Загальна характеристика роботи

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

КРАВЕЦЬ ВІТАЛІЙ МИХАЙЛОВИЧ

УДК 340.115+340.12+340.15

ТИПИ ПРАВОРОЗУМІННЯ ЯК МЕТОДОЛОГІЇ ОСНОВНИХ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИХ ДИСКУРСІВ

Спеціальність 12.00.12 – філософія права

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії права та юридичної логіки Національної академії внутрішніх справ України, МВС України

Науковий керівник	Кандидат філософських наук, доцент Чміль Борис Федорович, Національна академія внутрішніх справ України, начальник кафедри філософії права та юридичної логіки

Офіційні опоненти:	Доктор юридичних наук, професор Мурашин Олександр Геннадійович, Національна академія внутрішніх справ України, професор кафедри теорії держави та права

	доктор філософських наук, професор Ярошовець Володимир Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії філософії

Провідна установа	Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, МОіН України, м. Харків

Захист відбудеться “ 16 ” січня 2004 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.007.01 Національної академії внутрішніх справ України, МВС України за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України, МВС України за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1.

Автореферат розісланий “ 15 ” грудня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Трансформація українського суспільства в напрямі цивілізованих форм організації неможлива без утвердження його на засадах права, інтерес до якого ніколи не послаблювався ні у теоретиків права, що розглядають його в ширшому соціальному контексті, намагаючись вийти за межі суто емпіричного чи прагматичного бачення права, ні у філософів, які у вирішенні цієї проблеми вбачають важливу умову цілісного розуміння суспільних процесів і впливу на них.

Сучасний період розвитку філософії права відзначається не лише переосмисленням існуючих правових вчень, а й створенням низки нових концепцій. Бурхливі соціальні перетворення і демократичні процеси в усіх сферах суспільного життя незалежної Української держави сприяють інтеграції різних типів праворозуміння, породжують як оновлення методологічних підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування права, так і докорінний перегляд правових цінностей.

Аналізуючи типи праворозуміння слід зазначити, що у філософсько-правовій літературі основний акцент робиться на їх дослідженні як протилежних наукових парадигм, а їх теоретико-методологічній значущості недостатньо приділяється уваги для вирішення найважливіших з-поміж інших соціальних питань – проблем права, що набирають статусу “вічних” та “незмінних” і перебувають в центрі обговорення громадськості та наукової спільноти.

Актуальність даної теми зумовлена і тим, що у правовій науці на сьогодні не вироблено єдиної позиції стосовно розуміння самого поняття права. Безперечно, право є одним з найважкодоступніших об’єктів пізнання і здебільшого визначається як продукт та інструмент держави, засіб здійснення політичних цілей, а не як складний світ, багатогранна реальність з власними закономірностями, своїм улаштуванням і логікою розвитку, що відрізняє його від інших сфер людського буття.

В численних публікаціях з проблем праворозуміння актуалізуються питання про методологічні та загальнотеоретичні засади аналізу цих проблем. Позитивістська методологічна доктрина праворозуміння, що тривалий час широко визнавалась, поступилася місцем іншим вченням, серед яких істотно виокремлюється правова антропологія як пріоритетний напрям сучасного соціогуманітарного знання. Дослідження цієї проблеми може дати досить плідні результати для визначення системи методології праворозуміння.

Узагальненням теоретичних надбань у розробці основних напрямів філософсько-правової думки слід вважати праці відомих українських вчених: К. Жоля, Р. Калюжного, М. Кельмана, М. Козюбри, А. Колодія, В. Копєйчикова, М. Костицького, О. Манохи, М. Панова, П. Рабіновича, В. Селіванова, В. Скиби, О. Тихомирова, Л. Шкляра та ін.; дослідників зарубіжжя: М. Александрова, С. Алексєєва, Л. Воєводіна, В. Кудрявцева, О. Лейста, Р. Лівшица, Г. Мальцева, В. Нерсесянца, Ю. Тихонравова, Л. Явича та ін.

Щодо з’ясування взаємозв’язку сутності і явища, змісту і форми в праві плідними є роботи А. Васильєва, О. Гьоффе, С. Зівcа, Д. Керімова, В. Свінціцького, Ю. Симона, А. Ушакова, Р. Халфінової; співвідношення права і суспільної свідомості – В. Желтової, В. Казміренка, Б. Кістяківського, В. Лукашової, В. Медведєва, Є. Недбайла, Г. Остроумова, В. Татенка; зв’язку права і особистості – І. Власенка, Я. Кондратьєва, В. Кучинського, В. Синьова, Е. Соловйова, С. Яковенка; взаємообумовленості права, свободи і справедливості – О. Бандури, І. Бичка, О. Єкімова, Т. Знаменської, М. Ібрагімова, Л. Кравченка та ін.

Теоретичним підґрунтям дисертаційного дослідження є творчі доробки провідних вітчизняних науковців: О. Бандурки, В. Бачиніна, І. Бойко, В. Вовк, О. Гарника, О. Гвоздіка, С. Гусарєва, О. Данільяна, В. Забігайла, А. Зайця, Л. Казміренко, А. Козловського, І. Кондратьєва, В. Ларіонової, С. Максимова, В. Мельничука, О. Мурашина, В. Погорілка, Ю. Римаренка, С. Сливки, В. Сущенка, В. Тація, Б. Чміля, В. Шаповала, В. Шкоди, Г. Юхновця, В. Ярошовця та ряду інших.

Останнім часом в Україні написано чимало монографій, захищено десятки дисертацій із проблем права, проте це не знижує актуальності теми дослідження, навпаки, комплексний науковий аналіз основних типів парадигмального правового мислення (позитивістського і природно-правового) дозволяє всебічно дослідити у праві його предметну форму і духовно-ідеальну сутність. Відтак запропоноване дослідження органічно доповнює зазначені роботи, а їх наявність не зменшує актуальності дисертації.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає вимогам ст. 7 Закону України “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” від 11 липня 2001 р. Вона визначена відповідно до програми розвитку відомчої освіти та вузівської науки на період 2001-2005 рр. (Рішення Колегії МВС України від 18 грудня 2000 р. № 9 КМ/1), відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри філософії права та юридичної логіки Національної академії внутрішніх справ України за темою “Методологія та інструментарій філософії права”.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає у комплексному загальнотеоретичному дослідженні поняття права, його сутності, змісту і форм існування в контексті співвідношення основних типів праворозуміння. Для досягнення означеної мети в роботі окреслені такі завдання:

провести порівняльний аналіз наявних підходів до праворозуміння з метою визначення основи їх диференціації;

дослідити характер співвідношення природного і позитивного права як основних структурних елементів правової реальності;

проаналізувати переваги і недоліки позитивістської методологічної доктрини праворозуміння у визначенні змісту і сутності права;

визначити зміст і значення понять “право” і “закон”, “право” та “сила” в основних концепціях правового позитивізму;

з’ясувати методологічну доцільність філософсько-антропологічного обґрунтування ідеї права як особливого нормативного порядку та способу людського буття.

Об’єктом дослідження є праворозуміння як науковий, інтелектуально-творчий процес та його об’єктивація в різних філософсько-правових дискурсах, спрямованих на цілісне пізнання права.

Предметом дослідження є основні типи праворозуміння, їх теоретико-методологічне та теоретико-прикладне значення на сучасному етапі розвитку правової науки.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові принципи об’єктивності, історизму, дослідницької повноти. Враховуючи специфіку теми, мету і завдання дисертації автор застосував такі методи:

єдності історичного та логічного – при розкритті змін, яких зазнали ті чи інші теорії, концепції праворозуміння;

діалектичний – при аналізі співвідношення природного і позитивного права, взаємозв’язку понять “право” і “закон”, “право” та “сила”;

спеціально-юридичний – при встановленні зовнішніх ознак правових явищ, їх відмінності між собою та відпрацюванні їх визначень.

При виділенні основних тенденцій розвитку сучасного праворозуміння використовувалась операція узагальнення.

Для дослідження критеріїв поділу типів праворозуміння у роботі використано системно-структурний метод, а для визначення їх особливостей, переваг і недоліків – порівняльно-правовий.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у вітчизняному правознавстві комплексним дослідженням основних типів праворозуміння як методологій філософсько-правових дискурсів у визначенні поняття права, його сутності, змісту і форм існування.

В результаті проведеної дослідницької роботи сформульовані та обґрунтовані наступні положення, що виносяться на захист:

доведено, що праворозуміння характеризується певною внутрішньою структурою, яка виражає об’єктивну логіку його формування. Внаслідок цього конкретизовано поняття та зміст сучасного праворозуміння, визначено його суб’єкт та об’єкт;

окреслено світоглядно-методологічні джерела становлення та розвитку концептуальних підходів до праворозуміння – нормативного, морального (природно-правового), соціологічного, аксіологічного, антропологічного. На цій основі розвинуто ідею багатоаспектного підходу до вивчення права, сутність якого полягає у всебічному дослідженні права за допомогою сукупності методів та дефініцій з використанням вищезазначених вчень відповідно до принципу доповнювальності (додатковості);

запропоновано дворівневу диференціацію та інтеграцію основних типів праворозуміння, що характеризують процес розвитку права як цілісної системи. Диференціація формує елементи змісту праворозуміння на основі розмежування права і закону, а також в залежності від трактування нормативного, духовно-морального, соціального та антропологічно-комунікативного аспектів прояву права. Інтеграція надає цьому змістові якісної своєрідності й утримує елементи праворозуміння в єдиному цілому;

при визначенні системоутворюючих чинників позитивістської доктрини праворозуміння обґрунтовано, з одного боку, “емпіричність”, “дескриптивність” та “аналітичність” цієї методології в аспекті дослідження змісту права, а з іншого – зазначені риси правового позитивізму зумовлюють як його недоліки, так і переваги;

при співвідношенні понять “право” і “закон”, “право” і “сила” окреслено підхід щодо їх аналізу як категорій, що відображають моменти, рівні розвитку пізнання двох різних, але взаємопов’язаних сторін правової реальності. Категорія права виражає як визначальне в праворозумінні те, що зумовлене глибинними, необхідними внутрішніми зв’язками й тенденціями – визнання права духовною сутністю, першоджерелом правового змісту, моральним критерієм і моральною оцінкою правових норм. Разом з тим категорія закону (правового) є зовнішнім розкриттям сутності права, формою його волевиявлення, нормативної конкретизації та захисту;

доведено доцільність обґрунтування ідеї права з позицій правової антропології як зразка сучасного природно-правового способу мислення, що долає методологічну обмеженість правового позитивізму та соціологічної концепції праворозуміння, шляхом визначення зв’язку права і природи людини;

залежно від розуміння суб’єктивного права визначено три аспекти розгляду проблеми прав людини як: природних прав, виведених з природи самої людини як біологічного і соціального феномена; юридичних прав, зміст і сутність яких визначає держава у позитивному законодавстві; реальних прав, що відбивають фактичну правомочність людини у суспільстві та державі.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані та викладені в дисертаційному дослідженні теоретичні положення, пропозиції, рекомендації та висновки можуть використовуватись у навчальному процесі при викладанні таких навчальних дисциплін як “Філософія права”, “Історія політичних і правових вчень”, “Теорія держави і права”, “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, а також можуть застосовуватись при підготовці окремих розділів підручників, навчальних посібників відповідних правових дисциплін, навчально-методичних матеріалів.

Оціночна характеристика типів праворозуміння, що аналізуються в дисертації, дає можливість визначити певну систему світоглядно-методологічних ідей і принципів, втілених у цих способах обґрунтування права, конкретизувати теоретичне бачення методології праворозуміння, а також сприяє більш точному визначенню парадигм, принципів, моделей та змісту наукового осмислення права як цілісності.

Крім того, викладені в роботі висновки можуть мати практичне застосування у просвітницькій діяльності, а саме: для правового виховання населення та підвищення рівня його правової культури.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертаційного дослідження були апробовані на:

республіканській міжвузівській науково-практичній конференції “Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності” (Донецьк, 27 квітня 2001 р.);

всеукраїнській науково-теоретичній конференції присвяченій 10-річчю незалежності України “Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної, правової держави Україна” (Львів, 4-5 травня 2001 р.);

міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (Хмельницький, 2002 р.).

Основні положення і висновки дисертації обговорювались на засіданнях кафедри філософії права та юридичної логіки Національної академії внутрішніх справ України і міжкафедральному семінарі кафедр філософії права та юридичної логіки, теорії держави та права, конституційного права, прав людини, юридичної психології НАВСУ, кафедри педагогіки та кадрової роботи Навчально-наукового інституту управління при НАВСУ.

Публікації. Зміст та результати дисертаційного дослідження відображено у чотирьох наукових публікаціях автора, зокрема в трьох наукових статтях у фахових виданнях ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Відповідно до мети, завдань, об’єкта та предмета дослідження дисертація складається з вступу, трьох розділів, що містять шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатку. Зміст роботи викладено на 158 сторінках друкованого тексту, який доповнюють 210 назв використаної літератури на 16 сторінках та додаток на 5 сторінках. Повний обсяг дисертації становить 179 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, стан її наукової розробки, зв’язок з науковими програмами, темами, планами, визначено мету і завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження; висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження, наведено дані щодо їх апробації.

Розділ перший “Концептуальні основи сучасного праворозуміння” містить два підрозділи, в яких аналізуються основні філософсько-правові вчення і методологічні підходи до праворозуміння, досліджується співвідношення природного і позитивного права як вагомих структурних елементів правової реальності.

У підрозділі 1.1. “Теоретико-методологічні передумови і основні підходи до визначення права” проаналізувавши філософсько-правові погляди провідних вітчизняних та зарубіжних вчених, дослідивши історичний шлях їх розвитку, автор доходить висновку, що у правовій науці на сьогодні не вироблено єдиної позиції стосовно поняття права, його істинного змісту і сутності.

Свідченням тому є плюралізм теорій, концепцій, вчень у сучасному правознавстві, що характеризується різноманітністю підходів до визначення права, серед яких істотно виділяються: нормативний, природно-правовий (моральний), соціологічний, аксіологічний, антропологічний. Встановлено, що кожен зазначений підхід абсолютизує певний аспект прояву права, зокрема, техніко-юридичний, духовно-моральний, соціальний, ціннісний, антропологічно-комунікативний. При цьому право як складне соціальне явище органічно пов’язане з іншими соціальними феноменами, що зумовлює необхідність застосування при його дослідженні багатоаспектного підходу, сутність якого полягає у всебічному дослідженні права за допомогою сукупності методів та дефініцій. Такий аналіз, як з точки зору цілей та напрямів досліджень, так з погляду методів, що мають бути застосовані, розширює уявлення суб’єкта про право як об’єкт наукового пізнання, дозволяє формулювати багаторівневі дефініції понять, які відображають і фіксують реально існуючі сторони, властивості та ознаки права.

Отже цілісна характеристика права утворюється всебічним аналізом багатоманітних його зв’язків з соціальною дійсністю з використанням вищезазначених вчень відповідно до принципу доповнювальності (додатковості).

Вважаючи доцільним оперування в контексті філософії права поняттям плюралізму методологій для осмислення відповідних процесів об’єктивної дійсності, підкреслюється, що такий підхід не означає об’єднання правового позитивізму і природно-правового мислення, а, навпаки, дає змогу теоретично чіткіше зафіксувати їх відмінності як конкуруючих, але взаємообумовлених способів обґрунтування права.

Природно-правовий спосіб мислення в усі часи був рушійною силою перетворень, його популярність завжди пов’язувалась із бажанням людей змінити своє життя на краще. Особливої значимості він набуває у перехідні періоди розвитку суспільства, коли змінюється встановлена часом система цінностей, обґрунтовується новий суспільний порядок. Тому під його лозунгами та з його ідеями проходили визвольні війни, революції, знищувалось рабство і руйнувався кріпосний лад, а сьогодні – здійснюється перехід до правової, демократичної держави та цивілізованого суспільства.

Зауваження щодо природно-правового мислення можуть полягати в тому, що воно містить елемент гіпотетичного, оскільки виходить не з наявного, а з належного за допомогою критичного осмислення дійсності. Однак, дисертант дотримується думки, що такі гіпотетичні проекти належного не є лише ілюзією, вони володіли і володіють стимулюючим впливом на свідомість і поведінку людини, яка під враженням нової дійсності своїми вчинками змінює соціальний світ.

Особлива увага в підрозділі приділяється визначенню критеріїв дворівневого поділу основних типів праворозуміння. Перший рівень пов’язаний з виділенням типів праворозуміння на основі абсолютизації нормативного, духовно-морального, соціального аспектів прояву права. До цього рівня належать такі концепції: нормативне, природно-правове (моральне) та соціологічне праворозуміння.

Другий рівень праворозуміння зумовлений розрізненням права та закону і охоплює перелічені вище концепції першого рівня. Беручи за основу класифікаційний підхід В. Нерсесянца та В. Четверніна, автор виділяє два принципово відмінні між собою типи праворозуміння: позитивістський і юснатуралістський.

При цьому відзначається синтетичність характеру їх утворення. Так, юснатуралістський тип праворозуміння крім правових теорій природної та соціологічної шкіл охоплює концепції історичної та психологічної шкіл права, а позитивістський – правові концепції нормативістської та аналітичної.

Аналіз світоглядно-методологічних джерел, змісту, переваг і недоліків зазначених типів праворозуміння, а також можливостей і меж вирішення ними головних питань філософії права, дає можливість зробити висновок, що ці теоретико-правові напрями – не що інше як дві методології філософії права, кожна з яких придатна для дослідження певного кола правових проблем.

У підрозділі 1.2. “Концепція природного права як моральний фундамент позитивного права” на основі визначення поняття і змісту праворозуміння, його суб’єкта і об’єкта розкривається методологічна сутність концепції природного права в аспекті його співвідношення з позитивним правом.

Беручи до уваги, на наш погляд, неповну у вітчизняній правовій літературі розробку поняття “праворозуміння” як філософсько-правової категорії, дається її визначення як важливої складової суспільного світогляду, що відбиває не лише ставлення суспільства та його інститутів до права, а, власне, правову ідеологію та рівень правосвідомості.

Поряд з цим, зазначається, що суб’єктом праворозуміння виступає як конкретна людина (зокрема юрист-практик, вчений) чи наукове співтовариство, так і суспільство загалом. Пізнавальна діяльність суб’єкта може поширюватися на різноманітні правові феномени (правові ідеї, правові ідеали, екзистенційні правові переживання, правопорядок, правовідносини тощо), які в сукупності становлять правову реальність – об’єкт праворозуміння.

Загальні теоретичні уявлення, знання, здобуті в ході пізнавальної діяльності суб’єкта, про право як належне, місце та його роль у суспільстві, конкретні і загальні правові дозволи, заборони, оцінка та ставлення до них як справедливих або несправедливих, а також різні підходи, аспекти, погляди щодо поняття права, його сутності, змісту та форм існування становлять зміст сучасного праворозуміння.

Історичні передумови, що передують формуванню праворозуміння як самостійного об’єкта дослідження доводять, що філософське осмислення всіх правових феноменів почалося з розмежування права на природне і позитивне. Саме розмежування права на природне і позитивне зорієнтовано на пошук основ права у суспільному житті.

Природне права за своєю сутністю не безмежне в регулюванні соціальних відносин навіть у межах тих загальних моральних принципів, що отримують розробку і конкретизацію в нормах позитивного права. Разом з тим позитивному праву, як і природному, притаманні спільне джерело – практичний розум і єдина мета – загальне благо.

Виходячи з того, що в процесі творення норм позитивного права державна влада може порушити вимоги природного права, в підрозділі розглядаються три види відповідальності за їх порушення: відповідальність влади перед своїм народом, народом іншої держави та перед людством загалом.

З огляду на генезис природного права та сучасний стан науково-теоретичних розробок у цьому напрямі, дисертант дійшов висновку, що природне право є першоджерелом правового змісту, моральним критерієм і моральною оцінкою всіх правових норм, в яких об’єктивуються природно-правові вимоги і принципи.

Розділ другий “Позитивістська методологічна доктрина праворозуміння: характеристика і значення” складають два підрозділи, в яких аналізуються особливості позитивістської аргументації праворозуміння, їх теоретичне та практичне значення для філософії права, а також характеризується проблема співвідношення права з іншими суміжними поняттями і феноменами.

У підрозділі 2.1. “Логіко-позитивістське тлумачення поняття, змісту і сутності права” на основі дослідження еволюції правового позитивізму, через порівняння його різновидів виявляються особливості та характерні зміни в позитивістському обґрунтуванні права.

Проведений аналіз позитивістської доктрини праворозуміння свідчить про внутрішню неоднорідність його теоретичного підґрунтя – юридичного позитивізму.

По-перше, диференціація позитивізму на державно-інституційний (етатичний), соціологічний і антропологічний (психологічний і біологічний) здійснюється залежно від особливої сфери дослідження кожної групи вчень (вивчення специфіки функціонування державних інститутів, соціальних витоків нормативно-правових актів держави або психологічних схем чи біологічних механізмів поведінки людини).

По-друге, зважаючи на визначальний елемент правового вивчення (нормативно-правові акти або юридичні рішення чи судові прецеденти) юридичний позитивізм розмежовується на “позитивізм законів” та “позитивізм рішень”. Оскільки обидві версії ґрунтуються на державотворчій практиці, підкреслюється їх етатичний характер.

По-третє, залежно від того, яким чином теорії, що відносяться до позитивізму законів, визначають закони як предмет правової науки, вони можуть належати або до “юриспруденції понять”, або до “юриспруденції інтересів”.

Зазначається, що юриспруденція понять працює з текстом закону, розглядаючи як фундаментальний правовий матеріал конструкції, які містяться в ньому, і дефініції, що не повинні суперечити одна одній. Представники юриспруденції інтересів прагнуть не до логічної інтерпретації понять законів, а до соціологічного з’ясування цілей, потреб і завдань законодавчої діяльності, історичної і соціальної динаміки інтересів, що зумовили появу того чи іншого закону.

Крім того, в підрозділі через співставлення відмінності та спадковості в теоретичних різновидах позитивізму: класичного юридичного позитивізму (Дж. Остін, К. Бергбом та ін.), нормативізму (Г. Кельзен), аналітичної юриспруденції чи неопозитивізму (Г. Харт, Г. Вільямс та ін.) виявляються особливості та характерні сутнісні ознаки позитивістського обґрунтування права. Встановлено, що притаманний йому формально-догматичний метод дослідження зводить дійсність права до формальної правильності процедури його формування, залишаючи поза увагою питання про надюридичні підстави права.

У роботі підкреслюється, що глобальні соціальні перетворення і потрясіння, які відбувалися в новітні часи, показали недосконалість такого описового формального підходу у вивченні права. Незважаючи на те, що прихильники неопозитивізму намагаються розширити сферу дослідження включенням до неї близьких праву питань моралі, соціальних цінностей, все ж таки зберігається логічне розмежування між моральністю та соціальною дійсністю права.

З огляду на це, дисертант вважає, що позитивістська методологічна доктрина праворозуміння є: а) “емпіричною” – такою, що обмежується в пізнанні права вивченням лише зовнішніх ознак, доступних для безпосереднього спостереження та сприйняття, і відносить пізнання сутності правових явищ і їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього споглядання) до предмета філософських спекуляцій та “ідеології”; б) “дескриптивною” – описує зміст права лише як наявність нормативних актів; в) “аналітичною” – проводить логічний і лінгвістичний аналіз юридичних понять, а ширше – текстів на основі сприйняття права як закону.

Водночас абсолютне заперечення наявності позитивних рис у зазначеній доктрині праворозуміння – неприпустиме, оскільки такі положення концепцій правового позитивізму, як прагнення до чіткості, визначеності права, відстоювання цінності й важливості правопорядку, мають позитивний характер і надзвичайно важливі для з’ясування сутності права як ефективного нормативного регулятора суспільних відносин.

Підрозділ 2.2. “Співвідношення права і закону, права і сили в концепціях правового позитивізму” містить аналіз основних підходів до проблеми співвідношення цих понять.

Досліджуючи так званий вузьконормативний підхід, в межах якого право характеризується з аспекту юридичної догми, автор зауважує, що обмеження сутнісних і змістовних характеристик права як складного соціального явища в основному ознаками і властивостями нормативно-правових актів держави призводить до ототожнення права і закону, до розуміння права, що має винятково примусовий зміст. Тоді як примус є не основоположною сутністю права, а лише засобом відновлення порушених прав і свобод.

Крім того, наголошується, що внаслідок абсолютизації догматичної сторони права залишаються поза увагою важливі явища так званого дозаконного і післязаконного характеру, процес правотворчості, в якому бере участь людський розум, і правореалізації, в якому задіяна людська воля.

Враховуючи сучасні тенденції до сутнісного розмежування права і закону, в підрозділі дисертації втілюється ідея визнання права духовною сутністю, першоджерелом правового змісту, моральним критерієм і моральною оцінкою всіх правових норм, а закону – офіційною формою нормативної конкретизації, відображення і захисту права.

Акцентується увага на тому, що власне правовий закон є формою виразу права, інакше він є недієвим, “паперовим” чи взагалі свавільним. Закон може бути інструментом реалізації права, а може суперечити йому, бути формою офіційно-владного визнання як правових, так і неправових вимог та заборон, знаряддям обмеження чи придушення свободи людини. Лише як форма виразу сутності права закон є правовим явищем.

З’ясовано, що процес втілення ідеї права в закон і навпаки процес становлення закону як зовнішньої форми її відображення залежить від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів (соціальних, економічних, політичних, духовних, культурних тощо). Невідповідність закону праву може бути наслідком антиправової позиції законодавця чи різного роду його помилок, низької правової і законотворчої культури тощо.

Таким чином, розмежування понять “право” і “закон” – це не теоретико-схоластична суперечка про поняття. Від її вирішення, від позиції законодавця залежатиме, чи відповідатимуть прийняті нормативні акти (закони) вічним ідеалам людства, загальнолюдським принципам існування: свободи, рівності та справедливості, чи будуть суперечити самій ідеї права. Неправовий закон не може відмінити саму ідею права, але в змозі породити (і породжує) беззаконня і панування насильства.

Аналіз різноманітних правових шкіл свідчить, що вчені, використовуючи різні способи і засоби, приходили також до різностороннього пізнання права й сили, деякі з них припустилися помилки, розглядаючи один з аспектів права як саме право. При визначенні ціннісної ролі права й сили з’ясовано ціннісний домінант визначеного співвідношення як мети й засобу.

Залежно від методу пізнання (метафізичного чи емпіричного) сила характеризується як фізичний або психічний вплив. На цій основі доведено, що така атрибутивна ознака сили як насильство (прямий фізичний вплив) повністю суперечить ідеї права, підриває її основи, оскільки право породжує не насильство, а лише примус – погрозу застосування сили і виконання покарання, в крайньому випадку, безпосереднє застосування фізичної сили, але у формі певних обмежень у волевиявленні, пересуванні, волі вибору місцеперебування тощо.

При цьому, дисертант розглядає право як ідейно діючу силу. При такому підході до співвідношення права і сили принциповість правового впливу на волю полягає в тому, що правове регулювання здійснюється переважно на рівні моральної свідомості, тобто внутрішньої переконаності в необхідності правомірної поведінки.

На основі опрацьованого матеріалу зроблено висновок, що вирішення питання про співвідношення права і закону, права і сили істотно залежатиме від того, який зміст закладатиметься в поняття “право”, які філософсько-правові принципи будуть лежати в основі розуміння його сутності.

Розгляд права як критерію якості закону і повноти об’єктивації прав і свобод людини, її інтересів і потреб, дає можливість визначити не силу мірою права, а саме право – мірою сили. Там, де панує право, сила не може бути неправовою, вона завжди відповідатиме вимогам права.

Розділ третій “Правова антропологія як методологічна основа побудови сучасної доктрини праворозуміння” складається з двох підрозділів, присвячених дослідженню антропологічних підстав інтерпретацій ідеї права та обґрунтуванню прав людини.

У підрозділі 3.1. “Філософсько-антропологічні підстави інтерпретації ідеї права” на прикладі аналізу поглядів представників екзистенціальної філософії права досліджується право як спосіб людського існування, осмислюються проблеми людської природи та людського буття.

Досвід наукових досліджень, проаналізованих автором, дозволяє стверджувати, що лише апеляція до природи та властивостей людської особистості з притаманними їй індивідуальними ідеями, ідеалами, цінностями, пристрастями, інстинктами дозволяє обґрунтувати ідею права, її сутність та першоджерела.

З одного боку, людина не може існувати без права (основне призначення якого – забезпечення надійного нормативного регулювання суспільних відносин), а з іншого – екзистенція (людське існування) не сприймає загальну схематизацію і регламентування, притаманні праву.

Зазначається, що розв’язання проблеми суміжності “права” і “екзистенції” полягає в тому, що в людській природі закладене прагнення до співжиття, а відтак право як особливий нормативний порядок підтримує мирне і влаштоване людське співіснування.

Разом з тим в людини є можливість самостійного вибору варіанту своєї поведінки, що свідчить про її здатність на свободу вчинків. При цьому, зауважує дисертант, свободу дій слід тлумачити не як абсолютну, а як обмежену правовими нормами.

Якщо у філософському раціоналізмі самостійна воля людини лише постулювалася, то філософсько-антропологічні дослідження обґрунтовують її буттєву передумову. Внаслідок цих досліджень встановлено, що в основі права як форми суспільної свідомості міститься свобода волі, вибору. Якщо свобода волі – природний стан людини, тоді й право є її природною властивістю.

Таке право протиставляється позитивному, раціонально-формальному праву, що не містить свободи волі конкретної особи, її вільного вибору і рішення, а звідси, “справжньої” відповідальності – відповідальності як внутрішньої переконаності.

Таким чином, свобода як універсальна здатність людини робить право і можливим (розуміння вимог права), і необхідним (правомірне обмеження свободи).

Аналіз філософсько-антропологічних підстав інтерпретацій ідеї права свідчить про обґрунтування права тим, що воно є інститутом, який робить, з одного боку, свободу можливою, а з іншого – заважає її трансформації у свавілля. Відповідно, між правом і людиною можна зафіксувати таку залежність: право є системою правил, які роблять життя людини можливим, а основні характеристики людської природи роблять такі правила необхідними.

Як результат, визначено право в антропологічному вимірі як спосіб людської взаємодії (співіснування), який стає можливим завдяки людській потребі в регулюванні суспільних відносин нормами, що зумовлюються природою людини та її сутнісними характеристиками, в першу чергу, здатністю духовно-практичного освоєння правової реальності та дійсності загалом. Тому ці норми повинні бути у фундаменті побудови всіх людських настанов.

Підрозділ 3.2. “Права людини в системі сучасного праворозуміння” присвячений дослідженню проблеми прав людини, співвідношенню індивідуальних і колективних прав, обґрунтуванню необхідності захисту природних прав, не закріплених у законодавстві.

Проаналізувавши різноманітні дослідження з цієї тематики відмічається, що права людини залежно від їх джерела (природа людини, держава чи суспільство загалом) можна розглядати як природні, юридичні та реальні. Ці три аспекти дослідження прав людини (суб’єктивного права) обґрунтовані основними концепціями праворозуміння: природно-правовою, позитивістською та соціологічною.

Автор зазначає, що природно-правовий підхід доцільний щодо тієї частини суб’єктивних прав, без яких людина не може нормально жити, працювати, розвиватись. Позитивістський і соціологічний – щодо тих суб’єктивних прав, які виникають і реально можуть здійснюватись лише за певних (історичних, економічних, політичних та ін.) умов.

Водночас з’ясовано, що в різних класифікаціях ті самі права належать до різних видів. Враховуючи те, що права і свободи людини та громадянина тісно пов’язані між собою, на наш погляд, слід дотримуватися загальновизнаної міжнародної класифікації, виокремлюючи: природні права, до яких належить вся сукупність невід’ємних особистих прав; цивільні і політичні права, що найбільш чітко визначають взаємовідносини особи і держави, а також соціально-економічні і культурні права, які уможливлюють одержання суб’єктами від держави і суспільства необхідних засобів існування, задоволення їх культурних і духовних потреб.

Як показує досвід аналізу основних міжнародних правових документів з прав людини і Конституції України, розрив між природними, юридичними та реальними правами притаманний, більшою чи меншою мірою, усім сучасним суспільствам. Метою суспільного розвитку є повна реалізація прав людини як ідеалу, до якого людство весь час прагне. Необхідною умовою наближення до такого ідеалу є усунення або зведення до мінімуму різниці між природними правами і реально гарантованими в суспільстві та державі.

Виходячи з вищезазначеного, дисертант дійшов висновку, що суб’єктивне право – це індивідуально-конкретна владна міра (вид і обсяг) дозволеної (можливої) поведінки, яка належить уповноваженому суб’єкту з метою задоволення його інтересів, потреб і забезпечена відповідними обов’язками інших учасників правовідносин, а також засобами та методами економічного і політичного, організаційного й ідеологічного, морального та юридичного, технічного, державного і недержавного захисту.

У висновках дисертації підводяться підсумки дослідження, визначаються основні результати, які свідчать про самостійність та значимість роботи. Серед них, зокрема, такі: конкретизовано поняття та зміст сучасного праворозуміння, визначено його суб’єкт та об’єкт; виділено і проаналізовано основні методологічні підходи до визначення права. Оскільки кожен підхід відображає певний аспект прояву права, необхідно враховувати їх пізнавальні можливості та межі їх застосування, не допускаючи абсолютизації одного з них (нормативного, природно-правового (морального), соціологічного, аксіологічного та ін.). У той же час пріоритетним є антропологічний підхід до праворозуміння, що найповніше виражає тенденції розвитку соціогуманітарного знання середини ХХ – початку ХХІ ст.

На основі розмежування права і закону, а також залежно від трактування нормативного, духовно-морального, соціального, антропологічно-комунікативного аспектів прояву права запропоновано дворівневу диференціацію та інтеграцію типів праворозуміння, що наводяться у дисертації.

З’ясовано істотну залежність розв’язання проблеми співвідношення понять “право” і “закон”, “право” і “сила” від тих філософсько-правових принципів, що лежатимуть в основі розуміння сутності права. А саме визнання права першоджерелом правового змісту, моральним критерієм і моральною оцінкою правових норм, а закону (правового) – формою волевиявлення права як духовної сутності, нормативної конкретизації та захисту його ідеї.

Обґрунтовано доцільність визначення права з позицій правової антропології, враховуючи особливості та певну методологічну обмеженість інших підходів до праворозуміння. Правова антропологія дає можливість розглянути право із самої його “середини” – як спосіб людського буття, не обмежуючись дослідженням лише зовнішніх ознак права (правовий позитивізм) чи його соціальних витоків (соціологічна концепція).

Окреслено три аспекти розгляду проблеми прав людини з метою визначення та уникнення існуючого розриву між природними, юридичними та реальними правами, притаманного переважній більшості держав сучасного соціуму, що гальмує забезпечення повної реалізації прав людини.

Беручи до уваги характер отриманих результатів дисертаційного дослідження, автор вказує на можливість і доцільність побудови сучасної доктрини праворозуміння на методологічній основі правової антропології як напряму природно-правового мислення, за умови поєднання особливостей і переваг проаналізованих в дисертації типів праворозуміння.

Звичайно, робота не претендує з об’єктивних причин за своїм обсягом на повноту викладення об’ємної проблеми, яка аналізується. Досягнуті результати в дисертаційному дослідженні не є вичерпними і остаточними, окремі аспекти мають постановочний характер і, можливо, не є безспірними, чим засвідчуються перспективи їх вивчення та дослідження.