Способи набуття і припинення права власності.

До acquisitiones civiles зараховувалися mancipatio, in jure cessio, adjucatio і usucapio, вони були доступні тільки римським громадянам і не застосовувалися до praedia provincialia.

До acquisitiones naturales зараховувалися між іншим traditio і occupatio. Вони були доступні і перегринами і застосовувалися і стосовно praedia provincialia. Юстиніан скасував це розходження.

Основні первісні способи набуття права власності:

1) Право розпоряджатися річчю (occupatio). Згідно з римським правом, річ, не вилучена з обороту, але яка не має власника, надходить у власність того, хто її перший захопить (primo occupanti) з метою собі привласнити. Це могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. Такий спосіб набуття права власності виник, очевидно, тоді, коли були ще не освоєні землі, ліси та ін. Власником вважався той, хто перший почав їх обробляти. Таким же способом набувались права на збирання ягід, убитого дикого звіра, виловлену рибу та ін. Отже, об'єктами права власності за цим способом могли стати речі, які до їх заволодіння не були чиєюсь власністю. Юридично в аналогічному становищі опинялося майно противника на війні, незалежно від того, чи належало воно державі, чи населенню завойованої території, а також речі, покинуті власником.

Від речей покинутих слід відрізняти речі загублені, коли втрачається лише фактичне володіння, а не право власності, і той, хто знайшов річ, не ставав власником. Він повинен віднайти її власника і повернути йому річ. Якщо особа, яка знайшла річ, привласнила її собі, то, за римським правом, це прирівнювалося до крадіжки. Якщо власник пред'явить вимогу про повернення речі, той, хто знайшов річ, має право вимагати повернення лише витрат на її охорону. Однак вимагати винагороди за повернення знайденої речі він не мав права.

Особливий правовий статус визначався для скарбу, яким в юридичному розумінні вважалася будь-яка цінність, схована в землі так давно, що її власник не міг бути відомим. У давньому римському праві скарб розглядався як складова речі, в якій він схований (як правило, земля), і тому належав її власнику. Однак з метою заохочення пошуку скарбів розпорядженням імператора Адріана було встановлено, що половина скарбу належала власнику земельної ділянки, а інша половина тому, хто знайшов його.

2) Давнісне володіння (usucapio). Інститут набувальної давності введений в інтересах можливо повного забезпечення власності. Сутність його полягає в тому, що той, хто володіє річчю як власною протягом певного терміну часу, при певних умовах набуває право власності на неї. Таке володіння, яке може перейти у власність, називається possessio ad usucapionem і протиставляється possessio ad interdicta. Уже древнє римське право виробило інститут набувальної давності, так звані usucapio. Хто володів iusto titulo і bona fide протягом одного року рухомої річчю і двох років нерухомою, той, за загальним правилом, ставав власником її; важлива незручність полягала в тому, що usucapio як цивільний спосіб придбання власності не застосовувалася до перегринів і не поширювалася на agri provinciales.

За визначенням римських джерел давнісне володіння зумовлює набуття права власності шляхом володіння, яке продовжувалося протягом визначеного законом часу. Положення про давність є в Законах XII таблиць, згідно з якими нерухомі речі можна було придбати у власність після дворічного, а в деяких інших випадках ­ однорічного строку давності. Претори поширили дію цього положення і на перегринів. За законодавством Юстиніана, строки набувальної давності були більш тривалими: три роки для рухомого майна і для нерухомого ­ десятилітня давність із збільшенням її до двадцяти років, якщо не знайшовся власник, майно його переводять у власність іншої особи за давністю володіння.

Умови набуття права власності за давністю володіння в кінцевому підсумку визначалися так:

а) володіння повинно спиратися на законну основу: купівля-продаж, дарування, придане та ін;

б) добросовісність володільця, який придбав річ, не знаючи що вона крадена, а продавець видав себе за власника. Добросовісність потрібна була тільки на момент придбання;

в) володіння повинно бути безперервним у межах установленого часу.Шляхом давнісного володіння право власності набувається в повному обсязі.

Однак не могли бути придбані за давністю речі крадені, захоплені силою, одержані шляхом обману, спірні межі тощо.

3) Переробка речі (специфікація). Цим терміном позначається створення з чужого матеріалу нової речі для себе (виготовлення вина з чужого винограду, вази з чужого металу). Специфікація вважається здійсненою, якщо матеріал набував нової форми, одержано нову річ. Представники школи сабініанців визнавали власником речі того, чий матеріал, а представники школи прокульянців вважали власником речі того, хто її зробив, однак специфікант зобов'язаний був заплатити власнику матеріалу його вартість.

У законодавстві Юстиніана це питання було вирішено так: якщо специфікант діяв не за злим наміром і неможливо повернути перероблений матеріал у попередній стан, то річ стає власністю специфіканта, який зобов'язаний був винагородити власника матеріалу. Для цього власнику матеріалу було надано право позову із збагачення за чужий рахунок.

4. Придбання плодів. Плоди з моменту їх відокремлення від речі, яка їх виробляє, стають самостійними речами. їх відокремлення не зменшує цінності плодоносної речі. З'являється нова власність, наприклад приплід від тварин, фрукти в саду. Право власності на такі речі належить тому, хто на час відділення був власником плодоносної речі.

З цього правила допускаються деякі виключення в ряді випадків, власність на плоди набуває не власник головної речі, а інші особи, а саме:

a) emphyteuta ­ набуває плоди з моменту відділення їх, separatio;

b) узуфруктуарій ­ набуває плоди з часу захоплення,perceptio їх;

с) що стосується орендаря, то він набуває плоди за допомогою perceptio, але тільки за згодою власника, іншими словами, якщо власник забороняє йому привласнення плодів, то орендар не набуває їх у власність;

d) сумнівний власник, bonae fidei possessor, набуває права власності на плоди з моменту відділення їх, а проте якщо власник головної речі вимагає видачі її, то сумнівний власник зобов'язаний видати також і неспожиті плоди (fructus exstantes), але він не відповідає за спожиті плоди ­ fructus consumtos suos facit).

5. Приріст (accesio) ­ сполучення речей, які належать різним особам, причому одна з речей після сполучення стає належністю іншої речі, власністю власника головної речі. Приріст може бути природний або штучний, тобто результатом дій людини.

До природного приросту відноситься:

а) намив, поступові наноси землі з верхньої ділянки на нижню, від чого поступово збільшується одна ділянка за рахунок іншої;

б) прибій ­ течія ріки відбиває ділянки землі від одного берега і відносить до іншого, і в цьому випадку одна ділянка збільшується за рахунок іншої;

в) покинуте русло річки, коли вода змінює свою течію, стає власністю володільців берегових ділянок тощо.

До штучних приростів відносяться: а) забудова постійних будівель, насадження дерев, посівів. Різниця між будівлею, посівами, насадженнями дерев полягає в тому, що власність на будівельні матеріали власник не втрачає, одержує відповідну винагороду і відшкодування збитків; рослина ж, яка пустила корінь у чужу землю, назавжди виходила із сфери володіння попереднього власника; б) злиття речей ­ це таке їх з'єднання, коли неможливо визначити, яка з речей поглинула іншу, наприклад сплав з двох металевих предметів. Таке злиття речей приводить до встановлення права спільної власності на речі, які піддалися злиттю.

Похідні способи набуття права власності. Головною правовою формою похідного набуття є договір, зокрема договір купівлі-продажу, позики, міни, дарування, застави. У всіх цих випадках перехід права власності від однієї особи до іншої відбувається за їх волевиявленням, право власності набувача ґрунтується на праві власності відчужувача.

Проте для переходу права власності від продавця до покупця одного укладення договору недосить. Для цього потрібна була фактична передача самої речі у формі манципації (mancipatio), поступки права (in jure cessio) або традиції (traditio). Специфічно римським способом набуття права власності протягом усього часу існування Римської держави була насамперед манципація, яка зникла лише за Юстиніана. До неї вдавалися лише римляни у випадках набуття res mancipi.

Складність цієї процедури змусила римлян шукати інших способів набуття права власності. Знайдений новий спосіб дістав назву Поступки права. Як полегшений замінник манципації поступка права теж повинна розглядатися як специфічно римський спосіб набуття права власності. Поступка права здійснювалася у формі вдаваного судового процесу про право власності на річ. Покупець вимагав річ, яку набував, стверджуючи, що вона належить йому. Продавець визнавав вимогу покупця, а претор, перед яким відбувалася ця процедура, визнавав право власності за покупцем.

Однак і перший, і другий розглянуті способи набуття права власності були досить громіздкими і відчутно ускладнювали цивільний оборот. Відчувалася потреба в новій простій та доступній формі перенесення права власності від однієї особи до іншої. Така форма існувала в праві народів (jus gentium) і мала назву традиції. У Римі традиція спочатку застосовувалася до неманципованих речей, набувачі яких не мали римського громадянства. Згодом її дія поширилася і на манциповані речі, набувачі яких були римські громадяни. Дія цього способу передбачає поєднання двох умов.

По-перше, потрібна була сама передача речі. Для перенесення права власності однієї тільки згоди сторін недостатньо. Передачею вважалось як фактичне вручення речі набувачеві, так і відповідна символічна дія (наприклад, вручення ключів від проданого дому).

По-друге, необхідно, щоб передача речі набувачеві спиралася на достатньо справедливу основу. Такою основою міг бути договір купівлі-продажу, дарування, міни чи інший акт, здійснений з метою відчуження майна чи речі. У разі передачі речі на аморальній основі відчужувач набував право на її повернення лише за умови, якщо сам не був звинувачений в аморальних вчинках. І тільки коли поєднувалися обидві умови, а отже, фактична передача спиралася на юридично виправдану основу, здійснювався перехід права власності від відчужувача до набувача.

У Римі відомі ще інші первинні способи набуття права власності, а саме: а) за рішенням суду, коли він розглядав позови про поділ спадщини, спільного майна або спірної межі та ін..; б) за законом ­ у вигляді покарання за недозволене самоуправство, за несплату мита тощо.

Найбільш поширеним способом припинення права власності римляни вважали знищення речі незалежно від того, чи сталося це внаслідок її загибелі, споживання, чи зякихось інших причин. Але знищення не є єдиний випадок, коли право власності припинялось в однієї особи і не виникало в іншої. Те ж саме спостерігаємо і у випадку дерелікції ­ відмові власника від права на річ, яка йому належить. Але в цьому разі річ не знищується і нею могла заволодіти інша особа, в якої за певних умов виникало право власності.

Римляни вважали, що і відчуження є способом, який припиняє право власності на річ, при чому в найрізноманітніших формах, зокрема в таких, як купівля-продаж, дарування, міна, надання приданого та ін. Оскільки в разі відчуження одночасно з припиненням права власності у відчужувача таке ж право виникає у набувача. Римляни констатували тут не просто припинення, а перехід права власності.

Відомий, ще один спосіб припинення права власності - це вилучення речі з обороту, наприклад включення приватної землі до складу державної. Особливістю цього способу було те, що тут власність не переходила від однієї особи до іншої, як у випадку відчуження. Вилучення речі з обороту було причиною припинення прав колишнього власника.