Духовне життя в Україні: основні тенденції та характерні риси

Динаміка оновлення суспільного життя визначалася бороть­бою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим співвідношенням реформаторських та консервативних сил. Істори­ки вказують на хвилеподібний, непослідовний характер цього процесу/Виділяють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958, 1961 роках. Суперечливий характер оновлення особливо чітко простежується у сфері культури, науки та літе­ратури.

Духовне життя в Україні в період хрущовської "відлиги" визна­чали складні й неоднозначні процеси.

1. Активні, але значною мірою невдалі спроби реформуван­ня у галузі освіти. Проголошений Хрущовим у квітні 1958 р. на XIII з'їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був по­кликаний вирішити одне головне завдання — подолати відірва­ність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки ра­дянської влади велике реформування народної освіти, але вод­ночас, як зазначає італійський історик Д. Боффа, "перша спроба у світі вирішити проблеми, породжені масовою освітою у всіх розвинутих країнах". Для реалізації освітньої реформи були за­лучені значні кошти та ресурси. У 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд. крб. (1950 р. — лише 3,7 млн. крб.). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл.

В основі реформи лежав принцип поєднання загальноосвіт­нього і політехнічного навчання. Проте навіть на рівні проекту ця перебудова мала серйозні недоліки. Відомий педагог-новатор В, Сухомлинський у своєму листі на адресу Хрущова (13 червня 1958 р.) справедливо вказував на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, на реальність загрози зниження загального рівня серед­ньої освіти та ін. Ще більші недоліки виявилися при практично­му здійсненні реформування. Матеріально-технічна база шкіл, вчительські кадри були неспроможні реалізувати нові завдання професійної підготовки учнів. Не виправдовувалися надії на ви­сокий професіоналізм спеціалістів, підготовлених на вечірніх та заочних відділеннях вузів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважалися пріоритетними. Якщо від 1950—1951 навчаль­ного року до 1960—1961 навчального року кількість студентів у цілому зросла більш ніж у два рази, то на заочних відділеннях — у 3,5 рази, а на вечірніх — більш ніж в11 разів. У 1960 р. на денних відділеннях вузів навчалося майже 199 тис. студентів, на заочних — 174 тис, а на вечірніх — 44 тис. Суттєве погіршення якісного складу студентів було зумовлене необхідністю для кож­ного абітурієнта при вступі на денне відділення мати обов'язко­вий дворічний стаж роботи на виробництві. Якість підготовки випускників вузів та середніх спеціальних закладів значно відс­тавала від кількісного їх зростання.

Хоча нова система освіти була досить своєчасною і в задумі містила кілька принципово правильних орієнтирів, через низку причин вона не тільки не змогла підняти освіту в країні на ви­щий щабель, але навіть погіршила освітянські якісні показники.

2. Русифікація. Новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 p., надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Цей закон в умовах абсолютного доміну­вання у сфері національних відносин концепції зближення і злиття націй ставав своєрідним інструментом національного нівелювання і знеосіблення, інструментом русифікації українського шкільниц­тва, тому проти нього рішуче виступили представники творчої інтелігенції. 22 грудня 1958 р. у "Правді" було опубліковано лист М. Рильського і М. Бажана, в якому зазначалося: "...єдино пра­вильним розв'язанням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов'язкове і рівноправне вивчення і української, і російсь­кої мов у всіх школах УРСР".

Проте було обрано інший шлях. Тому у 60-х роках в облас­них центрах і в Києві українські школи становили 28%, росій­ські — 72%, в інших містах відповідно — 16% і 84%.

3. Певне розширення меж творчої культурної та наукової ді­яльності. Цьому процесові сприяли пом'якшення цензури, peaбілітація відомих діячів культури: письменників В. Антоненка-Давидовича, М. Годованця. О. Ковіньки, 3. Тулуб,- композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського та інших; вад-міна низки партійних постанов 40-х років.

Творчу активність української інтелігенції стимулювала поя­ва суспільно-політичних, наукових та літературних журналів: "Прапор", "Український історичний журнал", "Радянське літе­ратурознавство", "Всесвіт", "Знання та праця" та ін. Розширен­ню культурної та наукової діяльності сприяло посилення кон­тактів української інтелігенції із зарубіжними культурними та науковими центрами. Чимало вчених та діячів культури з України брали участь у міжнародних з'їздах та конференціях. У 1958 р. в Україні побувала 61 зарубіжна делегація по лінії Українського товариства культурного зв'язку із зарубіжними країнами; 326 за­рубіжних вчених і спеціалістів відвідали Академію наук УРСР, 257 осіб — Українську сільськогосподарську академію.

4. Пробудження громадської активності й національне від­родження. На початку 60-х років у Києві своєрідним осередком духовного життя став клуб творчої молоді "Супутник", який бу­ло засновано 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії, літераторами та художниками. Президентом клубу став Л. Танюк, активними його членами — І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. Члени клубу організовували творчі вечори, самвидав. Шістдесятники форму­валися не лише в Києві, а й у Львові, Харкові, на Донеччині. Зокрема, під впливом київського клубу було створено клуб твор­чої молоді "Пролісок" у Львові, президентом якого став М. Косів. У Харкові молода, демократично настроєна інтелігенція гуртувалася навколо російського поета Б. Чичибабіна-Полухіна. І хоча ці невеличкі об'єднання спочатку були лише ледь по­мітними острівками у вирі суспільного життя, згодом їхня діяль­ність стала важливим фактором пробудження громадської актив­ності, своєрідним симптомом нової спроби національного від­родження. На початку 1963 р. було проведено конференцію з питань культури української мови. її учасники порушили клопо­тання перед ЦК КПУ та урядом республіки про поширення укра­їнської мови у всіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму.

5. Вихід на літературний та суспільний обрії плеяди твор­чої молоді. Це було нове покоління українських письменни­ків, художників — В. Симоненко, М, Вінграновський, Л. Кос­тенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І. Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Починаючи з ломки стереотипів та пошуку нових форм самовиразу в мистецтві, вони поступово усві­домили необхідність докорінного оновлення на засадах загаль­нолюдських цінностей всього суспільного життя.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від офіційних настанов, консерватори перейшли у нас­туп. Цьому сприяла і ситуація в країні, яка нагально вимагала відволікання громадської уваги від економічних негараздів по­чатку 60-х років. У тоні, заданому Хрущовим під час відомих зустрічей у 1962 та 1963 роках з діячами літератури та мистецтва, в Україні піднімається хвиля гонінь проти інакодумців, здійсню­ється моральний і політичний тиск.

6. Адміністративне утвердження атеїзму під час антирелігій­ної кампанії 50—60-х років. У 1954 р. ЦК КПРС приймає поста­нову "Про проведення науково-атеїстичної пропаганди", у якій партійні органи зобов'язалися вести атеїстичну роботу, не обра­жаючи почуттів віруючих та церковників, а також адміністратив­но не втручатись у діяльність церкви. Проте наприкінці 50-х ро­ків ці слова залишилися лише на папері. У цей час адміністру­вання йшло далеко попереду атеїстичної пропаганди, а часто-густо і просто підміняло її. Надзвичайно форсованими темпами йшов підрив матеріальної бази релігії. У 1958 р. в Україні церква втратила 64 культові споруди: церкви, молитовні будинки то­що. У 1959 р. було вилучено 262, у 1960 — 747, у 1961 — 997, у 1962 — 1144 культові споруди. Антирелігійна кампанія не тільки поглиблювалася, а й дедалі більше поширювалася. За неповними даними, в Україні тільки в 1962 р, було знято з реєстрації 1263 релігійні об'єднання різних напрямів.

Отже, духовне життя у період "хрущовської відлиги" харак­теризується взаємодією різних тенденцій, непослідовністю, половинчастістю і суперечливістю реформ: демократичні прориви в окремих сферах культури фактично блокувалися збереженням позицій сталінізму на інших. З одного боку, це невдалі спроби реформування освіти, русифікація, адміністративне утверджен­ня атеїзму, а з іншого — певне ослаблення тиску системи на культуру, розширення меж для творчої та наукової самореалізації, поява перших паростків громадського пробудження і націо­нального відродження; вихід на літературні та суспільні обрії твор­чої молоді.

...