ПРО…ЗА…ПРО

ЛЕКСИКОН ТАЄМНИХ ЗНАНЬ

 

ПЕРЕДМОВА

 

ПРО…ЗА…ПРО

 

Про прозу Прохаська говорити трудно вже хоча б тому, що з перших слів доводиться продиратися крізь ці лункі префікси, котрі безумовно мають якийсь езотеричний зміст - принаймні латиною «pro» означає «для». Тут годилося б починати з азів, з науки читання, із складання слів про сутність: присутність, прасутність, пре сутність, бо тільки в такий спосіб можна сказати правду. На жаль, це відгонило б недоречним у цьому випадку (та й взагалі недоречним) штукарством.

А propos правду (префікси продовжують переслідувати): проза Прохаська правду приховує і робить це в спосіб дивовижно предметний, прийнятний, пронизливий. Проза Прохаська правду досконало імітує. Зрештою, вона сама є правдою, якщо тільки мати силу сприймати буття так, як сприймає його Прохасько. Бо це надзвичайно болісне відчування, призвичаєння до нестерпності аж в такій мірі, що породжує легкість передсмертного марева. Це зосередженість на найнезначніших змінах (тропізмах) довкілля, загострення погляду, характерне хіба що для галюцинованої свідо мості, проникнення в приховану натуру справ. Звідси - парадо ксальне поєднання абсолютної свободи і непереборної приреченості, простоти і переускладненості, задоволення і відрази.

Про приреченість:

Герої Прохаська (яке недоречне тут слово - «герої», але й «персонаж» не надто вдале визначення для примарних постатей, котрі блукають творами автора) завжди опиняються в ситуації жорсткої детермінованості, хоча детермінованість цю визначають речі на перший погляд найнезначніші - запахи трав, шурхіт старих знімків, зміна тіней, малюнок тріщин, ритм загорання й згасання сиґаретного вогника, смак води чи шрифт газетного повідомлення. Однак ці незначні, мізерні в звичайному вимірі речі для людини вразливої, чутливої понад усяку міру перетворюються на знаки, вказівки, стежки і перешкоди, лабіринти і мапи трансґресій, визначаючи врештірешт єдиноможливий розвиток подій. Вони, речі, виступають одночасно і мотивацією дії і її наслідком, який у свою чергу спричинює подальший елементарний ситуаційний хід, і так без кінця. Деколи складається враження, що герой взагалі відсутній, що як особа він потрібний лише для того, аби фіксувати стан довколишніх речей, аби фіксувати стан речей як такий, аби дати можливість автору зазирнути вглиб власного тексту. Це категорія оптична.

З огляду на це проза Прохаська неморальна. Параморальна. Позаморальна. Його героям невідома етика. Вони вкинуті в світ, де безліч можливостей по суті вказує на безваріантність, де конечність є основною засадою світобудови, де власна воля безсила, де, власне, волі й немає. Тому вони ніколи не постають перед вибором. Вони не знають, що таке добро і зло. Найбільше, на що вони спроможні в своїх діях, - це певний химерний кодекс честі, котрий базується радше на принципі естетичної доцільності, аніж на руїнах морального імперативу, їхній світ - останній світ.

А однак світ цей безмежно красивий. Краса його притягує і відштовхує водночас. Вона змушує згадати Андруховича: «Я вбираю це гниття, цю розкіш, прообраз раю…» Естетика минучості, естетика тліну, котрий заворожує не в останню чергу своєю неминучістю. Усе тут вицвіле, вигоріле, тьмяне, торкнуте пліснявою, поїджене шашелем, спорохнявіле, зіржавіле, напівзруйноване, непевне, нетривке. Основний кліматичний пояс тут - передсвітанковий холод. Основна пора року - остання сотня хвилин перед відходом духів. «І, зрештою, ще кілька діб».

Прохасько - мисливець за досвідом. Він колекціонер досвідів. Він систематизатор досвідів. Він каже, що не буває «досвіду забагато, досвіду зайвого, досвіду хибного». Це точка зору людини зза межі, для якої досвід вже не здатен побільшити ані болю, ані спустошення, ані відібрати нічого - він може бути лише об’єктом класифікації. З досвідів укладаються гербарії, порівняльні таблиці, антології, хрестоматії, статистичні вибірки, словники. Досвіди піддаються експериментам, препаруються, на них вивчаються мутації, прово диться їхня селекція, вівісекція.

Це останній світ. Прохасько знає про цей світ все. Тому його прозі притаманний, - кажучи поєшкілєвськи, - високий ступінь деміургії. Тому він не мусить нам оте все описувати. Через фраґмент, не вартий навіть реєстрування (або через фраґментарні реєстри, укладати які Прохасько так любить), він дає відчути нам дихання простору, що відкривається за цим. Однак у чергуванні вибраних фраґментів, як і в самому виборі, немає жодної випадковості. Тут уже завдяки вражаючій майстерності, почуттю міри і делікатності.

Прохасько, як і його неіснуючі герої, надзвичайно чутливий до звучання слів, тому мова його плинна, органічна, жива; тут не знайдемо жодного дисонансу, - ані в іменах, ані в топоніміці (якщо лише там взагалі є топоніміка), ані в специфічній лексиці, - саме у фонетиці своїй це проза дуже імпресіоністична. Часами видається, якраз оця фонічноритмічна (але й семантична) довершена доречність невмолимо впливає на перебіг подій, визначає ситуацію: так у «Некрополі» з’являється несподіваний знакобраз дирижабля, а в «Essai…» - цитадель. Відчуття міри («відчуття присутності», хочеться сказати) спричинює те, що читання завжди сповнене несподіванок. Попри свою позірну сповільненість ця проза ніколи не викликає почуття нудьги чи втоми, ба більше - вона не дозволяє хоч на мить послабити увагу, бо автор (який ніби сам читає свій твір уголос) точно вловлює зміни напруги і пропонує щоразу несподі ваніші метаморфози, запускає у текст чудернацькі віруси, врешті решт кидає його напризволяще, і той вже самотужки веде його і нас за собою. Але це знову з царини майстерності. Найбільшою ж загадкою прози Прохаська є її містичність. Це та особлива містика, якою цілковито володів, здається, Рільке і до якої в українській літературі вдалося наблизитися хіба що Олегу Лишезі. Вона вириває з часу. Вона метафізична. Вона метамістична. Тут надзвичайно важко щось коментувати. Це можна тільки відчувати і:

боятися, любити, втікати, боятися любити, любити втікати, вми рати щодня і щохвилини, перебувати, бути і не бути водночас.

І насамкінець про ключ до прози Прохаська:

Вона вкрай щільна, концентрована, насичена, мов екстракт. Отож в читанні найвагомішим є темпоритм. Читати варто повільно, якомо га повільніше, найкраще - в тому темпі й тому ритмі, в якому вона була написана. Читати, зрештою, потрібно так, як читають герої са мого Прохаська: це, здається, єдине, що пов’язує їх ще із життям, - вони читають.

Іздрик