Привіт, Дороті!

 

Обзавівшись декількома швами і пляшечкою зі знеболюючим, Софі поверталася з лазарету. Відчувала вона себе далеко не найкраще, шум у вухах не припинявся, а кожен її крок тупим болем віддавав у голові. Думки плуталися, намагаючись вислизнути від свідомості, і ніяк не вдавалося розставити все по місцях. Ну і нехай, вона займеться цим потім.

У коридорі то тут, то там снували люди в уніформі, виходячи з одних дверей, і зникаючи за іншими. Зелений Сектор тренувального центру займав з другого по п’ятий поверх і відводився під науково-дослідницькі лабораторії, лазарет та зали, де мисливці проводили щоденні тренування. Кожен мисливець, який проходив повз, дотримувався чіткого розпорядку, і, подумавши про це, Софі злегка посміхнулася. Адже одним із привілеїв команди Альфа була відсутність жорсткого графіку і обов'язку дотримуватися комендантської години.

Нарешті, вона спустилася на перший поверх і увійшла в хол. Тут було стільки людей, що він нагадував потривожений вулик. Протиснувшись між компанією молодих людей, які добряче скидалися на ніндзя в своїх чорних уніформах, вона побачила, що її вже чекають.

Дороті Фінч, молоденька секретарка Естель, зайняла найбільш вигідний оглядовий пункт, прилаштувавшись біля вхідних дверей, поряд з постом охорони, наполегливо вдивляючись у кожного, хто проходив повз.

Маленька тендітна Дороті на перший погляд справляла враження чарівної дівчини. Та варто було їй зрушити з місця і відкрити рота, це враження зникало, немов туман з першими променями сонця. Її катастрофічна незграбність носила згубний характер, а створюваний нею інформаційний хаос, відправляв логіку у тріумфальний нокаут у першому ж раунді.

Софі важко зітхнула. Обійти Дороті непоміченою не вдасться, а покинути будівлю Ліги, не привертаючи уваги, можливо лише вибравшись з вікна жіночій вбиральні на другому поверсі. І якби дія анальгетиків не була настільки сильною, Софі, не замислюючись, втілила б у життя цей варіант.

– Софі! – Дороті все-таки помітила її, і гарячково махаючи рукою, почала пробиратися крізь натовп. – Ой, що ж ти так виглядаєш погано? Важкий день, так? А ми не бачилися після «Механічної дами». О, ви ж сьогодні розмовляли з міністром, так? Я боялася, що проґавила тебе, але Патрік сказав, що ти у лазареті. Не хотіла завалюватися туди, сама розумієш – лікарі, кров, голки, – терпіти їх не можу, – відтарабанила вона на одному диханні, жодного разу не затнувшись.

«Ах, значить, Патрік сказав? Ну, Патрік, постривай у мене, за це я тебе по голівці не погладжу!»

– Виникли якісь проблеми? – мляво запитала Софі. Її дедалі більше бажання скрутитися калачиком і заснути прямо тут, посеред холу, здавалося, досягало критичної точки.

– Проблеми? Та ні, що ти… Які у нас, простих смертних, проблеми? Порівняно з твоїми, просто пшик. – Її погляд зупинився на папці, яку Софі тримала в руках. – О, то міністр доручив вам завдання? Круто, правда ж? Це все так цікаво! Так, так, я розумію, звісно, ти нічого не можеш розповісти, адже це державна таємниця. Подумати тільки, Ліга так багато робить для Міністерсва, а вони нас не цінують! Ми заслуговуємо кращого ставлення. О, а ти бачила ранкові газети? Це просто жахливо! Там сказано, що…

– Дороті, я не знаю де зараз Кук. Він мені не звітує, – безцеремонно перебила Софі, сподіваючись поскоріше її позбутися. Всі розмови Дороті, так чи інакше, зводилися до Кука, тож не важко було передбачити, в яке русло вела і ця розмова.

Дівчина спохмурніла.

– До чого тут Кук? Я шукала тебе.

– Мене? Послухай, впевнена, це може зачекати, я дуже втомилася.

– Не хвилюйся, моя скромна персона не займе багато часу, – натягнуто посміхнулася Дороті і, покопирсавшись в сумці, дістала конверт і простягнула його Софі. – Ось. Тримай. Вранці кур’єр приніс це, разом з іншою поштою. Адресовано тобі. Я розбирала кореспонденцію Ліги, і подумала, що варто віддати цей лист тобі особисто, він якийсь дивний.

Після провалу випускних іспитів, Дороті так і не стала мисливцем. Естель призначила її своїм секретарем, що цілком імпонувало її настирній, всюдисущій натурі.

Софі переклала папку за пазуху, і, взявши конверт, покрутила його в руках. Відправник не потурбувався залишити зворотну адресу або хоча б ім'я, та це не було чимось дивним. Листи мисливцям надсилали зрідка, і найчастіше відправниками були аж ніяк не добрі чарівниці з країни Оз. Відкривши конверт, Софі витягла невеликий клаптик, більше схожий на візитну картку. Цупкий глянцевий папір, не з дешевих, і дуже знайомий Софі, адже таким зазвичай користуються її батьки. Та це послання було не від рідних. Незнайомим акуратним почерком було виведено лише невеликий віршик:

«Рахунок п’ять – зіграймо в шахи.

А друзі сплять і бачать жахи.

Довкола стіни простягають руки.

Біжи, Софі, що маєш духу,

але ж від себе не втекти –

на сцену скоро вийдеш ти.

Пітьма огорне Серце міста:

Шукайте знак, ваш номер – триста.»

Обличчя Софі витягнулося від здивування, і вона поглянула на Дороті.

– Кур’єр не говорив, хто передав йому записку?

– Він взагалі не зміг витиснути з себе жодного путнього слова. Бідолаху трусило від усвідомлення, що він знаходиться в приміщенні Ліги, тож затримуватися, щоб побалакати, хлопець не став. А що там таке? Щось сталося? Можна поглянути?

– Та так, нісенітниці… Чийсь дурний жарт, не зважай. – Софі відступила від Дороті і швидко заховала послання в кишеню.

– А ви сьогодні збираєтеся у «Ракеті»? Після роботи я вільна і з радістю зустрінуся з вами!

– Звідки ти... Це Патрік сказав? – скривилася Софі, сумніваючись, що він міг розбовкати надокучливій Дороті їх місце зустрічі, і всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що радість її не взаємна.

У відповідь дівчина лише загадково посміхнулася. Руде волосся зметнувшись, вперіщило Софі по носі, і Дороті зникла в прочинених дверях.

 

* * *

 

Софі безсило розвалилася на ліжку, не в змозі поворухнутися. Втомлене тіло, здавалося, важило цілу тонну, і кожен рух неприємно лоскотав шви. Прокинувшись декілька хвилин тому, вона так і лежала з заплющеними очима, переконуючи себе, що вже час підняти свій зад від цього м'якого і зручного ліжка та почати збиратися. Спізнюватися було не в її стилі.

Кількагодинний сон так і не допоміг прояснити сплутані думки, тож запасним варіантом, щоб якомога швидше привести себе у нормальний стан, залишалася кінська доза кофеїну. Бажано безперервного постачання і внутрішньовенно.

Чи варто розповідати Патріку про те, що Софі вже познайомилася з новим напарником, ближче аніж того б хотілося? Ні, ні, ні! Цей варіант був відхилений, однозначно і беззаперечно. Від згадки про хлопця з різнокольоровими очима всередині все стиснулося. Захарія пам’ятав її, і навряд чи збирався ламати комедію.

Монотонне цокання настінного годинника заколисувало. Дівчина солодко потягнулася.

«Піднімайся! – Ні, ще дві хвилинки… – Софі, піднімайся, тебе чекатимуть! – Ще дві хвилинки. Всього дві хвилинки…» – слова крутилися в голові, затягуючи, манячи за собою. Темрява огортала з усіх сторін. І Софі незчулася, як вже кружляла разом із ними, по вуха закутавшись у найм’якіший плед у всьому світі.

Жар розливався по тілу. Серце билося з шаленою силою, здавалося, ще трохи, і воно вистрибне назовні, проламавши ребра. Софі бігла, гарячково хапаючи ротом повітря, немов риба, яка потрапила на сушу. Їй так хотілося зупинитися і перевести подих, але ноги самі несли її вперед, а хащі все ніяк не закінчувалися. Колючі гілки боляче дряпали обличчя і шмагали незахищені одягом ділянки шкіри.

Собаки невблаганно наздоганяли. Голодне гарчання дюжини пащ відлунням дзвеніло у вухах, підганяючи її не скидати швидкості. Кисню не вистачало. Морозне повітря обпікало горло, дихати ставало дедалі важче, а раптовий біль у боці уповільнював рух.

Софі спіткнулася об корінь, який стирчав із землі, і знесилено звалилася на

вкритий пожовклим листям ґрунт. Зціпивши зуби, вона спробувала підвестися, але їй не вдалося, та й сенсу вставати вже не було. Вона в пастці. Зграя розлючених чудовиськ тріумфально завила, щільно зводячи довкола неї коло. Їх чорна, мов смола, шерсть настовбурчилася, а божевільні очі палали диким вогнем.

Раптом всі кольори поблякнули, звуки спотворилися, а голова налилася свинцем. Піднісши руку до чола, Софі різко відсмикнула її – здавалося, вона доторкнулася до розпеченого вугілля. Невже температура у людини може настільки високо піднятися? Софі обм'якла, відчуваючи, як мокрий одяг прилип до тіла. Вона дивилася перед собою, але бачила лише розмиті плями. Пересохлі губи ворушилися, щось шепочучи, але вона сама не могла зрозуміти ані слова.

– І Світло з’явилося від Темряви. І Небеса починуть у Безодні. – Почувся поряд гучний голос. Софі повільно обернулася. Поруч сидів Патрік, закривши очі долонями. Дівчина могла заприсягтися, що ще хвилину тому його тут не було. Під його шкірою виразно виднілися вени і були майже чорними. Заради всього святого, що з ним трапилося?

Софі спробувала доторкнутися до нього, але з подивом виявила, що її власні руки, немов приросли до голови, затуляючи вуха. То от чому все чується так приглушено. Марно намагаючись визволитися, вона щосили закричала:

– Патрік, розплющ очі і поглянь на мене! Поглянь на мене, Патрік!

Та він не відповів. Зараз він більше був схожий на нерухому кам'яну скульптуру.

Тим часом, собаки зводили все тісніше коло, бризкаючи слиною і голосно клацаючи пащами. Не в силах спостерігати за наближенням тварюк, Софі опустила погляд, і помітила, що масивні лапи собак огортає брудний жовтуватий туман. Дівчина підняла важку голову, вдивляючись вглиб лісу, звідки він йшов. Туман плавно маневрував поміж зламаних гілок в напрямку Софі. Здавалося, в ньому було ще щось. На якусь мить в імлі з'явилася кістлява мертвенно-біла рука з довгими гострими кігтями. Будь що буде…

Сили майже покинули її, а всередині все переверталося. Єдине, що їй вдалося, то це підповзти до Патріка і притулитися до його плеча спітнілим чолом. Дивно, він був холодний. Ні, не просто холодний, а крижаний. Софі, закусила губу, намагаючись ще ближче присунутися до друга, і єдиним її бажанням було обміняти свій жар на цю блаженну прохолоду.

Зненацька повітря пронизав пташиний крик. Дівчина відчула, що біля них є ще хтось і повільно повернула голову. Зліва сидів молодий хлопець з орлом на плечі, оповитий слабким мерехтінням. Руки незнайомця були щільно притиснуті до рота, а решту його обличчя огортали темні крила. Птах скрикнув вдруге, і він, покірно опустивши руки, завмер з відкритим ротом. Птах скрикнув втретє і розправив крила, відкривши обличчя хлопця. Софі злякано притулилася до Патріка, спостерігаючи, як сліпучо біле світло лилося з очей і рота хлопця. І відразу ж потік абсолютно білої порожнечі стер все довкола.

Дівчина заплющила очі, відчуваючи, як турботливо зігріває ця порожнеча. У неї перехопило подих. Кожен сантиметр її тіла жеврів, перетворюючись на попіл. Вона відчувала, як вона горить. Як безболісно згорає.