Джерела 1 страница

 

1. Яворницький Д. Українсько-руське козацтво перед судом історії // Україна. – К., 1991. – С. 21.

2. Аркас М. Історія України-Русі. – СПб., 1908. – С. 357.

3. I ПСЗ – Т. XXII, № 16605, п. 4.

4. Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1910. – Т. I. – С. 500.

5. Потто В. Кавказская война в отдельных очерках, эпизодах, легендах и биографиях. – СПб., 1887. – Т. I. – Вып. I. – С. 110 – 111.

6, 7. Стороженко Н. К истории малороссийских казаков в конце XVIII и вначале XIX века. – К., 1898. – С. 41.

8. Медунина В. О вольных россиянах, не знавших крепостного ярма // Кубань. – 1991. – № 1. – С. 55.

9. Короленко П. Двухсотлетие Кубанского казачьего войска 1696 – 1896 // Исторический очерк. – Екатеринодар, 1896. – С. 25.

10. Короленко П. Вказана праця. – С. 16.

11. I ПСЗ – Т. XXII, № 16605, п. 4.

12. Фелицын Е. Кубанское казачье войско 1796 – 1888 гг. // Сборник кратких сведений о войске. – Воронеж. – 1888. – С. 49.

13. I ПСЗ – Т. XXIII, № 17055; – Т. XXIII, № 17058.

14. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 510.

15. Кухаренко Я., Туренко А. Исторические записки о войске Черноморском // Киевская старина. – Т. XVII. – К., 1887. – С. 507.

16. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 512.

17. Шевченко Т. Невольник // Кобзар. – К., 1986. – С. 230.

18. ДАКК, ф. 396, оп. 1, спр. 11328.

19. ЦДІА України, ф. 209, оп. 2, спр. 679, арк. 1 – 8; спр. 813, арк. 1 – 10; спр. 1208, арк. 1 – 6.

20. Голобуцкий В. Черноморское казачество. – К., 1956. – С. 206.

21. I ПСЗ – Т. XXIII, № 17468.

22. ЦДІА України, ф. 1958, оп. 1, спр. 441, арк. 1 – 14.

23. Могильцев Н. Краткие исторические сведения о Кавказском конном полке Кубанского казачьего войска // Кубанский сборник. – Екатеринодар, 1894. – Т. 3. – С. 5.

24. Щербина Ф. Вказана праця. – Екатеринодар, 1913. – Т. II. – С. 192, 193.

25. Фелицын Е. Переселение на Кубань казаков бывшего Екатеринославского войска и образование из них в 1802 году Кавказского конного полка Кубанского казачьего войска // Кубанский сборник. – Екатеринодар, 1894. – Т. 3. – С. 32.

26. I ПСЗ – Т. XXIX, № 22465.

27. ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 151. – Т. 1. – Арк. 19 – 71 зв.

28. Казин В. Казачьи войска. Краткая хроника казачьих войск и иррегулярных частей. – Спб., 1912. – С. 18.

29. Щербина Ф. Вказана праця. – Т. II. – С. 46 – 48; ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 151. – Т. 1. – Арк. 5 – 11 зв., 74, 75, 93, 216, 226, 228, 243, 244, 246; спр. 191, арк. 5, 8 зв., 18, 19.

30. Щербина Ф. Там само. – С. 45 – 48. ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 151, арк. 1, 72, 233; спр. 167, арк. 1, 3, 4, 12 – 23, 27 – 39; спр. 193, арк. 2, 3, 3 зв., 33.

31. Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина. – К., 1883. – Т. V. – №№ 1, 2, 4; Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. – Одесса, 1846. – Ч. III. – С. 233 – 255; Короленко П. Азовцы // Киевская старина. – К., 1891. – №№ 7, 8; Эварницкий Д. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – СПб., 1888. – Ч. I, II; Поль Лакруа. Черты из жизни и царствования императора Николая I // Военный сборник. – СПб., 1868. – № 7. – С. 121 – 146; Бачинський А. Січ Задунайська. 1775 – 1828. – Одеса, 1994.

32. II ПСЗ – Т. XXXVII, № 38256, § 29 – 33.

33. Короленко П. Азовцы // Киевская старина. – К., 1891. – № 8. – С. 182.

34. Медунина В. Вказана праця. – С. 55.

35. Короленко П. Вказана праця. – №№ 7, 8.

36. І ПСЗ. –Т. ХХХ, №22902. 2

37. Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1913. – Т. II. – С. 53.

38. Щербина Ф. Там само. – С. 62, 69 – 71; Голобуцкий В. Черноморское казачество. – К., 1956. – С. 220; ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 201, арк. 39 – 91, 95 – 159; 183 – 252; 253 – 347.

39. Стороженко Н. Вказана праця. – С. 54.

40. Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1913. – Т. II. – С. 59.

41, 42, 43.Там само. – С. 62.

44, 45.Там само. – С. 345.

46. ДАКК, ф.670, оп.1, спр.21, арк.108 – 110.

47. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 68.

48. Там само. – С.70.

49. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 62, 69 – 71; Голобуцкий В. Черноморское казачество. – К., 1956. – С. 220; Громов В. Население степного Предкавказья (Ставропольской губернии и Земли Черноморского войска) в последней четверти XVIII – первой половине ХIX вв. Формирование. Социальный состав. Канд. дисс. – Ростов, 1983. – С. 83, 84; ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 201, арк. 39 – 91, 95 – 159, 183 – 347; спр. 493, арк. 2, 2 зв., 15, 15 зв.; ф.345, оп. 1, спр. 168, арк. 203, 209.

50. Голобуцкий В. Черноморское казачество. – К., 1956. – С. 177.

51. Дмитренко И. Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войска. – СПб., 1896. – Т. II. – Док. 561.

52. ДАКК, ф. 249, оп. 1, спр. 430, арк. 37.

53. ЦДІА України, ф. 1709, оп. 2, спр. 2917, арк.1 – 7; ф. 1958, оп. 1, спр. 441, арк.1 – 14; ф. 1191, оп. 5, спр. 64, арк. 1 – 2.

54. Щербина Ф. Вказана праця. – С. 39.

55. ДАКК, ф. 252, оп. 1, спр. 774, арк. всі.

56. ДАКК, ф. 250, оп. 2, спр. 1413, арк. 1 – 36.

57. ДАКК, ф. 252, оп. 1, спр. 638, 775, 824, 829, 1249, 1463, 2192, 2196, 2299, 2302, 2328.

58. Ямзин И. Переселенченское движение в России с момента освобождения крестьян. – К., 1912. – С. 84.

59. Там само. – С. 78.

60. Там само. – С. 78, 79.

61. Кауфман А. Переселение и колонизация. – СПб., 1905. – С. 12.

62. Брук С. Кабузан В. Миграция населения в России в XVIII – начале ХХ века (Численность, структура, география) // История СССР. – 1984. – № 4. – С. 52; Апостолов Л. Георгафический очерк Кубанской области // Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа. – Тифлис, 1897. – Т. XXIII. – С. 215.

63, 64.Ведомость о русской колонизации Закубанского края на Западном Кавказе // Кубанские областные ведомости. – 2 апреля 1894. – № 25.

65. II ПСЗ. – Т. XXXVII, №38256.

66. Бентковский И. Заселение западных предгорий главного Кавказского хребта // Кубанский сборник. – Екатеринодар, 1883. – Т. I. – С. 74.

67. ДАКК, ф. 350, оп. 1, спр. 3, арк. 21, 21 об., 29 – 34, 45 – 51, 70 – 72, 101 – 104.

68. Бентковский И. Вказана праця. – С. 74.

69. ЦДІА України, ф. 442, оп. 39, спр. 460, арк. 5 – 8, 14 – 17.

70. II ПСЗ. – Т. XLIII, № 45785.

71. Щербина Ф. Колонизация Кубанской области // Киевская старина. – К., 1883. – Т. VII. – № 12. – С. 544.

72. Прошлое и настоящее Кубани в курсе отечественной истории. С древнейших времен до 1917 г. / Под ред. В. Ратушняка. – Краснодар, 1994. Ч. I, – С. 132.

73. Риттих А. Переселення. – Харків, 1882. – С. 170.

74. Якименко М. Міграції українського селянства (1861 – 1905 рр.) // УІЖ. – 1982. – № 9. – С. 65.

75. Македонов Л. Население Кубанской области по данным вторых экземпляров листов переписи 1897 г. – Екатеринодар, 1906. – С. 518 – 538.

76. Бежкович А. История заселения Кубани // Доклады отделения этнографии Географического общества СССР. – Вып. 2. – 1966. – С. 41.

77. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? – Львів, 1994. – С. 258 – 259.

78. Олесевич Т. Статистичні таблиці українського населення СРСР за переписом 17 грудня 1926 р. – Варшава, 1930. – С. 68 – 74.

79. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. – Т. 65. Кубанская область. – СПб., 1905. – С. IV.

80. Мельников Л. Иногородние в Кубанской области. – Екатеринодар, 1900. – С. 13.

81. Чижикова Л. Заселение Кубани и современные этнические процессы // Советская этнография. – 1963. – № 6. – С. 29.

82. Рудницький С. Вказана праця. – С. 258 – 259.

83. Там само. – С. 260.

84. Селевко А. Отчет о состоянии Кубанской области за 1913 г. // Кубанский сборник. – Екатеринодар, 1915. – Т. XX. – С. 6.

85. Там же. – С. 12, 13.

86. Бежкович А. Вказана праця. – С. 42.

87. Рудницький С. Вказана праця. – С. 260, 261.

88. Ратушняк В. Сельськохозяйственное производство Северного Кавказа в конце XIX – вначале XX века. – Ростов-на-Дону, 1989. – С. 15.

89. Олесевич А. Вказана праця. – С. 79 – 85.

90. Бежкович А. Современный этнический состав населения Краснодарского края. – Тернополь. Б. д. – С. 6.

91. Мельников Л. Вказана праця. – С. 7.

92. Ратушняк В. Вказана праця. – С. 16.

93. Енциклопедія українознавства. – Париж – Нью-Йорк, 1962. – Т. IV. – С. 1212, 1213.

94. Серафимович А. Собрание сочинений. – М., 1987. – Т. I. – С. 44, 45.

95. ДАКК, ф. 318, оп. 2, спр. 3342, арк. 28, 34.

96. Ленивов А. Кубанская казачья старина (Историческое исследование). – Нью-Йорк, 1972. – Т. I. – С. 180.

97. Екатеринодар – Краснодар. 1793 – 1993. – Краснодар, 1993. – С. 239, 240.

98. Там само. – С. 276.

99. Перський С. Популярна історія товариства “Просвіта” у Львові // Нарис історії товариства “Просвіта”. – Віннипег, 1968. – С. 249.

100. Украинские депутаты в Государственной Думе. Речи И. Л. Шрага // Украинский Вестник. – 1906. – № 8. – С. 612.

101. Булавенко. Кубань у першому році революції // Розбудова нації. Орган Проводу українських націоналістів. – Прага, 1933. – Ч. 9 – 10. – С. 221.

102. Енциклопедія українознавства. – Париж – Нью-Йорк, 1962. – Т. IV. – С. 1214.

103. Савка Я. Російщення Кубані – південно-східного бастіону України // Російщення України. – К., 1992. – С. 210.

 

Про походження назв деяких куренів Запорозької Січі й Чорноморського козацького війська

У виданому адміністрацією Краснодарського краю
“Энциклопедическом словаре по истории Кубани”
всім 38-ми куреням, що переселилися на Кубань у складі Чорноморського козацького війська, присвячено окремі вельми змістовні статті. Кожен курінь має свою назву, але походження цих назв пояснюється лише в деяких статтях. У статті “Курінь” повторено твердження Дмитра Яворницького з першого тому “Історії запорозьких козаків”, що назви куренів походять від отаманів-засновників або українських міст (містечок) – полкових чи сотенних козацьких центрів або просто відомих населених пунктів.

Захопившись історією українського козацтва, автор цих рядків (за фахом інженер) упродовж понад десяти років відвідав усі відомі йому полкові й сотенні центри козацьких військ Гетьманщини та Слобідської України, запорозьких паланок і курінні кубанські станиці. Розглядаючи топоніміку України з півночі до теренів Війська Запорозького, автор прагнув визначити міста-метрополії. При цьому бралося до уваги те, що деякі великі поселення часів Запорозької Січі занепали і нині являють собою невеликі села (наприклад, полкові центри Кальник, Кропивна, Паволоч).

З повною впевненістю можна стверджувати про топонімічне походження назв таких куренів:

1. Батуринський курінь, назва якого походить від містечка Батурин, який у 1669 – 1708 роках був резиденцією гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, а в 1750 – 1764 роках – Кирила Розумовського.

2. Ведмедівський (Медведівський) курінь – від містечка Медведівка, що на Чигиринщині.

3. Вищестебліївський курінь – від містечка Стеблів, що лежить на р. Рось.

4. Дінський курінь, назва якого походить від ріки Дін (так дотепер вимовляє цю назву населення Середнього Дону між його притоками Богучаром та Дівицею, що є нащадками козаків Острогозького слобідського козацького полку).

5. Іркліївський курінь – від с. Іркліїв (нині Чорнобаївський район Черкаської області).

6. Калниболотський курінь – від містечка Калниболото, що з 1795 р. зветься Катеринополем (нині районний центр Черкаської області).

7. Канівський курінь – від міста Канів.

8. Кисляківський курінь – від с. Кисляк (нині Гайсинський район Вінницької області).

9. Конелівський курінь – від с. Конела (тепер Жашківський район Черкаської області).

10. Корсунський курінь – від міста Корсунь (тепер Корсунь-Шевченківський – райцентр Черкаської області).

11. Крилівський курінь – від міста Крилів, що до затоплення його водами Кременчуцького водосховища стояв на правому березі Дніпра при гирлі Тясмина в Кіровоградській області. Крилів – стародавнє козацьке місто, що згадується в українських народних думах:

Гей, як на славній Україні,

В славнім городі Крилові,

Там жила стара жона, удова

Та мала три сини,

Як ті ясні соколи...

 

12. Леушківський курінь – від с. Леухів (тепер в Іллінецькому районі Вінницької області).

13. Менський курінь – від міста Мена (тепер це районний центр Чернігівської області). Поселення відоме з історичних джерел із 1408 року. З часів Богдана Хмельницького був центром Менської сотні Чернігівського козацького полку. Твердження “Энциклопедического словаря по истории Кубани” про походження назви від білоруського міста Мінськ, розташованого на вельми значній відстані від козацьких земель, видається помилковим.

14. Нижчестебліївський курінь, як і Вищестебліївський, походить від містечка Стеблів.

15. Переяславський курінь – від міста Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький – районний центр Київської області).

16. Полтавський курінь – від м. Полтава.

17. Рогівський курінь – від с. Рогів (тепер Маньківського району Черкаської області).

18. Тимошівський курінь – від с. Тимошівка (нині Маньківського району Черкаської області).

19. Уманський курінь – від міста Умань.

Двом куреням відповідають топоніми, що з різних причин викликають деякі сумніви. Це:

1. Івонівський курінь – від с. Івонівка (тепер Могилів-Подільський район Вінницької області). Це територія відомого з часів Богдана Хмельницького Могилівського козацького полку, але на периферії козацьких земель, поза основним масивом козацьких поселень.

2. Кущівський курінь – від села Кущівка, що на території нинішнього Царичанського району Дніпропетровської області. Розташоване на території Протовчанської паланки Вольностей Війська Запорозького. Це поодинокий топонім, що знаходиться саме на запорозьких військових землях.

Виникають труднощі у визначенні походження назв, коли існують варіанти походження від отаманів-засновників і від населених пунктів:

1. Величківський курінь має чотири варіанти:

а) від отамана Івана Іваненка-Величка (кошовий 1662 року);

б) від села Величківка Менського району Чернігівської області;

в) від села Величківка Хорольського району Полтавської області;

г) від села Величків Новосанжарського району Полтавської області.

2. Дерев’янківський курінь має два варіанти:

а) від отамана Дерев’янка (за переказами на Кубані);

б) від села Дерев’янки Васильківського району Київської області.

3. Щербинівський курінь має два варіанти:

а) від отамана Івана Щербини (кошовий 1662 року);

б) від села Щербинівка Золотоніського району Черкаської області.

Такі ж труднощі виникають за наявності кількох схожих топонімів, а саме:

1. Пашківський курінь має три варіанти:

а) від села Пашків Бахмацького району Чернігівської області;

б) від села Пашківка Ніжинського району Чернігівської області;

в) від села Пашківка Макарівського району Київської області;

2. Сергіївський курінь має два варіанти:

а) від села Сергіївка Гадяцького району Полтавської області;

б) від села Сергіївка Прилуцького району Чернігівської області.

Сумнівною є відповідність назв двох куренів дещо віддалених від козацьких земель топонімів, а саме:

1. Джереліївський курінь – від села Джерело Олевського району Житомирської області;

2. Коренівський курінь – від села Коренівка Малинського району Житомирської області.

Таким чином, із 28-ми назв куренів, що, найпевніше, походять від назв населених пунктів, безсумнівними, на думку автора, є дев’ятнадцять.

Федір Щербина –

історик Кубані

Серед учених-дослідників історії Кубані найпочесніше місце займає визначний статистик, економіст, соціолог, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1904) та дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (з 1926) Федір Щербина.

Народився Федір Андрійович Щербина 13 лютого 1849 р. в станиці Новодерев’янківська Єйської полкової округи Кубанської області в родині козака-священика. З діда-прадіда Щербини належали до Переяславського куреня. Мати Федора Марія Біла також належала до відомого козацького роду.

В 20 років Щербина закінчив духовну семінарію, але стежкою батька не пішов. Разом із друзями він заснував у 1869 р. в станиці Брюховецька комуну, яка за два роки стала передовим сільськогосподарським підприємством.

Здібним молодим козаком зацікавився військовий отаман, і Щербина невдовзі поїхав навчатися до Петрівсько-Розумовської землеробської та лісової академії. Отримував військову стипендію. В академії він близько зійшовся з революціонерами-народниками, за що, на вимогу властей, змушений був її залишити. Через рік Щербина вступив на природничий факультет Новоросійського університету в Одесі, але за зв’язок із революціонерами був спочатку висланий у свою станицю, а згодом – змушений переселитися до Вологодської губернії, звідки повернувся в 1881 р. на Кубань, де почав досліджувати історію козацтва. Вивчав і економіку Кубані.

В періодичних виданнях почали з’являтися статті Федора Щербини з питань козацької економіки, внаслідок чого він став відомим у громадсько-наукових колах. В 1884 р. його, як фахівця, було запрошено до Воронезького земства для організації статистичного бюро. Працюючи там до 1901 року, Щербина склав і відредагував 66 томів статистики, видав 16 книг воронезької статистики “Сводный сборник по 12 уездам Воронежской губернии” (1887). Імператорське географічне товариство нагородило золотою медаллю його працю “Крестьянское хозяйство по Острогожскому уезду”. Низка праць ученого одержують інші високі відзнаки. Тоді ж, за дорученням кубанського наказного отамана, він взяв участь у підготовці збірника “Кубанское казачье войско (1696 – 1888)” і написав для нього історичну частину. За цю працю отаман всіх козацьких військ царевич Микола Олександрович (майбутній імператор Микола II) нагородив його і призначив начальником експедиції для вивчення степових областей. Наслідком роботи на новій посаді стало 10 томів описів і висновків – “Труды экспедиции по исследованию степных областей” (1902).

Повернувшись до Воронежа, Ф. Щербина написав доповідь про необхідність запровадження в Росії конституції. Доповідь була опублікована в Штутгарті і справила на всю громадськість велике враження. За неї автор був висланий під нагляд поліції у селище Джанхот на Кубані. Але й там учений займався історичними, етнографічними та економічними дослідженнями. До нього приїжджали вчені, письменники, громадські діячі. В його етнографічній експедиції працював тоді ще не відомий член Революційної української партії (РУП) Симон Петлюра.

В 1901 р. кубанський отаман Яків Малама запропонував відомому українському історикові Дмитрові Яворницькому, твори якого цінувалися на Кубані, написати історію кубанського козацтва, але той відмовився, оскільки був зайнятий історією запорозьких козаків. Тоді військовий уряд звернувся до “неблагонадійного” вченого. Докладно вивчивши всю попередню літературу з історії Кубані, десятки тисяч архівних матеріалів, Щербина взявся за цю титанічну роботу. Й 1910 року вийшов перший том “Истории Кубанского казачьего войска” обсягом 700 сторінок, а 1913 р. – другий, обсягом 848 сторінок, в якому описано історію Кубані до середини XIX століття.

Водночас Федір Андрійович проводив активну громадську роботу. В 1906 р. він очолив відновлену після 114-річної заборони Військову Раду. Ставши депутатом від Кубані, він у II Державній Думі очолив козацьку фракцію. Після Лютневої революції 1917 року і відродження незалежного козацького ладу Щербина стає незмінним членом кубанських крайових і законодавчих рад усіх скликань. Його було обрано головою Верховного суду Кубанського козачого війська, членом Верховного кругу Дону, Кубані й Тереку.

Завершити працю про історію кубанського козацтва Щербині завадили буремні події 1917 – 20 років, активним учасником яких він був. У 1919 р. Кубанська рада виділила на продовження цієї праці близько 30 тисяч карбованців, але завершити її талановитому вченому так і не вдалося. В 1920 р. він змушений був емігрувати.

В одному зі своїх емігрантських листів, писаному 28 червня 1928 року, Федір Андрійович зазначив, що в захованому на Кубані (“в потайних місцях того дому в Джанхоті”) його архіві є рукопис третього тому “Истории Кубанского казачьего войска” та начерки й матеріали четвертого тому тієї ж історії. Досі численні пошуки того архіву успіху не мали. Є припущення, що інформація про цей архів стала набутком совєтських спецслужб, і він або був знищений, або потрапив до ҐПУ-НКВД.

В Чехословаччині Щербину запросили на посаду професора статистики до Української господарчої академії в Подебрадах. Згодом він став ректором Українського вільного університету. Співробітничав у вільній козацькій пресі. Був одним із найвідоміших діячів просвітницького руху українців, котрі опинилися за кордоном. Написав поеми “Чорноморці” та “Богдан Хмельницький”, а також спогади “Пережите, передумане, здійснене”.

Помер Федір Андрійович Щербина 8 жовтня 1936 р. у Празі. Поховали його на Ольшанському цвинтарі, чорну домовину козака закривав прапор Кубанської Народної Республіки – синій із малиновим, зеленим і жовтим кольорами.

Всі 87 років життя він присвятив збереженню історії рідного краю, яку пов’язував з історією прабатьківщини – України, розвиткові науки і культури Кубані. Величезний архів ученого залишається досі за кордоном і повертатися йому, з огляду на теперішню ситуацію в Краснодарському краї, певно, не на часі.

Сподіватимемося на кращі часи – часи єднання Кубані з єдинокровною Україною.

Вічна пам’ять і шана великому кубанському українському патріотові!

Батько українських самостійників Кубані

Кузьма Безкровний

Серед чільних політичних діячів-кубанців, що стали на боротьбу за звільнення свого краю від московського панування, особливе місце займає Кузьма Якимович Безкровний (1876 – 1938), козак-чорноморець зі станиці Охтирської, з крові і кості українець (прізвище Безкровний зазначене в чотирьох куренях Реєстру Війська Запорозького 1756 р.), нащадок військового (кошового) отамана Чорноморського козацького війська Олексія Даниловича Безкровного (1780 – 1837) – героя війни з Наполеоном, війн із турками, учасника походів проти кавказців. Його іменем у 1904 р. згідно з царським указом став називатися 1-й Таманський полк.

З початку революційних подій 1917 р. Кузьма Безкровний стає членом Кубанської військової ради (згодом – Кубанська крайова рада), членом Законодавчої ради, що 6 січня 1918 р. проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку, ухвалила її першу тимчасову Конституцію. З його ініціативи депутати-чорноморці (їх називали самостійниками) прийняли резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час вже відокремилася від Росії.

За твердженням останнього прем’єра кубанського уряду Василя Іваниса, Кузьма Безкровний – політично і національно найвиразніша постать. Справді, серед членів обох зазначених Рад виразнішого українця не було. Глибока національна свідомість і український патріотизм спонукали Безкровного послати своїх дітей на виховання до українського ліцею м. Перемишль (Галичина): українських учбових закладів у межах Російської імперії не існувало. Сам він тривалий час був учителем, одним із засновників кооперації на Кубані. Пізніше закінчив бухгалтерські курси в Харкові. Працював головним бухгалтером Чорноморської залізниці. Вступив до заснованої в 1900 р. в м. Харкові Революційної української партії, гаслом якої був клич Миколи Міхновського: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”. Безкровний був членом її Чорноморського (Кубанського) комітету, а також членом підпільної Української ради, що діяла в цьому регіоні. В його станиці Охтирській зразу по революції була заснована перша на козацьких землях українська гімназія. Він з початку революції був за злиття Кубані з Україною в одну державу.

Коли Законодавча рада з кубанським урядом під натиском більшовицьких військ відступили на Донщину, Безкровний у складі кубанської делегації брав участь у переговорах із Гетьманом Павлом Скоропадським у Києві, внаслідок яких було виявлене спільне прагнення договірних сторін до тісніших взаємозв’язків у федеративному об’єднанні. Однак після повернення делегації на Дон у Новочеркаську 23 серпня 1918 року відбулося засідання представників Ради й уряду, на якому вирішувалося питання вибору союзника у боротьбі з більшовиками. З десяти членів засідання, частина з яких (козаки-лінійці) були неукраїнського походження, більшість проголосувала за історично помилкове рішення укласти союз із Добровольчою армією генерала Денікіна. Лише Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтек Наміток стали за союз із Україною.

З поверненням на Кубань загострилося протистояння між Радою і денікінським урядом – “Особим совєщанієм”, що прагнуло підпорядкувати всі кубанські ресурси для відбудови “єдиної і неділимої Російської імперії”. Рада, в якій панівну роль відігравали чорноморці Микола Рябовол, Лука Бич, Кузьма Безкровний, спираючись на кубанську Конституцію, чинила цьому опір.

Обіймаючи в уряді прем’єра П. Курганського посаду міністра внутрішніх справ, К. Безкровний започаткував опрацювання надзвичайно важливого законопроекту про покозачення новгороднього (іногороднього, некозацького) населення. Він вивів Кубань з-під церковного підпорядкування Ставропольській єпархії, заснувавши Кубанську єпархію і передавши їй церковне майно.

Дедалі більше “Особоє совєщаніє” поводилося, як окупаційна влада. Вбачаючи в українстві найсерйознішого ворога російської імперської ідеї, денікінці посилювали тиск проти кубанських органів самоврядування, розгортали терор проти всього українського. В Катеринодарі українське життя було настільки стероризовано, що ледь жевріло в підпіллі. На цілу Кубань з 65% українського населення не виходив жоден український часопис. Свідомим українцям постійно загрожували замахи з боку чорносотенних бандитів у офіцерських погонах. Сам Денікін при згадці про Безкровного зеленів від люті: “Це страшний мазепинець: у нього діти-гімназисти розмовляють лише українською мовою”.

Після того як 13 червня 1919 р. в Ростові білогвардійці вбили голову Законодавчої ради Миколу Рябовола, кубансько-денікінське протистояння досягло апогею. Підступне вбивство сколихнуло всю Кубань, показавши, якого “союзника” вона має. Подальші протикубанські дії денікінщини – страта на шибениці делегата Паризької мирної конференції кубанського патріота і священика Олексія Кулабухова, розгром Законодавчої ради, арешт і примусова депортація до Стамбула десяти найвпливовіших її членів – переповнили чашу терпіння козацтва. Кубанські військові частини, що були основою збройних сил Денікіна, масово покидали фронт, спричинивши повну воєнну поразку білих.

У складі депортованих кубанських політиків був і Кузьма Безкровний. Подальші події зробили примусову еміграцію з Батьківщини палкого патріота довічною. На чужині він, як член Законодавчої ради, взяв активну участь у громадсько-політичному житті численної кубанської еміграції, підтримував зв’язки з чільними діячами УНР, зустрічався з Симоном Петлюрою – колишнім своїм товаришем по роботі у Чорноморському комітеті РУП.

У 1923 р. він одержав посаду директора школи інтернованих українців у м. Юзефово (Чехословаччина). Потім працював лектором, професором Української господарчої академії в Подебрадах, членом її термінологічної комісії. Впродовж кількох років спільно з групою відомих кубанців видає часопис “Кубанський Край” українською мовою.

Безкровний став автором численних статей, підручників і спогадів, частину з яких видав Український науковий інститут у Варшаві. У своїх працях Кузьма Якимович дотепно спростовує “теорію козакійства”, що в ті часи набула поширення на еміграції, згідно з якою всі козаки за походженням не українці, не росіяни, а являють собою окремий етнос, що виник у давнину від бродників, і тому мають природне право на створення своєї держави “Козакії”, до якої ввійшли б території всіх козацьких військ, що існували до революції в Російській імперії.

Помер великий кубанський українець Кузьма Безкровний у Празі в 1938 році. Він був насамперед українець, а потім кубанський козак шляхетної крові. Серед кубанської інтелігенції це була чи не найвеличніша особистість. Чорноморці любили і шанували його, лінійці шанували, але боялися, ура-козаки (“козакійці”) ненавиділи, боячись, що він Кубань “продасть” Україні. Кузьма Безкровний був широко знаний і в Україні. На найважливіші національні зібрання, як відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, він їздив як представник Кубані. З вибухом революції Кузьма Якимович тримався української лінії, пристосовуючи до неї всі кубанські події. Це була людина рідкісно глибокого розуміння української справи.