Визначальними факторами споживчої поведінки служать переваги споживачів, їх доходи (бюджети) і ціни на товари (послуги).

Споживча перевага – процес порівняння певного асортиментного набору споживчих товарів і послуг з погляду їхньої корисності. При цьому мається на увазі раціональна поведінка кожного споживача. Це означає, що кожен споживач має індивідуальну шкалу переваг. Слідуючи нею, а також з огляду на свій обмежений дохід (бюджет), він прагне досягти максимально можливого ступеня задоволення (корисності).

Ситуація, коли споживач не може збільшити загальну корисність, яку він може одержати при певному доході, і витрачає менше грошей на покупку одного блага і більше на покупку іншого, називається споживчою рівновагою.

Категорія «корисність» в економічній науці одна з визначальних. Корисністю називають задоволення, що одержують споживачі від споживання того або іншого товару (послуги). Розрізняють корисність загальну і граничну.

Загальна корисність – задоволення, пов'язане зі споживанням певного виду товару (послуги).

Гранична корисність – приріст загальної корисності в результаті придбання додаткової одиниці певного виду товару (послуги).

Відносно визначення граничної корисності в економічній літературі дотепер ведуться наукові суперечки. Однак можна стверджувати, що якщо споживання деяких товарів незмінне, то в міру насичення потреби в якомусь певному товарі (послузі) гранична його корисність для споживача зменшується. Це твердження становить суть закону спадної граничної корисності.

Раціональність поведінки споживача полягає в тому, що на свій грошовий дохід він буде прагнути придбати такий набір товарів (послуг), який би максимально задовольняв його потребам, перевагам і становив би для нього найвищу корисність. Це можливо при дотриманні правила (принципу) максимізації корисності. Суть його така: купуючи набір товарів (послуг), кожний споживач повинен розподілити свій грошовий дохід таким чином, щоб корисність, отримана від останньої грошової одиниці, витраченої на придбання того або іншого товару (послуги), була однаковою. Математично цей принцип можна представити у вигляді універсального рівняння

, где МИх, МИу – гранична корисність одиниці товару відповідно х и y; Рх, Ру – ціна товару відповідно х и y.

Права частина рівняння відображає співвідношення цін двох товарів, які не залежать від поведінки окремого покупця, ліва частина – суб'єктивні оцінки окремого покупця про граничну корисність товарів х и y.

Розвиток теорії споживчої поведінки покладено в основу концепції «бюджетних ліній і кривих байдужностей». Її авторами вважають італійського економіста В.Парето і англійських економістів Дж.Хікса і Ф.Еджуорта.

Ця концепція розглядає поведінку споживача із двох сторін:

• з погляду обмеженості доходу споживача;

• з погляду його бажання мати з наявного набору товарів кожний, котрий йому представляється рівноцінним;

В основі методу визначення споживчої поведінки лежить геометричне суміщення бюджетної лінії і кривих байдужностей.

Бюджетна лінія – лінія, що є геометричним місцем розташування комбінацій кількості товарів, які можуть бути куплені на заданий бюджет. Таким чином, бюджетна лінія вказує межі індивідуального споживання.

Бюджетна лінія аb показує, яку кількість продуктів харчування і одягу купить споживач, що має фіксований дохід C ₀ (рис. 2).

Лінія cd – нова бюджетна лінія, що показує, яку кількість продуктів харчування і одягу купить споживач при зниженні його доходу до рівня C ₁.

Лінія uh – нова бюджетна лінія, що показує, яку кількість продуктів харчування і одягу купить споживач при збільшенні його доходу до рівня C ₂.

Для будь-яких точок координатної площини, розташованих нижче бюджетної лінії kl, комбінації набору одиниць одягу і продуктів харчування досяжні, якщо споживач буде витрачати свій бюджет C ₁, C ₂, C ₀ не повністю.

Всі точки, розташовані вище бюджетних ліній (наприклад, т), свідчать про те, що на придбання даного набору товарів витрачаються суми, що перевищують рівні C ₁, C ₂, C ₀.

Таким чином, зі зниженням доходу споживача при незмінних цінах на товари бюджетна лінія аb паралельно зміщається вниз і, навпаки, з ростом доходу бюджетна лінія зміщається вгору. Якщо дохід і ціни одночасно пропорційно зростуть (знизяться), положення бюджетної лінії залишиться незмінним.

Останнє положення реально застосовується при індексації доходів населення у зв'язку з інфляційним підвищенням цін.

При відносній зміні цін на товари змінюється кут нахилу бюджетної лінії.

Бюджетні лінії показують можливість покупки того або іншого товару споживачем при сформованому рівні доходу, але не враховують при цьому бажання споживача. Переваги споживачів досліджуються за допомогою кривих байдужності.

Побудувати таку криву можна шляхом опитування споживача, що буде оцінювати різні сполучення двох товарів, наприклад одягу і продуктів харчування. При такому підході враховуються такі комбінації, які приносять споживачеві, з його погляду, однакове задоволення потреб як в одязі, так і в продуктах харчування. Це означає, що споживачеві байдуже, який саме із цих наборів купувати, звідси і криві, побудовані по точках наборів товарів, називаються кривими байдужності.

Крива байдужності показує різні комбінації двох продуктів, що мають однакове споживче значення, або корисність. Порівняння потреб припускає в цьому випадку не кількісний їх вимір, а лише ранжирування.

Щоб описати перевагу споживача по всіх наборах продуктів, що мають однакову корисність для споживача, зображують всі криві байдужності – так звану карту кривих байдужності (рис. 3).

Сукупність кривих байдужності, що відображають конкретні комбінації товарів для споживача, називається картою кривих байдужності.

На рис. 3 бюджетна лінія ab характеризує всі товари, при покупці яких загальна сума витрат дорівнює доходу споживача. Вона показує реальну купівельну спроможність споживача і співвідношення цін товарів, що купуються.

Криві байдужності А, В, C, або криві рівних корисностей, відповідають комбінаціям товарів для споживача. При цьому крива А вказує на неповне використання бюджету з метою задоволення потреб споживача. Крива C перебуває за межами бюджетної лінії, тобто споживання на цьому рівні перевищує можливості бюджету даного споживача.

Точка дотику Е бюджетної лінії ab з кривою байдужності B вказує на максимальну корисність використання бюджету і свідчить про споживчу рівновагу. У цій точці збігаються можливості споживача з його бажанням максимізувати корисність у рамках обмеженого бюджету. Положення точки Е залежить від збільшення (зменшення) доходу споживача і відносної зміни цін на одяг і продукти харчування. Якщо, наприклад. дохід споживача зростає, то бюджетна лінія зміститься паралельно вгору, і точка Е опиниться на одній із кривих байдужності, що лежить вище кривої В, тобто в нашому випадку на кривій С.

Крива C характеризує кращі комбінації товарів (послуг) для споживача з метою задоволення його потреб. При зниженні доходу виникне зворотна ситуація, тобто точка Е опиниться нижче кривої В, тобто на кривій А. Тут крива А менш краща для споживача.

Використання теорії переваги, бюджетних обмежень і кривих байдужностей дозволяє вирішити проблему споживчого вибору. Оптимальний набір споживчих товарів (послуг) повинен відповідати двом вимогам:

• перебувати на бюджетній лінії;

• складатися з найбільш кращого сполучення товарів.

Ці дві умови зводять проблему максимізації задоволення потреб споживача до вибору підходящої точки на бюджетній лінії.

При аналізі поведінки споживачів за допомогою кривих байдужності використовують поняття «гранична норма заміщення» (MRS), що показує, від скількох одиниць одного товару споживач повинен відмовитися для придбання додаткової одиниці іншого товару.

У нашому випадку MRS виражає кількість одиниць одягу, від якої треба відмовитися, щоб одержати одну одиницю продуктів харчування (рис. 4).

Норма заміщення дорівнює нахилу кривої байдужності, тому що в міру збільшення споживання продуктів харчування зменшується абсолютне значення кута нахилу кривої байдужності і зниження MRS.

Цей факт відображає правило спадної граничної норми заміщення. На практиці це пов'язане з такою поведінкою споживача, при якій чим менше одиниць одягу він має, тим складніше відмовитися від даного товару і тим більше буде потрібно, наприклад, продуктів харчування, щоб компенсувати втрату одиниці одягу.

Тема 3. Аналіз кривих байдужності і їх застосування

Аналіз кривих байдужності широко використовується при дослідженні, прогнозуванні поведінки споживачів у різних ринкових ситуаціях. Варіативність споживчого ринку передбачає варіативність державної політики регулювання ринку, тому аналіз кривих байдужності лежить в основі вироблення практичних дій і виробників, і державних органів.

Виділимо наступні властивості кривих байдужності (рис. 5).

1. Для даного споживача переважніше крива байдужності, що перебуває вище й правіше іншої кривої байдужності.

2. Криві байдужності мають негативний нахил.

3. Криві байдужності ніколи не перетинаються.

4. Крива байдужності може бути проведена через будь-яку точку простору товарів.

5. Криві байдужності опуклі відносно початку координат і можуть мати різну конфігурацію.

Завжди можна знайти точку на кривій байдужності, що буде характеризувати оптимальну відповідність придбаних товарів для даного споживача рівню його доходу і бажанням на певному часовому відрізку (точка торкання бюджетної лінії і кривої байдужності).

Різні доходи (бюджети) передбачають різні рівні бюджетної лінії з відповідною кривою байдужності і точкою торкання. Лінія, що з'єднує точки торкання, називається кривою «дохід-споживання». Вона характеризує зміну оптимального співвідношення товарів, що купуються, при збільшенні (зменшенні) доходу покупця і незмінних цінах (рис. 6).

На кривій «дохід-споживання» перебувають всі точки, що максимізують корисність комбінації продуктів харчування і одягу залежно від рівня доходу. Рухаючись по кривій нагору, можна помітити, що з ростом доходу споживання обох товарів збільшується.

Крива «дохід-споживання» може мати як позитивний, так і негативний нахил, що пов'язане з якісними характеристиками товарів.

Товар, споживання якого з ростом доходу зменшується, називається неякісним і відноситься до товарів нижчої категорії. У більшості випадків зростання реальних доходів приводить до збільшення попиту на товари (послуги), а зниження доходів до падіння попиту. Строго говорячи, попит залежить від доходу після відрахування податків.

Товар, споживання якого зі зростанням доходів збільшується, називається нормальним.

Крива «дохід-споживання» дозволяє побудувати індивідуальну криву Енгеля.

Німецький статистик Е.Енгель на основі даних про видатки родин з різним рівнем доходу встановив, що з ростом доходу його частка, що витрачається на продукти харчування, знижується, на утримання житла, одяг – залишається відносно незмінною, на задоволення культурних потреб – збільшується.

Крива Енгеля характеризує зв'язок між обсягом споживання товарів і доходом споживача при незмінних цінах і перевагах.

На практиці частіше цікавляться видатками споживачів на продовольчі і непродовольчі товари (послуги), тому криві Енгеля модифікуються в криві видатків Енгеля.

Криві видатків Енгеля характеризують залежність видатків на різні товари від рівня доходу покупця і показують розходження між нормальними, неякісними і високоякісними товарами.

На поведінку споживача впливають не тільки доходи, але й ціни на товари (послуги). Дослідження характеру зміни цін також пов'язане з аналізом кривих байдужності, що дозволяє представити реакцію споживача і змоделювати його поведінку на ринку.

Зміна відносних цін приводить до зміни нахилу бюджетної лінії. Для кожної нової бюджетної лінії також можна знайти відповідну криву байдужності і точку її торкання з бюджетною лінією. З'єднавши точки торкання, одержимо криву «ціна-споживання» (рис 7).

Крапки А₁, А₂, А₃ на кривій «ціна-споживання» характеризують оптимальне співвідношення споживчих товарів, що купуються, у випадку зміни їхніх відносних цін при незмінному доході споживача.

Природно, реальне споживання на реальному ринку відрізняється від ідеальних запрограмованих умов. На нього впливають різноманітні об'єктивні і суб'єктивні фактори, що ускладнює процес дослідження, вимагає введення додаткових понять і елементів математичного аналізу. Так, у багатьох країнах частина товарів (послуг) розподіляється не через ринок, а безкоштовно. Такий підхід до розподілу товарів впливає на індивідуальний попит, вимагає додаткових досліджень поведінки споживача, наприклад, в умовах дефіциту товарів і черг, спекуляції.

Однак вивчення споживчого ринку виправдано, тому що дозволяє виявити загальні властивості всіх механізмів розподілу, у тому числі і ринкового, визначити їх переваги і недоліки.

Тема 4. Індивідуальний попит. Ринковий попит і його еластичність

Загальний попит на товари (послуги) визначається поведінкою кожного покупця па ринку даного товару (послуги). Для кожного покупця можна побудувати індивідуальну криву попиту (по даним опитування покупців). Ринковий попит буде представляти при цьому загальний (сумарний) попит споживачів. Криву ринкового попиту (рис. 8, в) одержують у результаті додавання по горизонталі кривих індивідуального попиту (рис. 8, а, б), додавши абсциси кривих при кожному значенні ціни.

+

Наприклад, при ціні p₁ ринковий попит на продукти харчування буде становити q₁ + q₂.

Конфігурація кривих індивідуального і ринкового попиту відображає чинність закону попиту. Причини, по яких зниження ціни на товар викликає підвищення попиту на нього, в економічній літературі пояснюються дією трьох ефектів.

1. Ефект росту вигоди. Зниження ціни на товар зменшує витрати покупців, залишаючи незмінною корисність товару. Таким чином, зменшення витрат на товар при незмінній його корисності відповідає більшій вигоді покупця.

2. Ефект доходу. Зі зміною ціни на товар збільшується реальний дохід (купівельна спроможність) споживача. Знижена на товар ціна дозволяє споживачеві на колишню суму витрат купити більше даного товару. Іншими словами, якщо ціна на товар, що користується попитом, знижується, то реальний дохід покупця збільшується, що проявляється в рості обсягів покупок.

3. Ефект заміщення. Товар, ціна на який знизилася, робить інші товари відносно більш дорогими, хоча ціни на них залишилися незмінними. Тому, купуючи замість них товар, що подешевів, тобто заміщаючи один товар іншим, покупець забезпечує собі додатковий ефект доходу. Таким чином, під ефектом заміщення розуміється та частина приросту величини попиту на товар, що подешевів, що утворилася внаслідок заміни більш дорогих благ менш дорогими. Зниження ціни збільшило відносну привабливість блага і викликало підвищення його споживання.

Ефекти росту вигоди, доходу і заміщення доповнюють один одний, обумовлюючи здатність і бажання споживача купити більшу кількість певного товару за низькою ціною. Закон попиту, таким чином, є одним з фундаментальних законів ринкової економіки. Обумовлюючи поведінку покупців і продавців дією об'єктивної економічної логіки, вона дозволяє прогнозувати їхню реакцію на зміну цін.

У чинності закону попиту можливі виключення, пов'язані з так званим товаром Гіффена. Наприклад, при певних обставинах ефект доходу може перевищувати ефект заміщення, тоді всупереч закону попиту попит продовжує рости при збільшенні ціни.

На практиці важливо прогнозувати не стільки напрямок зміни цін і попиту, скільки їхній вплив на суму доходу (виручки). Для визначення реакції попиту на ціну і дохід в економіці використовують поняття «еластичність».

Розрізняють еластичність:

• попиту за ціною (на попит впливає ціна на товар);

• перехресну (на попит впливають ціни на інші товари);

• попиту по доходу (на попит впливають доходи покупців).

Еластичність попиту за ціною показує, як зміна ціни впливає на зміну кількості продукції, на яку пред'явлений попит, тобто це відповідна реакція попиту на зміну ціни.

Еластичність попиту за ціною визначають за допомогою коефіцієнта еластичності (Ed):

На підставі такого розрахунку роблять висновок про те, яким є попит: еластичним, нееластичні або постійним, а також про нетипові реакції попиту (рис. 9).

Попит називається еластичним, якщо відсоток зміни попиту більше, ніж відсоток зміни ціни, тобто Ed> 1.

Попит називається нееластичним, якщо відсоток зміни попиту менше, ніж відсоток зміни ціни, тобто Ed< 1.

Попит називають постійним, або одиничним, якщо відсоток зміни попиту дорівнює відсотку зміни ціни, тобто Ed= 1.

Нетипові реакції попиту (рис. 10):

• цілком нееластичний попит, Ed =0;

• цілком еластичний попит, Ed= ¥.

Розрахунки еластичності попиту за ціною для прямої попиту виконуються прямолінійно, тому що підраховується точкова еластичність, обмірювана в одній точці при постійному приросту обсягу і ціни. Якщо ж крива попиту не є прямою, розрахунок еластичності може бути неточковим, тобто при відносно більших змінах цін використовують дугову еластичність попиту.

Залежність кількості товару, що користується попитом, від ціни на інші товари – перехресна еластичність цін – характеризує відносну зміну обсягу попиту на один товар при зміні ціни іншого і визначається коефіцієнтом перехресної еластичності попиту за ціною (l_ij):

У цьому випадку можливі такі варіанти:

1. Обидва товари не залежать один від одного, тобто l_ij = 0. При цьому підвищення ціни на один товар не впливає на обсяг попиту на іншій (наприклад, хліб і цемент, письмові приладдя і молочні продукти тощо).

2. Обидва товари можуть заміняти один одний – це так звані взаємозамінні товари, або товари-субститути. Коефіцієнт перехресної еластичності попиту на ці товари позитивний, l_ij > 0. Підвищення ціни на товар j веде до підвищення попиту на товар i (наприклад, різні види палива).

3. Обидва товари доповнюють один одного – це так звані товари, що доповнюють, або товари-комплементи. Коефіцієнт перехресної еластичності попиту на ці товари негативний, l_ij < 0. Підвищення ціни товару j веде до падіння попиту на товар i (наприклад, автомашина і бензин).

Таким чином, наявність товарів-замінників на ринку істотно впливає на еластичність і відповідно на поведінку споживачів. Чим ближче властивості товарів, тим еластичніший попит на них.

Невелике підвищення ціни приведе до того, що багато споживачів переключаться на замінники, які стануть тепер відносно дешевше, а невелике зниження ціни залучить багатьох покупців, що користувалися раніше замінниками. Наприклад, попит на будь-який сорт кави, прального порошку еластичний, тому що інші сорти є близькими замінниками.

При відсутності у товару близьких замінників попит на нього не еластичний. Коли ціна товару змінюється, у споживачів немає можливості переключитися на інші конкурентні товари. Зміна ціни відносно несуттєво впливає на попит. Наприклад, загальний попит на бензин не еластичний, тому що в нього немає близьких замінників.

Відсутність товарів-замінників передбачає досконалу нееластичність попиту. Наприклад, попит па поварену сіль. Еластичність може залежати і від розмаїтості напрямків, можливостей використання даного товару. Чим різноманітніші ці можливості, тим вище еластичність попиту на товар.

На практиці перехресна еластичність широко використовується при проведенні антимонопольної політики: позитивна перехресна еластичність попиту на товар однієї фірми з попитом на товар іншої є доказом того, що фірма не є монополістом.

Коефіцієнт перехресної еластичності використовується для характеристики взаємозамінності і взаємодоповнюваності товарів лише при невеликих змінах цін. При значних змінах цін буде діяти ефект доходу, що приведе до зміни попиту на обидва товари.

На поведінку споживачів вирішальний вплив чинять їх доходи.

Еластичність попиту по доходу характеризує відносну зміну попиту на будь-який товар у результаті зміни доходу споживача і вимірюється коефіцієнтом еластичності попиту по доходу (E₁):

Еластичність попиту по доходу залежить від якості товарів (нормальні, низької якості або високоякісні).

Для нормальних і високоякісних товарів зі збільшенням доходу підвищується попит, тобто еластичність попиту по доходу на нормальні і високоякісні товари позитивна, Е₁ > 0.

Для товарів низької якості зі збільшенням доходу попит зменшується, тобто еластичність попиту по доходу на товари низької якості негативна, Е₁ < 0.

Між еластичністю попиту, зміною ціни і виручкою продавця (видатками покупців) є наступна залежність.

При еластичному попиті:

• зниження ціни приводить до збільшення загального доходу (виручки продавців);

• зі збільшенням ціни загальний дохід зменшується.

При нееластичному попиті:

• підвищення ціни приводить до збільшення загального доходу;

• зі зниженням ціни загальний дохід зменшується.

У прикордонній ситуації, коли попит одиничний, виручка залишається незмінною.

За допомогою кривої попиту і його еластичності, що встановлюють зв'язок між цінами на товари (послуги) і витратами покупців (виручкою продавців), легко розрахувати додаткову вигоду споживача. Це наочно свідчить про підвищення життєвого рівня населення. При розрахунку додаткової вигоди від покупки товарів (послуг) використовують концепцію споживчого надлишку.

Споживчий надлишок – різниця між ціною, що споживач готовий заплатити за товар, і ціною, що він дійсно за нього заплатив. Інакше кажучи, надлишок споживача є різниця між ціною попиту окремого покупця і ринковою ціною.

Позитивний ефект споживчого надлишку важливий не тільки для окремого споживача. Він істотно впливає на економіку в цілому, тому що дає сукупну вигоду, що одержують всі споживачі на ринку. При підсумовуванні сукупного споживчого надлишку і сукупних прибутків, які одержують виробники, можна оцінити витрати і прибуток альтернативних ринкових структур, а також ефективність суспільної політики. Остання істотно впливає на поведінку як окремих споживачів, так і фірм.

Тема 5. Теорія виробництва

Теорія виробництва є фундаментальною в курсі мікроекономіки Поняття «виробництво» розглядається в ній як діяльність, спрямована на випуск товарів (послуг), за які споживач готовий заплатити. Поняття «виробництво» в економіці тісно пов'язане з поняттям «продуктивність». Це значить, що головне у виробництві – не просто випуск товарів, а виготовлена їх кількість за певний час на кожну одиницю спожитих ресурсів. Таким чином, продуктивність – це показник ефективності виробництва.

У теорії виробництва розглядаються тільки ефективні способи виробництва.

Аналіз теорії виробництва в економіці аналогічний аналізу теорії споживчої поведінки. Відмінність лише в тому, що її основні елементи мають об'єктивну природу і можуть бути виміряні (наприклад, витрати, випуск продукції, доходи тощо).

Залежність між витратами ресурсів і максимально можливим випуском продукції в теорії виробництва виражається за допомогою виробничої функції. Традиційно використовується двохфакторна виробнича функція виду Q = f (L, K), де Q – можливий обсяг випуску; L – кількість застосовуваної праці (ресурс L); К – кількість застосовуваного капіталу (ресурс К).

Це рівняння застосовне тільки до певного рівня технології.

Для побудови виробничої функції важливе значення має термін «максимальний випуск продукції», тому що відкидаються нерентабельні (неефективні) виробничі процеси.

Максимальний випуск продукції – економічно ефективна діяльність, при якій виробничі фактори використовуються з максимальною віддачею.

Виробнича функція зображується графічно за допомогою ізоквант.

Ізокванта – лінія, що характеризує різні витрати виробництва, при яких виробляється однаковий обсяг продукції.

Ізокванти в теорії виробництва аналогічні кривим байдужності в теорії споживчої поведінки. Метод ізоквант дозволяє зіставити всі можливі варіанти сполучення факторів виробництва (капіталу і праці) і вибрати оптимальний, що відповідає можливостям фірми в цей момент.

Набір ізоквант, кожна з яких показує максимальний обсяг випуску продукції, що досягається при використанні граничних сполучень факторів виробництва, називають картою ізоквант (рис. 11).

Наприклад, 200 од. продукції можна виготовити при К₁ од. капіталу і L₁ од. праці, К₂ од. капіталу і L₂ од. праці, К₃ од. капталу і L₃ од. праці, К₄ од. капіталу і L₄ од. праці або будь-яких інших комбінаціях, представлених ізоквантою Q₂ = 200.

Нахил ізоквант характеризує граничну норму технічного заміщення (MRTS) одного ресурсу іншим за аналогією з нахилом кривої байдужності і граничною нормою заміщення одного блага іншим (MRS).

Залежно від можливостей заміни виробничих ресурсів (заміщуваність досконала, жорстка, безперервна тощо) ізокванти (як і криві байдужності) можуть мати різну конфігурацію. Представлена на рис. 11 карта ізоквант передбачає досконалу заміщуваність виробничих ресурсів. У цьому випадку випуск продукції можливий або за допомогою фактору праці (L),або фактору капіталу (К), або комбінацією того або іншого ресурсу при постійній нормі їхнього заміщення.

На практиці найбільш реалістичною (характерною для більшості сучасних виробництв) вважають ламану ізокванту, що передбачає лише кілька методів виробництва (Р) (рис. 12).

Економічна теорія найчастіше оперує ізоквантами, що передбачають можливість безперервної, але не досконалої заміщуваності ресурсів у певних межах, коли заміщення одного фактору виробництва іншим технічно неможливе або неефективне (рис. 13).

Виробнича функція характеризується інтенсивністю застосування ресурсів у виробничому процесі. Наприклад, виробничий спосіб P₁ (рис. 12) більш капіталоінтенсивний, ніж (Р₂-Р₄), а виробничий спосіб Р₄ більш працеінтенсивний, ніж (P1-P3). Капіталоінтенсивний, або працезберігаючий, спосіб означає, що під впливом технічного прогресу при даному способі використовується більша кількість капіталу, ніж праці. Працеінтенсивний, або капіталозберігаючий, спосіб, навпаки, використовує більшу кількість праці, ніж капіталу. Пропорційне застосування ресурсів капіталу ч праці (К і L) характеризує нейтральний спосіб виробництва.

Теорія виробництва розглядає також процес виробництва з урахуванням фактору часу, у якому реалізується виробнича функція. Це об'єктивна вимога дослідження, тому що прийняття конкретних виробничих рішень у зв'язку зі зміною випуску продукції, кількості і якості ресурсів, що вводяться, зміною технологій має різні часові рамки. Всі виробничі рішення умовно можна об'єднати в три групи:

1. Як найкращим способом організувати виробництво з урахуванням наявних виробничих потужностей.

2. Які нові виробничі потужності і технологічні процеси варто вибрати виходячи з досягнутого рівня розвитку науки і техніки.

3. Як ефективніше використовувати у виробництві останні досягнення технічного прогресу.

Періоди, протягом яких вирішуються питання першої, другої і третьої груп, називають відповідно короткостроковими, довгостроковими і дуже довгостроковими, що відносяться до області прогнозування. Такий часовий поділ, введений А.Маршаллом, є абстракцією, хоча вона і дозволяє поглибити дослідження теорії виробництва і загальних закономірностей його розширення.

Розглянемо миттєвий, короткостроковий (короткий), довгостроковий (тривалий) періоди діяльності фірми з погляду розширення обсягу виробництва.

У миттєвому періоді обсяги застосування кожного ресурсу залишаються незмінними, тому в його рамках розширення виробництва неможливо.

У короткостроковому періоді виробництво організується з урахуванням наявних виробничих потужностей, тобто промислових будинків, верстатів, устаткування тощо. У цьому випадку розширення виробництва можливе лише при використанні інших ресурсів: праці, сировини, матеріалів, так званих змінних. У короткостроковому періоді змінюються пропорції застосовуваних виробничих ресурсів. Розширення масштабів виробництва в даному періоді досліджується за допомогою поняття спадної віддачі (спадної продуктивності) змінного ресурсу, або закону пропорцій, що змінюються.

Закон спадної віддачі говорить, що в міру росту використання якого-небудь змінного виробничого ресурсу, але при фіксованих інших, наступає момент, коли додаткове використання цього (змінного) ресурсу веде до зниження обсягу випуску продукції.

Аналіз діяльності фірми в короткостроковому періоді вимагає введення додаткових понять: загальний продукт, середній продукт, граничний продукт.

Загальний (сумарний) продукт (ТР) – загальна кількість продукції, вироблена за певну кількість часу. Якщо величина всіх факторів виробництва, що вводяться, крім одного, залишається незмінною, то ТР буде рости або зменшуватися зі збільшенням або зменшенням кількості застосовуваного змінного ресурсу.

Середній продукт (АР) – кількість продукції розраховуючи на одиницю змінного ресурсу.

Граничний продукт (МР) – зміна сумарного продукту за рахунок введення у виробництво однієї додаткової одиниці будь-якого змінного ресурсу.

У довгостроковому періоді можлива зміна всіх ресурсів, що вводяться у виробництво, як змінних, так і постійних, але базові технології не змінюються. Застосування всіх видів ресурсів збільшує масштаби виробництва, тому для аналізу діяльності фірми в довгостроковому періоді використовують поняття віддачі від масштабу. При технічно ефективному способі виробництва збільшення випуску продукції забезпечується за рахунок пропорційного збільшення використання всіх виробничих ресурсів. Це і є зміна масштабу виробництва. Ефект росту масштабів виробництва може бути позитивним (зростаючим), незмінним (постійним) або негативним (спадним), що характеризує масштаб діяльності фірми.

Незмінний ефект масштабу виробництва означає, що подвоєння використання всіх факторів веде до подвоєння випуску продукції. Це свідчить про те, що зміна масштабу діяльності фірми не впливає на продуктивність використовуваних факторів виробництва.

Позитивний ефект масштабу означає, що випуск продукції збільшується більш ніж в 2 рази. У цьому випадку вигідніше мати велике підприємство, що виробляє (при відносно низьких витратах) продукції більше, ніж дрібні фірми з високим рівнем витрат.

Спадний ефект масштабу означає, що випуск продукції не збільшується більш ніж в 2 рази. Як правило, даний ефект обумовлений обмеженими можливостями управління великим виробництвом, порушенням координації потоків ресурси-випуск.

У багатьох випадках характер віддачі від масштабу виробництва змінюється при досягненні певного рівня випуску продукції, тобто спочатку діє постійний або зростаючий ефект росту масштабу, а потім йому на зміну приходить спадний.

За інших рівних умов чим більше ефект масштабу, тим більш великі фірми функціонують у тій або іншій галузі промисловості. Як правило, промислові галузі мають більший ефект масштабу, ніж галузі сфери послуг, оскільки великим фірмам потрібні істотні капіталовкладення в устаткування, щоб вони могли працювати найбільше ефективно.

Тема 6. Витрати і випуск

Витрати на придбання факторів виробництва, що вводяться, використовуваних для виробничої і реалізаційної діяльності, називаються витратами виробництва.

Витрати виробництва є однією з основних і визначальних категорій економіки, що впливають на обсяг випуску продукції і кінцевий результат діяльності фірми – прибуток.

На практиці фірми прагнуть знизити витрати до мінімальної величини.

Мінімізація витрат – процес, при якому виробництво продукції того самого обсягу забезпечується з найменшими витратами на фактори виробництва, що вводяться, або на одиницю випуску готової продукції. Така виробнича діяльність є для фірми найбільш економічно ефективною.

В економіці використовують два підходи до дослідження і класифікації витрат виробництва.

Перший підхід розглядає витрати як цінність витрачених у виробництві ресурсів у фактичних цінах на їх придбання. Такі витрати відображаються в бухгалтерських звітах (активах і пасивах), тому такий підхід називають бухгалтерським. Це фактичні видатки фірми у вигляді грошових витрат (фактичні витрати).

Другий підхід визначає витрати як цінність інших благ, які можна було б одержати при найбільш вигідному із всіх можливих альтернатив використанні тих же ресурсів. Це витрати сприятливих можливостей або цінності найкращої з відкинутих альтернатив. Такий підхід характерний для економістів і називається економічним. За допомогою цього методу можна вгадати майбутні витрати, можливість їхнього зниження з метою підвищення рентабельності виробництва.

Витрати на використання будь-якого ресурсу, обмірювані з погляду вигоди, що «упущена» через невикористання цього ресурсу найкращим альтернативним шляхом, називаються поставленими витратами (витратами упущених можливостей, або альтернативними витратами). Витрати упущених можливостей проявляються щораз, коли вибір здійснюється з якогось набору обмежених ресурсів.

Щоб розрахувати поставлені витрати фірми, необхідно для кожного фактору виробництва, що вводиться, оцінити в грошовій формі вигоду, що фірма упустила, використовуючи ресурс даним, а не найкращим альтернативним шляхом. У якості альтернативних витрати поділяють на зовнішні і внутрішні.

Зовнішні витрати пов'язані із придбанням ресурсів. При цьому вони відповідають вигоді, яку можна було б одержати, використовуючи при тих же витратах інший альтернативний ресурс Наприклад, альтернативне використання сировинного ресурсу – продати його іншому підприємцеві; найм робітника однієї кваліфікації – використовувати послуги іншого робітника.

Якщо фірма залучає позикові кошти, то поставлені витрати залежать від суми, виплачуваної на банківський відсоток (адже фірма може покласти ці гроші в банк під відсоток, а не використовувати у виробництві).

Тимчасові внутрішні витрати обумовлені використанням власних, а не притягнутих ззовні ресурсів (власних коштів, верстатів, устаткування, будинків, підприємницьких здатностей власника і особливих переваг фірми, наприклад володіння патентом, ліцензією, відомою торговельною маркою тощо).

Крім поставлених витрат, пов'язаних з експлуатацією капітального устаткування (амортизаційні відрахування, страхові збори тощо), існують і неявні поставлені витрати. Їх оцінка пов'язана з вигодою, упущеною через незастосування капіталу найкращим альтернативним шляхом. Наприклад, власні кошти фірма може не направляти у виробництво, а покласти в банк або придбати цінні папери і одержати відсоток від внеску, верстати, устаткування можна здати в оренду, продати на металобрухт.

Таким чином, тимчасові витрати внутрішніх ресурсів фірми дорівнюють вигоді, яку можна було б одержати при альтернативному використанні власних ресурсів.

Категорія поставлених витрат є основною для визначення прибутку фірми, тому їх завжди враховують при прийнятті економічних рішень.

Діяльність фірми істотно залежить від того, у якому періоді (коротко- або довгостроковому) вона функціонує. У зв'язку з цим економічна наука розглядає витрати коротко- і довгострокового періодів. У короткостроковому періоді виходять з того, що, бажаючи досягти певного рівня випуску готової продукції, фірма може змінювати тільки деякі фактори виробництва, залишаючи інші незмінними. У довгостроковому періоді той або інший обсяг продукції фірма може випустити, змінюючи всі фактори виробництва, що вводяться, тобто в тривалому періоді всі її витрати є змінними, а в короткому – деякі з них постійні.

Постійні витрати фірма повинна нести у кожному разі і до певного ступеня вони мало залежать від обсягу виробництва. Тут маються на увазі оплата управлінського і адміністративного апарата, амортизація, страхування, реклама, платежі за кредит тощо. Постійні витрати існують і тоді, коли фірма нічого не випускає.

Змінні витрати пов'язані з витратами на покупку сировини, робочої сили, застосування яких безпосередньо позначається на обсязі виробленої продукції (чим більше виробляється продукції, тим більше змінні витрати).

Сума витрат загальних постійних (TFC) і загальних змінних (TVC) дорівнює загальним (валовим) витратам фірми (ТС).

Графіки постійних, змінних і загальних витрат на випуск продукції представлені на рис. 14.

Як видно з рис. 14, змінні витрати збільшуються зі зростанням виробництва:

а) спочатку вони ростуть пропорційно зміні обсягу виробництва Q (до точки А);

б) до точки В ріст змінних витрат уповільнюється, досягається їхня економія;

в) вище точки В змінні витрати зростають у зв'язку з порушенням оптимальних обсягів виробництва.

Графік загальних витрат виходить шляхом накладення графіків змінних і постійних витрат.

Щоб більш чітко визначити можливі обсяги виробництва, при яких фірма гарантована від надмірного росту витрат виробництва, досліджують динаміку середніх (питомих) і граничних (додаткових) витрат.

Середні (питомі) витрати (АС) – загальні витрати фірми на одиницю виробленої продукції Середні витрати мають U-образну форму (рис. 15).

Конфігурація кривої середніх витрат має як би дві гілки. Рух до точки М пояснюється ефектом масового виробництва, коли постійні витрати розподіляються на більший обсяг продукції. Рух від точки М нагору свідчить про зростання загальних витрат: транспортні витрати, управлінські витрати, середні витрати. Розрізняють витрати середні постійні і середні змінні. З ростом обсягу випуску продукції Q середні змінні витрати можуть як збільшуватися, так і зменшуватися, тоді як середні постійні тільки зменшуються.

Середні витрати звичайно порівнюють із ринковою ціною товару. Якщо середні витрати нижче ринкової ціни, фірма працює рентабельно в границях даного обсягу виробництва. Якщо середні витрати перевищують ціну одиниці продукції, виробництво нерентабельно.

Граничні (додаткові) витрати (МС) необхідні при збільшенні виробництва на одиницю товару. Вони важливі для визначення стратегії фірми і дорівнюють приросту змінних витрат при незмінних постійних. У короткостроковому періоді діяльності фірми граничні витрати дорівнюють граничним змінним витратам (рис. 16).

Як видно з рис. 16, крива граничних витрат МС перебуває нижче кривої середніх витрат АС, оскільки граничні витрати менше середніх і передбачають приріст тільки змінних витрат, тоді як у середні витрати входять і постійні. Розміщення кривої граничних витрат лівіше кривої середніх витрат пояснюється тим, що граничні витрати враховують тільки приріст змінних витрат.

Фірма в певний момент діяльності має у своєму розпорядженні обмежену суму для придбання ресурсів, що дорівнює загальним витратам. За аналогією з бюджетною лінією в теорії споживчої поведінки можна побудувати пряму, кожна точка якої показує, яка комбінація двох факторів виробництва можлива для фірми в цей момент. Зображена графічно така пряма називається ізокостою.

Ізокоста включає всі можливі комбінації праці (L) і капіталу (К), які мають ту саму сумарну вартість, тобто всі комбінації двох факторів виробництва мають однакові загальні витрати.

Для кожного значення загальних витрат (TC₁, TC₂, ТС₃) можна побудувати ізокости (С₁, C ₂, C ₃) (рис. 17).

Таким чином, якщо фірма витрачає ТС₁ капіталу, то лінія С₁ є ізокостою ТС₁, лінія C₂ – ізокостою ТС₂, лінія С₃ – ізокостою ТС₃ тощо.

Якщо сполучити ізокости і ізокванти на одному графіку, можна знайти варіант, коли досягається мінімізація витрат при бажаному обсязі випуску продукції (рис. 18).

Наприклад, бажаний випуск продукції Q₁ зображений на графіку ізоквантою Q₁.

Так, придбання факторів виробництва на суму С₁ (ізокоста С₁) не вирішує поставленого завдання досягнення випуску продукції Q₁. Витрати С₃ з використанням К₂ од. капіталу і L₂ од. праці або К₃ од. капіталу і L₃ од. праці дають позитивний результат.

Однак випуску продукції Q₁ можна досягти і при мінімальних витратах (більш дешевим способом), про що свідчить ізокоста C₂ (за рахунок використання K₁ од. капіталу і L₁ од. праці).

Фактично ізокоста С₂ є найнижчою, котра допускає випуск продукції Q₁. Точка торкання А ізокванти Q₁ і ізокости С₂ визначає набір факторів виробництва L₁ і К₁, що мінімізує витрати.

У довгостроковому періоді завдання оптимізації випуску продукції з метою максимального збільшення прибутку фірма може вирішувати, змінюючи всі фактори, що вводяться у виробництво, що накладає додаткову відповідальність за прийняті рішення і підсилює фактор ризику. Помилка в прийнятті рішень на перспективу загрожує фірмі банкрутством, тому що в короткостроковому періоді вона функціонує, а в довгостроковому – планує свій розвиток.

Таке планування орієнтоване на досягнення мінімальних середніх витрат при кожному рівні випуску. Крива довгострокових середніх витрат являє собою криву, що обгинає сімейство кривих SAТС, уздовж якого здійснюється вибір виробничих потужностей (рис. 19).

У довгостроковому періоді основним завданням фірми є правильна оцінка своїх потенційних можливостей у розширенні виробництва і економії на ефекті масштабу. Фірма повинна постійно йти на ризик і розширювати виробництво, якщо є потенційна можливість одержати ефект від розширення виробництва, тобто зменшити середні витрати з одночасним збільшенням обсягу випуску продукції. Точка А на рис. 19 відповідає глобальному мінімуму, а це означає, що фірма оптимізує свою діяльність у довгостроковому періоді.

Тема 7. Максимізація прибутку. Конкурентна пропозиція

Існування в економіці величезної кількості фірм, що відрізняються друг від друга обсягом випуску, номенклатурою виготовленої продукції, кількістю і кваліфікацією найнятих працівників, енерго- і капіталоозброєністю, ускладнює завдання дослідження ситуацій поведінки фірм на ринках. У цьому зв'язку в курсі «Економікс» виходять із декількох основних принципів поведінки фірми. Одним з них є принцип, відповідно до якого будь-яка фірма прагне приймати у виробничій діяльності такі рішення, які забезпечували б їй максимально можливий прибуток. При цьому виходять із важливості категорії «прибуток» у діяльності будь-якої фірми, а також з можливості оперувати конкретними фактами, показниками в її практичній діяльності, науково обґрунтовувати прийняті нею рішення.

За аналогією з витратами розрізняють два підходи до визначення прибутку. У найзагальнішому розумінні прибуток – це різниця між доходами і витратами фірми. В економічній науці термін «прибуток» відрізняється від того значення, що йому надають у бухгалтерських розрахунках.

Економічний прибуток – це різниця між витратами від продажів і поставленими витратами на ресурси, використані при виробництві даних товарів (послуг). Прибуток, з погляду поставлених (альтернативних) витрат, розраховують на основі двох показників: нормального прибутку і економічного прибутку фірми.

Нормальний прибуток, або альтернативна вартість капіталу, – мінімальна плата (дохід), якою повинні винагороджуватися підприємницькі дії, щоб стимулювати їх для подальшої діяльності.

Економічний прибуток – загальний дохід фірми за винятком її поставлених витрат. У курсі «Економікс» економічний прибуток – синонім термінів «чистий прибуток», «надприбуток».

Якщо фірма в результаті своєї діяльності повністю покриває поставлені витрати, виходить, не було більш вигідного альтернативного застосування використовуваних нею ресурсів. Ситуація, коли дохід дорівнює витратам, тобто економічний прибуток дорівнює нулю, для фірми цілком задовільний, оскільки застосовувані ресурси приносять вигоду не меншу, ніж їхнє використання альтернативним шляхом. Отже, позитивний економічний прибуток досягається тоді, коли фактори виробництва, що вводяться, приносять більшу вигоду, ніж та, котру вони могли б приносити у випадку застосування найкращого альтернативного способу. Якщо поставлені витрати перевищують дохід, тобто економічний прибуток негативний, фірма зазнає збитків. Таким чином, наявність економічного прибутку означає, що на даній фірмі ресурси використовуються найбільш ефективно. Саме економічний, а не бухгалтерський прибуток служить критерієм успіху підприємства. Його наявність або відсутність є стимулом залучення додаткових ресурсів або їх використання в інших сферах

Прагнення одержати як можна більший прибуток лежить в основі концепції максимізації прибутку. Максимальний прибуток відповідно до даної концепції досягається при взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів діяльності фірми. Основна вимога максимізації прибутку – одержання прибутку від кожної одиниці випуску. Тому аналіз факторів, що впливають на прибуток, пов'язаний з поняттями граничного (MR), середнього (AR) і загального (TR) доходів.

Під граничним доходом розуміють зміну загального (сумарного) доходу фірми, викликану продажем однієї додаткової одиниці продукції.

Середнім називається дохід, отриманий з розрахунку на одиницю реалізованої продукції.

Випуск кожної додаткової одиниці продукції збільшує обсяг виробництва і граничні витрати. Однак одночасно зростає і загальний дохід фірми до рівня граничного. Перевищення суми граничного доходу над граничними витратами свідчить про те, що гранична максимізація прибутку фірмою ще не досягнута, виходить, вона може ще збільшувати обсяг виробництва. Перевищення граничних витрат над граничним доходом приводить до зниження загального доходу фірми, яка стає збитковою.

Максимізація прибутку досягається при такому випуску продукції, коли граничний дохід фірми дорівнює граничним витратам.

Отже, фірма, що прагне максимізувати прибуток, повинна виконувати два універсальні правила, застосовних до будь-якої структури ринку.

Правило 1. Фірма може продовжувати свою діяльність, якщо при досягнутому рівні виробництва її дохід більше змінних витрат, і повинна припинити виробництво, якщо її сумарний дохід не перевищує змінних витрат.

Правило 2. З метою оптимізації обсягу випуску продукції фірма повинна виробляти таку її кількість, при якій граничний дохід (MR) дорівнює граничним витратам (МС).

У курсі проблематики «Економікс» поведінка фірми розглядається в різних ринкових структурах. У зв'язку з цим виникає необхідність чіткого розмежування ринкових термінів «конкурентна боротьба» і «конкурентний ринок».

Конкурентна боротьба визначає методи і способи поведінки окремо взятої фірми.

Конкурентний ринок охоплює всі аспекти ринку будь-якого товару, наприклад кількість фірм, що виробляють даний товар, технологія його виробництва, типи продаваного товару.

Конкурентний ринок визначається границями, у рамках яких одна фірма здатна впливати на весь ринок даного товару. Такий вплив можливий насамперед за допомогою механізму ціноутворення.

Чим менше окремі фірми впливають на ринок продукції в цілому, тим сильніше буде конкурентний ринок. Найвищого рівня конкурентний ринок досягає тоді, коли окрема фірма не здатна впливати на ринок, насамперед на ціну товару, тобто вона сприймає ціну як величину, обумовлену ринковим попитом та пропозицією. Такий ринок називається досконало конкурентним. Фірми, що діють на такому ринку, не конкурують між собою і розглядаються як «прайс-тейкер».

Прайс-тейкер – фірма, що продає свою продукцію за цінами, обумовленим силами, на які вона впливати не може.

Якщо окремі фірми здатні вплинути на умови продажу своєї продукції, і в першу чергу на її ціну, то такий ринок називається недосконало конкурентним.

Крива індивідуального попиту фірми (рис. 20, а) у конкурентному середовищі горизонтальна, що свідчить про абсолютну еластичність попиту на продукцию, що випускається, тобто при можливому розширенні виробництва фірма не зможе впливати на ціну продаваного товару. Крива ринкового попиту (рис. 20, б) на аналогічний товар різних фірм галузі буде спрямована вниз, тому що споживачі куплять більше товару по більш низькій ціні.

Плануючи свою діяльність, окрема фірма повинна передбачати поведінку, реакцію інших фірм галузі на її дії, наприклад на зміну ціни, тобто кожній фірмі необхідно знати структуру ринку.

У курсі «Економікс» розглядаються наступні можливі ринкові структури: досконала конкуренція, монополія, монополістична конкуренція, олігополія.

Теорія досконалого конкурентного ринку застосовна для окремих діючих галузей. При цьому дослідження поведінки фірми в умовах досконалої конкуренції передбачає наступне:

• обсяги виробництва фірми незначні у порівнянні з усією галуззю; вони можуть коливатися, не змінюючи при цьому ціни;

• будь-яка фірма може без проблем увійти в дану галузь і вийти з неї, припинивши випуск певного товару.

З першого припущення випливає, що крива попиту окремої фірми горизонтальна, тобто попит на її продукцію цілком еластичний (рис. 20, а). Однак досконалу еластичність тут треба розуміти не в тому розумінні, що фірма може продати будь-яку кількість товару, а в тому, що при можливому розширенні виробництва фірма не вплине на ціну товару. Для такої фірми крива попиту, крива середнього доходу і крива граничного доходу будуть збігатися. Вони представляються у вигляді однієї горизонтальної лінії, проведеної на рівні ціни продаваного товару (рис. 21). Якщо в умовах досконалої конкуренції ціна дорівнює граничному доходу, то для фірми, яка максимізує свій прибуток (на підставі універсального правила 2, відповідно до якого MR = MQ), ціна повинна дорівнювати граничним витратам: Р = MR = МС.

Як же досягається рівновага фірми в короткостроковому періоді її функціонування при досконалій конкуренції? Єдиною можливістю пристосуватися до змін ринку (тому що на ціну вплинути неможливо) є зміна обсягу виробництва. Оскільки в короткостроковому періоді рішення цього питання пов'язане з введенням змінних факторів виробництва, то, прагнучи до рівноваги, фірма буде вводити таку кількість змінних факторів, що дозволить при будь-якому обсязі виробництва зрівняти граничні витрати фірми із ціною товару, якщо при цьому ціна перевищує середні змінні витрати. Цей висновок ілюструє рис. 21.

Фірма буде розширювати виробництво і вводити додаткові змінні фактори, поки не досягне обсягу випуску q_А од., при якому МС = Р_а (граничні витрати дорівнюють ціні товару на ринку). При цьому в точці А ціна вище середніх змінних витрат (AVC). Якщо ціни на ринку виробленого фірмою товару і витрати виробництва залишаються незмінними, то бажаючій максимізувати свій прибуток фірмі нема рації не зменшувати, не збільшувати обсяг виробництва. У цьому випадку вважається, що фірма досягла точки рівноваги в короткостроковому періоді. У точці рівноваги А всі фірми вирівнюють граничні витрати з ціною товару і жодна з них не прагне змінити обсяг виробленої продукції, тому що всі вони максимізують свій прибуток.

Правило максимізації прибутку фірми в умовах сучасної конкуренції говорить: поточна ринкова ціна повинна дорівнювати граничному доходу і граничним витратам, тобто Р = MR = МС.

При критичній ринковій ціні, коли фірма покриває тільки свої змінні витрати, вона буде на грані закриття. Нижче цієї точки закриття фірма нічого виробляти не буде.

Більш конкретно точку закриття обумовлює рівність ринкової ціни і середніх змінних витрат, точку критичного обсягу виробництва – рівність ринкової ціни і середніх витрат.

Щораз, коли ціна буде змінюватися, фірма буде змінювати обсяг свого виробництва, щоб зрівняти граничні витрати і нову ціну товару (яка встановилася під впливом пропозиції і попиту, що змінилися). Взаємозв'язок умов ринку (ціни на товар) і реакції фірми на них (обсяг товару, що випускається і реалізованого товару) визначає ринкова крива пропозиції (крива пропозиції галузі).

Ринкова крива пропозиції будується на основі криві пропозиції окремих фірм шляхом підсумовування кривих пропозиції всіх фірм галузі по горизонталі.

Крива пропозиції окремої фірми показує, яку кількість товару фірма готова виготовити і запропонувати на ринку при кожній ціні. Якщо ціна опуститься нижче рівня змінних середніх витрат, фірма не запропонує на ринок жодної одиниці товару.

Крива пропозиції конкурентної фірми, орієнтованої на максимізацію прибутку, на короткостроковому тимчасовому інтервалі збігається з висхідною частиною кривої граничних витрат (МС), що лежить вище точки мінімуму середніх змінних витрат (AVC) (див. рис. 21).

Для галузі в цілому крива пропозиції в короткостроковому періоді ілюструє зміну обсягу продукції, пропонованої для продажу всіма фірмами при зміні ринкової ціни. Рівноважна ціна встановлюється на такому рівні, при якому загальний обсяг пропозиції дорівнює загальному обсягу попиту на продукцію галузі. При цьому кожна окрема фірма може або отримувати економічний прибуток, або зазнавати збитків, або працювати на рівні самооплатності (одержувати нормальний бухгалтерський прибуток).

Тут застосовне поняття «еластичність пропозиції», що характеризує відносні зміни цін на товари і їх кількості, пропонованої до продажу:

Пропозиція називається еластичною, коли відсоток зміни кількості пропонованого товару перевищує відсоток зміни ціни: Е_s > 1.

Пропозиція називається нееластичною, коли відсоток зміни кількості пропонованого товару менше, ніж відсоток зміни ціни: Е_s< 1.

Пропозиція одиничної еластичності передбачає, що Е_s= 1.

Теоретично можна передбачити і крайні ситуації.

1. Якщо зміна ціни не впливає на величину пропозиції, то кількість товарів, пропонованих до продажу, залишається незмінною при всіх цінах. У цьому випадку пропозицію називають цілком нееластичною. Еластичність пропозиції Е_s = 0.

2. Якщо за даною ціною фірми готові запропонувати таку кількість товару, що може задовольнити весь попит (при необхідності – нескінченна кількість), пропозицію називають цілком еластичним. Еластичність пропозиції E_s = ¥.

На рис. 22 показані ситуації пропозиції цілком еластичної і цілком нееластичної.

Пропозиція є еластичною, коли фірми можуть легко і швидко змінити обсяги виробленого товару у відповідь на зміну його ціни. Пропозиція є нееластичною, коли фірми не можуть швидко змінити обсяги виробленого товару у зв'язку зі зміною ціни.

Час, необхідний для приведення пропозиції у відповідність із новою ціною, залежить від ряду нецінових факторів:

• наявності резерву виробничих потужностей;

• рівня наявних запасів;

• технічного оснащення;

• рівня податків і інвестицій тощо.

Еластичність пропозиції конкуруючої фірми в короткостроковому періоді завжди позитивна, тому що криві граничних витрат зростають. Якщо граничні витрати при збільшенні обсягу виробництва зростають швидко, еластичність пропозиції низька. У цьому випадку фірмам, обмеженим своїми потужностями, невигідно збільшувати обсяг виробництва. Якщо граничні витрати зростають повільно при збільшенні обсягу виробництва, пропозиція відносно еластична. При цьому невелике збільшення ціни стимулює фірми до значного збільшення обсягів виробництва.

У крайній ситуації абсолютно нееластичної пропозиції для збільшення обсягу виробництва необхідно вводити нові потужності. Абсолютно еластична пропозиція виникає при постійних граничних витратах.

У довгостроковому періоді функціонування фірма вирішує проблему оптимізації обсягу випуску продукції, задіюючи всі фактори виробництва. У цьому періоді фірма може закрити виробництво, змінити номенклатуру продукції і навіть змінити вид діяльності, тобто направити інвестування в іншу галузь. Максимізація прибутку фірми в цьому періоді пов'язана з вибором такого обсягу випуску продукції, при якому довгострокові граничні витрати дорівнюють ціні. Це означає, що умови беззбитковості кожної фірми даної галузі формуються при критичній ринковій ціні. Якщо ринкова ціна нижче критичної довгострокової, фірми будуть іти з галузі доти, поки ринкова ціна не вийде на критичний рівноважний рівень. При ціні вище довгострокової в галузь будуть входити нові фірми. При цьому діючі на ринку фірми будуть змушені знижувати ринкову ціну до рівня довгострокової рівноважної, покриваючої конкурентні витрати. Таким чином, при входженні в галузь фірм із ідентичними витратами (при можливості вільного входу і виходу з неї) довгострокову рівноважну умову можна сформулювати так: ринкова ціна дорівнює граничним витратам, що представляють собою мінімальні витрати.

Довгострокова конкурентна рівновага в галузі наступає в таких випадках:

• всі фірми галузі максимізують прибуток;

• в жодної з фірм немає стимулів для входу в ринок або виходу з нього, тому що всі одержують нульовий економічний прибуток;

• ціна продукту встановлюється на рівні, при якому сукупна пропозиція галузі дорівнює сукупній пропозиції фірми.

Нульовий економічний прибуток свідчить про те, що входження нових фірм у галузь буде прибутковим, якщо вони зможуть випускати більш рентабельну продукцію, ніж уже діючі фірми галузі.

Ступінь впливу, вигоди і збитків від зміни ринкової ціни і пропозиції товару можна визначити методом підрахунку надлишків споживачів і виробників, отриманих у результаті державного втручання в питання ціноутворення і пропозиції.

Споживчий надлишок виміряється сукупною чистою вигодою, що споживачі одержують на конкурентному ринку.

Надлишок виробника дорівнює його сукупному чистому прибутку, тобто сукупному прибутку плюс рента.

Дані, отримані методом підрахунку надлишків, свідчать про те, що виграш і втрати споживачів і виробників від зміни цін і пропозиції можуть бути значні. Надлишки споживачів і виробників можна використовувати для оцінки державної політики в області контролю за цінами. Однак така політика може привести до повних збитків. Якщо держава встановлює ціну нижче тої, котра зрівнює попит та пропозицію, сукупний добробут і споживачів, і виробників знижується. Сукупні надлишки виробника і споживача скорочуються на величину повних збитків.

Державне втручання може підвищити добробут споживачів і виробників на конкурентному ринку в таких випадках:

1. Коли дії споживачів або виробників приведуть до витрат або вигоди, що не є частиною ринкової ціни. Такі витрати або вигоди називаються позаринковими ефектами, тому що є зовнішніми стосовно ринку. Прикладом позаринкового ефекту служать витрати суспільства у зв'язку із забрудненням навколишнього середовища промисловими відходами. У цьому випадку без державного втручання у виробника не буде достатнього стимулу враховувати соціальні і суспільні витрати такого негативного для суспільства явища.

2. Коли державне втручання може сприятливо вплинути на стан вільн