Умови вступу в шлюб та порядок його укладення.

Поняття та види шлюбу.

Римляни визнавали моногамний шлюб. Вони розрізняли справжній, законний римський шлюб, в який могли вступати тільки особи, які мали ius conubii. Тільки від такого шлюбу діти вважалися законними і підлягали батьківській владі, мали право спадкування. Союз між особами, що не мали ius conubii, був незаконним шлюбом. Він не мав зазначених вище правових наслідків, хоча й дозволялося законом. Постійний союз чоловіка і жінки без обопільного наміру вступити в шлюб називався конкубінатом. Дане співжиття мало місце в тих випадках, коли шлюб між певними категоріями осіб в силу норм цивільного права був неможливий. Співмешканка (конкубіни) не розділяла соціального стану співмешканця. З розвитком права діти від конкубінат отримують деякі права. Співжиття між рабами, між рабами і вільними взагалі не мало ніякого значення. Щоб шлюб був визнаний дійсним, що має юридичну силу, він повинен був відповідати певним умовам.

Право укладення законного шлюбу (ius conubii) спочатку належало тільки римським громадянам і latini veteres. У різні історичні періоди законами вводилися різні обмеження для укладення деякими особами законного шлюбу. Так, до Закону Канулея 445 р. до н.е. були заборонені шлюби між патриціями і плебеями. До Закону 18 серпня р. до н.е. була заборона на шлюби між вільноотпущенниками і вільнонароджені. Перешкодою до укладення шлюбу було спорідненість по прямій лінії без обмежень і по бічній з різними обмеженнями в залежності від мінливого законодавства. Заборонялися шлюби між сенаторами та актрисами; між опікуном і підопічною; між правителем провінції і мешканкою цієї провінції, між особами, з яких хоча б одне дало обітницю цнотливості. Шлюби, укладені в порушення встановлених заборон, підлягали анулюванню. Ніяких правових наслідків такі шлюби не вабили.

В посткласичному праві термін ius conubii втрачає своє значення і перестає вживатися.

 

Умови вступу в шлюб та порядок його укладення.

Шлюбний вік був встановлений з 12 років ­ для жінок, з 14 років ­ для чоловіків. Згода на шлюб в найдавніший час була потрібна від домовладики і нареченого в тому випадку, якщо він був persona sui iuris. Пізніше стала вимагатися згода підвладних жениха і нареченої, їх домовласників, а з боку нареченого додатково згоду тієї особи, під батьківською владою якого він міг опинитися в разі смерті paterfamilias. Пізніше в ряді випадків дітям було надано право вступати в шлюб і без згоди paterfamilias. Укладенню шлюбу передували заручини. Відбувалися вони за допомогою двох стипуляцій, між paterfamilias нареченої і нареченим або його paterfamilias. У разі порушення угоди винний міг бути підданий покаранню за завдані збитки. У посткласичний період при заручинах була введена практика внесення застави або весільного завдатку.

За юстиніановим правом розірвання заручин без достатньої підстави тягло за собою для винного майнову відповідальність у вигляді втрати даного завдатку або обов'язки повернення завдатку в подвійному розмірі.

Найдавнішим шлюбом, характерним для патріархального ладу, був cum manu. Дружина в цьому шлюбі підпадала повністю під владу чоловіка або його домовладики, якщо чоловік був підвладним особою. Це поширювалося як на її особистість, так і на її майно. Юридично вона стає дочкою. Вона перестає бути агнаткой своєї колишньої родини і стає агнаткой чоловіка і його сім'ї. Як вказував Гай, «перехід під владу чоловіка відбувався трьома способами: давністю, жертовним хлібом і куплю» (Гай, 1.110).

«За допомогою давностного співжиття вступала у владу чоловіка та жінка, яка протягом цілого року залишалася безперервно дружиною, ставши внаслідок як би річного володіння власністю чоловіка...» (Гай, 1.111). Цей спосіб називається usus.

Конфареаціонним чином жінки вступають у владу чоловіка через деякого роду священнодійство, яке відбувається нареченою і при якому вживається пшеничний хліб, тому цей урочистий обряд шлюбу називається також confarreatio. Цей обряд відбувався в присутності 10 свідків і жерців, супроводжувався урочистими словами. Це релігійний акт. Застосовувався він у середовищі патриціїв.

На підставі купівлі жінки вступають у владу чоловіка шляхом манципації, тобто на підставі символічного продажу, в присутності не менш п'яти свідків з повнолітніх римських громадян, а також вагаря, купує дружину той, під владу кого вона переходить. Цей спосіб називається coemptio. Виник він в середовищі плебеїв, згодом ставши загальним.

Закони XII Таблиць вказують на існування іншого шлюбу ­ sine manu, при якому дружина не перебувала під владою чоловіка. У Таблиці VI закріплено, що жінка, яка не бажала встановлення над собою влади чоловіка, повинна була щорічно відлучатися зі свого будинку на три ночі і таким чином переривати давність володіння нею. Це повинно було повторюватися щороку. При цьому шлюб sine manu не змінював юридичного становища дружини. Вона зберігала своє колишнє сімейне становище, продовжуючи залишатися persona sui iuris, якщо була такою до шлюбу, або залишалася підвладній своєму батькові і була юридично чужій своїм дітям і чоловікові. У шлюбі sine manu вона залишалася агнаткой своєї колишньої родини. У майновому відношенні дружина не залежала від чоловіка.

Виникнувши пізніше шлюбу cum manu, шлюб sine manu протягом 200-300 років існує паралельно йому. У 2-ій половині республіки шлюб sine manu стає переважаючим, а в епоху класичних юристів ­ єдиним видом шлюбу. У пізніший час він полягав шляхом простого угоди вступають в шлюб, після чого дружина переселялася в будинок чоловіка. Відмінність шлюбу sine manu від конкубінат полягає в тому, що він укладався з наміром створити сім'ю, виховувати дітей.

 

5. Умови та порядок розірвання шлюбу.

Підставами припинення шлюбу були як об'єктивні причини, так і суб'єктивні. До перших відносилися: смерть одного з подружжя; позбавлення волі одного з подружжя (полон, рабство), причому тільки шлюб sine manu вважався припиненим; позбавлення громадянства одного з подружжя; зміна сімейного стану одного з подружжя, при якому неможливий вступ у шлюб. До суб'єктивних відносилось розлучення. Свобода розлучення існувала в римському праві на всьому протязі його історії. Розірвання шлюбу cum manu було можливо тільки з ініціативи чоловіка (у випадках зради, пияцтва, безпліддя дружини) у формі, зворотній тієї, в якій він полягав: confarreatio ­ у формі обряду diffareatio; coеmptio ­ у формі remansipatio.

Розірвання шлюбу sine manu допускалося за угодою сторін і за одностороннім волевиявленням кожного з подружжя. Ніякої особливої форми не існувало, але за законодавством розірвання шлюбу повинно було бути оголошено в присутності семи свідків у вигляді вручення розвідного листа. З часом причини розірвання шлюбу стали впливати на його наслідки, що виразилося в майнових втратах.

В посткласичному праві вводяться правила розлучення. Відомі два види розлучення: з несприятливими наслідками і без таких.

Перший вид ділився на безпричинне одностороннє розірвання і розірвання з вини іншого чоловіка (зрада, тяжкий кримінальний злочин, посягання на життя чоловіка, звідництво, аморальний спосіб життя).

Другий вид ділився на розлучення за взаємною згодою і розлучення з волі одного чоловіка при наявності виправдувальних причин. Такими причинами були порушення обітниці цнотливості, відхід у монастир, нездатність мати дітей. Винний у розлученні втрачав придане, його могли піддати посиланню, ув'язнення в монастир, йому могли заборонити вступати в новий шлюб. При односторонньому розлучення на чоловіка, який дав розлучення, накладалися важкі штрафи. Такі ж наслідки були встановлені для чоловіка, вина якого послужила причиною однобічного розлучення. Вступ у другий шлюб в посткласичний період вимагало дотримання деяких правил: вдова могла повторно вийти заміж не раніше 10 місяців, а згодом ­ 12 місяців. У разі порушення цього правила вона піддавалася штрафу і обмежувалася у спадкуванні. Також були введені обмеження з метою захисту інтересів дітей від першого шлюбу.