Сучасні схеми і періодизації української і всесвітньої історії.

       Враховуючи новітні дослідження української і зарубіжної історичної науки, основні віхи історії України сучасні історики як В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко презентують так: вся історія України поділяється на чотири епохи: Прадавня й середньовічна Україна (від появи людини типу Homo sapiens 100-40 тисяч років тому – перша половина ХVІ століття), Україна в період нової історії (друга половина ХVІ – кінець ХVІІІ століття), Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської монархій (ХІХ - початок ХХ століття), Україна в новітню епоху (1914 - кінець ХХ століття). Найбільш поширеною схемою історії України сьогодні є її поділ на 8 основних періодів за значущістю історичних подій: 1. Стародавня доба: від початку формування людської цивілізації на території України і до появи східнослов’янських племен: 1 млн. р. т. – VІІ-ІХ ст. н.е. Праслов’янський етнічний масив зародився з епохи бронзи: ІІ- початок І тисячоліття до. н.е. 2. Київсько-Галицький період (др. пол. ІХ - 40-ві рр. ХІV ст.). 3. Литовсько-польська доба української історії (40-ві рр. ХІV ст. – 1648 р.). 4. Українські землі в роки національної революції та Гетьманщини (1648 р. – кінець ХVІІІ ст.). 5. Українські землі в роки російсько-австрійського панування та національного відродження (кінець ХVІІІ ст. – 1917 р.). 6. Українські землі в роки національно-демократичної революції та боротьби за возз’єднання (1917-1920 рр.). 7. Україна в радянську добу (1921 р. – серпень 1991 р.). 8. Україна в роки незалежності (серпень 1991 р. – до сьогодні).

        Авторами наступної періодизації є дніпропетровські вчені-історики з Національної металургійної Академії України В.Т. Братан, О.Ю. Висоцький, О.В. Михайлюк, Н.Г. Мосюкова, Л.С. Підлісна. Ця періодизація складена за проблемно-хронологічним принципом й на основі цивілізаційного підходу: виділено 9 історичних періодів й кожний період, у свою чергу, відповідає певній історичній добі. Ця сучасна українська схема історії вписується у загальносвітову історію за цивілізаційним принципом й культурно-національним типом, автори наголошують що українська «культурно-національна одиниця» це історично й етнічно «зона контакту кількох цивілізацій»! За часом тривалості періодів ця схема так само не відрізняється від вже наведених: 1. Первіснообщинний лад, або до цивілізаційний (або доісторичний) період – 800 тисяч років тому – початок І тис. до н.е. 2. Скіфо-сарматська й еллінська доба, або античний період - VІІ ст. до н.е. - VІ ст. н.е. 3. Германо – тюрко - слов’янська доба, або ранньосередньовічний період – VІІ-ІХ ст. 4. Києво-руська доба, або зріле середньовіччя – Х – перша половина ХІV ст. 5. Польсько-литовська й татарська доба, або пізнє середньовіччя – середина ХІV- середина ХVІІ ст. 6. Козацько – малоросійська доба, або ранній новий час (середина ХVІІ – кінець ХVІІІ століття. 7. Російсько – австрійська (імперська) доба, або новий час (остання чверть ХVІІІ – початок ХХ століття. 8. Радянська доба, або новітній час – 1920- 1991 рр. 9. Доба української державної незалежності, або пострадянський період - з 1991 р. і до сьогодні. Автори цієї періодизації наголошують на тому, що більшість істориків вже «прагнуть поглянути на Україну як на оригінальну культурно-історичну одиницю – зону контакту (протистояння і асиміляції) кількох цивілізацій. Древні і середньовічні цивілізації, поширені на українських теренах, належали до двох типів культур – осілої і кочової, землеробської і скотарської, що формувалися з ІV тис. до н.е. На початку н.е. співіснування цих культур набрало форму співжиття, а також протистояння християнської і поганської, а згодом –мусульманської цивілізацій. З ХVІ –ХVІІІ ст. на українських землях додатково розгортається ще взаємозбагачувальне суперництво західноєвропейської (католицько-протестантської), або атлантичної, та євразійської (російсько-православної) цивілізацій. Становлення цивілізаційних систем планети проходило протягом століть, кожна з них на початкових етапах формування містила характерні риси багатьох інших. При цьому український культурно-національний тип, будучи розділеним між кількома названими утвореннями, виявився носієм певних ознак різнохарактерних цивілізацій». На думку дніпропетровських істориків, сам зміст української історії - це «чудовий матеріал для порівняльного аналізу процесів взаємопроникнення ряду світових цивілізацій»! Сучасні схеми періодизацій української історії, так чи інакше, адже вони враховують цивілізаційний принцип людської історії, відповідають й цілком вписуються у загальносвітовий цивілізаційний процес, основні стадії якого є:

  Доіндустріальна стадія: за часом – мезоліт (10-8 тис. років тому), неоліт (VІ – ІІІ тис. до н.е.) - остання третина ХVІІІ ст. З середини ХVІ ст. і до останньої третини ХVІІІ ст. – передіндустріальна стадія. Індустріальна (або машинна): остання третина ХVІІІ ст.- остання чверть ХХ ст. (до 1973 р.). Постіндустріальна стадія: з 1973 р. (розпочато процес інформатизації суспільства, використання атомних реакторів, прискорювачів елементарних часток, використання штучного інтелекту у нових технологіях тощо) до сьогодення. Але на початку ХХІ століття вже виникли нанотехнології й сьогодні світ стоїть на порозі нової ери або стадії.

«Історія як фізика»: М.С. Грушевський у пошуках універсальних законів історичної дії. Інший дніпропетровський науковець-історик Володимир Ващенко є одним із дослідників наукової спадщини Михайла Сергійовича Грушевського і проблеми – маловідомої, але завжди актуальної: проблеми пошуків універсальних законів історичної дії. Більшовицькі переслідування й як наслідок – передчасна смерть Михайла Грушевського на тривалий час призупинила розробку важливої для історичної науки України теми – про «Закон збереження енергії» мас та його дії у процесах етногенезу, державотворення, індивідуальної діяльності. Цими процесами можна керувати, на них можна впливати. Їх можна спрямовувати. Зрозуміло, що це було серйозною небезпекою для існування тоталітарного сталінського режиму, який після смерті Леніна у 1924 р. набирав обертів. Михайлові Грушевському вдалося довести, що «історія як фізика», адже у соціумі також відбувається трансформація «інтенсивної енергії» («соціальної та політичної боротьби») в «інтенсивну» («енергію колонізаційного руху»). У соціумі також спостерігаються у різні часи процеси «збереження», або, навпаки, «нестачі» життєвої енергії. Михайло Грушевський наголошував на існуванні «паритету» витраченої енергії мас або її «збереженні» (або «потенційна українська державність розчиняється в території», «нестачі життєвої енергії як центральної драми інтелектуала» (або модель «енергетичної нестачі». Михайлові Грушевському вторив і відомий український історик ХХ - початку ХХІ століття Ярослав Дашкевич, який також стверджував, що «енергія … цілком фізична сила, так само, зрештою, і в суспільній діяльності, як і у самій фізиці».

 

Ярослав Романович Дашкевич про головні принципи української історії (історизм, об’єктивність), про незнання і нерозуміння об’єктивної історії, неправомірність й небезпечність заперечення постмодернізмом і постмодерністами або їх прихильниками доцільності й морально-етичного значення історії.

1.       Ярослав Романович Дашкевич (1926-2010) – видатний український історик ХХ століття. Наукова спадщина історика безцінна для історичної науки. Історична есеїстика Ярослава Дашкевича надзвичайно багатогранна й охоплює ключові питання української історії із стародавнього до сучасного часів: він досліджував не лише проблеми взаємостосунків між історичною наукою та суспільством, впливу історичних знань на формування сучасної української свідомості, а й актуальні проблеми української політичної історії ХХ століття – «чи існувала українська нація у князівському періоді, постання ЗУНР, доба українізації 1920-х років, національно-визвольна боротьба 1930-1950-х років, польсько-українська конфронтація на Волині під час Другої світової війни, акція «Вісла», Україна у Другій світовій війні тощо. Охоплено також спектр етнонаціональних відносин (взаємини з росіянами, поляками, євреями, Кримом), питання історичної пам’яті та ідеологій, відповідальності істориків, актуальність національних підходів у добу глобалізму». Ми зупинимося, як на нашу думку, концептуальному доробку вченого про відповідальність українських істориків та історичної науки перед наукою, суспільством, державою; негативні обставини розвитку і впливу постмодернізму (за Я. Дашкевичем:«Постмодернізм ІІ») в сучасній історичній науці України: Я.Р. Дашкевич. Правдива історія України буде написана / Ярослав Романович Дашкевич. // «… Учи неможними устами сказати правду». – Київ: Темпора, 2011. – С. 245-297; Я.Р. Дашкевич. Стан української історичної науки та завдання наукового товариства ім.Т. Шевченка / Ярослав Романович Дашкевич. // «… Учи неможними устами сказати правду». – Київ: Темпора, 2011. – С. 320—328; Я.Р. Дашкевич. Стан і перспективи історичної науки / Ярослав Романович Дашкевич. // «… Учи неможними устами сказати правду». – Київ: Темпора, 2011. – С. 298—319; Я.Р. Дашкевич. Постмодернізм та українська історична наука / Ярослав Романович Дашкевич. // «… Учи неможними устами сказати правду». – Київ: Темпора, 2011. – С. 329--346.

          Ще у 1993 році, у своєму виступі перед науковим товариством імені Тараса Шевченка, Ярослав Дашкевич наголосив: «Велетенське значення історичних наук в сучасній Україні, здається, розуміють всі – на цьому зупинятися не варто …». Як, на нашу думку, мабуть видатний історик лукавив, адже саме під час цього виступу торкнувся негативних явищ у ставленні й до об’єктивної історії, й до істориків, які своїми дослідженнями, базованими на принципах історизму і об’єктивності, заважали її тлумачити на власний смак, у власних інтересах і т. д. На початку 90-х років Я.Дашкевич окреслив «дві дуже негативні групи явищ», адже, на жаль, українська історична наука тоді ще не стала ні за своїм змістом, ні за своїм спрямуванням об’єктивною історією, а за методикою наукових досліджень – взагалі тоді ще не відповідала світовим стандартам. А тому першочерговим завданням істориків повинне стати завдання: «Наша історична наука мусить не лише стати правдивим віддзеркаленням української культури, давати докладні й джерельно перевірені відомості про минуле української нації, а й вчити сучасні й майбутні покоління правдивої історії. Без знання правдивої давнини важко будувати майбутнє». Які явища у нашему суспільстві Ярослав Дашкевич маркував як «негативні прояви»? На його думку, «… історичну науку … заливає ультрапатріотична і локальнопатріотична хвиля, хвиля дилетантизму і безвідповідальності, явної і грубої фальсифікації на урапатріотичні мотиви, що відкидає українську національну науку на півтора-два століття назад, викликає зловтішну усмішку ближчих сусідів та відвертий сміх представників західноєвропейської науки, мовляв:»Ось яка вона, українська наука!». І це не дивно! Адже істориками, які почали «досліджувати» історію України в один час стали «прогорілі райкомівці», історики-марксисти-атеїсти, майже всі політики, істориками стали доктори фізико-математичних, біологічних, технічних наук, поети, письменники з літературними талантами, істориками стали вважати себе журналісти і публіцисти та інші. Більше того, «в історичну науку з апломбом намагаються увірватися прості спекулянти і аферисти, що сподіваються нагріти руки на бумі, який виник довкола історичної тематики. Бо всі вони знають історичну правду в остаточній, незаперечній та безсумнівній формі». З цього приводу Ярослав Дашкевич залишив цікаву ремарку: «Цікаво, що було б, якби я попробував писати на теми з цих ділянок і переконувати, що відкриваю Америку!». Неприпустимим й злочинним є те, підкреслює Ярослав Дашкевич, що «при цьому ігнорується та обставина, що історична наука … має свої методи, способи, засоби дослідження, що бути добрим істориком України – це значить вміти досліджувати і критично оцінювати джерела і літературу, знати кілька давніх і нових мов, і що треба вчитися, вчитися та ще раз вчитися історії справді ціле життя. (Все це наводжу не для того, щоб захищати якийсь клан істориків, а для того, щоб оборонити професіоналізм кожного фаху, історичного також)». Такі «горе-історики» шляхом підтасовок та вигадок намагаються нав’язати суспільству свої лженаукові опуси і думки про походження тризубу, «предковічне» існування української держави й при цьому не стидаються заявляти про свої «епохальні відкриття». Зрозуміло що наслідки від цього жахливі, адже «на науково непідготованого читача, який не завжди спроможний відрізнити правду від вигадки, падає злива псевдопатріотичної сфальшованої «інформації», що деформує історичні традиції нації та викривляє її майбутні перспективи»: «тому з’явилися в історії України арії, ет-рус-ки, країна Рош з Біблії, Велесова книга, династія Києвичів, триразове хрещення Русі, перетворення Запорозької січі в державу, а далі й заперечення голодомору, етно- і лінгвоциту, що здійснювався, а подекуди ще досі реалізується в Україні. Великій, а по суті гумористичний парадокс полягає в тому, що та белетристика, в яку перетворюють історичну науку, цілком серйозно вимагає, щоб її вважали наукою». Й друга серйозна проблема або друга група негативних явищ в Україні – це «…параліч академічної й вузівської науки – результат просто злочинної кадрової політики, збереження досі в рядах цієї науки основних діячів агресивної москвоцентричної антиукраїнської псевдошколи застійних років, продовження практики заповнення науково-дослідних інститутів людьми, подібними до себе, абсолютно не підготовленими до серйозної наукової роботи…», склад кафедр часто непрофесійний, лекції – малограмотні і таке інше. «Псевдоісторики не можуть готувати майбутніх науковців». Одже, важко заперечувати таким висновкам відомого українського історика ХХ століття Ярослава Дашкевича, який не лише розгледів головні причини негативних явищ у процесі становлення української історичної науки, а й намагався ще за своє життя виправити ситуацію. Саме які його дії у цьому напрямку свідчать про це? По-перше, на його думку, Україні надзвичайно важливо мати об’єктивну, фундаментальну, дослідницьку історичну науку; по-друге, це буде можливо лише тоді, коли буде існувати морально-етична відповідальність істориків-дослідників за рівень власних досліджень, адже ми несемо відповідальність перед молодим поколінням, перед громадськістю, перед українською нацією; по-третє, перед «справжніми українськими істориками стоїть невідкладне завдання боротися з деформацією історії України – це, одночасно, єдиний шлях, яким можна вивести історичну науку з стану глибокої стагнації, витягнути її з загумінкового провінціалізму, в якому вона загрузла від десятиріч … Ось платформа, на якій має виникнути нова генерація українських істориків».

      Як бачимо, праці Ярослава Дашкевича - це, беззаперечно, на думку його послідовників, «політично-культурологічний заповіт ученого й громадського діяча українському народові».

      Вчений дослідив й негативний вплив постмодернізму на сучасну українську науку. (Довідка: «Модернізм» - напрямок, розвиток, характерний для науки, культури, мистецтва першої половини ХХ ст., характеризуєт зріле індустріальне суспільство, де панує раціоналізм, урбанізація, «мистецтво заради мистецтва». Модернізація «нерідко передбачала відхилення від авторитету релігії в бік авторитету держави, від авторитету традицій в бік необмежених новацій». «Постмодернізм», або «постмодернізація» - виник у 70-ті роки ХХ ст.,це «термін для позначення нової моделі модернізації, де економічний розвиток тісно пов’язаний з роллю культурних чинників». Цім терміном позначені структурно-схожі явища у світовому суспільному житті та культурі другої половини ХХ ст., коли вже існувала зовсім інша ситуація у постіндустріальних державах: відхід від раціоналістичних схем, відмова від догми єдиного для всіх держав капіталістичного шляху розвитку, визнання плюралізму, різних культур, єднання з природою, захист оточуючого середовища. Постмодернізм не заперечував консенсус з будь-якою культурою, але заперечував будь-яку тотальність у мистецтві тощо. Але, разом з тим, постмодернізм заперечував можливість достовірності, об’єктивності, для цієї «нової філософії» такі поняття як «справедливість», «правота» втрачали своє значення. Постмодернізм сьогодні визначається як маргінальний кітчовий філософський дискурс з характерною анти раціональністю. За таких обставин втрата ціннісних орієнтирів для послідовників і теоретиків постмодернізму сприймається позитивно, що не є нормальним. Зрозуміло, історики не можуть сприйняти антиісторизм, десцієнцізацію постмодерністів).

За Я. Дашкевичем, постмодерністи своїми дискурсами («розмовами» - ремарка Я. Дашкевича) знецінюють, «а може й ліквідовують «традиційні» історичні дослідження». Він за своє життя мав дискусії з сучасними постмодерністами: професором англійського університету Ернстом Геллнером, дослідником російського постмодернізму, літературознавцем і філософом Михайлом Епштейном. Наслідком цих дискусій стали висновки, до яких дійшов Ярослав Дашкевич. Ось його думки, ремарки щодо постмодернізму:

1. Сам термін виник 1917 р., тобто ще під час Першої світової, а ні після Другої світової, як переважно вважають науковці.

2. «Найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на модернізм став тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає залічування тоталітаризму до модернізму, що дехто пропагує».

3. Період 30-х років – це період, за Я. Дашкевичем, розквіту «антимодернізму чи постмодернізму І». Закінчується по-різному: в Італії, Німеччині – у 40-х рр.; в Росії – у 60-х рр.; у Китаї, Кореї, де диктаторські режими, можливо, й ще існує. В Україні модернізм із зрозумілих причин не мав можливостей розвинутися, а постмодернізм було насаджено насильницьким способом. Російський філософ Михайло Епштейн вважає, і з ним погоджується Ярослав Дашкевич, що постмодернізм – це епоха сталінізму.

4. «Без такого підходу феномен сучасного постмодернізму, зокрема, в Центрально-Східній Європі буде не зрозумілим. Ми знаємо добре, з досвіду, що наукова дискусія з сучасними т. зв. Лібералами і т.зв. демократами, пропагандистами ідей «громадянського» (це сфальшований термін – в оригіналі: міщанського) суспільства у нас в Україні, якщо взагалі можлива на сцієнціарному рівні, то це не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія з фашистом, комуністом, релігійним фанатиком, феміністкою. Це жива спадщина постмодернізму І».

5. Захід розумів постмодерністський характер розвитку і науки, і культури при тоталітарних режимах. А тому нова фаза цього напрямку 70-х років отримала назву лібералізму, демократії. За Я. Дашкевичем – «постмодернізм ІІ».

6. Еволюція «постмодернізму ІІ» вражаюча, адже позначена глобалізацією економічних, політичних, культурних процесів за принципом «хто проти нас – того усунемо»: це й валтне доміно, це балканізація Південно-Східної Європи, це перетворення Іраку в ракетний полігон…

7. Наростає анти постмодернізм, цей процес розпочато ні в політиці, ні в економіці, а у мистецтві, літературі, гуманітарних науках («значення яких у сучасному «постіндустріальному» суспільстві незначне»).

8. Сьогодні ми спостерігаємо, як поступово вже «постмодернізм ІІ» з напряму або тенденції перетворюється «НА ІДЕОЛОГІЮ, СПОСІБ МИСЛЕННЯ, ДОСИТЬ НЕТЕРПИМИЙ ЗА СВОЄЮ СУТНІСТЮ»!

9. Етапи розвитку та інвазії (вторгнення, нападу, зараження) постмодернізму ІІ, починаючи з 60-х років ХХ століття: - спочатку у мистецтві, літературі і т. д.; - потім – у філософії: вининення т. зв. «постмодерністської філософії історії»; - далі – у ЗМІ – популяризація теорії і практики постмодернізму (спочатку в музиці, театрі, кіно …); далі – вже у гуманітарних науках: спершу поширено на літературознавство, а потім – історіографію, етнологію …; - в політиці, економіці: поширення поняття й втілення у реальне життя стану лібералізації економіки як засобу глобалізації, захоплення світових ринків; а в політиці вже без лібералізації – тут вже «балканізація» і «чеченізація».

10. Дивно, але лібералізація мислення – для постмодерністів річ зайва! Незалежність думок заперечується!. Потрібні лише послушні виконавці, зрозуміло що платні, а краще – ентузіасти. Ідеї прогресу лише на словах, насправді постмодернізм прогрес відкидає! Ось приклади: прояви постмодернізму І та ІІ в архітектурі: «повернення до середньовічних замків з стрілчастими баштами і дахами чи виникнення помпезної архітектури сталінської епохи; в літературі – до реалізму, навіть з додатками «соціалістичного» або «порнографічного»; в образотворчому мистецтві – до гіперреалізму, у філософії – до марксизму чи ніцшеанства. Все це із запереченням будь-яких досягнень модерної літератури і мистецтва, а також філософської думки».

11. Ще «можна погодитися з тим, що в літературі, мистецтві, філософії зміни напрямів та нові пошуки природні, то ледве чи можна позитивно сприйняти вторгнення постмодернізму до науки, гуманітарної та негуманітарної (пригадую агресію сталінізму з його історичним матеріалізмом чи виступами проти новітніх течій у мовознавстві, біології, проти кібернетики і т. д.». Така інвазія - вторгнення сьогодні відбувається дуже потужно й призводить до десцієнцизації – антинауковості, особливо в галузі історії. До речі, в американських університетах відбулися масові страйки студентів проти професури, яка активно впроваджувала у навчальний процес лексику (модерну термінологію) постмодерністів. В Україні вже багато прихильників постмодернізму серед інтелектуальної еліти, яка запозичила його термінологію «з багатої західної постмодерністської філософської та парафілософської літератури». Це не збагачує нашу мову, а лише підміняє одну ідеологію іншою.

ВУЗЛОВІ питання сучасної постмодерністської філософії історії, які не лише вплинули або намагалися вплинути на методологію «традиційної» історичної науки, але й «цілий ряд положень оголосили чимсь новим, найвищим досягненням постмодерністської історичної науки».

Парадокс в тому, що постмодерністська філософія історія на методику історичних досліджень вплинути не могла як. «В другої половини ХХ ст. вдосконалюються методи дослідження джерел – писемних, аудіовізуальних, матеріальних». Зрозуміло що постмодерністська філософія історії до цього взагалі непричетна, адже взагалі «ІГНОРУЄ ОСНОВНІ ПИТАННЯ БАГАТОГРАННОСТІ МЕТОДИКИ ІСТОРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ, А ТАКОЖ САМЕ СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖ ІСТОРИЧНИМ ДЖЕРЕЛОМ ТА ПОЗАДЖЕРЕЛЬНИМ ЗНАННЯМ»

Я.Р. Дашкевич: « На постмодерністській філософії історії відбився загальний стан цього напряму, постмодерністські філософи історії (ті, які себе такими називають, або не називають) в цілому не творять окремої філософської системи, а заповнюють певний кошик рядом світоглядних ідей, часто суперечливих. Зміст цього кошика не піддається систематизації – трохи через гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, а більше через опір самих постмодерністів, що виступають проти будь-якої систематизації».

  У зв’язку з цим, Ярослав Дашкевич наводить цікаві приклади, які підтверджують його спостереження, а головне, розкривають «спосіб мислення постмодерністів у ділянці історичної науки». Міркування провідних творців постмодерністської філософії історії:

1. франц. вчений Мішель Фуко (1926-1984) («Слова і речі», 1966 р.; «Археологія знання», 1969 р. – Том І; «Наглядати і карати. Історія сексуальності», т. 2, 1984 р.; «Турбота про себе. Історія сексуальності», т. 3, 1984 р.: «дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між реальним світом і особою, що його пізнає (це т. зв. Непозитивістська теорія історичної на рації). Автор – це лише своєрідний манекен, через якого говорять дискурсні формації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість написання безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим філософом, не існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати «альтернативна» історіографія з різноманітними варіантами інтерпретації подій». Тобто, як на нашу думку, постмодерністи безапеляційно наголошують на тому, що писати, інтерпретувати історію можуть всі і не важливо, як це буде виглядати. Заперечуються наукові критерії, наукові принципи і т. д. Як бачимо, антиісторизм у розквіті й на руку будь-яким ідеологам, адже інтерпретувати подію, явища, процеси у соціумі можна на будь-який смак! Суцільна децієнцизація!

Американський філософ Гейден Вайт (1973 р., «Метаісторія. Історична уява в Європі ХІХ сторіччя»), наш сучасник: «намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його поглядами, кожна історична праця – це структура, нарративний дискурс, утворений зі слів. Зміст цього дискурсу уявний, надуманий, виімагінований та, одночасно, інспірований. При такому трактуванні твору історика як крайнє релятивного (відносного) і суб’єктивного, поступово зникає значення історичного джерела». Вайт пропонує історикам наступну схему процесу історичного пізнання і відтворення минулого: 1. Спочатку історик займається примітивною працею: «підшукує відомості з джерел та, аналізуючи їх,творитьхроніку, на підставі якої виготовляє свою розповідь». 2. Потім настає черга «вищої стадії праці історика: реалізація нарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється при допомозі фабуляції (літературного взаємопов’язання), аргументації та ідеологізації». Він пропонує 4-ри способи фабуляції літературного взаємопов’язання тексту. Ярослав Дашкевич так інтерпретує процес фабуляції за авторством Гейдена Вайта: «Історик творить …або роман, або комедію, або трагедію чи, врешті сатиру.3. «Послуговується чотирма способами аргументації – формізмом, органіцизмом, механіцизмом або контекстуалізмом. Застосовує чотири способи ідеологізації – анархізм, консерватизм, радикалізм, лібералізм. Характерно, що Вайт не признає таких ідеологій, як націоналізм, комунізм, демократія, тоталітаризм. За Вайтом, історик з перелічених на початку чотирьох ідеологій одну або схвалює, або вважає її наявною, але, в кожному випадку, вийти, поза межі цих чотирьох ідеологій не може.». 4. «Далі є чотири тропи …, які застосовують для конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та іронія). Про інші тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу, літоту, Вайс не згадує». Висновок Я.Дашкевича: «Зрозуміло, якщо виконати всі вказівки цього постмодерністського рецепту, то це взагалі знищує (треба вважати, що це й мета міркувань Вайта та деяких інших постмодерністів) межу між історіографією та літературою, а історичний твір перетворюється на звичайну описову (дескриптивну) прозу». 5. Далі є чотири парадигми історичної інтерпретації: «Дві з ділянки фактографічної історії (це ті, які рекомендують постмодерністи: формістична та контекстуальна) та дві з історіософської історії (які постмодерністи відкидають: органістична і механістична). Вайт відкидає отже можливість ширшого історичного синтезу типу генеральної історії, макрокосмосу, за якими стоять певні ідеї, наприклад, дух епохи, та й відкидає також закони історії, заявляючи, що немає явного причинового зв’язку між т. зв. причинами і наслідками, а тільки, знаючи наслідки, історики починають підшукувати для них причини».

Анкерсміт Рудольф Франк ( голландський філософ-посмодерніст): («Ефект справжності в писанні історії. Динаміка історіографічної типології», 1989 р.; «Історія та вчення про тропи. Піднесення й падіння метафори», 1994 р.) у цього філософа «взагалі зникає поняття історичної правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у вигляді метафори. Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсміта, творить такі чи інші форми наррації».

Висновок Я.Р. Дашкевича: з боку постмодерністів відбувається масивне заперечення достовірності історичної науки, набирає обертів десцієнцизація; історіографію намагаються деконструювати без альтернативної теорії. А це означає – знищення історичної науки. «Постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визначаючи для таких дій жодних наукових критеріїв… Постмодернізм ІІ в історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність, але замінити її грою, деконструкцією ніколи не вдасться».».

У 1992 р. англійський філософ Ернст Геллнер надав у книзі про постмодернізм визначення цьому напрямку як формі релятивізму: «Релятивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігілізму (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотрібний, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим по-суті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким доходимо до розуміння суспільств і культур».