Джерела пізнання римського приватного права.

До джерел пізнання римського права належать пам'ятники римської літератури, істориків (Тит Лівій, Тацит, Авл Гелій та ін),римських ораторів (знаменитий Цицерон, I ст. н.е.), філософа Сенеки.

Важливим джерелом пізнання римського права є дійшли до нас написи на дереві, камені, бронзі (наприклад, «Гераклейському таблиця», бронзова дошка, на якій було викладено закон про муніципальний устрій), на стінах будівель (наприклад, написи, знайдені при розкопках р. Помпеї, засипаного лавою при виверженні Везувію в 79 р. н.е.) і т.д. У новий час (починаючи з другої половини XIX ст.) Написи стали опубліковувати в спеціальному виданні Corpus inscriptionum latinarum (Звід латинських написів); над цим виданням особливо багато попрацювали історики Моммзен, Дессау, Гюбнер, Гіршфельд та ін Найбільш важливі з правового боку написи даються в 7 вид. (1909 р.) книги Брунса «Джерела римського права» (Bruns. Fontes iuris romani). Вивченню написів присвячена спеціальна галузь історичної науки - епіграф.

Цінним джерелом пізнання римського права є папіруси, вивченню яких присвячена спеціальна галузь історичної науки — Папірологія. Для римського цивільного (приватного) права папіруси важливі, по-перше, тим, що вони дозволяють судити про те, як норми права заломлюється в дійсного життя (оскільки в папірусах ми маємо виклад різних договорів не в якості загальних типів, а конкретних договорів між певними особами, а також інших юридичних актів тощо), по-друге, папіруси містять багатий матеріал для пізнання місцевих особливостей у праві окремих провінцій Римської держави. Є папіруси, які містять і документи загальноімперського значення; наприклад, на папірусі зберігся едикт Антоніна Каракалли (212 р. н.е., так звана Constitutio Antonina) про надання прав римського громадянства провінціалам.

Для визначення хронології має велике значення нумізматика (вивчення монет і т.д.).

Кодифікація римського приватного права.

Перша кодифікація

Першою відомою нам римської кодифікацією були Закони XII Таблиць, V ст. до н.е. (По суті, це була кодифікація звичаєвого права). Вже до кінця республіканського періоду зважаючи на величезну кількість правових норм, створених різними способами (закони, едикти преторів, відповіді юристів), виникла потреба їх кодифікації, яка так і не була здійснена.

У II ст. н.е. за дорученням імператора Адріана були кодифіковані преторські едикти юристом Юліаном. Ця кодифікація фактично поклала кінець правотворчої діяльності претора. Поступово згасала і правотворча діяльність юристів. Функціїстворення права концентрувалися в руках імператорів. Потрібна була кодифікація вже імператорських конституцій. Спочатку це були неофіційні кодифікації. У кінці III - початку IV ст. н.е. були видані один за іншим два кодексу імператорських конституцій.

Кодекс Грегоріана - найстаріший збірник імператорських конституцій від Адріана до Діоклетіана (II-III ст.). Його продовженням став кодекс Гермогеніана, який містить лише конституції Діоклетіана (291-294 рр..). Припускають, що обидва кодекси були складені високопоставленими чиновниками, які мали доступ до імператорського архіву. До нас вони дійшли лише в інших джерелах.

Першою офіційною кодифікацією імператорських конституцій став кодекс Феодосія, 438 р., що включив конституції від початку правління Костянтина Великого до Феодосія. Він складався з 16 книг, які включили в себе понад 3тис. конституцій. З їх числа лише книги 2-5 були присвячені приватному праву, але книги 1-6 майже не збереглися. У Східній імперії кодекс зберіг силу до кодифікації Юстиніана, а в Західній був рецепірован варварськими кодифікаціями римського права.

Кодифікація Юстиніана

Для посткласичного права характерно розподіл права на ius і leges. Порядок, що зберігся від попередніх періодів і представлений звичаями, законами, плебесцітамі, сенатус-консульт, відповідями юристів, позначався як ius, яке становило головний зміст праць класичних римських юристів. Новий правопорядок, створений імператорськими конституціями, позначався як leges. Всі кодифікації до Юстиніана були кодифікаціями імператорських конституцій.

У I ст. до н.е. систематизацію накопичених за багато століть законів і творів юристів хотів провести Гай Юлій Цезар. Невдалу спробу кодифікації як ius, так і leges робив у V ст. н.е. римський імператор Феодосій II (йому вдалося лише створити кодекс конституцій).

Імператор Східної Римської імперії Юстиніан (час правління 527-566 рр..) прагнув повернути стабільність Римському державі, в тому числі і кодифікацією всього права, як ius, так і leges, усунувши протиріччя між ius vetus і ius novus (стародавнім римським правом, що містяться в працях класичних правознавців, і новим правом, що складається з конституцій імператорів).