Еволюція відносин власності в Україні

Розглядаючи стратегію і тактику розвитку української економіки, якісні аспекти трансформаційних перетворень, не можна уникнути глибокого аналізу процесів, що відбуваються у відносинах власності, оскільки йдеться про ключову проблему становлення ринкової економіки. Наскільки далеко Україна просунулися уперед в її вирішенні і який реальний результат більш ніж десятирічного періоду реформ? У постановці даного питання полягає актуальність вибраної теми. Економічне відродження відбувається в Україні на тлі істотних викривлень в інституціональному секторі економіки і сфері реального привласнення, гострих соціальних протиріч та інших інверсій. На це неодноразово вказували провідні вітчизняні економісти-практики та науковці.

Головним чинником протиріч вони одноголосно називають недоліки процесу приватизації, внаслідок якої не була досягнута основна мета роздержавлення власності – значне підвищення ефективності функціонування народногосподарського комплексу України. Окрім того, рівень вирішення багатьох проблем сутності, змісту та форм прояву приватизаційних процесів не завжди адекватний вимогам завдань соціально-економічної політики у господарських системах індустріального типу. Дана стаття є однією із спроб висвітлити питання, які стосуються названих проблем - розробки і обґрунтування механізмів коригування та вдосконалення відносин власності, що склалися в Україні. Досягнення мети вимагало вирішення таких завдань:

• аналізу соціально-економічної ситуації що склалася в Україні, і виявлення її основних причин і передумов;
• висвітлення ходу приватизації в Україні з точки зору відповідності її цілей і задач, а також загальносвітових тенденцій отриманим результатам;
• розробки комплексу заходів з коригування і вдосконалення відносин реального привласнення, що склалися в економіці України.

Формально існують всі підстави для досить оптимістичних висновків. За 1992–2005 роки роздержавлено 90,5 тис. об'єктів. На підприємствах недержавної власності зараз виробляється більш як 80% промислової продукції. Розвивається мале підприємництво. У 2003 році функціонувало 326 тис. малих підприємств, 47,4 тис. фермерських господарств, діяло 1056 тис. приватних підприємців. Привертає увагу і такий факт: сьогодні майже 15 млн осіб є акціонерами і власниками земельних паїв. У цілому завершена приватизація присадибних ділянок. Їх власниками стали близько 11 млн громадян.

Чи можна вважати, що ці параметри відображають серцевину трансформаційного процесу – масштаби утвердження в економіці інституту приватної власності? І справа тут не тільки в суто економічних перевагах – у спроможності економічної системи, основаної на принципах приватної власності, формувати дієві стимули високопродуктивної праці і водночас забезпечувати концентрацію ресурсів для досягнення найважливіших цілей. Надзвичайно важливо усвідомити й інше: пріоритетність приватної власності визначається і її роллю в розкріпаченні людини, вільному розвитку особистості, в демократизації цивільно-правових і політичних відносин.

Дуже важливо враховувати принципи історизму, на підставі яких відбувається еволюційний розвиток відносин власності на Заході. Перетворення, що проводяться у нас у згаданій сфері, мають корелювати з відповідними принципами. Йдеться про декілька аспектів цієї проблеми.

Перший – узгодження змін у відносинах власності з логікою цивілізаційного процесу, його гуманізацією, підпорядкованістю інтересам людини, його всебічним розвитком.

Другий аспект – необхідність урахування іншої цивілізаційної тенденції в розвитку відносин власності, пов'язаної із зміною домінуючого об'єкта власності. На відміну від індустріальної цивілізації, де домінуючий об'єкт власності – створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці, у постіндустріальній цивілізації таким домінуючим об'єктом стає інформація, що вміщує витрати переважно інтелектуальної робочої сили і є основою інтелектуальної власності людини. По-третє, моментом, що визначає логіку еволюційних змін у відносинах власності, виступає їх демократизація.

Процес демократизації власності багатоаспектний за своїм змістом. Він пов'язаний передусім із всебічним розвитком корпоративної власності. У західних країнах частина продукції, виготовленої на підприємствах з корпоративною формою власності, в загальному обсязі реалізованої продукції становить 80-90%. На початку 50-х років у США нараховувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні їх кількість наблизилася до 50 млн. Загалом у країнах Заходу кожен третій дорослий громадянин є акціонером. Всім зрозумілі роль і значення в демократизації відносин власності малих підприємств, на яку в окремих країнах Заходу випадає 40 і більше відсотків виготовленої продукції.

Нарешті, процес демократизації власності реалізовується і на підставі якісних перетворень механізму функціонування державної власності, в якій досі в окремих країнах Заходу сконцентрована досить значна частина суспільного капіталу.

Загальною тенденцією цивілізаційного розвитку є прогресуюче відділення власності від влади (передусім політичної). Суть цієї проблеми зводиться до того, в чиїх інтересах використовується державна власність. За умов тоталітарного соціалізму державна власність функціонувала фактично в формі державно-бюрократичній. Вона використовувалася передусім в інтересах партійно-бюрократичної номенклатури. На противагу цьому в умовах правової держави відповідна форма власності підпорядковується загальнонаціональним інтересам. Це означає, що реальне відділення власності від влади можливе лише на основі утвердження і зміцнення демократичних основ розвитку суспільства. При відсутності реальної демократизації державна власність обов'язково буде використовуватися в прямо протилежних інтересах.

Сказане дозволяє глибше зрозуміти найгостріші проблеми української економіки, що, зокрема, стосуються виправлення структурних деформацій у відносинах власності, сформованої в ході приватизаційного процесу. Вони дають можливість глибше зрозуміти суть найістотніших прорахунків колишньої стратегії реформ: ставки на те, що безпосередньо внаслідок приватизаційного процесу виробляться повноцінні відносини приватної власності і що саме ці відносини стануть підмурівком усієї системи здійснюваних ринкових перетворень. Але такого результату, на жаль, немає. Навіть поверховий аналіз цієї проблеми вказує на невідповідність намірів і досягнень. Загальний висновок очевидний: приватизація без персоніфікації власності (а саме цей результат є визначальним) є основою не цивілізованої ринкової, а тіньової корумпованої економіки.

Важливо розібратися в помилках і прорахунках, допущених ще на старті реформ. Мова передусім про недостатнє розуміння того, що системна перебудова власності – це найбільш складний і багатоаспектний процес, який не обмежується реформуванням правових відносин привласнення (а приватизація торкається тільки цього), а включає відповідні зміни в реальному способі володіння і використання людиною різних цінностей (не тільки матеріальних, але й духовних), у характері споживання виробленого продукту, у специфіці обміну і розподілу, а також управління економічними процесами і багато що інше.

Не була належним чином врахована і відсутність глибинних традицій легітимної приватної власності, той факт, що більш як 70 років економічні цінності громадян змінилися на протилежні тим, що формуються на основі приватної власності. А це означає, що, за винятком західних областей, в Україні практично не було і не могло бути людей, що знали «інше» життя (як це було, наприклад, в Польщі, Угорщині, Чехії та інших постсоціалістичних країнах Центральної і Східної Європи).

Особлива гострота цієї проблеми стає очевидною, якщо торкнутися приватної власності на землю (насправді це основа всієї системи відносин власності, її головний стрижень). Мається на увазі суто російський феномен системи "громадського" землеволодіння, що протягом декількох століть насаджувалася і українському народу. Саме ця обставина докорінним чином відрізняла Російську імперію, а отже, й Україну, від європейської цивілізації, обумовила її відставання. Це повною мірою стосується і широкого кола питань, що характеризують психологічно-культурний зріз попереднього розвитку суспільства, сформовану ментальність людей, яка не тільки за своїм змістом, але й за глибинним значенням могла бути лише діаметральною протилежністю всьому тому, що Макс Вебер називав "духом капіталізму". Немає потреби нагадувати, що на Заході система приватних відносин будувалася на основі передусім саме цього феномена суспільної свідомості. Добре розуміючи російську ментальність, нобелівський лауреат В.Леонтьєв заявив, що Росії знадобиться як мінімум ще 70 років, щоб відтворити повноцінну систему інститутів приватної власності.

Інша стратегічна помилка полягала в тому, що не враховувалися глибокі зміни, які відбулися в системі відносин власності в горбачовський період, зокрема у 1985-1991 роках. Мова йде про ще одну важливу складову, яка суттєво відрізняє пострадянські країни, у т.ч. й Україну, від тієї ж Польщі та інших країн Центральної і Східної Європи, хоч при визначенні ідеології приватизації треба було обов'язково це врахувати.

Суть питання полягає в тому, що де-факто процес роздержавлення і приватизації в Україні почався не з прийняття відповідного законодавства (в 1992 році), а в горбачовську епоху. Інша справа, що це була не офіційна, а тіньова, неформальна, номенклатурно-бюрократична приватизація. Головним стало прийняття ще у 1987-1988 рр. законів "Про трудові колективи" і "Про державне підприємство", відповідно до яких майно державних підприємств було передане в управління трудовим колективам, від імені яких виступала адміністрація фабрик і заводів, а фактично – їх керівники. Аналогічні процеси відбувалися і в зв'язку з утворенням на базі великих державних підприємств малих підприємств і кооперативів, в більшості своїй механізмів, виконували роль переведення фінансових ресурсів, в невиробничу сферу, а точніше в приватне користування.

Неформальна, тіньова приватизація здійснювалася й іншими каналами. Особливе місце в цьому процесі посідають швидка номенклатурна приватизація (1989-1991 рр.) системних банків України, так званий партійний і комсомольський бізнес, оренда, функціонування спільних підприємств тощо. Апогеєм став в останні роки горбачовского періоду повний занепад державної влади, яка раніше трималася виключно на диктатурі партії. Коли влада розпалася, контроль партійно-господарської номенклатури і державної бюрократії над ключовими позиціями державної власності набув остаточних контурів: приватно-номенклатурна власність, що зросла на тіньових зв'язках, стала, по суті, панівною.

Все це не могло не вплинути радикальним чином на специфіку приватизаційного процесу в постгорбачовський період, що виявився за своїм змістом не первинним роздержавленням, а перерозподілом власності, якою фактично вже володіли приватні особи. Ухвалені у 1992 році закони України з питань приватизації цього не враховували. І тому є своє пояснення. На початковому етапі трансформаційного періоду (1992-1994 рр) не тільки юридична логіка, але й офіційна політика роздержавлення і приватизації визначалася в основному людьми, прямо і безпосередньо причетними до тіньового перерозподілу власності в горбачовський період.

Природно, ці особи не прагнули до офіційної легалізації напрацьованих у попередні роки тіньових зв'язків, через які і утверджувала себе приватно-номенклатурна власність, що стала на той час пануючою. Пояснень тому було багато, в тому числі і політичних. Однак головним був економічний інтерес – нелегальна власність створювала можливість швидкого особистого збагачення без адекватної відповідальності за її ефективне використання. Власність без відповідального власника – це якісно нова, маловідома у світовій практиці система економічних відносин. У той же час це ще і ніким не описана нова ментальність, новий економічний світогляд і новий спосіб життя відповідних суб'єктів господарювання. Що, власне, і сформувало те нове, яке було отримане на "виході" нового етапу приватизаційного процесу.

сторії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна.

Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Досить довго в Україні панувала суспільна власність. Вона існувала в двох основних формах: загальнонародній власності і кооперативній власності.

Сьогодні в Україні за умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Вони ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актах. Дані закони передбачають певні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності.

Власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна, інтелектуальна. Всі форми власності є рівноправними і держава створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Згідно з законом нашої держави "Про власність" формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином:

Індивідуальна власність громадян

Зазначена форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування. Громадяни можуть мати в індивідуальній власності житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, предмети домашнього господарства, продуктивну і робочу худобу, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Колективна власність:

a) власність колективу орендарів - це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;

b) власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає у тому випадку, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;

c) власність кооперативу - це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

d) власність акціонерного товариства - це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;

e) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;

f) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.

Державна власність:

a) загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

b) комунальна власність - майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

c) майно державних підприємств - це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися.

Інтелектуальна власність

Інтелектуальна власність - це є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень.

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав

Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами.

Іноземні держави мають право на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними договорами і законодавчими актами України.

Приватна власність

Закон України "Про власність" передбачає існування приватної власності. В Законі зазначається: праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом. [9, c. 62-63].

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. У кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності, - це, в основному, сфера обслуговування. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес в окремих галузях вимагає їх усуспільнення державою або окремим колективом (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.)[12, c. 15-17].