Система допомоги в давніх іудейських та перших християнських общинах.

 

Важливе місце у розвитку соціальної допомоги історики відводять іудейському суспільству. Воно створило цілу систему підтримки, засновану на альтруїзмі, любові до ближнього.

Близько 1250 р. до Різдва Христового, виникло законодавство єврейського релігійного діяча й вождя – Моїсея. Воно суттєво відрізнялося від месопотамського законодавства тим, що захищало деякі права рабів. Моїсеїв закон передбачав, наприклад, волю рабам після шестирічної служби в господаря. Зазвичай такі раби приймали віру господаря і залишалися в громаді. Якщо ж господар калічив раба: вибивавтому зуба, або око, то постраждалий ставав одразу вільним. В цьому полягала найголовніша відмінність законів Моїсея від месопотамського кодексу, де раби були цілком безправними.

Не можна не згадати й історичних прототипів „соціальних працівників” та їх роль у неодноразовій спробі зробити людське суспільство більш прихильним до тих, хто потерпає.

Першими соціальними працівниками можна вважати єврейських пророків Осію (бл. 750 р. до н.е.), Ісайю (бл.730 р. до н.е.), Іллю (бл. 783-743 р. до н.е.). Як бачимо, всі вони жили в різних соціально-політичних умовах, проте їх об'єднувало одне: вони гостро критикували звички панівних верств, вказуючи на те, що в суспільстві окрім них є ще й нужденні, хворі, зневірені. Проте вони, пророки, не обмежувались тільки „моралізаторством”. За часів Осії, вдови, убогі та подорожні одержали право зривати незібрані женцями колоски з панських нив.

Так само, як і його попередники-пророки, діяв і Ісус Назарянин, відомий нам більше як Христос (6 р. до н.е. - 30 р. до н.е.). Він не тільки викривав знахабнілу релігійну знать (Єв. від Матфея, 23: 1-12), але й лікував, проповідував, втішав. Він заступався за жінок „легкої поведінки” та відпускав їм гріхи за умови, що вони покинуть своє „ремесло ”; гостював у збирачів мита, переконуючи не брати зайвого; годував голодних...

Послідовники іудаїзму створювали спеціальні благодійні каси. Джерелами її поповнення служили: податки на членів общин, пожертвування, спадщини, заповіти на благодійність, штрафи, орендна плата за користування майном общини. Зібрані кошти йшли на підтримку бідних, які стояли на обліку в таких касах, а також на викуп полонених, створення спеціальних їдалень для бідних.

Соціальна допомога в іудейській культурі визначала також обов’язок кожної людини трудитися, щоб не бути ні для кого тягарем. Ці християнські цінності відрізнялися від настанов давніх греків і давніх римлян. Давні греки вважали, що трудитися повинні тільки раби, а для римлян це було нижче гідності благородного жителя міста.

Однією з форм благодійності у давніх євреїв була практика прощення боргів, розривання боргових зобов'язань. Це повторювалось в кожен Великий ювілейний рік (раз в 50 р.). Важливою частиною синагогального богослужіння був збір пожертвувань для бідних.

У Давньому Єрусалимі вдови та інші малоімущі категорії населення безкоштовно отримували їжу. Не тільки філософією, а й конкретною практикою християнства була гостинність, турбота про чужинців. Законодавчо встановлені податки не дозволяли зосередити велике багатство небагатьом людям, вели до перерозподілу прибутків серед нужденних.

Християнство і його золота книга “Біблія” відстоює соціальну справедливість і рівність між людьми під небесним покровом і благовінням перед Богом. “Якою мірою міряєте, – написано в Євангеліє від Св. Луки, – такою відміряють вам”. Наступним правилом є милосердя і гостинність. Давати милостиню бідним і проявляти гостинність – це риси-якості, які схвалюють усі релігії. В індійських джайністів у “Кундакунді” стверджується: “Милосердя – не залишитися байдужим до голодного, нещасного і постаратися полегшити їх страждання”.

Воднораз допомога біднякам у священних книгах (текстах) уособлюється із принесенням жертви Богу, або вищим святим. “Коли Господь полюбить людину, він посилає їй дар у вигляді бідняка, щоб той міг здійснити благодіяння для бідного” (Іудаїзм). “Якщо хто полегшить долю потребуючого, Аллах полегшить долю того в цьому світі і в майбутньому” (Іслам). Проте найбільш широка картина милосердя і любові до ближнього розгорнута у Новому Заповіті. Ісус Христос закликає людей плекати собі скарби на небі. “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються та викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій – там буде й серце твоє” (“Євангелія від Матвія”).

Вочевидь складання скарбів на небі передбачає любов до ближнього, а праведні вчинки – це перш за все виявлення допомоги тим, хто її потребує. До того ж доля самого Ісуса як фізичної особи, котра постраждала за гріхи інших і загинула заради спасіння людей, дає ще одне правило служіння ближньому – прощення і примирення: “ Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує...” (“Євангеліє від Матвія”). Це – найвище настановлення для землян на соціальну злагоду і мир.

Ідеологія перших християнських общин на зміну вимогам закону і громадянських традицій приносить духовність. Перші християни вкладали в поняття «милосердя» зміст прощення і діяльнісної любові. Кожна община виступала як окремий орган піклування, який через своїх членів організовував відвідування і допомогу вдома для убогих і хворих. Перші християни роздавали хліб потребуючим, приймали вигнанців, які рятувалися втечею, не запитуючи, звідки вони з'явилися, не цікавлячись їх національністю, соціальним станом і поведінкою. Відносини дружби і братської любові, які лежали в основі відносин перших християн, сприяли зміцненню общин, які переслідувалися адміністрацією цезарів.

Апологети християнства писали про існування у християн спеціальних кас, в які кожен віруючий у визначений день місяця робив добровільно свій внесок. Ці кошти витрачались на підтримку і поховання бідних, надання допомоги сиротам, людям похилого віку, потерпілим від кораблекрушіння, засланим на рудники, ув'язненим. Переслідувані римською владою, перші християнські общини збирали гроші на допомогу хворим і ув'язненим. Служіння людині сприймалось як служіння Богу. Адже згідно з біблейським вченням аутсайдери суспільства (прокажені, представники іншої віри, проститутки та інші маргинальні групи) розглядались як такі, що потребують особливої любові і турботи. Благодійність, самовіддача слугували і засобом очищення від гріхів. Вже до середини II ст. н. е. благодійність набуває організованих форм у вигляді пожертвувань.

З часом кількість прихильників християнства, в тому числі серед заможних верств населення, зростала. Змінювалося і ставлення з боку правителів Римської імперії, в межах якої християнство переважно розвивалося у перші чотири століття свого існування. У 311 р., коли в Римі правив імператор Костянтин, християнство стало офіційно дозволеною, а до кінця IV ст. — пануючою релігією. До цього часу общини об'єдналися у єдину організацію — церкву, яка управлялася єпископами. Зібрання єпископів, які отримали назву вселенських соборів, досить часто вирішували не тільки внутрішньоцерковні справи, а й питання допомоги потребуючим. Так, вселенський собор 437 р. в Халкідоні зобов'язав єпископів приділяти увагу вдовам і сиротам.

У 1100 р. Римська церква видала Decretum - збір канонічних законів з теорії і практики благодійництва. Його вважають однією з перших теоретичних настанов у галузі суспільної допомоги. Становлення релігій впливало на соціальні відносини, в тому числі й ті, що регулюють, наприклад, стосунки між багатими і бідними в конкретному суспільстві. Проголошуючи гідність людської особи - без дискримінації раси, віри, соціального статусу, визначаючи позицію щодо пригнічених, нужденних і страждаючих, християнство принесло грунтовну революцію у соціальні відносини, надавши допомозі ближньому нового змісту. Активне проповідування християнських ідей згодом втілилося в благодійність, яку поряд з державною допомогою потребуючим відносять до історичних передумов соціальної роботи.

Отже, в давніх суспільствах допомога ініціювалася владою і здійснювалася через державні або релігійні інститути, які виходили з почуття відповідальності за своїх громадян і за свою паству. При цьому для формування політики і практики соціальної допомоги не був обов'язковим високий рівень економічного розвитку. Фінансовою основою служили різні форми податків або церковних зборів. Для багатьох з цих країн серед інших суспільних цінностей характерною була доброчинність, готовність надати допомогу ближньому ще до того, як за нею звернуться.

Людство пройшло довгий шлях, перш ніж визначило не тільки філософію підтримки різних категорій клієнтів, а й принципи та техніку захисту особистості в різних ситуаціях. Перше виділення такого явища, як допомога, М. В. Фірсов відносить до зародження у давній Греції поняття «філантропія». «Це було пов'язано з тим, що людство, накопичивши певний духовний досвід, серед інших сфер свого існування починає виділяти особливу сферу, де проявляються: його дружні почуття, афекти, моральні зв'язки й відносини».

 

Запитання та завдання для самоконтролю

 

1. Чому в історії держав Стародавнього Сходу тривалий період становлення соціальної співпраці і взаємопідтримки народу названий філантропічним?

2. Назвіть та обґрунтуйте зміст соціальних гарантій, які обсто-ювали “Закони Ману” у Стародавній Індії.

 

3. Порівняйте стан і досвід здійснення суспільної опіки та со-ціального виховання у найсильніших містах-державах Древньої Греції

 

– Афінах і Спарті.

4. Якою за формами і методами роботи була державна допомога нужденним в Давньому Римі?

 

5. Аргументуйте, чому християнство обстоювало й донині стоїть за милосердя, соціальну справедливість і благодійність?

 

6. Коли історично і за яких соціально-культурних умов постали педагогічні ідеї та виникла соціальна протопедагогіка?

 

7. Охарактеризуйте маєвтику Сократа і принципи морального самовдосконалення особистості у стосунках з навколишніми.

 

8. Опишіть ідеальну державу Платона і співжиття в ній багатих та бідних.

 

9. Що означає, за Аристотелем, утвердження в народі доброчеснос-ті та як уникнути різкого розриву між заможними і злидарями?

 

10.Чого вимагали Луцій Сенека, а пізніше Квінтіліан Фабій від Риму в організації системи виховання юні і практики суспільного життя?

 

 

Література:

1. Антология социальной работы: В 5 т./ сост. М.В. Фирсов. – М., 1994 –1995.

2. Аристотель. Політика / Аристотель. – К.: Основи, 2000. – 239 с.

3. Горілий А.Г. Історія соціальної роботи: [навч. посіб.]. – Тернопіль: Астон, 2004.

– 174 с.

4. История Древнего мира. Древний Восток. Египет, Шумер, Вавилон, Западная

Азия / А.Н. Бадак, И.Е. Войнич, Н.М. Золчек и др. – Мн.: Харвест, 1998. – 832 с.

5. История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до конца XX в.: Учебное пособие для педагогических учебных заведений / Под ред. академика РАО А.И. Пискунова. – 2–е изд., испр. и дополн. – М.: Сфера, 2001. – 512 с.

6. История социальной педагогики: Хрестоматия-учебн.: Учебное пособие / Под ред. И.А.Галагузовой. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. – 544 с.

7. Історія соціальної педагогіки та соціальної роботи: [курс лекцій] / В.А. Поліщук, О.І. Янкович. – Тернопіль: ТДПУ, 2009. – 256 c.

8. Кечекьян С.Ф. Учение Аристотеля о государстве и праве. – Москва–Ленинград: Изд. акад.наук СССР, 1947. – 222 с.

9. Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в России (с древности до начала XX века) –М.: Академический Проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2002. – 480 с.

10. Кун М.А. Легенди і міфи стародавньої Греції / пер. з рос. Ю.О. Іванченко. – Вид. 3-є. – К.: Рад. школа, 1967.

11. Платон. Филеб, Государство, Тимей, Критий / Платон. – М.: Изд-во “Мысль”, 1999. – 656 с.

12. Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем. – Ужгород, 2000. – 143 с.

13. Соціальна робота в Україні: [навч. посіб.] / І.Д. Зверєва, О.В. Безпалько, С.Я. Харченко та ін. / за заг.ред. І.Д. Звєрєвої, Г.М. Лактіонової. – К.: Науковий світ, 2003. – 233 с.

14. Фирсов М.В. Введение в теоретические основы социальной работы / историко-понятийный аспект / М.В. Фирсов. – Москва-Воронеж: Изд. “Инст. практ. психологии”. НПО “МОДЭК”. 1997. – 192с.