Тема: Основні етапи розвитку економічної теорії

В результаті вивчення теми студенти повинні:

знати: основні напрями і школи світової і української економічної думки;

вміти: характеризувати основні положення напрямів і шкіл світової і української економічної думки

 

Студенти, залежно від рівня знань, вмінь і здібностей самостійно обирають для себе рівень складності завдання самостійної роботи.

 

Для того, щоб отримати за вірно виконану самостійну роботу максимально 8 балів, необхідно письмово в зошиті для домашніх самостійних робіт надати визначення понять: меркантилізм, фізіократи, політична економія, маржиналізм, монетаризм, кейнсіанство. Назвати найбільш відомих представників основних економічних шкіл.

 

Для того, щоб отримати за вірно виконану самостійну роботу максимально 10 балів, необхідно заповнити таблицю:

 

№ п/п	Економічна школа	Основні ідеї	Представники
позитивні	негативні	в світі	в Україні

Додатковий матеріал для виконання самостійної роботи:

Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких і римських мислителів, а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії.

У творах Ксенофонта (430-354 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.), Аристотеля (384-322 рр. до н.е.) були зроблені перші спроби теоретично осмислити економічний лад тогочасного суспільства.

Слово «економія» є заголовком відомого твору Ксенофонта, в якому у формі діалогу висвітлюються правила ведення домашнього господарства і землеробства. Такий зміст (наука про домашнє господарство, домоводство) це слово зберігало протягом століть.

Такий же зміст у слово «економія» і похідне від нього «економіка» вкла­дав і Аристотель. Він вперше проаналізував економічні явища рабовласниць­кого ладу Стародавньої Греції і став, по суті, першим вченим-економістом. Аристотель був прихильником натурального рабовласницького господар­ства з дрібною торгівлею. Та оскільки в Стародавній Греції існувало товарне виробництво, він досліджував товарно-грошові відносини. І здійснив це найґрунтовніше серед античних мислителів. Він розрізняв простий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засобу обігу та їх рух як грошового капіталу.

Вперше у світовій літературі він помітив відмінності між споживною вар­тістю і вартістю товару.

Економічна теорія як самостійна наука сформувалася в період зароджен­ня капіталістичного ладу, формування національного ринку і виражала ін­тереси буржуазії, яка щойно вступила на арену суспільного розвитку і мала за мету з'ясувати природу і джерела суспільного багатства.

Першою, теоретичною школою був меркантилізм (від італійського «мерканте» - торговець, купець). Представники цієї школи вважали, що ба­гатство людей - це гроші, золото, за яке можна купити все. Такі уявлення не були випадковими. Вони відповідали початковим видам капіталістичної діяльності в міжнародній торгівлі, яка приносила великі прибутки і сприяла нагромадженню багатства у вигляді золота. Меркантилісти радили розши­рювати зовнішню торгівлю, нагромаджувати золото і вважали таку політику вершиною державної мудрості.

Англійський меркантиліст Томас Мен (1571-1641) обґрунтував таке по­ложення: баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства країни. Для цього треба «продавати щорічно на більшу суму, ніж купувати...».

Один з найбільш видатних з представників меркантилізму, Антуан де Монкретьєн (1575-1621), небагатий французький дворянин часів Генріха IV і Людовика ХІІІ, дав тодішній економічній теорії нову назву - «політична економія» (від грецького «роlitikos» - мистецтво правити державою), тобто наука державного управління економікою. Така назва стала традиційною і збереглася до цього часу. Деякі ідеї меркантилізму мали місце і серед пер­ших російських економістів (А.Л. Ордин-Нащокін (біля 1605-1680), І.Т. Посошков (1652-1726 рр.).

Проте, на відміну від західноєвропейських меркантилістів, вони не об­межувались сферою обігу, не ототожнювали багатство з грішми. Вони пі­клувалися про збільшення товарообігу всередині країни, а зовнішню тор­гівлю розглядали як засіб розвитку промисловості, сільського господарства.

Взагалі меркантилізм розвивався в два етапи:

1 етап (XV – початок XVI) основною формою багатства представники меркантилізму вважали гроші у вигляді золота і срібла. Таке багатство, на їх думку, нагромаджувалося завдяки зовнішній торгівлі. Меркантилізм набуває форму монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.

2 етап – обстоювання прихильниками меркантилізму розширення зовнішньої торгівлі, відсутність заборони на вивезення грошей з країни (якщо їх використання за кордоном принесе більший прибуток, ніж всередині країни).

Недоліки меркантилізму:

1) неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їх основних форм;

2) помилкове визначення вартості грошей (вважали, що вона зумовлена природними властивостями золота і срібла);

3) негативний вплив на розвиток торгівлі внаслідок рекомендації ранніх меркантилістів заборонити вивезення грошей з країни, обмежити імпорт; дотримання мінової концепції.

Наступною виникла наукова школа фізіократів (фізіократія - з грецької - влада при­роди). Яскравим представником цієї школи був Ф. Кене (1694-1774). Фізіо­крати вважали, що джерелом багатства є виробництво, хоча й тільки одна його галузь - сільське господарство, де багатство виникає природним шля­хом і виглядає як дар природи. З часом виявилась однобокість поглядів фізіо­кратів. Зростання багатства вони пов'язували тільки з природною родючістю землі, і на цій підставі не вважали промисловість галуззю, де створюється приріст доходу. Проте може постійно примножуватися суспільне багатство.

Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони ввели в науковий обіг категорію «чистий продукт», який розглядали як обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх витрат. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю людей і підприємців у цих сферах лише такою, що покривала нітрати на їх існування. Економічна політика, на їхню думку, повинна здійснюватися відповідно до принципу «дозволяється робити хто що хоче, і йти, хто куди хоче». Ф. Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві.

Наступним етапом розвитку стала класична політична економія (класична школа), її видатними представниками були англійські економісти Уїльям Петті (1623-1687), Адам Сміт (1723-1790) і Давид Рікардо (1772-1823). Вони встанови­ли, що багатство нації створюється у сфері матеріального виробництва, в усіх його галузях. Його універсальним вираженням є не якісь певні продук­ти, які створюються у промисловості чи сільському господарстві, а вартість товарів.

Зростання багатства відбувається тоді, коли первісно втілена у виробництво су­ма вартостей (у вигляді грошей, товарів) приростає на додаткову величину (додаткову вартість або прибуток). Так було зроблено принципово важливе відкриття, яке дозволило економічній теорії нарешті стати дійсно наукою. Неупереджений, суворо науковий підхід у дослідженнях дав можливість А. Сміту і Д. Рікардо проникнути в таємниці походження багатства в сус­пільстві. Вони встановили, що прибуток капіталістів втілює неоплачену пра­цю найманих працівників. Вперше досліджувалася проблема економічних законів, їх об’єктивний характер, механізм дії, необхідність їх врахування і використання в господарській практиці.

Недоліки класичної політекономії:

1) зведення вартості сукупного суспільного продукту до величини заробітної плати і прибутку без врахування постійного капіталу;

2) визначення вартості товару через механізм попиту і пропозиції;

3) відсутність наукового обґрунтування вартості товару робоча сила;

4) ототожнення поняття «капітал» з речовим змістом, засобами виробництва;

5) трактування капіталістичного способу виробництва як одвічного ладу, тобто нехтування вимогами принципу історизму.

Природно, що подібні дослідження не були в інтересах буржуазії. З того часу, як у 40-х роках XIX ст. робітники почали рішучу боротьбу за свої со­ціальні права, буржуазні економісти припинили дослідження властивих ка­піталістичному виробництву суспільних відносин і зосередили свою увагу на вивченні кількісних пропорцій суспільного виробництва. У цьому вони досягли значних успіхів, широко застосовуючи математику і статистику для вивчення складних господарських процесів.

Новий напрям економічної теорії – марксистську політичну економію -засновано К. Марксом і Ф. Енгельсом, які стали авторами теорії додаткової вар­тості. За Марксом, суть капіталістичного способу виробництва полягає в експлуатації найманої праці капіталом.

Представники класичної буржуазної політичної економії, зокрема Д. Рі­кардо, близько підійшли до розуміння додаткової вартості. Проте, по суті вірно описуючи додаткову вартість як відрахування на користь володаря ка­піталу, вони не йшли далі.

Представники класичної школи вважали такий стан природним і довіч­ним, робили спроби визначити лише кількісні пропорції, в яких відбуваєть­ся розподіл вартості між працею і капіталом. Те, що було для них кінцевим пунктом, для К. Маркса стало вихідною точкою дослідження. Показавши, як виникає додаткова вартість на ниві об'єктивних закономірностей капіта­лістичного способу виробництва, він створив цілісне економічне вчення, в якому розкриті глибинні основи тогочасного економічного ладу.

Подальший розвиток економічна теорія марксизму одержала в працях В.І. Леніна. На базі фундаментальних ідей К. Маркса і Ф. Енгельса, узагаль­нюючи особливості розвитку господарства дореволюційної Росії, В.І. Ленін розвинув теорію простого і капіталістичного товарного виробництва, аграр­них відносин, проблем розширеного суспільного відтворення.

В історичних умовах, що сформувалися наприкінці XIX - початку XX ст., на основі досліджень нових явищ буржуазного суспільства він зробив висно­вок, що капіталізм вступив у свою вищу, монополістичну стадію розвитку, сформулював її основні економічні ознаки та тенденції. В.І. Ленін конкрети­зував та поглибив марксистське визначення предмета економічної теорії, дав аналіз взаємозв'язків різних елементів виробничих відносин. Він розширив уявлення про роль суперечностей в суспільному розвитку.

Основними надбання­ми марксистської політекономії були:

1) доведення К. Марксом до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці;

2) виокремлення важливим моментом теорії вартості того, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар;

3) виокремлення поняття «середня вартість товару» (що визначається робочим часом), навколо якої коливаються ціни, з'ясування того, що сама ціна виражає коливан­ня попиту і пропозиції;

4) розвиток діалектичного методу пізнання;

5) нове обґрунтування предмета політичної економії, яка повинна вивчати не лише закони розподілу вироблено­го продукту (як вважав Д. Рікардо), а й закони безпосереднього виробництва та обміну, досліджувати виробничі від­носини між людьми в усіх сферах суспільного відтворення у взаємодії з розвитком продуктивних сил;

6) обґрунтування прогресивної ролі акціонерної власно­сті як в умовах еволюції капіталістичного способу виробни­цтва, так і в побудові досконалішого суспільного ладу;

7) доведення переваги колективних форм власності над індивідуальними (приватними) формами;

8) обґрунтування неминучого зростання ролі великих підприємств і процесу виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму;

9) обґрунтування К. Марксом теорії економічних криз, зокрема схеми відтворення; глибокий аналіз форм вартості та розкриття товар­ної природи грошей.

Недоліки марксистської політекономії:

1) непослідовність;

2) недооцінка ролі приватної власності;

3) вважали, що економіка переважає над системою надбудовних відносин;

4) необґрунтовано визначали джерелом вартості лише працю найманих працівників, ігноруючи працю підприємців.

Однією з провідних в ХІХ ст. була й так звана історична школа. Найвідомішими її представниками стали німецькі економісти Вільгельм Рошер (1817—1894), Бруно Гільдебранд (1812—1878), Вернер Зомбарт (1863—1941), Макс Вебер (1864—1920) та інші. Вони наголошували, що політична економія повинна вивчати не відношення людей до речей, а відносини між самими людьми. Вважаю­чи, що ринок неспроможний забезпечити стійку рівновагу економічної системи, ці економісти виступали за активне втручання держави в економіку, вбачаючи в цьому єдину умову її ефективного функціонування.

Для виживання суспільства необхідно, на думку пред­ставників історичної школи, надавати бідним верствам більше благ, створених завдяки прогресу. Вчені вважали психологічні та етичні фактори не менш важливими, ніж економічні, обстоювали доцільність широкого підходу до вивчення економічного і соціального життя.

Маржиналізм (від французького „marginal” — граничний) як на­прям політичної економії виникає в середині XIX ст. і в 70-ті роки поширюється. Він стає одночасно і методологіч­ним принципом західної економічної науки. Його заснов­никами були австрійський економіст Карл Менгер (1840— 1921), англійський — Вільям Джевонс (1835—1882), швейцарський — Леон Вальрас (1834—1910).

Основою маржиналізму є концепція граничної корис­ності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем наси­чення потреби у ньому, корисністю останньої одиниці запа­су певного виду товарів. Згодом такий підхід був втілений у концепції витрат виробництва, ціни, розподілу тощо.

Сучасна економічна теорія, представлена багатьма школами, які беруть свій початок наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

Неокласична економічна школа - об'єкт її дослідження поведінка людини, що як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму затрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки XIX ст. Головним об'єктом її вивчення є досягнення оптимального режиму господарювання окремих економічних одиниць в умовах вільної конкуренції, шляхів досягнення рівноваги цієї си­стеми за обмеженого втручання держави. Основною категорією аналізу прихильники неокласич­ної економічної теорії вважають граничну корисність, по­єднують її з концепцією витрат виробництва, протиставля­ючи теорії трудової вартості. Загальні принципи концепції граничної корисності були розвинуті К. Вікселем і Дж.-Б. Кларком. Згідно з цією концепцією вартість є ре­зультатом виробничої діяльності, в ході якої кожний з виробничих факторів (праця, земля, капітал) здійснює свій внесок в її утворення, а величина вартості вимірюється граничною корисністю одного з цих факторів при незмін­ній величині двох інших.

Монетаризм (від англійського «monеу» — гроші) як економічна концепція виник у середині 50-х років XX ст. у США. Згі­дно з цією концепцією грошова маса в обігу відіграє визна­чальну роль при формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного про­дукту. Засновник монетаризму, глава чиказької ніколи політичної економії, Мілтон Фрідмен (нар. 1912) виступає проти активного втручання держави в економі­ку, проти державних заходів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки малоефек­тивне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу.

Неолібералізм — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхіднос­ті втручання держави в економічне життя й розуміння ме­ханізму стихійного ринку як єдиного ефективного регуля­тора господарських процесів, що базується на приватній власності. За державою лишається функція охорони існу­ючої системи. Ідеї економічного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт. Методологічною основою неолібералізму є принцип індивідуалізму, згідно з яким повинна існувати природна свобода людини від суспільства, а відстоювання інтересів окремими індивідами приводить до задоволення суспіль­них інтересів, до суспільного добробуту. Сучасні послідовники економічного лібералізму (аме­риканські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк), тобто неолібералісти-консерватори, виступають навіть проти робочого законо­давства (регулювання тривалості робочого дня, встановлен­ня мінімальної зарплати тощо).

Інститу­ціоналізм як один із напрямів західної економічної дум­ки виник наприкінці XIX — на початку XX ст. і заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відно­синами власності), рушійною силою визнавав психологіч­ні, соціально-правові фактори. Засновниками інституціо­налізму були американські науковці Торстейн Веблен (1857—1929), Джон Коммонс (1862—1945), Джон Гобсон (1858—1940) та ін.
на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес природ­ного відбору інститутів, система яких (держава, корпора­ції, норми етики, моралі, звичаї, права тощо) утворює сво­єрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути с особливими формами життя (зокрема господарського), людських зв'язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості.

Кейнсіанство -один із провідних на­прямів сучасної економічної теорії назву отримав від імені відомого англійського економіста Джона Кейнса (1883— 1946), який усвідомлював, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм не­спроможний надалі існувати, неможливо «уникнути пов­ного руйнування існуючих економічних форм». Кейнс од­ним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економіч­них процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін., розглядав їх у взаємодії і функціональних зв'язках. На відміну від своїх попередників, Кейнс стверджував, що рівноваги в економічній системі неможливо досягти че­рез механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу то­що, оскільки рівновага є рідкісним випадком в економіці. Щоб наблизитися до неї, необхідно, насамперед, регулюва­ти попит шляхом підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьо­му процесі він відводив державі — ефект мультиплікато­ра). Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необ­хідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшен­ня приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій за­лежать обсяг національного доходу, зростання зайнятості, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав за доцільне збільшувати державні витрати навіть на військо­ві цілі. Ці заходи прискорили розвиток економіки, послабили гос­троту й глибину економічних криз, соціальну напруже­ність у суспільстві. Водночас таке стимулювання попиту призвело у 70-ті роки XX ст. до високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Чимало послідовників Кейнса висловлюються за необ­хідність довгострокового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави в структурній перебудові економіки, в координації економіч­ної політики у міжнародному масштабі (посткейнсіанство).