Від Чорнобиля досамостійності

...

Тема Чорнобиля стала однією з центральних у протистоянні українських опозиційних сил з московським і київським партійним керівництвом. Поняття Чорнобиль - руйнівна катастрофа - все частіше поширювалося і на опис інших сторін тогочасного життя в Україні (тема «духовного Чорнобиля», «мовного Чорнобиля»). Перші несміливі голоси протесту вийшли зі середовища інтелігенції, яка за своїм фахом безпосередньо була пов'язана з українською мовою і літературою. 15-16 квітня 1987 р. на з'їзді українських учителів окремі делегати скаржились на викреслення української мови з процесу навчання і вимагали зміни цього незадовільного стану. У червні 1987 р. пленум Спілки письменників України висловив неспокій станом української культури та екологічної ситуації в республіці. CПУ звернулася до Президії Верховної Ради Української РСР з пропозицією впровадження навчання української мови у всіх школах на території республіки та надання їй стану державної.

...

Перші неформальні товариства своєю діяльністю багато в чому нагадували одне одного.

Основними напрямами їхньої роботи було поширення ідеї демократизації суспільства і національного відродження. З цією метою організовувалися вечори й зустрічі, на яких обговорювалися заборонені сюжети й постаті (т. зв. «білі плями») української історії та літератури, конкретні заходи щодо охорони пам'яток культури.

...

Нове дихання для українського опозиційного руху відкрилося з кінця 1988 p., коли до спроб утворення народного фронту приєдналися нові групи українського суспільства, насамперед - академічні науковці та члени Спілки письменників України. У листопаді 1989 р. Київське відділення СПУ та працівники Інституту літератури АН Української РСР утворили ініціативний комітет для вироблення програми Українського народного фронту. Групу з двадцяти письменників очолив поет-шестидесятник Іван Драч, який був секретарем партійної організації Київської СПУ. Ініціатива була підтримана пленумом Спілки (грудень, 1987). Коли наприкінці січня проект був уже написаний, керівництво компартії України розгорнуло кампанію, щоб недопустити його до друку. Це змусило групу письменників 13 лютого 1988 р. їхати у Москву за підтримкою до Горбачова. Невідомо, чи втручання Горбачова допомогло, але 16 лютого проект програми був надрукований у газеті «Літературна Україна», органі СПУ. На відміну від первісного варіанта опублікований текст містив визнання керівної ролі КПУ - пункт, навколо якого тривали гострі суперечки між керівництвом СПУ і КПУ. Офіційно Рух - український відповідник балтійських фронтів - мав служити з'єднувальною ланкою між перебудовною програмою партії «зверху» та ініціативою широких народних мас «знизу».

Дрібні тактичні компроміси, включені у програму, не заощадили її від гострих атак з боку партійної номенклатури. Перед вели партійні газети «Радянська Україна», «Правда України» і «Робітнича газета», які друкували сотні листів від «обурених трудящих і трудових колективів». До критики приєдналися голова Українського культурного фонду Борис Олійник, керівництво Академії наук і - несподівано для української інтелігенції, яка вірила в підтримку Горбачова, -центральний орган ЦК КПРС газета «Правда». Авторів програми оскаржували у розпалюванні громадянської війни, націоналізмі, сепаратизмі та опозиції до партії. Антирухівську кампанію очолив секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, який дораджував комуністам не вступати до Руху.

...

Ще одним важливим успіхом українського опозиційного руху на шляху політичної мобілізації стало розгортання мережі неформальних періодичних видань. До весни 1989 р. основними виданнями неформальних видань були журнали - «Український вісник», «Кафедра», «Євшан-зілля» та інші, які, однак, не мали великого тиражу, а отже, сфера їхнього інтелектуального впливу була обмежена. Весною 1989 р. з'являються перші нелегальні газети, які виходили масовим тиражем. У 1989 р. нараховувалося понад 50 таких видань, а у першій половині 1990 р. їх число збільшилось майже втричі. Ці газети готувалися в Україні, а видавалися у Вільнюсі, при активній допомозі «Саюдісу» та громади українців у Литві, частково - у Ризі¹¹⁵.

Літом-осінню 1989 р. де спроб витворення демократичного фронту додалися ще два масові рухи в Україні: робітничий рух та рух за легалізацію Української католицької та Української автокефальної православної церков.

...

Не менш масовим виявився рух за легалізацію Української католицької церкви. У травні 1989 р. троє єпископів і троє священиків забороненої церкви виїхали до Москви, щоб зустрітися з центральним керівництвом. Після відмови керівництва зустрітися з прибулими усі шість розпочали голодовку у центрі Москви. До них приєдналися інші греко-католицькі священики та віруючі із Західної України. Питання про легалізацію Української католицької церкви піднімалося у Верховній Раді депутатами Борисом Єльцином, Олесем Гончаром і Ростиславом Братунем. 18 липня 1989 р. близько 150 тис. віруючих відбувало служби по всій Західній Україні у відповідь на заклик голови Української католицької церкви, кардинала Мирослава Любачівського провести акцію на захист релігійної свободи. Така сама кількість чоловік - 150 тис. - взяла участь у львівській демонстрації 17 вересня 1989 р. з вимогою легалізації УКЦ. Демонстрація відбулася у 50-ту річницю окупації Західної України більшовицьким режимом, день, який раніше святкувався офіційною владою як свято возз'єднання. Вона закінчилася символічним актом: у вікнах затемнених квартир були виставлені свічки як згадка про жертви радянських репресій.

Подібним чином, хоча й не у таких масових масштабах, розвивався рух за легалізацію УАПЦ. У лютому 1989 р. у Києві був утворений Ініціативний комітет у справі її відродження, який у жовтні 1989 р. розпочав видавати свою власну газету «Православ'я, наша віра». Великим проламом у справі легалізації УАПЦ став перехід у її лоно житомирського єпископа Російської православної церкви Іоана Боднарчука у жовтні 1989 р. Рух за легалізацію українських церков підривав ще одну опору Радянської імперії й активного агента русифікації в Україні -Російську православну церкву: у 1988 р. із всіх 6893 діючих церков РПЦ 4000 діяли в Україні, з них майже половина - у її західній частині (у РРФСР функціонувало лише 2000 церков).

...

Але й сама Галичина несподівано стала ареною гострого міжконфесійного конфлікту. Оскільки Східна і Південна Україна мала порівняно невелике число віруючих, які до того ж запишалися лояльними до Російської православної церкви, відродження Української автокефальної православної церкви відбувалося в основному у Західній Україні. У серпні 1989 р. священик і віруючі церкви св. Петра і Павла у Львові відмовилися від підпорядкування РПЦ і стали першою автокефальною громадою в Україні, іронія ситуації полягала в тому, що в Галичині УАПЦ не мала за собою історичних традицій: до 1946 р. місцеве українське населення було поголовно греко-католицьким. Щоб перешкодити відродженню більш небезпечної для них Української католицької церкви, партійні органи й органи державної безпеки воліли надавати підтримку УАПЦ у Галичині, водночас перешкоджаючи її відродженню на Сході і Півдні України. Основним предметом суперечки стало право володіння церковними спорудами, які до того часу належали до РПЦ (формально вони були державною власністю). Суперечки між окремими громадами віруючих нерідко переростали у брутальні сутички. У вересні 1990 р. у Львові розпочала своє засідання тристороння комісія, складена з представників РПЦ, УАПК й УКЦ для урегулювання конфлікту, її робота час від часу переривалася тим, що одна із церков у знак незгоди з позицією іншої сторони покидала засідання.

...

Довідник-новий

...

Ждановщина в Україні

Сталінський режим був серйозно занепокоєний ситуацією в СРСР, особливо в Україні. Москва розпочала нову ідеологічну кампанію зі знайомими сценаріями пошуків «ворогів народу». Наступ сталінізму очолив помічник кремлівського диктатора, секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов. Повоєнна хвиля переслідувань почалася 1946 року розгромною постановою ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» та «Ленинград»». Головним об'єктом брутальної критики стали відома поетеса А. Ахматова й письменник М. Зощенко. М. Зощенка відверто назвали «паскудою і покидьком літератури».

Не забули в Москві й про Україну. ЦК ВКП(б) у липні 1946 року звинуватив українських комуністів у тому, що вони «не приділяють належної уваги підбору кадрів та їхній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури, мистецтва, де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія» і «мають місце українські націоналістичні концепції». Цього ж року ЦК КП(б)У під тиском центру ухвалив ряд постанов «Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури»», «Про журнали «Перець», «Вітчизна»» та ін. З'явилися розгромні рецензії на «Історію України», видану 1943 року.

У 1947 році ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Помилками вважали недостатнє висвітлення в працях українських істориків проблеми класової боротьби та українсько-російських відносин. Нещадної критики зазнали твори українських літераторів Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка. Під ждановським пресом опинилися українські радіо, кіно, культурно-освітні установи. Нерідко доходило до абсурдів. Наприклад, засуджувалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький», у якій начебто недостатньо розкрита прогресивна роль російського царя та московських бояр.

Знаковим явищем для України стала «лисенківщина». Улітку 1948 року сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, яка відбувалася в Москві, закріпила «перемогу сталінізму» в біологічній науці. Ініціатором нової політики став виходець з України Трохим Лисенко. За роки Сталіна він зробив запаморочливу кар'єру, обіцяючи «батькові народів» досягти високої продуктивності в сільському господарстві, спираючись на марксистські методи господарювання. З особливою люттю лисенківці атакували генетику, яку вони відверто називали «продажною дівкою імперіалізму». В Україні зазнали утисків відомі вчені-генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л. Делоне. Ворожою наукою вважалася кібернетика, яка починала розвиватися в республіці.

Головний удар сталінізму припав на літературу. 1951 року зазнав переслідування В. Сосюра за вірш «Любіть Україну». Поетові зробили закид, що він оспівує не соціалістичну Україну, а Україну «взагалі». Безглуздо звинувачували в «націоналізмі», «петлюрівщині» поета М. Рильського.

Другим етапом боротьби з націоналістичними ухилами стала кампанія проти космополітизму (низькопоклонства перед Заходом), нацьковування представників однієї нації на представників іншої.

Боротьба з космополітизмом супроводжувалася масовими репресіями проти єврейської інтелігенції. Матеріали справ, сфабрикованих сталінськими спецслужбами, твердили, що діячі єврейської інтелігенції

намагалися здійснити «змову» в інтересах міжнародного імперіалізму й сіонізму та відокремити Крим від СРСР.

Євреїв масово звільняли з освітніх закладів, наукових установ, літераторів забороняли друкувати, кидали до в'язниць. Серед репресованих опинилися видатні єврейські письменники: Г. Полянкер, Й. Бухбіндер, Н. Забара, А. Ґонтар та ін. Сталінське керівництво мало цікавило, що значна кількість репресованих — учасники Другої світової війни.

Часто звинувачення було відверто сфальсифіковане. Так, Леоніда Первомайського звинуватили в сіонізмі, тому що в одному з його фронтових віршів ішлося про Синай, а це, мовляв, у Палестині. Насправді ж у творі згадувався румунський Синай, повз який радянські війська проходили в час війни.

Апогеєм боротьби з «космополітизмом» стало ганебне вбивство видатного громадського й культурного діяча, лідера радянського єврейства Соломона Міхоелса та розстріл Єврейського антифашистського комітету (більшість його діячів були вихідцями з України).

Завершенням сталінського антисемітського шабашу стала «справа лікарів» 1952-1953 pp., де євреї-лікарі відверто звинувачувалися в спробі отруєння й знищення видатних радянських і партійних діячів, серед інших і Сталіна. Навесні 1953 року Сталін, який особисто був режисером і сценаристом «справи лікарів», дав наказ про публічну страту лікарів-отруйників на Красній площі й депортацію єврейського населення з центральних районів СРСР до Сибіру. «Справа лікарів» мала широке відлуння в Україні. Радянські, партійні й правоохоронні органи УРСР усебічно сприяли планам Сталіна.

У березні 1953 року кремлівський диктатор помер, заарештованих лікарів реабілітували. Газета «Правда» сповіщала, що «міжнародним імперіалістам не вдалося підірвати ленінську дружбу народів». «Справа лікарів» не була доведена до кінця, але залишила глибокий слід у суспільному житті України.

Нове партійне й радянське керівництво СРСР і України з недовірою і підозрою ставилося до євреїв, чим викликало активні антирадянські настрої серед значної частини єврейської інтелігенції.

Андрій Малишко (1912-1970)

Український поет-лірик, поєт-пісняр, публіцист, перекладач, громадський діяч. Автор поем «Ярина» (1938), «Кар малюк» (1940), «Дума про козака Д.і нила» (1941), збірок поезій «За синім морем» (1950), «Що записано мною» (1956), «Полудень віку» (1960), «Віщий голос» (1961), «Далекі орбіти» (1962) та ін. Народними піснями стали вірші поета, покладені на музику «Київський вальс», «Білі каштани», «Пісня про рушник», «Стежинка». Співуча й милозвучна лірика А. Малишка стала коштовною перлиною української поезії. Вислів поета «Я син країни Рад» сталінські ідеологи витлумачили як уславлення Центральної Ради.

Джерела

Зі спогадів українського єврейського письменника А. Кацнельсона.

Якось у перерві під час письменницького пленуму, присвяченого боротьбі з українським буржуазним націоналізмом, до мене підійшов Юрій Яновський і сказав: «Абраме, чого ви такий блідий? Не переживайте. Тепер лають мене, а через деякий час лаятимуть Вас. Вивчайте діалектику...» І справді, як інтуїтивно відчув мудрий Юрій Іванович, через деякий час почалась боротьба з «буржуазним космополітизмом», яка по суті була боротьбою з інтелігенцією єврейського походження.

...