Теорії Дернбурга і Ієрінга.

Дернбург в своїх Пандектах зауважує, що різниця між юридичним володінням і детенцією не може бути пояснена внутрішньою відмінністю обох відносин, а пояснюється історичними умовами римського життя і обігу, саме приниженим становищем орендарів і квартиронаймачам, які становили головний контингент. Він перераховує окремі випадки, в яких римське право визнавало особу юридичним власником, як то: володіння suo nomine, володіння кредитора по заставі і т. д.

Ще далі йде Ієрінг в своєму дослідженні «Der Besitzwille». Він не перераховує окремих випадків, в яких джерела визнають дану особу юридичним власником, а каже: раз існує необхідний фактичний зв'язок між особою і річчю, поєднаний з бажанням утримати цей зв'язок на майбутній час, то завжди виникає юридичне володіння, якщо тільки не можна вказати на спеціальну вказівку джерел, яка надає такому ставленню характер простої детенціі (як це, напр., зроблено щодо орендарів і квартиронаймачів). Самі римські юристи, за винятком одного тільки Павла, не надавали animus domini того вирішального значення, яке визнають за ним Савіньї і його послідовники; теорія ж Павла заснована на тому ж хибному прагненні, як і теорія Савіньї, саме на прагненні догматизувати те, що пояснюється виключно міркуваннями історії.

На жаль, як Ієрінг, так і Дернбург недостатньо відтіняють відмінність між володінням в економічному і юридичному сенсі, і разом з тим не беруть до уваги випадки quasi possessio особистих сервітутів, не привівши їх у зв'язок зі своїм вченням.

 

Види володіння

Титульне, якому передувала законна підстава (цивільне володіння). Наявність титулу володіння визначало правомірність придбання володіння у власність, згодом це могло відбутися або за давністю (usucapio), або коли набуття у володіння і у власність збігалося;

Без титульне ­ ситуація, коли у власника відсутній намір придбати річ у власність. Це володіння кредитора річчю; володіння особи, якій річ була дана на зберігання на час процесу про власність за угодою сторін, з тим щоб вона була видана переможцю процесу; володіння спадкового орендаря, коли договір не міг бути припинений орендодавцем до тих пір, поки сплачується рента;

прекарне володіння ­ володіння особи, яка володіла річчю до першої вимоги власника. Даний вид володіння іноді іменують посередницьким, оскільки перераховані особи володіють «для інших». У перерахованих вище випадках володіння збігається з триманням, і власникам надається захист. Претор міг до закінчення терміну давності надати власнику захист інтердиктами. Такий захист надавався кожному, хто здійснював фактичне панування над річчю при наявності обох елементів володіння.

Види володіння:

Законне ­ при наявності юридичної підстави;

Незаконне ­ позбавлене юридичної підстави, а також здійснюване неправомірно, зловмисно або хибно, всупереч волі попереднього власника, коли володіння віднімалося у попереднього власника таємно чи утримувалося, незважаючи на вимогу повернення;

Несумлінне ­ якщо власник знав або повинен був знати про неправомірність свого володіння, але вів себе так, як ніби річ йому належала. Для цього випадку не діяло набуття права власності за давністю і пред'являлися більш суворі вимоги щодо відшкодування реальному власнику після суду вартості плодів або погіршення стану речі;

Сумлінне ­ якщо володілець не знав і не повинен був знати про неправомірність володіння річчю.

 

Володіння та держання.

Римське право розрізняло володіння та держання речі.

Володіння ­ це фактичне володіння річчю, поєднане зі ставленням до речі як до своєї власності.

Для наявності володіння необхідне дотримання двох умов:

1) фактичне володіння річчю;

2) намір ставитися до речі як до своєї власності.

Держання ­ це фактичне володіння річчю без наміру ставитися до неї як до своєї. Держання виникало на основі договору з власником речі.

Юридична відмінність між володінням і держанням:

а) власники могли самостійно від свого імені захищати річ від публічних посягань на неї;

б) держатель речі змушений був звертатися за захистом до власника, так як не міг самостійно подавати позов.

Практичне значення відмінності володіння і тримання виражалося в тому, що в той час як власники (possessores) захищалися від всяких незаконних посягань на річ безпосередньо самі, орендар як "держатель від чужого імені" міг отримати захист тільки через посередництво власника, від якого отримано річ. Цим розкривається соціальне значення такої побудови: відсутність власного власницького захисту орендаря, необхідність для нього звертатися за допомогою до власника дозволяли власнику сильніше експлуатувати орендаря, що належав зазвичай до незаможних верств населення.

 

Похідні володільці.

Розрізнялося римським приватним правом похідне володіння. Наприклад, при заставі володільці утримують річ як чужу, з тим щоб повернути її після сплати боргу. Якщо такого заставотримача кваліфікувати як держателя, то тим самим він позбавляється права висунення позовів проти незаконного вилучення заставленої речі (заставодатель чи його патрон без сплати діючого або уже простроченого за позовною давністю боргу «забирав» заставлену річ тощо). Як виняток, такий держатель отримав позовний захист, а його держання тим самим отримало статус похідного володіння.

Первинний спосіб набуття володіння (власності) полягає у тому, що права на річ набуваються уперше або всупереч волі попереднього власника: привласнення нічийної речі, переробка речей, набуття за давністю володіння, а також захоплення військової здобичі. Похідне володіння набувається новим володільцем від попереднього шляхом укладення відповідного договору: купівля-продаж, спадщина, дарування, позика тощо.