Екскурси в історію українського костюма

 

більшого стосуються саме Південної Русі, тобто України.

До південноруської історії належать давні відомості про антів. Грецькі письменники антами називали народи слов'янського походження, що заселяли Південну Русь (старонімецьке слово «ант» означало велетень). Останнє вка­зує на схожість з іще одною назвою південноруських племен — велиняни (волиняни) — і свідчить про давню єд­ність і взаємозв'язок народів Русі. Нес-тор-Літописець виділяв у Південній Русі такі племена: поляни, які заселяли поля над Дніпром; древляни, що жили в лісах понад Прип'яттю; на Волині мешкали дуліби; на Чернігівщині понад Десною — сіверяни; понад Дністром — тиверці, по­над Бугом — бужани, понад Чорним мо­рем — уличі.

У XI—XII ст. Волинь роздробилася на декілька дрібних володінь. Одні кня­зівства поставали, інші зникали. На від­міну від цього Червона Русь (Галицька земля) вирізнялася своєю єдністю. Вона тісно примикала до Південної Русі, але не бажала підлягати Києву, хоча й мала з ним усталені контакти. Політичне зна­чення Галича було велике. Він отримав статус старішого міста, а князь галиць­кий — старішого князя. Галич володів чималими площами родючих земель по Дністру, Сяну і.Пруту аж до Карпат, а також правом вільного-плавання з Дунаю та Дністра по морю та входу у дніпров­ське гирло.

Для процвітання цього краю було ба­гато умов. Грунт сприяв розвиткові землеробства та скотарства, судноплавні ріки з'єднували Червону Русь із Дунаєм і морем, сприяючи торгівлі з Півднем і постійному притоку товарів, у тому числі тканин та готової одежі. Уличі, бужани, тиверці мали багато міст по Бугу

та Дністру майже до гирла Дунаю і до моря. Проте розташування Галицької землі було небезпечним для її існування як самостійної держави. Войовничі сусі­ди — поляки та угорці — постійно по­грожували захопити її. Ці обставини ви­кликали зближення Галича зі всією Пів­денною Руссю, а також із грецьким світом.

Особливим багатством славилася Ки­ївська земля. Київ мав безліч церков, вісім торгових площ і був найважливі­шим осередком контактів із Візантією. Військові походи київських князів при­носили чималі трофеї, підкорені народи регулярно сплачували данину — все це підносило добробут киян, особливо кня­зів, бояр та дружини. За Володимира, Святополка та Ярослава Київ швидко розвивався й процвітав. Розкута суспіль­на атмосфера вабила до Києва різного роду ремісничий люд, який міг знайти тут заробіток і притулок. Тому-то в Київ­ській землі не міг створитися якийсь чистий тип однієї народності. Навіть серед княжої дружини були греки і варяги, шведи і датчани, німці й поляки, євреї, болгари, печеніги тощо. Все це яскраво позначилося на надзвичайній виразності, різноманітності й вишукано­сті костюма тодішніх киян.

Південна Русь підтримувала торго­вельні зв'язки з Північним Причорно­мор'ям, Візантією, арабським Сходом, а також південно-східними сусідами — степовими кочовими та осілими племе­нами, а згодом налагодила контакти і з західноєвропейськими країнами. На Русь імпортувалися різні види тканин — шов­кові, суконні, оксамитові. Шовкові до­рогоцінні тканини ручного виробу різно­манітних кольорів мали загальну назву паволоки і поділялися на парчу, пурпур, порфир, червлену, або багр. У письмо-

Одяг населення Київської Русі

31

 

вих джерелах часто згадуються яскраві дорогоцінні тканини — анашит, алтабас, ворс яких робився зі срібла або золота. Вираз «на вагу золота» відносно старо­винних оксамитів і алтабасів мав бук­вальний зміст — так дорого цінувалися матеріали (шовк і дорогоцінні метали), з яких їх ткали. Ці важкі негнучкі тка­нини надходили з Ірану, Туреччини, Франції, Італії та вживалися тільки для потреб князівського двору й вищого ду­ховенства. Із Західної Європи руські князі завозили також фризькі й фла­мандські сукна. З арабського Сходу, крім тканин, надходило намисто з кольоро­вого, позолоченого або посрібленого скла тощо '. Хоча слід зазначити, що в еконо­міці Південної Русі імпорт у цілому віді­гравав другорядну роль і був пов'язаний в основному з предметами розкоші.

Одяг населення Київської Русі. Ши­рокі верстви людності Київської Русі послуговувалися виробами місцевих май­стрів. Як матеріал, так і одяг селян та простих городян були саморобними. Археологічні матеріали засвідчують існу­вання в Київській Русі шкіряного взут­тя — постолів, чобіт, плетених зі стебел рослин чи кори дерев — личниць, а та­кож великої кількості прикрас.

Відомості про одяг є і в давньорусь­ких письмових джерелах. Так, в Іпатіїв-ському літописі згадується кожух, у «Слові о полку Ігоревім» — кожух і опанча, оксамит і паволока, в інших пам'ятках — сорочка, ногавиці, онучі, корзно, свита, клобук, вінець і т. д.²

Археологічні знахідки та письмові джерела суттєво доповнюються іконо­графічними матеріалами — фресками, іконами, книжковими мініатюрами, які дають уявлення про одяг переважно кня­зів, бояр, дружинників. Хоча фрески Со-

Костюм давньоруських князя та княгині

фінського собору в Києві зберегли зобра­ження не лише князівської сім'ї, харак­терним елементом костюма якої був плащ (корзно), а й музикантів, мислив­ців, одягнених у вузькі штани та сорочки з поясом.

Усі ці дані свідчать про значну соці­альну диференціацію східнослов'ян­ського суспільства. Про накопичення чималих скарбів заможними верствами населення Київської Русі розповідають як численні клади дорогоцінностей та монет, так і поховання, в яких зберегли­ся атрибути влади чи високого сану,— гривни (нашийні обручі), поясні набори, персні, дорогоцінна збруя, колти, на­миста, діадеми, опліччя (дробниці), хре­сти. Виконувалися вони різноманітною

Зо

32

2. ЕКСКУРСИ В ІСТОРІЮ УКРАЇНСЬКОГО КОСТЮМА

 

більи Русі,

Д

давні

письі

слов'

Півд

«ант;

зує

півде

(вол

НІСТІ

тор-, такі над понг

ДУЛІ¹

СІВЄ]

над рем

на р зіве мінз зем. тісн не б з нв чені стат кий чим Дні' такс та /

СЬК(

гат< зем рікі і м і п чис бул

Одяг заможних городян періоду Київської Русі

технікою: перегородчастої емалі, зерні, скані, черні, інкрустації, золочення³. Вчителями ювелірного мистецтва на Русі були переважно греки, але руські май­стри швидко й досконало оволоділи складною технікою обробки благородних металів і робили речі, що не поступа­лися імпортним.

Поєднання всіх перелічених прийомів дало змогу місцевим ремісникам ство­рити велику кількість видів і форм при­крас. Терміни XI—XIII ст., які дійшли до нас, свідчать про різноманітність давньоруського «узороччя»: вінець, очол-

ля, чоло, ожерели, гривна, намисто, лун-.
ниця, цата (опліччя), запона, сустуг, фі- і
була (пряжка, що скріплювала плащ), |
обруч, усеряг, перстень, тразни (підвіс- ₍
ки) та ін.⁴ Прикраси декорувалися реа- ^
лістичним орнаментом у вигляді голови і
коня, птахів, змій чи геометричним ма­
люнком. У давньоруському орнаменті
присутня різноманітна язичницька сим­
воліка: сонце, засіяне або зоране поле,
хміль, «дерево життя», турячі роги, зо­
браження Дажбога, богині весни, Меду­
зи Горгони, грифонів і т. п. Пізніше
язичницькі елементи поєднувалися з д
християнськими — хрестом, мотивами (
вознесіння тощо ⁵.                                                 я

Майнова диференціація населення _к
Київської Русі знайшла яскраве відбиття _с
в письмових джерелах XII ст. Напри­
клад, у «Слові про багатого та убогого» л
багатий ходить «в павлоце и в кунах, а ш
убогий руба не имать на телесьі», у пер- д
шого нога «в червлене сапозе», у дру- ц
гого — в льічинцьі».                                           м

Чоловічий одяг селянства Київ- %х
ської Русі складався з сорочки довжи- щ
ною до колін, одягненої навипуск і під- к]
перезаної шкіряним або в'язаним поя- <х
сом, а також нешироких штанів (гачів, вя
портів). На поясі кріпили різні необхідні мі
предмети (кресало, гребінь, невеликий віз
ніж). На голову вдягали' валяну шапку
(клобук), на ноги — плетені з лика або ме
стягнуті зі шкіри личниці, постоли та ви
онучі. В холодну пору напинали суконну ма
свиту, а взимку — хутряний кожух, не
Давньоруський костюм представників та
різних станів був близьким за кроєм, ву^
але відрізнявся числом предметів, а та- д«
кож якістю використаних тканин та ін- руї
ших матеріалів.                                                      в»

Костюм давньоруських жінок був плі самобутнім і різнобарвним — справжнім івщ витвором мистецтва. Виготовлення одя- омя

Одяг населення Київської Русі

33

 

імисто, лун- '., сустуг, фі-»ала плащ), зни (підвіс--валися реа-

'ЛЯДІ ГОЛОВИ

•ричним ма-

' орнаменті

яицька сим-

юране поле,

чі роги, зо-

есни, Меду-

п. Пізніше

нувалися з

мотивами

населення ївє відбиття ст. Напри-та убогого» [ в кунах, а ген», у пер-ізе», у дру-

:тва Київ-чки довжи-нпуск і під-заним поя-■анів (гачів, ні необхідні

невеликий іяну шапку з лика або постоли та їли суконну нй кожух, едставників

за кроєм, кетів, а та-анин та ін-

жінок був

справжнім

лення одя-

гу, прядіння і ткацтво, шиття та вишивка були повсякденним заняттям усіх жі­нок — багатих і бідних. Одяг заміжньої сільської жінки, а також дівчини скла­дався з довгої вишитої сорочки (сороци-ці), поясного одягу у вигляді одного або двох незшитих, а пізніше частково зши­тих шматків орнаментованої або кліт-частої вовняної тканини (дві запаски, плахта, поньова). На голові у дівчини був вінець (корун, вінок), а у заміжньої жінки — рушникоподібний убір, який накидався на багато прикрашений твер­дий, виконаний з дорогої тканини корун (кику), що міцно тримав волосся. На ноги вдягали плетені із рослинних воло­кон личниці або стягнуті зі шкіри по­ столи.

У цей період уже чітко проявлялися локальні відмінності у жіночому одязі, які брали свій початок, вочевидь, іще з давніх племінних об'єднань. Насамперед це помітно у прикрасах, котрі виготовля­лися місцевими майстрами, а саме у характері бронзових і срібних підвісок, що прикрашали головні убори та зачіс­ку, скроневих і нагрудних прикрас. Ці особливості з часом частково знівелю­валися, поскільки дедалі поширювалися вироби міських ремісників, а також при­візні.

Прикраси (зйомні та нашивні), еле­менти орнаменту, колір в одязі спершу виконували не стільки естетичну, скільки магічну роль. Відповідно до цього пояс­нюється й їхнє розміщення. Так, є гіпо­теза, що орнамент наші предки розташо­вували на одязі там, де відкривається доступ до тіла,— на горловині, по низу рукава, на подолі та ногах. Розташування вишивки на плечовій вставці та перед­пліччі української сорочки дослідники іноді пов'язують з еволюцією цього типу одягу, а саме з тим періодом, коли на

Святковий костюм городян. XV—XVI ст.

нижню сорочку з довгим рукавом надяга­лася друга — без рукавів — або накидав­ся плащ з орнаментованими краями.

Уже в X—XII ст. в жіночому одязі існував поділ на нижній (натільний) і верхній. Нижньою була довга полотняна сорочка з рукавами, які набагато пере­більшували довжину руки. На зап'ястях вони підтримувалися браслетами — на- ручами. На таку сорочку вдягали або коротшу за неї одежу — ризу — або аж декілька суконь прямого чи розширеного

.54