Сергей Зенкин: Рефлексия о культуре в советской науке 70-х годов: идеологические аспекты

1. На рубежі 1960-70-х років в СРСР склалася нова наукова дисципліна - комплексне дослідження культури, або культурологія, - отримала значний резонанс в середовищі інтелігенції і об'єднала в собі різні течії незалежної гуманітарної думки.

2. Хронологічними віхами, ознаменувавши досягнення нової наукою стадії теоретичного самосвідомості, можуть вважатися книги Ю.М.Лотмана "Статті по типології культури" (вип. 1-2, Тарту, 1970, 1973) і А.Я.Гуревича "Категорії середньовічної культури" (Москва, 1972).

3. Перші вживання терміна "культурологія" в радянських друкованих роботах фіксуються з кінця 60-х років, і проведена його поступова експансія завершилася вже на початку 90-х остаточною інституціоналізацією і введенням відповідного курсу в навчальні програми.

4. "Сором'язливість" культурології, часто уникають називати себе по імені, пояснювалася не тільки суб'єктивними помилками її творців щодо того, чим вони займалися, скільки причинами об'єктивними, інституційними. В СРСР ця наука складалася в жорстко регламентованої державно-академічної системі, де введення нової дисципліни було справою дуже важким; понад те, ця система була політично ідеологізована. В її рамках теоретичним осмисленням культури займалися філософія і соціологія ("суспільствознавство"), дисципліни щільно контрольовані владою і тому скомпрометовані.

5. У радянській науковій традиції 30-50-х років, після загасання культурфілософську дискусій початку століття, виявилося скомпрометовано саме поняття "культура" - в даному випадку не через вузько-ідеологізованого, а через безвідповідально-широкого вживання. Цим поняттям зазвичай охоплювали як "духовну", так і "матеріальну" культуру, слабо відрізняючи "культуру" від "цивілізації".

6. Щоб конституювати поняття культури як певний, придатний для конкретного вивчення об'єкт, його необхідно було виділити з цієї занадто розпливчастої, еклектичної маси явищ. О.М.Фрейденберг, що створила фундаментальні праці з теорії архаїчної античної культури, уникає відповідальності вживати в них слово "культура". Інший приклад аналогічного історичного зсуву, - дисертація М. Бахтіна про Рабле. Однак, виокремлюючи культуру з масиву матеріально-духовної цивілізації, радянські дослідники постійно прагнули зберігати опору на її матеріальний і навіть природний субстрат.

7. Розвиток радянської науки про культуру відбувалося в інших соціально-ідеологічних умовах, ніж на Заході, і тому деякі її тенденції виявлялися принципово іншими (особливо питання про співвідношення культури і природи). Ще в момент первісної розробки поняття культури, в епоху Просвітництва, головним його атрибутом була протиставлення поняттю природи.

8. У XIX столітті поняття культури в дослідницькій практиці не завжди чітко відокремлювалося від поняття релігії. Тільки на початку ХХ століття було сформульовано вже згадане вище розмежування Г.Зиммеля, згідно з яким культура вимагає зовнішньої об'єктивації, тоді як в основі релігії лежить внутрішнє відчуття, здатне обходитися і без зовнішніх, тим більше соціальних виражень. З проблемою культури і релігії радянська культурологія зіткнулася лише опосередковано - в зв'язку з ідеєю культурного плюралізму. Справа в тому, що релігія, розглядаючи вищі твори людського духу як богонатхненні, співвідносить їх з деяким єдиним ціннісним зразком, тоді як культурна "жізнечувствія", відмовляючись від божественної трансценденції, природно приходить до ідеї відносності і рівноправності культурних систем.

9. Дилема "монізм - плюралізм" в культурфилософии сходить до кінця XVIII століття, коли поряд з універсалістською концепцією культури у Канта виникла теорія множинності національних культур. Однією з головних рис книги М. Бахтіна про карнавальну культуру, що робить її безперечно структурної по основним установкам, є те, що ця книга побудована на аналізі кількох основних бінарних протиставлень, зокрема, протиставлення верх - низ, розглянутого одночасно в різних планах - соціальному, ієрархічному, просторовому, тілесному і т.п. Думка про те, що в створених людиною системах співіснують дві взаємодоповнюючі підсистеми, що знаходяться в ієрархічно нерівному положенні і протиборчі один з одним, сходить до епохи романтизму, з її характерним інтересом до "низової" народної творчості.

10. Повертаючись до цієї останньої, важливо відзначити, що в 70-і роки поданням про культуру як вмираючому релікт, в якому доводиться штучно підтримувати життя, був протиставлений образ культури як життєздатної і самовідтворюється системи. Автором цієї останньої концепції був Ю.М.Лотман: «Культура являє собою найдосконаліший із створених людством механізмів по перетворенню ентропії в інформацію. Стійкість культури проявляється в її надзвичайній здатності до самовідновлення, заповнення лакун, регенерації, здатності перетворювати зовнішні обурення в чинники внутрішньої структури».

11. Постмодерністське, есеїстичне переродження культурології в 80-90-х роках виходить за рамки розглянутого нами періоду. Для короткої характеристики цього процесу досить сказати, що в той час як ветерани-культурологи в більшості своїй залишилися вірні строго наукової манері і нечутливі, або навіть ворожі, по відношенню до західних постструктуральним методикам.

12. Коротка, але блискуча історія радянської культурології свідчить про те, що цей науковий напрям було тісно пов'язане зі специфічною соціокультурної ситуацією "періоду застою".