руху

Нація – історично спільнота людей, що утворюється у процесі формування спільності території, економічних зв’язків, літературної мови, етнічних особливостей культури та характеру, з певною психологією і самосвідомістю.

З 80 – х років ХІХ ст. формується сучасна («модерна») українська нація.

Усупереч асиміляційним процесам частка українців у 1897 – 1900 рр. становила 79,6 %. Це стало можливим завдяки високому природному приросту, який компенсував відхід українців в інші регіони Російської держави й збільшення чисельності національних меншин. Українці становили:

- у Криму – 11,6 %;

- у Бессарабії – 34,6 %;

- у Полтавській губернії – 98 %;

- у Харківській – 80,6 % усіх мешканців.

Незважаючи на індустріалізацію економіки, сільське населення значно переважало міське. На початку ХХ ст. в українських губерніях Росії воно становило 84 %, на західноукраїнських землях - 95,5 % усіх жителів. Селянство зберігало основні національні риси в мові, побуті, культурі та національній свідомості.

Українській інтелігенції належить історична заслуга у відновленні національної самосвідомості народу. Національний рух постає як свідомий рух, спрямований на забезпечення умов вільного розвитку, реалізацію національної ідеї.

Українці як «історична нація» усвідомлюють свої економічні, культурні й політичні інтереси,стають рушійною силою створення національної держави. Національний рух розвивався у напрямку розширення своєї соціальної бази, міцніло розуміння необхідності єднання всіх суспільних верств для здобуття державності.

Національний рух починає усвідомлювати, що українська політична нація має творитися не лише українцями, а й національним меншинами, які проживають в Україні.

Становлення нації залежить від рівня національної свідомості.

Досвід українського національного відродження початку ХХ ст. мав важливе значення для подальшої боротьби за українську державність. Стало очевидним, що українська нація може розвиватися навіть за складних умов, що ніякі перепони не могли завадити цьому.

Національна свідомість – усвідомлення людиною своєї національної належності.

На початку ХХ ст. національно – визвольний рух в Україні. Поширеним були самостійницька й автономістська течії в національному русі.

Центром національного руху стала Східна Галичина, де не існувало заборон на українські видання. Зі Східної Галичини українські видання нелегально розповсюджувалися по всій Україні.

Найактивнішою частиною національного руху стала інтелігенція, а серед неї – демократичне студентство. Політичне безправ’я народу, позбавлення вищих навчальних закладів автономії, встановлений у них поліцейський режим викликали невдоволення найвідомішої його частини, яке виливалося у мітинги, страйки, демонстрації.

У 1904 р. українська громадськість починає кампанію за скасування законів 1863 і 1876 років про українську мову. Велику пропагандистську, просвітницьку роботу проводили громади. Але національний рух розпочав уже політичні завдання. Український рух вийшов за межі переважно культурно – освітнього і набув політичного спрямування.

Виникають політичні партії, які розпочали широку агітаційно – пропагандистську роботу в усіх верствах суспільства. Таким чином, з виникненням політичних партій національна ідея проникає в народні маси. Була абсолютна перевага в українському русі національно – соціалістичних сил і прихильників широкої політичної автономії України у складі майбутньої демократичної Росії.

Політичні партії та їх практична діяльність у створенні державності

Партія – організована група однодумців, які виражають інтереси частини народу і ставлять своєю метою завоювання державної влади або участі у її здійсненні.