Існують історичні типи етносів: для первісного суспільства – плем ’ я, для феодального – народ (етнос), для індустріального – нація.

Плем’я – форма суспільної організації та етнічної спільності людей, що характерна для родової стадії первіснообщинного ладу; група, категорія людей, об’єднаних спільним походженням і спорідненістю мов.

Етнічність – це сукупність суспільних відносин, котрі пов’язують особу, як носія етнічних ознак, з її етнічним середовищем, родичами, близькими тощо.

Етнос (народ) – це усталена спільність людей, що історично склалася на певній території і позначена спільністю мови, культури, побуту, психічного складу, єдністю етнічної самосвідомості, зафіксованої у самоназві, а також усвідомленням єдності родового походження і водночас несхожістю на інші етноси. Це органічна соціальна система з чіткою структурою, в основі якої лежить система між поколінної етнокультурної інформації, освяченої традиціями.

Теорій походження українців існує багато:

    1.Це й теорія безперервності, автором якої є канадський вчений українського походження Я. Пастернак (кінець ХІХ ст.).

1. Теорія автохтонності (місцевого походження) Михайла Грушевського (1904 р.).

2. За радянського часу (після Другої світової війни) поширеною була «теорія єдиної колиски».

3. Сьогодні вважається найбільш приємлемою та достовірною теорія видатного українського історика другої половини ХХ – початку ХХІ ст., нині вже спочилого, Ярослава Романовича Дашкевича «Про незалежний розвиток окремих східнослов’янських народів».

Заслуговує на увагу доробок сучасного українського історика Леоніда Львовича Залізняка «Первісна історія України» (Київ, 1999 р., стр. 189-230), в якому розглянуто проблему давньоруської народності. Автор відмічає, що питання етнічної приналежності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу є предметом запеклої дискусії і науковців, і політиків. Суперечності навколо національності жителів княжого Києва пояснюється «не стільки браком наукових джерел, скільки надмірною політизацією питання». Відомо, що «350-річна експансія Російської імперії на українські національні землі потребувала ідеологічного обґрунтування. Середньовічна історія українського народу була викривлена на користь північно-східного сусіда. Праукраїнська держава Русь без серйозної наукової аргументації була оголошена імперськими істориками першим етапом російської державності». А чим далі, тим ще більше фальсифікацій. Ще 200 років тому імперський (царський) історіограф М. Карамзін проголосив постання Київської Русі народженням Росії, а Київ – «матір’ю городів російських». Українці не визнавалися як окремий етнос, що має якісь права на свою батьківщину. З часом під тиском наукових фактів прийшлося визнати хоча б за українцями «роль молодшого брата», який у 14-16 ст. якось для всіх «несподівано і невідомо звідки з’явився в Україні вже як сформований народ». Отже, штучність і заполітизованість поглядів на середньовічну історію українського етносу тривалий час в Російській імперії, як кажуть, правили бал.

Актуальність проблеми не викликає жодних сумнівів, адже питання спадкоємності політичних, культурних, духовних цінностей, надбань Київської Русі є ключовим в історії Східної Європи. Ось тут вважаємо за необхідне навести позицію сучасного дослідника даної проблеми Леоніда Залізняка: «Русь як держава була імперією ранньосередньовічного типу, однією з тих, які в той час виникали в Європі. … Усі імперії охоплюють етнічні території кількох народів. Однак вони виникають внаслідок завойовницької політики верхівки одного народу щодо своїх сусідів. Тому в імперіях є «старший брат», тобто імперська нація, культура і мова якої домінують на всій території держави. Досить згадати, яку роль відігравала російська культура та «велика і могутня російська мова» у колишньому СРСР. Який же етнос консолідував різні народи Східної Європи в державу Русь зі столицею в Києві? … російська імперська наука стверджувала, що це були росіяни. В середині ХІХ ст. цю концепцію чітко сформулював М. Погодін. Він вважав, що до ХІІІ ст. в Києві жили росіяни. Після погрому Середнього Подніпров’я татарами в 1240 р. вони емігрували в межиріччя Верхньої Волги та Оки. Лише в ХІV ст., на думку Погодіна, українці заселили Середнє Подніпров’я з Волині та Галичини. Ці погляди повністю суперечать фактам. Етногенез росіян почався у Волзько-Окському межиріччі не раніше ХІ ст. Погляди офіційної Москви на Київську Русь як на першу державу російського народу виглядають абсурдно, адже виходило, що російська державність з’явилася на два століття раніше самих росіян». Всю абсурдність таких умозаключень побачила й сама імперська наука, а тому змушена була змінити погляди на етнічну приналежність Київської Русі. Оскільки не можна вже було стверджувати, що фундаторами і носіями києворуської державності були росіяни, почали поширювати іншу теорію про «колиску трьох братніх народів», «тобто, якщо Київська Русь не російська держава, то й не українська, і не білоруська, а спільна». Виникла й давньоруська народність, й спільний пращур – «колиска трьох братніх народів». Ця теорія виникла після Другої світової війни. Ось тільки знову незадача: за офіційною радянською історіографією, після розгрому Русі татарами на її підґрунті постало три споріднені етноси: російський, український і білоруський. Як це вони поділилися, на це відповідей немає. Але імперська радянська ідеологія намагалася створити ілюзію органічної єдності російської держави. «В полоні цього давнього політичного міфу національної єдності Російської імперії і нині перебувають більшість провідних політиків Заходу. Не спростувавши безпідставних тлумачень щодо етнічної єдності слов’янського ядра Московської імперії і не звільнивши історичну правду від політичних спотворень, ми не побудуємо міцного фундаменту української державності». Ця концепція завжди була підґрунтям експансії Московської держави, а сьогодні – Російської Федерації на етнічні території українців. «Вона являє собою скоріше породження імперської національної політики, ніж історичної науки. Одне з її головних завдань – розподіл історичної спадщини Київської Русі на користь «старшого брата». За офіційною радянською наукою, Київська Русь була спільною колискою лише для українців та білорусів, яким дозволялося розпочинати свою історію лише після розгрому Русі татарами. Водночас на всіх, навіть найвищих державних рівнях говорили і продовжують говорити про тисячоліття Російської держави, тисячоліття християнства в Росіі, про «засновників російської державності і діячів російської культури Володимира Київського та Ярослава Мудрого». 

Як відомо, М.С. Грушевський проголосив теорія автохтонності (місцевого походження) українців ще на початку ХХ ст. – в 1904 році. За цією концепцією кожен із східнослов’янських народів у межах Київської держави мав, на думку Леоніда Залізняка, «власний історичний струмінь і батьківщину». За М. Грушевським, «праукраїнці Південної Русі постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор’я та греко-візантійської цивілізації». На формування білоруської нації впливав балтський субстрат, Київська Русь, а пізніше – литовсько-польська конфедерація. Становлення російського етносу відбувалося за умов слов’янської колонізації північних лісових територій, заселених балтськими і угро-фінськими племенами. Крім значного впливу неслов’янського населення, на формування російського етносу впливали контакти з татарами протягом ХІІІ-ХV століть. Відомо, що до 1936 року радянська історична школа, якою до цього часу керував академік М. Покровський, до погрому його школи теж стояла на позиціях М. Грушевського, а школа М. Покровського до 1936 року «фактично не включала Київську Русь до російської історії», російська історія розпочиналася із Суздальсько-Володимирського князівства. За Радянського Союзу, а саме у післявоєнний період, будь-які наукові дискусії навколо теорії «колиски трьох братніх народів» щодо її достовірності було заборонено, ЦК КПРС у тезах з нагоди 300-річчя Возз’єднання («Переяславської угоди»), надрукованих в «Правді» від 10 січня 1954 р., проголошував, що «у ІХ-ХІ ст. у державі Русь склалася праруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю та патріотизмом. Внаслідок окупації Русі татарами, Литвою та Польщею ця єдність розпалася на російську, українську та білоруську народності». У такій авторитарний спосіб заборонено було раз і назавжди вести наукові дискусії, тоталітарна система, як завжди, перевела проблему з наукової у суто політичну й ідеологічну площину.

Декілька слів важливо сказати й про українських дослідників – прихильників вважати носіїв трипільської культури пращурами українців. Адже, трипільці не можуть бути пращурами українців вже тільки тому, що українці є індоєвропейцями, а трипільці, як і вся балканська протоцивілізація VІІ – ІV тисячоліття до н.е. не були індоєвропейськими народами. Так, культурні надбання всіх стародавніх народів, які проживали в різний час на українських землях – трипільці, праарійці, кіммерійці, фракійці, скіфи, сармати, хозари, татари та інші впливали на етногенез майбутніх українців, разом з тим це не означає, що вони були пращурами саме українського етносу. Сьогодні дослідники стверджують, що «Землеробський трипільський та скотарський індоєвропейський світи принципово різнилися за походженням, типом економіки, матеріальною та духовною культурою, антропологічним типом населення та іншими етновизначальними ознаками. Наприклад, якщо трипільці були невисокими, тендітними, темно пігментованими східними середземноморцями, то перші скотарі за своєю антропологією наближалися до північних європеоїдів – високий зріст, масивний скелет, очевидно, світла пігментація… На принципову різницю між «вірменоїдним» трипільським та українським антропологічними типами вказували послідовники видатного українського антрополога Федора Вовка – В. Щербаківський і В. Петров. Так званий український антропологічний тип є наслідком змішування трипільців з найдавнішими індоєвропейськими скотарями, які 5-6 тисяч років тому рухалися з лісостепового Подніпров’я на Дунай. … трипільці були носіями так званого вірменоїдного близькосхідного антропологічного типу, який характеризувався темною пігментацією, низьким зростом, тендітністю, великим горбатим носом, скошеним чолом, коротким черепом. Антропологи – послідовники Ф. Вовка – вважали, що відносно високий зріст та міцна статура більшості українців – це спадщина індоєвропейських скотарів, а «чорні брови, карії очі» - трипільців».

Як вже йшлося, сьогодні вважається найбільш приємлемою та достовірною теорія видатного українського історика другої половини ХХ – початку ХХІ ст., нині вже спочилого, Ярослава Романовича Дашкевича «Про незалежний розвиток окремих східнослов’янських народів». Ярослав Дашкевич вводить поняття «етнос-нація» та символи для визначення окремих східнослов’янських націй: українська нація – альфа (L), новгородсько-псковська - бета (B), російська – гама (G), білоруська – дельта (D). За етнічною основою всі нації – слов’янські, стверджував Ярослав Дашкевич, але з іноетнічними домішками: альфа - з іранським субстратом (мовою осілого давнього населення) та норманським суперстратом (мовою народів, які прийшли на землі інших народів й вплинули на них). У 6-9 століттях н.е. етногенетичні процеси серед слов’янства призвели до зародження альфи-нації (майбутніх українців), котра з утворенням Київської Русі стала в державі панівною нацією. Ярослав Дашкевич спирався на археологічні дослідження, які також підтвердили правоту його теорії: балто-слов’янська колочинська спільнота V - V ІІ ст. сформувалася в басейнах Десни і Верхнього Дніпра внаслідок просування праслов’ян з Подніпров’я на територію балтських земель. У V ІІІ ст. на цьому етнічному підґрунті формувалися кривичі і радимичі – пращури білорусів. Стосовно пращурів росіян, доведено, що псковсько-новгородський східнослов’янський субетнос сформувався за участю нащадків слов’яно-балтів Верхнього Дніпра. Цей субетнос зазнав потужної асиміляції (розчинення) з боку неслов’янських угро-фінських народів та російського субетносу, виявився нестійким – тупіковою гілкою й поступово зник.  

Формування російського субетносу почалося значно пізніше – у ХІ – ХІІ ст., коли слов’яно-балти Верхнього Дніпра – а це радимичі і кривичі, а також словени Новгородщини, що не потрапили під асиміляцію з угро-фінським населенням, що присувалося століттями із Зауралля, разом з мігрантами з Південної Русі просунулися на схід у басейни річок Оки і Волги (верхньої частини), що вже були заселені угро-фінами.

Ця схема етногенезу східнослов’янських народів, запропонована Ярославом Дашкевичем, співзвучна зі схемою, розробленою сучасним українським дослідником Леонідом Залізняком й заслуговує на особливу увагу. Дослідники наводять цікаві та обґрунтовані факти, які свідчать не лише про походження балканських та лужицьких сербів з території північно-західної України, а й про припущення того, що склавини (слов’янське населення), що мешкало на території між Карпатами і Дніпром у V - VІІІ ст. розмовляли мовою, яка мала «велику кількість слів, властивих сучасній українській мові». Отже, висновки такі: «українці є прямими спадкоємцями мовних особливостей ранньослов’янської спільноти». Як на нашу думку, варто, у зв’язку з цим, згадати й про відкриття українського мовознавця ХХ ст., академіка Агатангела Кримського (до речі, академік знав більш ніж 60 мов!), адже він довів, що давнє населення Києва розмовляло саме українською мовою. Й це, дійсно, не дивно, адже «ядро українських етнічних земель збігається зі слов’янською прабатьківщиною, охоплює землі між Прип’яттю та Середнім Дніпром, з одного боку, та Східними Карпатами – з іншого». А тому, сучасний український дослідник Леонід Залізняк наводить цікаву схему етногенези українців та їхніх слов’янських сусідів (див.: Первісна історія України.- Київ: Вища школа 1999. - С. 226) й закономірно ставить питання: «…чи не слід розглядати слов’яногенез як відгалуження окремих слов’янських народів від проукраїнського генетичного дерева, яке з кінця V ст. розвивалося на етнічних українських землях з центром на Волині». Дослідник зробив глибокий аналіз відомого на сьогодні наукового доробку з цієї проблеми й дійшов наступного висновку: (наводимо повністю цей цікавий науковий матеріал):

« Сучасні археологічні дані дають змогу прослідкувати етнокультурну своєрідність праукраїнців, прабілорусів та праросіян з давніх часів зародження цих етносів. … пращурами українців були склавини Прикарпаття та Волині, відомі археологам під назвою празької культури VІ - VІІ ст. Історичне коріння білорусів та росіян сягає так званої колочинської культури, яка приблизно одночасно розвивалася в Подесенні та Верхньому Дніпрі. Празька культура формувалася у Верхньому Подністров’ї та на Волині на праслов’янському підґрунті зарубинецької культури за участю східних германців (пшеворська та вельбарська культури) та фракійців (лепська культура). Колочинські пам’ятки виникли також на праслов’янських зарубинецьких традиціях, але в умовах тісних контактів з іранцями-сарматами і під сильним впливом балтів Верхнього Подніпров’я. Врахуймо також факт певної відокремленості прасклавинів Верхнього Подністров’я від праколочинців Подесення у ІІІ – ІV ст. через вторгнення на Волинь та в басейн Південного Бугу ворожих до праслов’ян племен готів. Отже маємо певні підстави говорити, що праукраїнці, з одного боку, і праросіяни та прабілоруси – з іншого розвивалися власними історичними шляхами з початкових стадій формування цих етносів у першій половині І тисячоліття нашої ери (з V століття – наше доповнення). Не випадково, українці належать до іншого антропологічного типу, ніж білоруси та росіяни. Відтак твердження про те, що долі східнослов’янських народів розійшлися лише в пізньому середньовіччі внаслідок розгрому татарами Русі, не відповідає даним археології. Вони розійшлися ще до постання держави Київська Русь (див. мал. 87, стр. 226 монографії Л. Залізняка). Білоруський, псковсько-новгородський та російський етноси постали пізніше проукраїнського, в процесі слов’янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров’я лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених племенами балтів та фінів. Пращурами білорусів вважаються літописні балто-слов’янські племена кривичів Верхнього Подніпров’я та Подвіння, радимичів Посожжя та дреговичів Північно-Західного Полісся. Ще у V- VІІ ст. слов’яни Київського Подніпров’я просунулися на Десну та Верхній Дніпро, де постала балто-слов’янська колочинська археологічна культура. ЇЇ носії були пращурами літописних кривичів та радимичів VІІІ – Х ст.

З VІ-VІІ ст. археологічно простежується експансія деревлян та волинян у північному напрямку на лівий берег Прип’яті. Особливо інтенсивною вона була у VІІІ – ІХ ст., коли слов’янізувалися території Берестейщини та Північного Полісся до Німану. Так постало прабілоруське літописне плем’я дреговичів, культура і мова якого тісно пов’язані із землями волинян та деревлян в українському Поліссі. Так, розселення волинян, деревлян, дреговичів VІ - VІІ ст. фіксується в Західному Поліссі однотипними пам’ятками празької культури, а у VІІІ – ІХ ст. – культури Лука - Райковецька. … Росіяни – наймолодший східнослов’янський етнос. Їхня прабатьківщина –Верхне Поволжя. Перші слов’янські поселенці просунулися сюди із Середнього Подніпров’я ще у V ІІІ ст. Мається на увазі плем’я в’ятичів басейну Оки, які скоріше за все були сумішшю слов’янських колоністів з місцевою фінською людністю. Однак справжня слов ’ янізація Верхнього Поволжя відбулася у ХІ – ХІІ ст., коли балто-слов ’ янські племена кривичів, радимичів, словен прийшли на Схід, на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі та ін.. У цей же самий час сюди прибували переселенці з Південної Русі-України». … … … У другій половині ХІІ ст. у Володимиро-Суздальській державі сформувалося динамічне ядро молодого російського етносу. Провідні історики неодноразово підкреслювали своєрідність його ментальності порівняно із світосприйняттям південних русичів. Класики російської історичної науки М. Соловйов та В. Ключевський вважали, що говорити про окремий російський етнос можна не раніше доби князювання Андрія Боголюбського, тобто з другої половини ХІІ ст. Однак визначальними для формування російського етносу були ХІ V – Х V ст. Сталося це у сприятливих умовах першої російської держави – Московського князівства Івана Калити, Василя Темного, Івана ІІІ. Ця держава постала і розвивалася як сателіт Золотої Орди під потужним впливом монгольської імперії Чингізидів. «Головним чинником утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-татарські впливи», - писав російський історик П. Струве у 1952 р.. Отже, російський етнокультурний комплекс сформувався в ХІ V –Х V ст. на грунті слов’яно-візантійських традицій Київської Русі в угро-фінському оточенні в умовах залежності від татар. У Х V –Х V І ст. внаслідок експансії на захід Московського князівства псковсько-новгородський субетнос був асимільований російським».

ВИСНОВКИ: