Політичні репресії в Україні: причини, зміст, наслідки.

http://www.coolreferat.com/Становлення_сталінського_режиму_та_політичні_репресії_в_Україні

1	Причини і сутність сталінського тоталітаризму……..………………………….	2
2	Основні етапи сталінських репресій в Україні, їх зміст та наслідки ……...…..	7

 

 

1 Причини і сутність сталінського тоталітаризму

 

Жорстока боротьба за владу тривала в Кремлі від грудня 1922 р., відколи В.Ленін не зміг керувати партією і державою. Кривава доба сталінщини формально починає свій відлік від 1929 р., яким датується так званий “великий перелом”, що знаменував собою остаточне утвердження на вершині влади Сталіна. З цим роком пов’язують розгортання каральних акцій проти політичних опонентів новоявленого вождя, масові репресії проти інтелігенції, курс на винищення селянства під мошкарою розкуркулення. Та фактично ця найчорніша смуга нашої історії починається від самого Жовтневого перевороту 1917 року, від узурпації влади купою більшовиків, від розгону Установчих зборів, а якщо вести мову про Україну, то від першого червоного нашестя на неї у січні 1918 року банд Муравйова, яких послав Раднарком Росії. Першими на шляху цій навалі судилося стати юним вихованцям Київської військової школи імені гетьмана Богдана Хмельницького та сотні з помічного студентського куреня Січових стрільців, у складі якої було немало і старшокласників 2-ї Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства.

29 січня 1918 р. у нерівному (500 проти 6000) бою під Крутами відважні оборонці нашої незалежності були розтерзані озвірілою матроснею і кримінальними злочинцями, яких більшовики повипускали з в'язниць і набрали до своїх погромницьких легіонів.

Отже, перші кулі і багнети впилися в наше національне відродження під Крутами, ще за 11 літ до “великого перелому”. У Києві 19 березня 1918 р. відбулось переховання останків загиблих героїв. Над могилами промовляв голова Центральної Ради Михайло Грушевський, співав хор під орудою О.Кошиця. Та після взяття Києва більшовиками могила загиблих була зрівняна з землею.

Уже на початку 20-х років Соловецькі табори були переповнені старшинами армії Української Народної Республіки, яким не вдалось емігрувати.

В 1990 р. обнародувано цілком таємну директиву Леніна “Товаришу Молотову для членів Політбюро” (1922 рік).

“Один учений письменник з державних питань справедливо сказав, що якщо необхідно для здійснення відомої політичної мети вдатися до ряду жорстокостей, то треба здійснювати їх найенергійнішим чином і в найкоротший строк, бо тривалого застосування жорстокостей народні маси не винесуть”, - повчав всеможних сановників Кремля їхній зверхник, легендами про найвищий гуманізм якого затуманювали голови мільйонам. В даному разі “відома політична мета” полягала в тому, щоб знищити духовенство і прибрати до загребущих рук церковні коштовності. Тому, радив Ленін, “чим більше число представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме зараз провчити цю публіку, щоб на декілька десятків літ ні про який опір вони не сміли й думати”.

Того ж 1922 р. з Москви, Петрограда, Казані, Києва, Харкова, Одеси та інших міст за постановою колегії Державного політичного управління (так з 6 лютого 1922р. стала називатись ВЧК) було примусово вислано за кордон близько 200 філософів, економістів, соціологів, правників, істориків, літераторів, журналістів. Ініціатива цієї жорстокої і несправедливої акції (всі вислані були без суду звинувачені в контрреволюційній діяльності) належить Ленінові, якого дуже дратували “некомуністичні видання”. Їх аналіз він у таємному листі доручив голові ДПУ Дзержинському. Там же давалася вказівка “зібрати систематичні дані про політичний стаж, роботу та літературну діяльність професорів і письменників”. Отже, досьє, за своєю формою і суттю цілком жандармські, благословив сам вождь пролетаріату.

Хоча ця інструкція стосувалася авторів “некомуністичних видань”, та “озброєний загін партії”, як іменували себе чекісти, у нагромадженні досьє не обмежувався ними. Перед цим загоном не стояло ніяких моральних перешкод. Ще 1919 р. чекістська газета “Красный меч” проповідувала: “Нам усе дозволено, бо ми перші в світі підняли меч не в ім’я закріпачення і гноблення кого-небудь, а в ім’я розкріпачення від гніту і рабства всіх. (…) Чи може хто-небудь посміти нам дорікнути в тому, чому ми боремось і як ми боремось?”

Дорікати було вкрай небезпечно.

Витоки цієї жорстокості сягають червоного терору, який з особливою люттю шаленів уже з перших пожовтневих літ. Про його суть недвозначно заявляв голова ВУЧК М.Лаціс: “Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми знищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що звинувачений діяв ділом і словом проти Рад. Перші питання, які ви повинні йому запропонувати: до якого класу він належить, якого походження, виховання, освіти або професії. Ці питання і повинні вирішувати долю звинуваченого”.

Глобальний наступ на інтелігенцію в межах країни був інспірований “шахтинською справою” 1928р., яку з незвичайною пропагандистською метушнею слухали в Москві і після якої на кожного інженера власті дивилися як на потенційного шкідника. “Шахтинці” сидять тепер в усіх галузях нашої промисловості, - заявив Сталін у квітні 1929р. – Багатьох із них виловлено, але зовсім ще не всіх виловлено. Шкідництво буржуазної інтелігенції є однією з найнебезпечніших форм опору соціалізмові, що розвивається”.

Ця справа дала поштовх для фабрикацій нових показових процесів, найбільшим з яких у той час на Україні було судилище над СВУ. За наказом вождя каральні органи здійснювали “відлов” “буржуазної інтелігенції”, вигадуючи організації і партії з контрреволюційними програмами.

На Україні до шкідництва вигідно було припасувати ще й буржуазний націоналізм, щоб підозрами в ньому деморалізувати ту частину інтелігенції, яка мала лишитися на волі (практично ізолювати всіх письменників, учителів, лікарів чи інженерів було все ж таки не можливо). Водночас з процесом СВУ в республіці пройшли ще два – над спеціалістами сільського та лісового господарства, а далі такі розправи перекинулись й на інші галузі, в тім числі і на кооператорів. Вони і спеціалісти-аграрники були серйозною перешкодою Сталінові на шляху до здійснення задуманого насильства над селом, війну якому було оголошено, починаючи з 1928 р. (курс на колективізацію і ліквідацію куркульства як класу, тобто до відкритого грабунку найдбайливіших господарів і висилки їхніх родин у вологодські болота й сибірську тундру).

У 20-ті роки в керівництві країни відбулася полеміка щодо кількох варіантів соціально-економічного розвитку: а) заснованих переважно на внутрішніх чи зовнішніх джерелах фінансування, орієнтованих на внутрішній чи зовнішній ринок; б) ґрунтованих на одночасному розвитку індивідуального й аграрного секторів чи пріоритетному піднесенні спершу одного з них.

З багатьох варіантів окреслювалися два головні:

1. Модель, заснована на ринковій рівновазі як головному критерії. Вона передбачала інтеграцію у світове господарство на основі залучення іноземного капіталу, експорту сільськогосподарської продукції та імпорту обладнання, а це повинно було переорієнтувати село на крупне індивідуальне товарне господарство, що, в свою чергу, вимагало з метою стимулювання товарності селянських господарств значного імпорту предметів споживання. Індустріалізація в такому разі розтягувалась на декілька десятиліть.

Загроза технологічного відставання, постійна військова небезпека, нестабільність світового ринку ставили під сумнів ефективність цього варіанта. До того ж у монопольно правлячій партії він не мав значної підтримки, тому ймовірність його використання була незначною.

2. Модель, заснована на критерії швидкого досягнення економічної самостійності, високого ступеня обороноздатності країни. Вона передбачала концентрацію основних зусиль на прискореній індустріалізації. Однак через те, що капіталів в країні було мало, на зовнішні інвестиції особливо розраховувати не доводилось, то ця модель ставала можливою лише за значного перекачування ресурсів із села в місто. Це підривало ринкову рівновагу і відкривало дорогу позаекономічним методам вирішення економічних проблем: форсованій колективізації та жорсткому адміністративному контролю за селом, використання методів стимулювання трудового ентузіазму народу, широкому застосуванню примусової праці.

Орієнтація керівництва країни на прискорення технічних, соціально-економічних, культурних змін, на перерозподіл ресурсів на користь промисловості призводила до порушення рівноваги на ринку, до постійних збоїв у процесі відтворення – до криз непу. Доки не були вичерпані резерви відбудовного періоду, ці кризи ліквідовували порівняно швидко зі збереженням значних елементів ринкових відносин. Коли ж цих резервів не стало, ринок на якийсь час практично згорнули. Військово-комуністична (командно-адміністративна) система, що збереглася в період непу, підкорила усе суспільство своєму тотальному контролю.

Перша п’ятирічка почалася з жовтня 1928 р., а підготовка плану завершилася тільки навесні 1929 р. У травні ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив п’ятирічний план для України, який був частиною всесоюзного п’ятирічного плану. Проте зразу ж плани було піддано волюнтаристському “коригуванню” з боку Сталіна. Його мета полягала в різкому форсуванні індустріалізації та колгоспного будівництва. Встановлювались завищені й нереальні плани розвитку економіки: 32% щороку для всієї промисловості й 46% для важкої індустрії. Ніяких об’єктивних підстав для цього не було. У 1931 – 1933 рр. темпи розвитку індустрії швидко знизилися з 23,7% в 1928 – 1929 рр. до 5% у 1933 р.

Сталіну вдалося створити специфічну адміністративну систему. Традиційна адміністративна системи, формально звеличуючи керівника, фактично підпорядковує його собі. Її нединамічність веде до застою. Сталін орієнтувався на високі темпи розвитку господарства, для цього йому була потрібна мобільна адміністративна система, яка тримала б апарат під постійним тиском не тільки зверху, а й знизу. Викривленою формою такого “контролю” стали в 30-ті роки постійні заклики до мас виявляти “дворушників”, “троцькістів” у середовищі керівників. Парадокс полягав у тому, що Сталін неодноразово закликав до більшості демократизації внутріпартійного життя, відмови від практики кооптації, призначенства при формуванні керівних органів партії. Реально під гаслом демократизації внутріпартійного життя йому легше було замінити керівників на місцях новими, більш слухняними, які, оволодівши ситуацією, забезпечили б новий ривок. Ця модель не була достатньо ефективною і неодноразово призводила до паралічу суспільства.

Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 20 – 30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі “вождя” і “вчителя”) – головний антидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну непідзвітність народу.

Радянському тоталітарному режиму було властиве широке використання єдиної ідеології (ідоекратичність), намагання пояснити кожен аспект соціального життя. Соціальні цілі, зразки поведінки, ворогів він характеризував спрощено, іноді в перекрученій формі. Більшовицька ідеологія у своєму прагненні легітимізувати тоталітарний режим претендувала на повне уособлення істини, фальсифікуючи минуле, насаджуючи цінності, підпорядковані інтересам держави-партії. Існуючий суспільний устрій проголошувався вищою формою демократії, а політичний – благом народу. Тоталітарна ідеологія стала об’єктом фанатичної віри, неприступним для критики. Ідеологічна монополія була тісно пов’язана з монополією на інформацію. Головною функцією ідеологічної складової тоталітарного режиму було придушення інакомислення. Єдиним джерелом істини вважалася Комуністична партія. Однодумність культивувалась через позбавлення громадян об’єктивної інформації, яка живила б їх власні погляди.

Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР.

Тоталітаризм як систему створювали такі його складові:

Економічна складова. Виявлялася в тому, що особа перебувала у повній залежності від єдиного роботодавця – держави, а практично – від партійно-державно-господарської номенклатури. У її власності були земля, надра, води, ліси, основні засоби виробництва – усі засоби людського існування.

Правова складова. Означала верховенство прав держави над правами власності та свободи людини. Усі правоохоронні органи в “інтересах держави” застосовували будь-які методи, у тому числі й злочинні, порушували права людини, позбавляли її життя.

Організаційна складова. Випливала із всеосяжного і жорстокого централізму влади. Керівним для всіх владних органів був принцип демократичного централізму, який поєднував у собі декораційним демократизм із жорсткою централізацією влади, підкоренням меншості інтересам більшості, нижчих органів – вищим, напіввійськовою дисципліною. В установах, на підприємствах діяв принцип єдиноначальства з широкими дискреційними (франц. discretionnaire – залежний від власного розсуду) повноваженнями керівників. Уся організаційно-управлінська діяльність була конфіденційною, а її документація зберігалась під грифом “таємно”. За її розголошення передбачалася кримінальна та адміністративна відповідальність.

Порядок підлеглості та конфіденційності захищали НКВС, прокуратура, суд, органи партійного контролю. Ефективність усієї цієї системи посилювала діяльність політорганів, партійних, профспілкових, піонерських та інших організацій, преса, радіо, кінематограф.

Соціально-психологічна складова. Забезпечувала домінування пропартійної громадської думки. Економічні, організаційні, ідеологічні, правові аспекти тотального контролю за діяльністю і поведінкою людей через чисельні соціально-психологічні механізми (громадську думку, міжособистісне спілкування, психологічний вплив, навіювання, наслідування, конформізм та страх) формували легіони ідейних і платних донощиків, пристосуванців, які пильно стежили за поведінкою та діяльністю найближчого оточення. Доноси були поширеним явищем через запровадження кримінально-правової відповідальності за недонесення про підготовку чи скоєння злочинів. Донощиків вважали героями (Павлик Морозов).

Оперативна складова. Містила в собі таємне та явне, державне стеження за всіма, особливо тими людьми, які вибивались з колони “будівників комунізму”.

Репресивна складова. Інтегрувала та вінчала тотальний контроль. Вона була останньою, але не єдиною “інстанцією”, що утримувала народ і кожну окрему людину в страху перед порушенням партійно-державних приписів. Адже збереження і зміцнення тотального режиму передбачало насилля, застосування терору як засобу внутрішньої політики.

Радянський тоталітарний режим характеризувався також тенденцією до мілітаризації суспільства, нагнітанням психозу щодо пошуку ворогів, вірогідного нападу капіталістичного оточення, що, в свою чергу, породжувало агресивну зовнішню політику.

Тоталітаризм передбачає домінування державного над особистим, поглинання державою індивіда. Від громадян вимагалась не просто лояльність, а активна відданість, ентузіазм щодо режиму.

Встановлення і панування тоталітарного режиму в Україні у 20 – 30-ті роки було великою трагедією українського народу, спричинило величезні людські жертви, деформацію природного плину історії.

 

2 Основні етапи сталінських репресій в Україні,                        їх зміст та наслідки

 

У 1928 р. чекісти вигадали в своїх кабінетах “шкідницьку” організацію з господарників та інженерів, які працювали в кам’яновугільній і металургійній промисловості України. Ці фахівці найбільше протестували проти надвисоких темпів виробництва, які раз у раз призводили до тяжких аварій. Над “шахтинцями” – в основному фахівцями з Донбасу – провели показовий судовий процес, звинувативши їх у шкідництві.

Після “шахтинської справи” розпочалося організоване цькування фахівців з дореволюційними дипломами (“спецежерство”). У суспільстві свідомо створювалася атмосфера психозу, пов’язана з викриттям “шкідництва”. В Україні масові репресії проти господарників і фахівців відбувалися під безпосереднім керівництвом голови ДПУ УСРР В.Балицького.

Багаторічне переслідування фахівців непролетарського походження врешті-решт призвело до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку інтелігенції. Їхнє місце в промисловості зайняли робітники-висуванці або фахівці, спішно підготовлені на курсах, у технікумах, в інститутах. 

Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша – 1929-1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ); друга – 1932-1934 рр. (штучний голод, постишевський терор, “кіровська хвиля”) і третя – 1936-1938 рр (так званий Великий Терор).

Рр.

Першою жертвою масового терору стало селянство. Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як класу” (за офіційними статистикою, в Україна до куркульства в 1927 р. було зараховано 4%, а в 1929 р. – 1,4% сільського населення). Куркулями оголосили найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту і не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували не лише заможних селян, а й середняків і навіть деяких бідняків, яких називали “підкуркульниками”. Починаючи з зими 1929/30 рр. сотні тисяч селянських сімей були вивезені в Сибір і на північ, де багато “спецпереселенців”, особливо дітей, загинули від голоду, холоду і хвороб.

Невідступно переслідували Українську Автокефальну Православну Церкву, відроджену 1921 року. “… Вона проголосила себе “автокефальною”, незалежною від московського церковного руху, - писав про УАПЦ В.Липківський, - а незалежність церковна криє в собі і думку про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а радвлада проти всякої національної свідомості, особливо української”. Тому перед тим, як знищити УАПЦ (ув’язнення всіх єпископів, тисяч священників і мирян, закриття всіх парафій), більшовицька влада вдалася до узвичаєного методу – вирішила скомпроментувати УАПЦ, пов’язавши її діяльність з вигаданою антирадянською організацією “Спілка визволення України”. Процес над нею, інспірований ЦК КП(б)У і ДПУ УРСР і диригований з Кремля і Луб’янки, став генеральною репетицією масових репресій над українством. В січні 1930 р. після судового процесу над “членами СВУ” ДПУ інспірувало скликання “надзвичайного церковного собору”, на якому УАПЦ “саморозпускалася”. Остаточно її було знищено у 30-х роках. Церква на той час уже налічувала тисячі священників і десятки єпископів. Лише 1936 р. було розстріляно або кинуто до концтаборів 34 єпископи та близько 2 тис. священників колишньої УАПЦ.

По всій Україні відбувалася ліквідація культових споруд, що їх або підривали вибухівкою (Золотоверхий Михайлівський собор), або перетворювали в господарські приміщення, у кращому разі в “музеї атеїзму”, як, наприклад, сталося з Печерською лаврою у Києві.

Намагаючись позбавити український народ його батьківської віри і власної церкви, більшовицький тоталітарний режим прагнув знищити в ньому почуття національної свідомості й гуманізму, замінивши сліпою вірою у міфічне “світле майбутнє”.

На новому витку репресій першою жертвою з-поміж українських літераторів став талановитий поет Аркадій Казка, заарештований в Одесі в справі СВУ 10 вересня 1929 р. Не винісши шаленого тиску слідчого (схиляння до самообмови і видачі спільників), він 23 жовтня наклав на себе руки.

Органи ДПУ вдарили по українській інтелігенції, особливо по тих її представниках, які в минулому були учасниками Української революції. У червні 1929 р. ДПУ розстріляло у Харкові колишнього генерал-хоружного армії УНР Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, звинувативши їх у організації націоналістичного підпілля. У липні того ж року почалися арешти провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації – Спілки визволення України.

У березні-квітні 1930 р. в Харкові відбувався судовий процес над 45 “членами СВУ”. На лаві підсудних опинилися академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог Володимир Дурдуківський, філолог Григорій Голоскевич, письменники Людмила Старицька-Черняхівська, Андрій Ніковський та ін. Дехто з них у минулому займав керівні посади в українських урядах і небільшовицьких партіях (С.Єфремов – товариш (заступник) голови Центральної Ради, В.Черняхівський – голова уряду УНР, А.Ніковський – міністр закордонних справ УНР). Справу СВУ від початку до кінця сфабрикували каральні органи. Підсудні були українськими патріотами і брали активну участь у національно-культурному відродженні, але не творили жодних підпільних організацій. Метою процесу було обґрунтувати переслідування української інтелігенції і скомпрометувати політику українізації. Звинувачених засудили до різних строків ув’язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах.

Після процесу над СВУ у березні – квітні 1929р. все українство взагалі, звинувачене в “запроданстві”, було приречене. Віднині вже не обмежувалися цькуванням у пресі, проробками на зборах, звільненням з роботи, публічним шельмуванням, з приневоленням до каяття, - на кін історії владно вийшли каральні акції з арештами, ув'язненнями, а для багатьох жертв – зі смертними вироками. 

У 1931 р. була сфабрикована справа “Українського національного центру” (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М.Грушевського та м. Яворського. Усіх 50 “членів УНЦ” у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув’язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21-го розстріляли, іншим подовжили строки ув’язнення.

Рр.

Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Його причини остаточно не з’ясовані. Одні вважають, що голод був спланований Сталіним та його спільниками заздалегідь, щоб винищити українське селянство, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Інші доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне – голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно.

Щоб зламати опір суцільній колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (від 30 січня 1929 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня – листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн пудів зерна, за відповідний період 1931 р. – 380 млн, з червня по жовтень 1932 р. – 132 млн пудів. 30 жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов’язань України на 70 млн пудів і визначив план у 282 млн пудів, зокрема для селянського сектора – 261 млн пудів. Таким чином, з селян вимагалося “витиснути” стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на “чорну дошку”; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси – сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях та в ешелонах.

7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалив власноручно написану Й.Сталіном постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”. Відповідно до цього законодавчого акта розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за “пом’якшуючих обставин” – позбавленням волі на строк не менше як 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодній сім’ї, колгоспник діставав строк у концтаборі. У народі цей драконівський акт охрестили “законом про п’ять колосків”.

З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково заготовила в Україні всього 104,6 млн пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 206,7 млн пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Апогею голод досяг узимку і навесні 1933 р. Люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, котів, собак, щурів, потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву і вмирали від тяжких шлункових захворювань. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях. Вимирали цілі села, а пошуки і вилучення продовольства тривали. Голод охопив цілу радянську Україну, а також Північний Кавказ, Крим, Курщину, нижнє Поволжя, Казахстан.

До організації голоду доклали руку Л.М. Каганович, який прибув в Україну слідом за Молотовим, генеральний секретар ЦК КП(б)У С.В.Косіор, голова Раднаркому УСРР В.Я. Чубар. У січні 1933 р. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П.П. Постишева, який став другим секретарем ЦК КП(б)У, а фактично – диктатором України. За його вказівкою в селах були проведені обшуки і вилучене останнє зерно.

У страшні роки голодомору (1932 – 1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн душ. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства – колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.

Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві та змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально технічного зміцнення колгоспників.

Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на “шкідників” – передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-агараників у тому, що вони спеціально “прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.” У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула (“за списком”) справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено у харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.

Так наприкінці 20-х – на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці намітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізація потребувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був класовий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільшилась кількість “молодих інженерів”.

Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верств населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій. Їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політику, не розмірковуючи щодо її доцільності.