Історія становлення та розвитку Міжнародної організації праці

Необхідність прийняття міжнародного трудового законодавства постала на початку XIX століття в результаті промислової революції в Європі та Північній Америці. У цих двох регіонах, які почали стрімке економічне зростання, найбільш стали відчутні людські втрати. Ця ідея була підтримана багатьма видатними промисловцями, в тому числі Робертом Оуеном та Даніелем Леграном, а також рядом політичних діячів та економістів. На користь прийняття міжнародних трудових норм було висунуто три аргументи. Перший з них мав гуманітарне спрямування та вказував на необхідність полегшити виснажливу працю трудівників. Проте, слід відмітити, що ця ініціатива виходила не від них, а від промислового середнього класу. Організований робочий рух виник дещо пізніше, коли у ряді країн було скасовано різні перешкоди на шляху реалізації права на свободу об’єднання. Другий аргумент, більш політичний, підкреслював важливість зміцнення соціального миру в промислово розвинених країнах з метою попередження суспільних потрясінь. Цим самим було підтримано реформістські намагання трудівників, відгородивши їх від комуністичної пропаганди, яка все ширше розповсюджувалася в Європі після Жовтневого перевороту 1917 року в Росії. Третій аргумент мав економічний характер та вказував на те, що міжнародне регулювання праці допоможе країнам з захисним трудовим законодавством уникнути втрат, спричинених подібною соціальною політикою для їх зовнішньої торгівлі. Тобто міжнародне регулювання дозволило б вирівняти умови міжнародної конкурентоздатності. Ці аргументи було зазначено у преамбулі до Статуту МОП, ухваленого в 1919 році, що відкривається твердженням про те, що загальний та міцний мир може бути встановлений лише на основі соціальної справедливості; потім вони були уточнені у Філадельфійській Декларації 1944 року.

І сьогодні, в епоху глобалізації, вони звучать доречно як ніколи і залишаються ідеологічним фундаментом МОП. Пропозиції історичних попередників МОП часто ігнорувалися урядами. Однак, за останні десятиліття XIX століття їх підхопили різні громадські об’єднання, особливо активні у Франції, Німеччині та Швейцарії. Під впливом цих організацій ідея впровадження подібного міжнародного законодавства поширилася в політичних, релігійних, наукових та економічних колах. Найбільш важливим результатом цього інтелектуального руху стало створення в 1901 році в Базелі Міжнародної асоціації правового захисту працівників. На національному рівні іншим попередником захисного трудового законодавства стали соціальні закони уряду Німеччини, прийняті впродовж останніх двох десятиліть XIX століття. У 1905-1906 роках Швейцарія скликала в Берні дипломатичні конференції, що завершилися прийняттям двох перших міжнародних трудових конвенцій: однієї про регулювання нічної праці жінок, а другої – про припинення використання білого фосфору у виробництві сірників. У роки Першої світової війни профспілки провели кілька міжнародних зустрічей. Їх учасники вимагали включення ряду соціальних положень у майбутню мирну угоду, а також створення міжнародного органу, що займався б умовами праці. Також було висунуто вимогу компенсації за жертви, на які пішли працівники під час війни. Акт про заснування МОП був розроблений Комісією з міжнародного трудового законодавства (керівник – Самуель Гомперс, керівник американської федерації праці), створеною Паризькою мирною конференцією у 1919 році, куди входили 9 країн – США, Великобританія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Чехословаччина, Польща, Куба.

Міжнародна організація праці була створена 1919 р. згідно з Версальською угодою, що підбила підсумки першої світової війни. Вона виникла як автономна організація, тісно пов'язана з Лігою націй, але набагато пережила останню, доля якої виявилася не досить вдалою. Коли на заключному етапі Другої світової війни була створена Організація Об'єднаних Націй, між нею і МОП було укладено угоду (затверджена 1946 р.) про встановлення зв'язків. Таким чином, МОП стала першою спеціалізованою установою ООН. Сьогодення характеризується зацікавленістю країн-колишніх радянських республік до співпраці з Міжнародною організацією праці. Це цілком відповідає й інтересам України, бо дає змогу використати значний досвід світового співтовариства у сфері регулювання трудових відносин, соціального захисту трудящих, створення необхідних для цього державних механізмів.

МОП швидко стала ефективною організацією: секретаріат, очолюваний такою видатною особистістю, як Альбер Тома, вів діалог з міністрами праці, Міжнародна конференція праці, що ухвалила за перші два роки (1919 та 1920) дев’ять Конвенцій та десять Рекомендацій, працювала з великою віддачею. Створена з метою вироблення міжнародних трудових норм та контролю за їх застосуванням, МОП за перші 40 років свого існування спрямовувала основну частину зусиль на виконання цього головного завдання. Протягом 20 років – з 1919 до 1939 – було ухвалено 67 Конвенцій та 66 Рекомендацій. Спочатку норми охоплювали, здебільшого, умови праці: перша конвенція 1919 року регламентувала робочий час, встановивши тривалість робочого дня – відомі 8 годин, а тижня – 48 годин.

Умови зайнятості стали предметом цілого ряду норм. У 1926 році було прийняте важливе нововведення – Міжнародна конференція праці створила механізм контролю за застосуванням норм, який існує і сьогодні. Було створено Комітет експертів, що складався з незалежних юристів. Він аналізував доповіді урядів про дотримання ратифікованих ними Конвенцій та подавав власну щорічну доповідь Конференції. Його мандат потім було розширено, тепер Комітет розглядає доповіді і щодо нератифікованих Конвенцій.

Наступник Альбера Тома, завдяки якому протягом 13 років організація займала сильні позиції у світі, Гарольд Батлер зіштовхнувся з проблемою масового безробіття, породженого «великою депресією». Протягом усіх цих років представники працівників та роботодавців на Конференції протистояли одні одним у питанні про скорочення робочого часу без будь-яких наочних результатів. У 1934 році за правління президента Франкліна Д. Рузвельта, Сполучені Штати Америки, які не входили до Ліги Націй, стали членом МОП. У травні 1940 року новий директор Джон Уайнант, враховуючи становище Швейцарії у центрі охопленої війною Європи, перемістив штаб - квартиру організації з Женеви до Монреалю (Канада). У 1944 році делегати Міжнародної конференції праці ухвалили Філадельфійську декларацію. Вона стала додатком до Статуту і до сьогодні є хартією цілей та завдань МОП.

Після Другої світової війни для МОП розпочалася нова епоха. Обрання у 1948 році американця Девіда Морса Генеральним директором МБП співпало з відновленням діяльності організації у сфері встановлення норм та початком її програми технічного співробітництва. Конвенції, прийняті після Другої світової війни, стосувалися важливої проблеми прав людини (свобода об’єднання, скасування примусової праці та дискримінації, а також ряду технічних проблем у сфері праці). У 1948 році було схвалено головну Конвенцію (№87) про свободу об’єднання. Вона мала і продовжує мати значний вплив на світ праці, сприяла виробленню спеціальної процедури в цій області. Протягом 22-річного перебування Девіда Морса на посаді Директора кількість держав-членів МОП зросла удвічі. Організація отримала універсальний характер, промислово розвинені країни опинилися у меншості щодо до країн, що розвиваються, бюджет збільшився в п’ять разів, а кількість співробітників МБП – в чотири рази. У 1969 році Генеральним директором став Уілфред Дженкс, що присвятив організації усе своє трудове життя. Він був одним з авторів Філадельфійської декларації та головним засновником спеціальної процедури розгляду скарг на порушення свободи об’єднання.

Тоді ж, з нагоди своєї 50-ї річниці, МОП була удостоєна Нобелівської премії миру. На церемонії присвоєння престижної нагороди голова Комітету з Нобелівських премій заявив, що «МОП, одне з небагатьох створінь людини, яким вона може гордитися, помітно вплинула на законодавство усіх країн».

Історія МОП, особливо в тому, що стосується відносин із нею колишнього Радянського Союзу й України (яка є членом МОП з 1954 p.), має досить складний характер і може бути оцінена неоднозначно. Визначаючи свою стратегію і філософію, МОП виголосила й наміри щодо викорінення експлуатації, але не шляхом класових конфліктів і конфронтації, а через досягнення компромісів, соціального миру і співробітництво. Мабуть, саме тому серед усіх спеціалізованих установ ООН МОП стала об'єктом найбільш неприязного ставлення з боку працівників «ідеологічного фронту», офіційних профлідерів, теоретиків та істориків робітничого руху в Радянському Союзі.

Головне у філософії МОП — виключення класової боротьби з відносин між працею і капіталом, а саме «класовий підхід» був однією з принципових засад усієї радянської, в тому числі й зовнішньої, політики. Культивувалися класова ненависть, непримиренність до «буржуазного погляду» на взаємовідносини трудящих і підприємців. Класовий мир вважався ганебним регенератством, що заслуговує лише на осуд. Колишній СРСР вступив до МОП у 1934 p., а в 1939 р після агресії проти Фінляндії він був виключений з Ліги націй і МОП. Після відновлення членства в 1954 р. поведінка представників Радянського Союзу була спрямована на саботування розробки конвенцій МОП, розвал організації зсередини, не дивлячись на загальну позитивну риторику. У розпалі "холодної війни" голоси союзників за Варшавським пактом та Руху неприєднання неодноразово використовувалися для блокування розробки позитивних програм, Ідейно-політична конфронтація сягала такого розмаху і напруженості, що у середині 70-х років Сполучені Штати змушені були покинути МОП. Лише ціною значних зусиль

Генерального директора Франсіса Бланшара, який обіймав цю посаду з 1974 до 1989 року, вдалося запобігти розпаду організації, добитися повернення американців. МОП активно сприяла звільненню Польщі від комуністичної диктатури через діяльність комісії з розслідування заходів, вжитих проти профспілки «Солідарність», у зв’язку з порушенням Конвенції № 87 про свободу об’єднання, ратифікованої Польщею у 1957 році.

Послідовником Ф. Бланшара став бельгієць Мішель Хансенн, перший Генеральний директор після закінчення «холодної війни». Він взяв напрям на більшу децентралізацію діяльності та ресурсів женевської штаб-квартири в рамках політики активного партнерства. Декларація основних принципів та прав у світі праці, ухвалена Міжнародною конференцією праці у червні 1998 року, ознаменувала собою загальне визнання зобов’язання, що випливає з самого факту членства в організації, поважати та активно реалізовувати основні права, що є предметом ряду Конвенцій МОП, навіть якщо вони не були ними ратифіковані. Це свобода об’єднання, реальне визнання права на колективні переговори, скасування усіх форм примусової або обов’язкової праці, дитячої праці, дискримінації в сфері праці та занять. У свою чергу Декларація містить визнання зобов’язання МОП допомагати своїм членам у досягненні цих цілей. У березні 1999 року новий Генеральний директор МБП Хуан Сомавіа (Чилі), перший представник південної півкулі, очолив організацію та приєднався до міжнародного консенсусу про сприяння відкритому суспільству та відкритій економіці тією мірою, якою це принесе «реальну вигоду простим людям та їх сім’ям». Хуан Сомавіа має наміри «модернізувати тристоронню структуру організації та допомагати використовувати її таким чином, щоб цінності МОП відігравали провідну роль в новій глобальній реальності».

Міжнародне бюро праці очолює Генеральний директор, що призначається Адміністративною радою. Починаючи з 1919 року, цю посаду обіймали: Альбер Тома, Франція (1919-1932 рр.), Гарольд Батлер, Великобританія (1932-1938 рр.), Джон Уайнант, США (1939-1941 рр.), Едвард Філен (1941-1948 рр.), Девід Морс, США (1948- 1970 рр.), Уілфред Дженкс, Великобританія (1970-1973 рр.), Франсіс Бланшар, Франція (1973-1989 рр.), Мішель Хансенн, Бельгія (1989-1999 рр.), і з березня 1999 року – Хуан Сомавіа, Чилі.