Писемність; література; бібліотеки; школи; просвіта; наукові знання та музика у Давній Русі.

Культура Київської Русі. Русь відзначалася високим рівнем культурного розвитку. Феномен її незвичайного зльоту нерідко пояснюють тісними контактами Русі з Ві­зантією—спадкоємницею традицій античної цивілізації, а також з іншими передовими країнами Європи. Безперечно, цей вплив позитивно позна­чався на розвиткові Русі.

На етапі завершення формування Київської Русі її культура збагатилася новими здобутками. Найважливішим серед них була писемність. Археологічні джерела дозво­ляють відносити час оволодіння східними слов'янами неупорядкованим письмом до IX ст. У цьому переконує «Со­фійська азбука», виявлена С, О. Висоцьким на стіні Со­фійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецьких і чотирьох слов'янських—б, ж, ш, щ. Запро­вадження на Русі християнства сприяло поширенню кири­лиці - досконалої слов'янської писемності. Східні слов'я­ни знали й глаголичний алфавіт, однак значного розпов­сюдження він не набув. З часів Володимира Святославича у Києві, Новгороді та з інших великих містах відкривалися школи грамоти, в яких вчилися діти бояр, старших дружинників, духовенства. Крім дер­жавних шкіл, на Русі практикувалося й приватне навчан­ня. Так, Феодосій Печерський дістав освіту в невеличкому Курську, де навчався в «єдиного учителя» та, за словами Нестора, швидко осягнув усі «граматикия». Для продовження і поглиблення освіти при храмах і монастирях, а також у князівських дворах засновувалися бібліотеки. Ярослав Мудрий створив бібліотеку Софії Ки­ївської, його син Святослав наповнив книгами комори сво­го палацу, князь Нікола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю й подарував їх Печорському монастире­ві. Літописи називають волинського князя Володимира Ва­сильовича книжником. Велику книгарню мав один із учнів Феодосія Печорського Григорій. При церковних і монастирських бібліотеках існували спеціальні майстерні, де переписувалися або перекладали­ся з іноземних мов книги — здебільшого церковні, але й фі­лософські та юридичні трактати, твори, які містили відо­мості зі світової історії, географії, астрономії. На базі монастирських бібліотек розвинулися вітчизня­ні літописання, література. В Софії Київській був укладе­ний перший давньоруський літописний звід 1037—1039 рр., написане й проголошене митрополитом Іларіоном славно­звісне «Слово о законе и благодати», створений «Изборник» 1073 р.—фактично перша давньоруська енциклопедія. В Печорському монастирі наприкінці XI—на початку XII ст. працював один із провідних літописців того часу Нестор — автор «Повести временных лет». Славу видатно­го публіциста мав у XII ст. Володимир Мономах, перу яко­го належить широко відоме «Поучение» дітям. Вершиною давньоруської літератури стало «Слово о полку Ігоревім», у якому з особливою силою прозвучала ідея єдності Русі.

Як свідчать археологічні матеріали, зокрема графіті на стінах храмів, ливарних формочках, посуді, берестяні гра­моти, писемна культура не була привілеєм виключно духо­венства та вищих феодальних кіл Київської Русі. Вона по­ширювалася і серед трудящих мас. Складовою частиною давньоруської культури була усна народна творчість — епічні пісні, перекази, билини. В них відображалися важливі історичні події та явища, прослав­лялися захисники вітчизни від іноземних загарбників. На Русі розвивалася й музична культура, котра сягала своїм корінням в глибоку язичницьку старовину. Музика, пісні, танці, театралізовані вистави супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. Після прийняття християнства набирає поширення хоровий спів. Розквіт му­зично-театрального мистецтва засвідчують знахідки гудків, гусел, а також фрески Софії Київської із зображеннями оркестру з семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі.