Призначення покарання за наявності обставин, що пом’якшують покарання

Прийнятий Верховною Радою України 15 квітня 2008 р. Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» є одним із небагатьох законів, яким до чинного Кримінального кодексу України внесено положення, спрямовані на пом’якшення кримінальної-правового впливу на суб’єктів злочинних діянь. Цим законом Загальну частину КК доповнено статтею 69-1 КК, яка регламентує призначення покарання за наявності пом’якшуючих обставин, зокрема визначає, що за наявності обставин, які пом’якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 КК та за відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього кодексу.

Впровадження зазначеного положення до національного законодавства про кримінальну відповідальність спрямоване на спонукання осіб, які вчинили злочин, до позитивної посткримінальної поведінки, а саме: до критичної оцінки свого суспільно небезпечного діяння та його наслідків; щирого каяття у вчиненому, добровільного надання інформації про злочин та обставини його вчинення, а також про співучасників, місцезнаходження знарядь та засобів вчинення злочину тощо. Крім того, усвідомлення злочинцем можливості пом’якшення покарання на умовах, визначених цією статтею, стимулює бажання добровільного відшкодування завданої потерпілому шкоди, що обумовлює її мінімізацію. Реалізація положення, визначеного зазначеною статтею КК, спрямована також на підвищення ефективності діяльності із розкриття та розслідування злочинів, зокрема на скорочення строків їх проведення.

Важливим аспектом ефективного застосування зазначеної кримінально-правової норми є правильне законодавче визначення та чітке розуміння умов зменшення строку або розміру покарання. Цьому, а також можливим перспективам розвитку ідеї, закладеної у зміст ст. 69-1 КК, присвячується стаття.

В навчальній літературі з кримінального права, а також в науково-практичних коментарях законодавства про кримінальну відповідальність законодавчі положення, що стосуються теми, лише стисло коментуються без намагання їх авторів висловити критичні зауваження та висновки щодо можливого вдосконалення законодавства. Жодного фундаментального дослідження цієї проблеми в Україні поки що не здійснено.Самостійним завданням є визначення напряму подальших наукових розвідок за тематикою, що розглядається.

Аналіз ст. 69-1 КК надає підстави для виокремлення трьох умов для застосування кримінально-правової норми, закріпленої у ній:

1) наявність обставин, що пом’якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 КК;

2) відсутність обставин, що обтяжують покарання;

3) визнання підсудним своєї вини у вчиненні злочину.

З’ясовуючи сутність першої з них зазначимо, що з огляду на використану законодавцем множину („обставин”), а також те, що в п. 1 ч. 1 ст. 66 КК міститься три окремі обставини, що пом’якшують покарання – з’явлення із зізнанням, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину - виникає питання, для застосування норми, що характеризується, потрібна їх сукупність, чи досить однієї з них? На наш погляд, досить хоча б однієї обставини, визначеної в п. 1 ст. 66 КК, але за умови, що має місце хоча б одна обставина, визначена в п. 2 цієї статті. Це витікає з логічного та граматичного тлумачення положень ч.1 ст. 69-1 КК, зокрема із застосування законодавцем єднального сполучника „та”. Причому, зазначена норма може застосовуватися за наявності цихобставин у будь-якому їх сполученні. Наприклад, в одних випадках може мати місце щире каяття та добровільне відшкодування завданого збитку, в інших – активне сприяння розкриттю злочину й усунення заподіяної шкоди, в третіх – щире каяття й добровільне відшкодування завданого збитку тощо. На таких позиціях стоять також інші науковці.

Окремої уваги заслуговує питання щодо можливості застосування ст. 69-1 КК у випадку вчинення злочину, який не завдав збитку та не заподіяв шкоди. Відповідно до п. 6-2 Постанови Пленуму Верховного суду України „Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24.10.2003 р. № 7 зі змінами і доповненнями від 06.11.2009 р., зазначена умова у цьому випадку не враховується. З цим слід беззаперечно погодитись. Протилежне вирішення цього питання унеможливило б застосування цієї норми у випадках неспричинення злочинним діянням шкоди. Скажімо при визначенні покарання за незакінчений злочин, злочин з формальним складом тощо. Але тоді постає ще одне непросте питання, як поступати у випадку вчинення злочинного діяння за наявності лише однієї з пом’якшуючих покарання обставин, передбачених п.1 ч. 1 ст. 66 КК при відсутності збитку або шкоди від його вчинення? Відповіді на нього чинна редакція ст. 69-1 КК не дає. Буквальне та інші види її тлумачення приводять до висновку про неможливість скорочення строку або зменшення розміру покарання у такому випадку. Але відсутність можливості пом’якшити покарання за таких обставину навряд чи є справедливою. Тому потрібно шукати шляхи вдосконалення редакції цієї статті з метою розширення можливостей пом’якшення покарання. Це відповідало б тенденції гуманізації кримінально-правового впливу на злочинні прояви. Можливим варіантом вирішення цього проблемного питання було б закріплення в ст. 69-1 КК положення, що за відсутності при вчиненні злочину реальних збитку або шкоди ця стаття застосовується лише за наявності обставин, визначених у п.1 ч.1 ст.66 КК.

Наступною умовою застосування цієї статті є відсутність обставин, що обтяжують покарання. Як відомо, обставинами, що обтяжують покарання, є визначені законом про кримінальну відповідальність чинники, які характеризують підвищений ступінь суспільної небезпечності особи винного та вчиненого ним злочину. Іншими словами, це - встановлені законом засоби індивідуалізації покарання, що свідчать про підвищений ступінь суспільної небезпечності діяння чи особи що його вчинила, які підлягають врахуванню при визначенні виду та міри покарання щодо кожної особи і в кожному випадку вчинення злочину.

Відомо, що не всі обставини, які обтяжують покарання, є обов’язковими для врахування при його призначенні. Ч. 2 ст. 67 КК надає суду право залежно від характеру вчиненого злочину не визнати деякі з них такими, що впливають на тяжкість покарання. У зв’язку з цим постає питання, чи вважати відсутністю обставин, що обтяжують покарання, ситуацію, коли фактично такі обставини мають місце, але суд не враховує їх через їхню факультативність?

На нашу думку, якщо зазначені обставини за певних умов на думку суду не впливають на, так би мовити, первинний вибір виду і розміру покарання, тобто не враховуються як обтяжуючі у конкретній справі, вони не повинні враховуватись і на наступній стадії визначеня міри покарання, тобто при застосуванні ст. 69-1 КК. Якщо ж суд вирішив врахувати одну з цих обставин як таку, що обтяжує покарання, застосувати ст. 69-1 КК у цьому випадку неможливо.

Отже „відсутність обставин, що обтяжують покарання”, як друга умова застосування ст. 69-1 КК, означає безумовну відсутність обставин, передбачених пунктами 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК за умови, що суд не скористався правом не визнавати обтяжуючими обставинами ті з них, що передбачені пунктами 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК,

Характеризуючи цю умову застосування ст. 69-1 КК виникає ще одне важливе запитання, чи може суд застосувати її за відсутності обставин, передбачених ст. 67 КК, але за наявності кваліфікуючих обставин, передбачених статтями Особливої частини КК, з огляду на те, що ці обставини за своїм характером також є обтяжуючими покарання? На нашу думку, на це питання слід дати негативну відповідь. Незважаючи на свій обтяжуючий покарання зміст, вони, як відомо, перш за все впливають на кримінально-правову оцінку самого злочину, а тому обумовлюють встановлення більш жорстких санкцій за його вчинення. Надавати таким обставинам ще й значення блокуючого фактору в застосуванні ст. 69-1 КК було б несправедливим. Це порушувало б кримінально-правовий принцип економії репресії.

Остання умова застосування ст. 69-1 КК – визнання підсудним своєї вини. Йдеться про визнання підсудним своєї вини у вчиненні злочину, який йому інкримінується. Визнання вини в іншому злочині до уваги не повинно братися. В процесі розгляду справи, виходячи із сукупності всіх її обставин, суд має встановити, є таке визнання щирим чи удаваним. Щирість визнання вини може підтверджуватися добровільним зізнанням у вчиненні злочину, щирим каяттям або активним сприянням розкриттю злочину, тобто тими обставинами, що складають першу умову застосування ст. 69-1 КК. Але щирість каяття не виключається і у випадку відсутності названих вище обставин інакше не було б жодного сенсу виокремлювати третю умову застосування цієї статті як окрему. Визнання суб’єктом злочинного діяння своєї вини має бути всебічно перевірене. При зміні під час розгляду справи в суді підсудним показань, даних ним під час досудового слідства, суд має з’ясувати причину цього, а також ретельно перевірити всі його показання і дати їм належну оцінку.

Важливим є те, що визнання вини здійснюється підсудним. Особа набуває процесуального статусу підсудного після винесення постанови про призначення справи до судового розгляду. До цього моменту вона перебуває в статусі підозрюваного чи обвинуваченого і користується їх правами та зобов’язана виконувати обов’язки. Це дозволяє визначити стадію кримінального процесу, на якій стає можливим дотримання зазначеної умови. Визнання вини підсудним, як видається, є перш за все, підтвердженням під час судового розгляду своїх показань, оформлених як з’явлення із зізнанням в порядку передбаченому КПК України. Але воно може проявитися і в іншому. Наприклад, у випадку, коли з’явлення із зізнанням з боку суб’єкта не було, факт вчинення злочину встановлено оперативним шляхом і після цього суб’єкт активно сприяв розкриттю злочину, усунув заподіяну шкоду, а під час судового розгляду справи визнав свою вину, є всі умови для застосування ст. 69-1 КК.

Наявність серед умов застосування цієї статті закону про кримінальну відповідальність такої обставини, як визнання суб’єктом вини у вчиненні злочину, вказує на мінімальну ступінь суспільної небезпечності його особи і відсутність, з огляду на це, необхідності застосовувати до неї суворе покарання.

Підсумовуючи викладене можна дійти висновку, що визначені законодавцем у ст. 69-1 КК умови зменшення строку або розміру покарання через наявність пом’якшуючих обставинє оптимальними. У своїй сукупності їх можна вважати підставою зменшення строку або розміру покарання. Визнання кожної із зазначених умов окремою підставою застосування ст. 69-1 КК сприймається як не зовсім точне, адже підстава – це своєрідна причина чогось.Причиною застосування ст. 69-1 КК є не одна із обставин, визначених нею, а сукупність, комплекс таких обставин, кожну з яких пропонуємо визнавати умовами зменшення строку або розміру покарання через наявність пом’якшуючих обставин.

Подальші наукові розвідки із зазначеної проблематикидоцільно продовжити в напрямі порівняльно-правового аналізу норм, передбачених ст. 69-1 КК та ч. 4 ст. 74 КК з метою вдосконалення законодавчої регламентації форм кримінальної відповідальності. Відомо, що остання з названих норм є кримінально-правовим підґрунтям застосування однієї з форм кримінальної відповідальності - звільнення від покарання. Передумовою можливості такого звільнення в законі визначено вчинення суб’єктом злочину невеликої або середньої тяжкості, а умовами звільнення - бездоганна поведінка особи та її сумлінне ставлення до праці.

Є підстави для гіпотези щодо доцільності перенесення умов, зазначених у ст. 69-1 КК до ч. 4 ст. 74 КК. Натомість ст. 69-1 КК „зорієнтувати” лише на тяжкі, а можливо й особливо тяжкі злочини. Так званий склад звільнення від покарання, або матеріально-правова його формула не витримують критики. Оціночні поняття „бездоганна поведінка”, до того ж не зрозуміло в який період часу – до, під час чи після вчинення злочину, а також „сумлінне ставлення до праці”, знову ж таки, не зрозуміло коли, до якої праці - сприймаються як відвертий анахронізм. Якщо до цього додати, що злочини невеликої тяжкості в результаті реалізації Концепції реформування кримінальної юстиції можуть трансформуватися у злочинні проступки, необхідність вдосконалення зазначених кримінально-правових норм стає ще більш очевиднішою.