Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

який був безпосередньо підпорядкований союзному Міністерству внутрішніх справ, що не давало змоги «прибрати його до рук» на республіканському рівні.

За таких умов новий міністр внутрішніх справ СРСР В. В. Фе-дорчук, недавній можновладець з України, де він очолював Комітет державної безпеки та мав тісні стосунки з партійним керівництвом, несподівано на початку 1984 р. висловився за ліквідацію Київського Філіалу ВИДІ. Як стало відомо, єдиним ар­гументом на обґрунтування цього раптового рішення був висно­вок, що «відомча наука повинна бути тільки в Москві». Керівни­кам відповідних підрозділів МВС СРСР та ВИДІ важко було за­перечувати категоричному висновку міністра. Єдине, що вдалося заподіяти, — це продовжити існування Філіалу із значно скороче­ним штатом протягом року, але в 1985 р. його було ліквідовано, а на його базі створено науково-дослідну лабораторію з підпорядку­ванням її Київській вищій школі МВС СРСР. Зазначені вище функціонери ЦК Компартії України не приховували свого задово­лення від подібного вирішення долі провідної і фактично єдиної в республіці наукової кримінологічної установи.

Читачі Курсу, очевидно, помітили, що значний обсяг поданого матеріалу присвячено діяльності КНДЛ — Київського Філіалу ВИДІ. Це пояснюється тим, що, по-перше, тематика, кількість досліджень та отриманих результатів цієї установи значно переви­щували показники інших закладів в Україні. По-друге, органі­зація, науково-методичне та інформаційно-емпіричне забезпечен­ня її досліджень відповідали сучасним вимогам, обумовлювали надійну репрезентативність висновків і вигідно відрізнялися від поширеної на той час практики проведення досліджень лише на підставі аналізу друкованих джерел. По-третє, дослідження КНДІ-Філіалу мали, як правило, прикладну спрямованість, їхні результати пропонувалися до реалізації лише після надійного дослідного випробування, що забезпечувало їхнє своєчасне та більш повне впровадження. По-четверте, і це головне, у Філіалі за­вдяки багаторічним зусиллям був системно підібраний, підготов­лений та збагачений власним науковим досвідом колектив фахівців, кваліфікація більшості яких відповідала вимогам сучас­ної кримінологічної установи. Розпорошення цього колективу є

69

Глава 2

чи не найбільшою шкодою, що спричинена інтересам розвитку кримінологічної науки в Україні. Нарешті останнє. Ліквідація роз­винутої прогресуючої наукової установи засвідчила, що і через 50 років після горезвісних 30-х років ставлення до криміно­логічної науки в умовах тоталітарного режиму та панування партійного й адміністративного чиновництва повністю підкорене суб'єктивним примхам останнього, можливостям використання влади в своїх цілях з нехтуванням державними інтересами та без будь-якої відповідальності за свої дії. Гіркий досвід фактичного знищення Київського Філіалу ВИДІ не втратив свого значення і нині, коли за багатьма деклараціями про необхідність криміно­логічних досліджень і розвитку кримінології загалом насправді час­то спостерігається байдужість до неї і недооцінка ЇЇ можливостей в удосконаленні суспільної організації і правопорядку.

Але повернемося до розвитку криміно­логічної науки в Україні у 70-80-х роках. У цей період в Інституті держави і права АН УРСР ряд кримінологічних аспектів були досліджені і опубліковані в моногра­фіях І. П. Лановенка «Боротьба зі злочина­ми проти трудових прав і безпеки вироб­ництва» (1977) та під його керівництвом, а також О. Я. Свєтлова «Боротьба з посадо­вими зловживаннями» (1970), у колектив­ному посібнику «Розслідування та попере­дження злочинів» (1970), монографіях Ф. А. Лопушанського або під його редак­цією «Слідча профілактика злочинів: досвід, проблеми, вирішення» (1980), «Кримінологічні проблеми профілактики правопорушень серед молоді» (1986), «Предупреж-дение семейно-бьітовьіх правонарушений» (1989). З'явилися монографії молодих вчених А. Й. Міллера «Протиправна по­ведінка неповнолітніх: генезис і рання профілактика» (1985), О. М. Костенка «Принцип відображення у кримінології» (1987), «Криминальньїй произвол (социопсихология воли й сознания преступника)» (1990), Ю. М. Крупки (у співавторстві) «Поперед­ження сімейно-побутових злочинів» (1989), колективна праця за

70