Історизм поняття автор

До того, як критика стала предметом індустрії, було відсутнє поняття авторського права(інтертекстуальність)

Мішель Фуко, Барт – концепція смерті автора(повна інтертекстуальність)

Фуко «Що таке автор»

Автор не «виражає себе» у письмі

Автор помер і трактується Фуко як «що», а не як «хто»

автор усмертнює власний текст, я якому зникає авторська індивідуальність і разом з нею щось таке, як «твір» і «письменство», відавторське письмо.

«автор» є тільки певною функціональною засадою(автор-функція – своєрідний вимір дискурсу, в якому діють обмеження, вибір, винятки, тобто вільна циркуляція значень)

Суспільство може обійтися без автора особи

Авто – ідеологічна фігура, що може характеризувати стиль

Ім’я автора виконує певну роль щодо наративного дискурсу, утверджуючи класифікаційну функцію. Таке імя припускає групування в цілісність певної кількості текстів, їх визначення та розрізнення методом протиставлення іншим текстам.

Барт «Смерть автора»

В письмі руйнується будь-яке уявлення про голос,джерело. В письмі втрачається сам ототожніть, і в першу чергу тілесна тотожність того, хто пише.

Якщо про будь-що розповідається заради розповіді – голос відривається від совог джерела, для автора наступає смерть і починається письмо.

Сучасний текст створюється та читається таким чином, що автор усувається на всіх його рівнях Сучасний скриптор народжується одночасно з текстом, в нього немає ніякого буття до та поза письмом, віен не той суб’єкт, по відношеню до якого книга була в предикатом Будь-який текст завжди пишеться тут і зараз

Рука скрип тора втрачає зв'язок з голосом, виконує лише суто начертальний жест

Коли тексту присвоюється автор – він наділяється кінцевим значенням, тобто замикається

 

52. Автор у творі й автор як реальна особа.

· Кожен текст створює свій образ автора.

· Всезнаючий автор все знає про своїх героїв

· Може розповідати від 1 особи і ховатися за головним персонажем

· Може розповідати від1 особи, а ховатися за 2-рядними персонажами

· Ліричний герой не обов’язково співіснує з автором

· Автор іноді містифікує себе, створює свій образ

 

Автор — это всего лишь функциональный принцип. Это не метафизическая величина, не безусловная константа. Имя автора выполняет установленную роль по отношению к дискурсам, позволяя классифицировать тексты, группировать их и приводить в определённое отношение между собой. Это позволяет отделить тексты, например, Гиппократа от текстов других авторов.

Вопрос об авторе — это один из возможных вопросов о субъекте.

Археология — это метод, позволяющий раскрыть структуру мышления, определяющую рамки концепций определённой эпохи. Наилучшему достижению цели способствует изучение подлинников документов этого периода. Археология являет собой вариант строгого анализа дискурса, она исследует его. Археология — это то, что Фуко противопоставил традиционному историческому описанию (истории идей). Поиск поля возможностей того или иного дискурса ведётся археологическим способом, не похожим на привычный исторический или документальный. Дискурсы подвергаются анализу не как совокупность законов, а как практики, всё время образующие объекты, о которых они говорят.

 

Генеалогия Фуко во многом обязана ницшевской генеалогии.

Генеалогия Фуко исследует развитие практик во времени, их пересечения, наложения и взаимосвязи. Иными словами, если археология исследует сам дискурс, то генеалогия — практики этого дискурса.

 

 

У Фуко дискурс — это и то, что создано из совокупностей знаков, и совокупность актов формулировки, ряд предложений или суждений. Дискурс создан совокупностью последовательностей знаков, представляющих собой высказывание. Дискурс представляет собой совокупность высказываний, которые подчиняются одной и той же системе формирования. Эти высказывания зависят от одной и той же дискурсивной формации.

Дискурсивная формация, в свою очередь, является принципом рассеивания и размещения высказываний.

 

Дискурс создан ограниченным числом высказываний. Он историчен. Его можно назвать фрагментом истории, её единством и прерывностью.- отношение письма к смерти обнаруживает себя

также и в стирании индивидуальных характеристик пишущего субъекта. Всевозможными уловками, которые пишущий субъект устанавливает между собой и тем, что он пишет, он запутывает все следы, все знаки своей особой индивидуальности; маркер писателя теперь -- это не более чем своеобразие его отсутствия; ему следует исполнять роль мертвого в игре письма. Все это известно; и прошло уже немало времени с тех пор, как критика и философия засвидетельствовали это исчезновение или эту смерть автора.

 

53. Реципієнт: слухач, глядач, читач.

Реципієнт спочатку був слухачем – став глядачем – читачем, в деякій мірі залишаючись слухачем і глядачем.

Характер художньої рецепції визначається не лише художнім текстом, але й особливостями реципієнта.

Рівень реципієнта:

- Елітарний (має вищу гуманітарну освіту)

- Белетристика

- Масова

-

- Реципієнт: слухач, глядач, читач. 1. Слухач – реципієнт був майже тотожний авторові тексту, існувала тісна взаємодія між автором і реципієнтом (первісне суспільство) 2. Глядач – тексти виникали у певному театрі (античність?) 3. Читач – вміє читати спочатку лише в голос, а згодом і внутрішньо, очима. З часом читач стає масовим, він впливає на літературні процеси. Письменник намагається створити свого читача, завоювати його.

 

 

54. що таке «історія літ-ри»: різні концепти витлумачення цього поняття.

Сучасна гуманітарна думка ставить під питання проблему існування історії літератури, проблему на яких методологічних засадах її вивчати. Іст літ може бути історією генералів-письменників, які увійшли в (генеральний) національний канон.

Вивч іст. літ як: 1)саморух дух форми 2)каталог

Історія літуреатури вичає літературні явища, події, факти, імена з погляду їх руху в часі і просторі. «Чистого» історика літератури має цікавити насамперед літер процес: фіксація творій, подій, письменників, літературних угруповань, шкіл, напрямів, течій… однак на парктиці такого не буває, як не буває історії літер-ри в ї чистому вигляді. Адже осмислення літер процесу неможливе без узагальнень, висновків, порівнянь, спроби вивести певні закономірності тощо. А це вже функції теорії літератури.

Історія літер постійно відштовхується від тих загальних положень і принципів, що їх розробляє теорія літ. Іст літ-ри використовує понятійний і термінологічний апарат теоретика для простеження історико-літературного процесу як закономірного поступального руху від минулого до сучасності. Для історії літер бажаною є постійна взаємодія з наукою, що досліджує сучасний літер процес, тобто з критикою.

Іст літер – займається дослідженням худ літер в істор аспекті від її зародження до наших днів. Включає в себе численні історії окремих національних літератур. В поле зору іст літер потрапляють зв’язки з іншими літературами, різного виду взаємовпливи. Іст літер кожного народу поділяється на декілька періодів.

Істо́рія літерату́ри — галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу.

Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову традицію, так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь.

 

55. Особл – ті визначення літературної епохи й літературної доби.

Можна поділяти історію певної літ-ри на певні періоди,які в залежності від довжини назив терміном доба або епоха.(більш адекватний термін стиль).

Найбільш адекватний поділ за певними стилістичними особливостями в худ формі та змісті.

Літер період або Літературна епоха (доба) (з літер-навчого словника) – фрагмент історико- літературного процесу,окреслений певними вирішальними моментами в історії літератури, котрі виразно відрізняють його від попереднього і наступного.

Ознаки: 1)певне суспільне й культурне призначення літер;

2)панування певної літер традиції;

3)більш-менш однорідні форми літер життя, певний тип літер публіки й певний вид літер культури

4) літернапрями і передовсім домінантний напрям того чи іншого літ пер.

Літ пер можна обмежити і хронологічними рамками. Як правидло, вони позначаються умовно, бо домінантні напрями 1-го періоду зароджуються у попередньому і продовжують своє існування у слабо виражені йформі в наступному, іноді відновлююьбся через кілька літ пер. Значно легше встановити межі літ пер у розвитку націон. літератур. Іноді термін літ пер не збігається зі значенням літер епоха, бо під літер епохою може розумітися літер явище вищого порядку, ніж літ пер, наприклад, давньоукр доба, пов’язана з розв укр. народності, мови,культури в період з 14 до друг пол. 18ст., включає в себе періоди Ренесансу, реформації, бароко, класицизму.

Періоди історії европ літ-ри:

· Античність

· Середньовіччя

· Відродження

· Просвітництво

· Романтизм

· Реалізм

· Модернізм

· постмодернізм

 

56. Різні концепції поняття «літературний стиль»

Стиль – сукупність художніх особливостей літературного твору. У ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби. Термін «стиль» походить від лат. слова “stilos”, що позначало загострену паличку для писання на вощаних дощечках. Згодом, завдяки метонімії, стилем іменують саме письмо, почерк, своєрідність складу, а пізніше – індивідуальні особливості творчості письменника загалом. Стиль – наскрізний принцип побудови художньої форми, який надає відчутну цілісність, єдиний тон і колорит всім її головним моментам. В Античності слово стиль означало склад мови, сукупність лексико-фразеологічних норм, які притаманні будь-якому виду риторичної словесності. У 17 ст. вчення про поетичний стиль оформляється в окрему філологічну дисципліну, а у 18 ст – термін «стиль» засвоюється філософською естетикою; Гетс та Гегель пов’язують поняття стиль з художнім втіленням, «опредмечуванням» істотних першопочатків. В кінці 19 – початку 20 ст. стиль стає центральною естетичною категорією і часто трактується у широкому розумінні як художня «фізіономія» культурної епохи. Поняття стиль широко використовується не тільки у літературознавстві, а й лінгвістиці, мистецтвознавстві, естетиці, культурології; в різноманітних сферах людського життя та побуту (стиль одягу, гри тощо). Так, у мовознавстві під стилем розуміємо якісь особливості мови\мовлення, у літературознавстві спостерігаємо певну багатозначність поняття: стиль певного художнього напряму чи течії, стилістика творчості певного письменника і стиль окремого періоду його творчості, стиль конкретного твору / його окремого елемента.

57. Традиційний науковий апарат вивчення курсу «Історія літератури» та його можливі інтерпретації.

Істо́рія літерату́ри — галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу.

Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову традицію (історія укр. літер, історія англ. літер тощо), так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років (історія чукотської літер). Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь.

Однак, сучасна гуманітарна думка ставить під знак запитання проблему існування історії літератури та проблему: на яких методологічних засадах її вивчати, якщо вона взагалі існує. Адже виходить, що історія літератури – історія найвизначніших письменників, які увійшли в національний чи регіональний канон. Але за якими критеріями і хто відносить до канону того чи іншого письменника? Може слід вивчати історію літератури як саморух художньої форми чи як каталог (енциклопедичний словник) усіх письменників?

До традиційного наукового апарату вивчення курсу історії літератури відносимо:

§ Літературний метод – спосіб пізнання дійсності, тому для літератури не є коректним. Достатньо коректними термінами у цьому відношенні є напрям та течія – ідейно-естетична спільність групи письменників у певний період часу, що творять на основі спільної стилістики.

§ Стиль - сукупність художніх особливостей літературного твору; система художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби.

§ Літературне угруповання – спільнота письменників, які об’єднуються спільним походженням, навколо якогось видавництва, часопису тощо.

§ Літер. школа – об’єднання послідовників якогось видатного письменника (школа нового солодкого стилю в Італії за доби Данте; Сицілійська школа поезії)

 

58. Парадигма літературного процесу Д. Чижевського

Дмитро Чижевський – укр.. філософ-філолог першої половини 20 ст.; випускник Київського унівуру св. Володимира; до 2 світової війни жив у Празі; потім емігрував у США; кінець 2 світової війни – повернення до Німеччини; писав 3 мовами – укр., рос., німец.

- висунув ідею про те, що в історії літератури чергуються між собою 2 літературні стилі: апполонівський (тяжіє до гармонійності у формі, завершеності текстів, унормованої мови худож. текстів, не зловживання фантастикою, вигадкою тощо) і діонісійський (навпаки)

Приклади: антична архаїка – переважає діонісійський стиль; антична класика – апполонівський; фольклор – діонісійський; тексти ченців написані латиною – апполонівський.

Класифікація розвитку укр. літератури за Д. Чижевським:

1. доба монументального стилю – 11т.

2. доба орнаментального стилю – 12-13 ст

3. переходова доба – 14-15 ст

4. ренесанс та реформація – кінець 16 ст.

5. барокко – 17-18 ст

6. класицизм – кінець 18 – 40-ві роки 19 ст

7. романтика – кінець 20-х років – початок 60-х років 19 ст

8. реалізм – від 60-х років 19 ст

9. символізм – початок 20 ст

 

59. Основні стадії розвитку літератури в Європі та Америці. Специфіка ін. регіонів

Виділяють 3 періоди:

1. архаїчний – не літературна, а художня словесність – усна форма, тільки деякі твори отримують письмо; відсутність авторства; словесність віддзеркалює загальні архетипи і загальну свідомість того чи іншого епосу

2. традиціоналіський – традиційна поетика; опертя на усталені форми; не цінується авторський першопочаток; автор – анонімний чи напіванонімний; продовжується у Європі до 16-17 ст., закінчується початком широкого книгодрукування, індустріалізацією

3. період індивідуальної творчості – розпочинається у кожній країні по-різному; з’являється поняття авторського права; бажання автора продукувати щось нове, новаторське; продовжується до сьогоднішнього дня.

Російська література – штучна література, яка створена державою (створена вихідцями з України та Білорусії)

 

60. Модернізм у художній літературі кінця 19-20 ст.

Модернізм – сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл кінця 19-20 ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість, характеризуються розривом з традиціями реалізму. Модернізм починається зі символізму – імпресіонізм – авангард (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм) – екзистенціалізм – театр абсурду – течія нового роману. Класичний модернізм – література потоку свідомості. Риси модернізму: з’єднана / закрита форма; є певна мета; запланованість; ієрархія; контроль за текстом; закінчений твір; метафора; певний дип; параноїк (психотип доби); спирання на Бога Отця; метафізика (намагання зрозуміти основні цінності людства); трансцидентність.

Причини виникнення модернізму:

1) Як реакція на суспільні проблеми. На рубежі ХІХ-ХХ ст. особливо після першої світової війни загострилась духовна криза. Свій внесок в руй­нування духовних засад культури внесли й революції. Почалася інтенсивна атеїзація свідомості значної частини людства. Утворився духовний вакуум, який потребував свого заповнення.

2) Причина криється у суто художніх субстанціях. Реалізм дещо “при­ївся” читачеві. От письменники-модерністи і шукали нових, не набридлих публіці змісту і форм художніх творів.

3) Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістів XIX ст.:Cтендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Досить тяжко не вийшовши за межі реалізму створити щось “конкурентноспроможне”, водночас з ними чи після них. Молоді літератори стали тору­вати свої, нові "модерні" шляхи в літературі.

Отже, поява модернізму зумовлена як соціально-політичними, так і су­то художніми (і навіть особистісними) причинами. Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше, Анрі Бергсона, Зиґмунда Фрейда, Карла Густава Юнга і т.д. Їх роздуми про трагедію та крах традиційного гуманізму, історичний тупик, у якому опинилося людство, складний та суперечливий характер спілкування людини з навколишнім світом, її відчуженість від світу приму­сили людство багато в чому переглянути свої погляди на світ і місце люди­ни в цьому світі. Основні представники модернізму в літературі – Ф.Кафка, Джойс, Камю, в театрі Іонеско, Сартр, Беккет.

 

61. Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Вперше термін згадується у 1917 p. в роботі нім філософа Панвіца"Криза європейської культури». отримав розповсюдження завдяки Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко Ж.-Ф. Ліотара. Постмодерністи переконалися у марноті спроб поліпшити світ, людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.Принципи повторюваності та сумісності, риси еклектики, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Символ – кореневище (децентрація, делогізація).

Риси постмодернізму

· Нема мети(примат письма), вільна гра, щоб акцентувати на ненормальності

· Випадковість

· Анархія

· Нема контролю за текстом

· Головне – не закінчення твору, а процес його творення

· Поєднання кількох метафор

· Шизоїдальна свідомість

· Спирається на Св.Духа

· іманентність

· культ незалежної особистості;

· потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

· прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

· бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

· зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

· суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

· сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

· запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

· іронічність та пародійність

У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінд «Запахи» (1985), Д. Апдайк «Версія Роджерса» (1985), Томас Пінчон «Веселка гравітації» (1973). у сучасній укр літ - Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Л. Дереш, О. Ульяненко, С. Процюк, В. Медведь, О. Забужко та ін.

62. Романтизм, породивши змішаний жанр, спростував чіткий класицистичний поділ на літературні роди й види і таким чином спричинив втрату генологією нормативного характеру. Донині ведуться дискусії з приводу того, який характер має сучасна генологія: теоретичний чи історико-літературний. диференціація канонічних і неканонічних, “чистих” і “скомплікованих” жанрових структур (серед останніх розрізняються змішані, або синкретичні, та межові, чи паралітературні, жанри: перші сформовані на стику різних родів, другі – на помежів’ї літератури та інших галузей культури). З часів Арістотеля, що дав в своїй «Поетиці» першу систематизацію літературних жанрів, зміцнилося уявлення про те, що літературні жанри є закономірною системою, ряд нормативних поетік, що містять вказівки, як повинні бути написані ода або трагедія; (Буало «Поетичне мистецтво»). кін XVIII століття - розкладання традиційної жанрової системи, зв'язане з внутрішньолітературними процесам і з дією абсолютно нових соціальних і культурних обставин. традиційні жанри стали відмирати або маргиналізоваться, переміщатися з літературної периферії в центр. гегемонія романа — жанру, який нормативні поетики вважали як щось низьке, затягнулася в європейських літературах щонайменше на сторіччя. активно стали розвиватися твори гібридної або невизначеної жанрової природи: п'єси (комедія це або трагедія). Падіння чітких жанрових ідентифікацій -в умисних авторських жестах, націлених на руйнування жанрових очікувань: від романа Лоренса Стерна, що обривається на півслові, «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена» до «Мертвих душ» Н.В. Гоголя, де парадоксальний для прозаїчного тексту підзаголовок «поема» навряд чи може цілком підготувати читача до того, що з достатньо звичної колії крутійського романа його раз у раз вибиватимуть ліричними (а деколи — і епічними) відступами.Хоч У XX столітті Масова література -гостру потребу в чітких жанрових приписаннях, що значно підвищують для читача передбаченість тексту, дозволяють легко в ньому зорієнтуватися, сучасні літературні жанри (М.М. Бахтін) не є елементами якої-небудь визначеної системи: навпаки, вони виникають як точки концентрації напруженості в тому або іншому місці літературного простору, відповідно до художніх завдань, які висуваються певним колом авторів.

Умовність та історизм генологічної класифікації літературних творів. Генологія та жанрологія – близькі терміни. Кожна доба будує свою систему жанрів, але назви не завжди співпадають зі змістом. Класифікація є умовною та історичною.

63. Жанр як основна категорія буття літ твору.

Жанр — цe поділ будь-якого. виду мистецтва за тематичними, структурними або функціональними принципами, у літературі жанри визначаються на підставі належності твору до літературного роду, провідної естетичної якості та ідейно-оцінного настрою (сатиричного, патетичного, трагічного)а також обсягу твору і способу побудови образу (символіка, алегорія, документальність); групи літературних творів, об'єднаних сукупністю формальних і змістовних властивостей. Жанр домінантний у творі і визначаэ структуру, організацію, форму твору (!формальна школа). «Жанрова суть» і «жанровий зміст»; Бахтін про зв'язок жанрової форми з тематикою твору. Жанр – значима конструкція, складн. система засобів і способів оволодіння дійсністю (відображена у творі). Бахтін розрізняв формальний (структурний) і власне змістовий аспекти жанра. На ранніх етапах (до класицизму) на 1-й план – формальні аспекти, жанротворчими були розмір, строфіка, орієнтація на певні мовленнєві конструкції. За кожним жанром були закріплені художні засоби. сувора традиція часто нівелювала індивідуально-авторську ініціативу.

64. Жанрові системи різного рівня. якщо розглядати жанр не з формальної(структурної) точки зору, а з контекстуальної – то мова йде про роль жанрів у складі літературного процесу. Жанр – ланка, що пов»язує твір зі світом літератури.в різні епохи жанри співвідносяться по-різному: взаємодіють, підтримують існування один одного і конкурують, тому необхідно вивчати не лише окремі жанри і їх історію, а й «систему жанрів» кожної епохи. Що до рівнів, то висока(канонізована, класика) - трагедія, эпопея, ода; белетристика – роман, повість, розповідь; масова - «тривіальний» роман (жіночий, детектив, вестерн, пригодницький, науково-фантастичний, солдатський)

65.Основні жанри епіки в історичному контексті. Епі́чні жа́нри — це типи літературних творів, які притаманні епосу. Цей рід літератури охоплює безліч прозових жанрів, наприклад: роман, саґа, оповідання, новела, казка, легенда, загадка, детектив, памфлет і т. д Епос охоплює буття в його пластичній об'ємності, просторово-часовій довжині і подійовій насиченості (сюжетність). Виникає у фольклорі (казка, епопея, історико-героїчні пісні, билина). До 18 століття епос був головний жанр літератури. Епос — епічна поема. Джерело її сюжету — народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно монолітну народну свідомість, форма віршована («Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія). У 18-19 століття головним жанром стає роман. Сюжети запозичаються переважно із сучасності, образи індивідуалізуються, мова відбиває різко диференційовану багатомовну суспільну свідомість, форма прозаїчна. Древні жанри епосу — повість, оповідання, новела. Прагнучи до повного відображення життя, епічні твори тяжіють до об'єднання в цикли. На основі цієї ж тенденції складається роман-епопея. Види епосу: Епопея,поема,роман,великий епос,ліроепічна проза.

66. Основні драм жанри у літ процесі.

Теоретиками літератури визначаються 2 жанрові типи драми: 1) «закрита» («аристотелівська») драма. Для такої драми притаманна фабульна побудова, зберігається хронологія подій і вчинків героїв. Витоки такої драми – античність (Софокл, Евріпід). Свого піку досягла в добу класицизму (Корнель, Расін), розвивалась в Просвітництві (Лессінг, Шиллер), в літературі 19 ст. (Гюго, Байрон). 2) «відкрита» драма. ЇЇ основа – синтетичне мислення, внаслідок чого активно проникають ліричні й епічні елементи (міжродова дифузія). Це характерно для драматургії Японії (театри Но, Кабукі) і для сучасної драматургії (Брехт, Іонеску, Шварц). Якщо домінують епічні елементи – така драма назив. епічною (її елементи – умовність, інтелектуалізація змісту). В центрі ліричної драми – внутрішній світ героїв (елементи – складна композиція, асоціативні зв’язки).

 

67. Жанрові модифікації лірики

Терміном «лірика» позначають певний віршований твір або сукупність творів, що відповідають високим естетичним критеріям, переважно невеликих за обсягом, але містких за полісемантичним смислом, окреслюваних у своїми формотворчими гранями у багатьох жанрах: балада, елегія, псалми, епістола, ідилія, етюд, мадригал, сонет. Подекуди лірику розмежовують на пейзажну, громадянську, інтимну, філософську, хоча насправді ці групи наскрізь інтимізовані.

 

68. специфіка сучасного стану літературних жанрів

Кожна доба з розвитком літератури має свої поширені жанри. У літературознавстві 20 століття склалася відносно усталена жанрова система в межах кожного з літературних родів. Однак окрім традиційного жанрового поділу в межах кожного з літературних родів, сучасне літературознавство виокремлює проміжні родо-жанрові утворення, до яких відносяться мемуари й художня біографія. Мемуари в свою чергу поділяють на такі різновиди, як нарис, щоденник, записна книжка, нотатки, есе, лист тощо. Художню біографію можна поділити на такі жанрові різновиди як оповідання, повість, есе, роман.

До того ж виокремлюються жанри ліро-епосу, до яких належать поема, байка, співомовка, балада.

 

69. худ твір як складна система

Художній твір являє собою складну систему, окремі елементи якого с двома тісно взаємозумовленими категоріями змісту

та форми. Зміст звичайно визначають як внутрішню суть певного явища, а форму – як його зовнішній вияв. Під формою здавна розуміли

мовленнєвий склад худ твору, його ритміко-звукову, словесну та синтаксичну організацію. Форму худ твору розглядають як цілісну систему

засобів змістового вираження, яка утворює єдність трьох її рівнів. Перший рівень становить сукупність засобів предметної зображувальності,

другий – прийоми мовної зображувальності, третій – тип або принцип їх смислової упорядкованості. Цей рівень називають композицією.

щодо елементів змістової організації твору, то варто виділяти такі, як тема (узагальнена основа змісту), фабула (родієва основа твору), ідея (думка, яка узагальнює зміст твору і містить оцінку зображеного в ньому), літературний характер (художньо «створена» особистість, що відображає певний людський тип, ідеологічно прояснює його).

 

70. Основи традиц аналізу віршованих творів

Оволодіти методикою традиційного аналізу – передумова опанування методологіями та методиками аналізу сучасної долі.

Шляхи засоби аналізу віршованого твору пропонуються різні. Проте більшість вчених (Ю. Лотман, М.Гіршман) висувають головним принципом філологічного дослідження художнього твору ЦІЛІСНІСТЬ (або системність), вважаючи неможливим розчленити художній текст на то ЩО написано і ЯК написано (інакше кажучи на зміст та форму). Вони вводять поняття «змістовна форма» і пропонують кожний значущий елемент літературного твору, що виділяється в процесі вивчення, розглядати як певний момент становлення та розгортання цілого, як своєрідне вираження внутрішньої єдності. М.Грішман пропонує три напрямки літературного аналізу. Формування початкового уявлення про загальну ідею твору, аналіз прояву цієї загальної ідеї в різних елементах розгортання цілого, підсумковий розгляд загального смислу художнього цілого як єдності різноманітності.

Починати аналіз віршованого твору слід з визначення, в якій метрико-ритмічній системі написаний той чи інший віршований текст. Європейський вірш, що бере свій початок від доби Середньовіччя, має 4 метричні системи.

Також аналіз віршованого твору має включати:

- Аналіз особливостей системи строфіки

- Фоніки

- Специфіки стилістичної системи тексту

- Іконіки

- Ейдології

- Тексту як формо змістовної єдності

- Жанрової специфіки тексту

- Розвитку події розповіді

- Образу ліричного героя

Віддзеркалення в поезії специфіки літературно-стильової течії, до якої належить автор

(Через специфіку як змісту, так і форми поетичного твору, тут найважче сумістити два плани аналізу: мікроскопічний та макроскопічний. З одного боку, можна замкнутися на переліку окремих особливостей вірша: метр, ритм, рима. З іншого боку, досить легко відірвати поетичний смисл від конкретних форм його виявлення в слові. Саме тому дослідники мають певні труднощі у вироблені єдиного методу аналізу віршованого твору. Одні відстоюють «всебічний аналіз твору в усіх зовн та вн зв’язках», інші вважають, що повний та всебічний аналіз поетичного втору є неможливий через «кількість елементів, котрі неможливо описати в межах однієї поезії». Одні вважають, що структура художнього тексту наскрізь змістовна, усі рівні структури віршованого твору семантичні. Інші зводять літературознавчий аналіз виключно до аналізу «смислу» твору.)

 

71. методи й методики аналізу прозов творів

Аналіз прозового твору включає в себе розуміння основних аспектів та рівнів структури літературного твору. Основним методом є змістовно-формальний аналіз тексту, тобто аналіз структури тексту з виявленням його основних функціональних елементів.

Має включати аналіз:

- Побудови подієвості:

текст як правило має певну подію

- Системи персонажів твору

- Побудови художнього простору

- Побудови художнього часу

- Ролі і значення позаподієвих елементів

- Форм фокалізації

- Специфіки форм побудови нарації

- Особливостей образу автора

Наратор – «голос»,який промовляє, відповідає за акт на рації. Наратор є часткою текстуального світу і передає розповідь іншому члену текстуального свту – так званому «нараті» (naratee). Аналіз прозового твору вимагає обов’язкового визначення: хто оповідає, яка позиція оповідача, як оповідає: показує, розповідає чи розмірковує. Особливо важливим є питання про посередника між автором, героєм і читачем. Таким посередником виступає оповідач (розповідач). Для розуміння особливостей прозового твору необхідним є аналіз взаємодії оповідача (розповідача) – героїв – автора в системі повістування. Взаємодія цих суб’єктно-стилістичних типів утворює систему: автор – оповідач (розповідач) – герой, яка є втіленням авторської свідомості у творі.

- Специфіки образу читача

- Особливостей мовленнєвої організації тексту

- Ролі та значення художніх деталей

- Жанрової специфіки твору

- Віддзеркалення в тексті його приналежності до певного історичного стилю.

Метод рефлексивного читання складається з змістовно-формального аналізу тексту з паралельним аналізом власне читацьких реакцій дослідника на текст.

 

72. значення традиц методів аналізу в практик роботі викладача і вчителя літ-ри.

Уміння аналізувати літературно-художній твір, осягти його естетичну цінність – один із найважливіших критеріїв грамотності та професійної підготовленості студента-філолога. Як майбутній викладач, студент має бути ознайомлений з найбільш сучасними та продуктивними методами аналізу твору для того, щоб, спираючись на ідеї провідних вчених, на практиці бути здатним досягти головної мети – розкрити та усвідомити глибину твору на всіх рівнях прояву в ньому авторського задуму й авторської індивідуальності.

Відомо, що найбільших труднощів в цьому плані викликає аналіз поетичних творів через специфіку як своєї форми, так і змісту.

(Через специфіку як змісту, так і форми поетичного твору, тут найважче сумістити два плани аналізу: мікроскопічний та макроскопічний. З одного боку, можна замкнутися на переліку окремих особливостей вірша: метр, ритм, рима. З іншого боку, досить легко відірвати поетичний смисл від конкретних форм його виявлення в слові. Саме тому дослідники мають певні труднощі у вироблені єдиного методу аналізу віршованого твору. Одні відстоюють «всебічний аналіз твору в усіх зовн та вн зв’язках», інші вважають, що повний та всебічний аналіз поетичного втору є неможливий через «кількість елементів, котрі неможливо описати в межах однієї поезії». Одні вважають, що структура художнього тексту наскрізь змістовна, усі рівні структури віршованого твору семантичні. Інші зводять літературознавчий аналіз виключно до аналізу «смислу» твору.)

Сьогодні методика викладання літератури накопичила великий досвід щодо методів, прийомів і видів навчально-виховного процесу з метою озброєння учнів знаннями, розвитку мислення, виховання системи загальнолюдських цінностей. Традиційний метод аналізу дозволяє дати учням можливості одержати цілісне уявлення про художній твір, відчути його естетичну цінність як твору мистецтва, здобути необхідні навички для сприйняття аналогічних за типом творів. Вчитель поетапно формуючи вміння і навички аналізу творів сприятиме динаміці креативних здібностей та асоціативного мислення учнів, дасть можливість учителю-словеснику спонукати школярів до глибшого проникнення в підтекст твору, уважнішого прочитання тексту.

 

73. залежність аналізу худ твору від методолог позиції дослідника.

Кожен художній твір може бути аналізований згідно тієї чи іншої методологічної позиції. Залежно від методологічної позиції дослідника детальніше досліджуються різні аспекти твору. У будь-якому випадку слід враховувати змістовно-формальні особливості твору.

Одним з методів є герменевтичний, який уможливлює поєднання комплексного дескриптивного аналізу тексту з розглядом позатекстових реалій, зокрема особистості автора та авторського задуму (Е.Д.Гірш), а також передбачає постійні виходи в неперервність культурної традиції (Г.Ґ.Ґадамер), що є особливо важливим для якомога повнішої та достовірнішої інтерпретації художньої системи.

Якщо автор інтенсивно розробляє різні способи виявлення автора в тексті, використовуються методики наратологічного аналізу; для детальнішого опису й інтерпретації онтологічно-естетичних параметрів уявлень автора про світ, експлікованих у тексті, застосовується й феноменологічний семантичний метод. З урахуванням великої ролі автобіографічних даних у текстах дослідник має постійно звертався також до біографічного методу.