Соціальна відповідальність освіти та науки.

Представники ЮНЕСКО, європейських університетів у публікаціях останніх років висвітлюють проблеми розвитку університетської освіти як складової частини системи вищої освіти у XXI столітті. Серед них:

– масовизація вищої освіти;

– інтернаціоналізація;

– фінансова криза університетів і шляхи виходу із неї;

– диверсифікація вищих навчальних закладів;

– проблеми якості вищої освіти;

– новітні технології навчання й проблема відкритості й конкурентоспроможності університетів;

– вирівнювання національних освітніх систем і роль університетів у цьому процесі;

– удосконалення управління;

– соціальна відповідальність університетів.

Проблема соціальної відповідальності вищої освіти, на жаль, не стала предметом сучасних досліджень у галузі філософії й соціології освіти, а також історії та теорії педагогіки вищої школи.

Під соціальною відповідальністю вищої освіти у цій роботі розуміємо відповідальність вищих навчальних закладів, зокрема, університетів як соціального інституту перед суспільством за результати і якість своєї професійної діяльності.

У середні віки в основу класичного університету були покладені такі цінності і принципи, як свобода; автономія; освіта, заснована на християнському світогляді; повага до людської індивідуальності; національні цінності; соціальна і інтелектуальна елітарність. У подальшому розвитку ці риси стали характеристиками "ідеального університету", а сама модель класичного університету зазнала змін, виникли національні моделі університетів (наприклад, американська, англійська, французька та ін.). Найбільш розповсюдженою у світі стала гумбольдтовська модель університету, основною ознакою якої є поєднання дослідницької і навчальної діяльності.

Аналіз проблеми соціальної відповідальності вищої освіти неможливий без вивчення чинників, які найбільшою мірою вплинули на розвиток університетських моделей у XX і XXI століттях. Найважливішими факторами змін у функціонуванні класичних університетів є глобалізація, інтернаціоналізація, масовизація вищої освіти, проблема фінансування університетів, використання нових технологій навчання. Якщо говорити про тенденції розвитку вищої освіти, які є викликами останнього часу й виявляються найбільш суперечливими з точки зору відповідності сучасних університетів принципам і цінностям ідеальної класичної моделі, то необхідно назвати прагматизацію вищої освіти, виникнення сервісної функції вищої освіти і ринку освітніх послуг, стихійну комерціалізацію освітніх і наукових процесів та ін. Крім зазначених тенденцій для України, як і для інших пострадянських країн, актуальною є проблема масової "університетизації" системи вищої освіти, збільшення кількості вищих навчальних закладів і, відповідно, кількості студентів, і, як наслідок, девальвації значущості як вищої освіти взагалі, так і університетського диплому, зокрема.

Дослідники історії й теорії вищої освіти аналізують нові моделі університетської освіти, зокрема, моделі "академічного університету", "інноваційного університету", "університетського регіонального комплексу", "дослідницького університету", які докладно розглянуті у монографії В.С. Савчука і М.В. Полякова. В умовах загальносвітової кризи, зменшення обсягів державного фінансування, університети вимушені шукати інші шляхи стабілізації свого фінансового становища. Тому у кінці минулого століття у Європі почали виникати моделі "підприємницького" або "інноваційного" університету.

"Інноваційний університет – це університет підприємницького типу, для якого основними видами діяльності є наукова і освітня діяльність на основі інноваційних технологій і принципів управління. Головними профільними ринками для вузу підприємницького типу є ринок освітніх послуг і продуктів, ринок праці і ринок наукомістких розробок і послуг". Модель "академічного університету" передбачає інтеграцію фундаментальної науки і вищої освіти. Прикладом реалізації цієї ідеї вважається дуже відомий у другій половині XX ст. Московський фізико-технічний інститут. Нова модель "дослідницького університету", Положення про який затверджено в Україні 17 лютого 2010 року, інтегрує в собі риси інноваційної і академічної моделей: "Дослідницький університет – національний вищий навчальний заклад, який має вагомі наукові здобутки, провадить дослідницьку та інноваційну діяльність, забезпечує інтеграцію освіти та науки з виробництвом, бере участь у реалізації міжнародних проектів і програм".

Соціально справедлива ідея диференціації університетів за рівнем їх інноваційності й наукового потенціалу, особливо в умовах збільшення їх чисельності й масовизації вищої освіти, містить у собі небезпеку її девальвації, викликану високим рівнем корупції у державі. Свого часу за подібних умов в Україні відбулося певне обезцінення звання "національного університету".

До нових університетських моделей відноситься модель "корпоративного університету", що передбачає надання освіти перш за все персоналу певних фірм і корпорацій.

Розвиток такої моделі вищої освіти має небезпеку недооцінки фундаментальних досліджень, гуманітарних наук, культурологічних програм класичних університетів. У країнах СНД запроваджується модель "регіонального університетського комплексу", яка дозволяє більш ефективно враховувати особливості, потреби і можливості певного регіону при формуванні його освітньої політики. У системі вищої освіти Франції така ідея реалізована у формі регіональних академій.

До нових моделей альтернативної освіти XXI ст., яка не передбачає безпосереднього контакту викладача і студента, відноситься модель "відкритого університету". В Україні така ідея найбільш реалізована у формі заочної освіти, що поряд з багатьма соціальними перевагами отримання вищої освіти в умовах її масовизації і демократизації, містить багато проблем, пов'язаних з невисоким у більшості випадків рівнем якості фахової підготовки, девальвацією якості знань і освітнього процесу, корупцією, тощо. Альтернативна освіта розвивається у напрямку "дистанційної освіти" і "віртуальних університетів". В умовах українського освітнього простору розвиток цього напрямку освіти передбачає вирішення цілої низки правових, економічних, інформаційно-технологічних проблем, що є обов'язковою умовою забезпечення не тільки можливості, але і якості вищої освіти, отриманої у такий спосіб.

Входження України у Болонський процес актуалізувало проблему створення, збереження і розвитку національних українських університетів. Сутність цієї проблеми в діалектиці процесів глобалізації й націоналізації вищої освіти в Україні. Ідея національного університету базується на національно-культурному фундаменті його діяльності. Відомий дослідник у галузі вищої освіти Т. Хюсен зазначає, що "університет грає суттєву роль у виявленні і збереженні культурно-історичної самобутності".

Соціальна відповідальність вищих навчальних закладів пов'язана з тим, що саме в системі вищої освіти формується інтелектуальна еліта нації. Фахівці з вищою освітою є показником освіченості, цивілізованості країни, її професійного, наукового потенціалу і конкурентоспроможності. Дотепер невирішеною залишилась проблема, про яку ще 10 років тому писала Ліна Костенко: "Коли з гуркотом упала залізна завіса, виявилось, що по ту сторону завіси нас немає. Україну небагато знають, її все ще плутають з Росією, її проблеми для світу не актуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й до сих пір".

На жаль, стрімкий процес девальвації значущості і якості вищої освіти в Україні призвів до того, що випускники університетів не відповідають багатьом вимогам до фахівців з університетською освітою, сформованим ще за радянських часів. Соціально відповідальна вища освіта має забезпечити високий рівень реалізації не тільки традиційних – навчальної і дослідницької функцій, але і нових – інноваційної і підприємницької. В умовах українського суспільства особливу увагу треба надати виконанню соціально відповідальної функції вищої освіти.

4. Людина в інформаційному суспільстві. Сучасні тенденції і проблеми міжнародної безпеки.

Скільки б не розмірковували філософи над перспективами
інформаційного суспільства, про сутність інформаційно-комп'ютерної революції, філософія залишається вірною сама собі й виконує лише їй притаманну функцію, тільки коли вона займається людиною.
Те, що ми звикли називати Людиною, збігається з поняттям суспільство. Але крім цього абстрактного родової істоти, що мешкає у філософських трактатах, статистично усередненого і узагальненого, наш світ населений звичайними, нормальними, живими людьми. Ці люди живуть і вмирають, борються, перемагають, зазнають поразки, займаються бізнесом, працюють на заводах і в конторах, лінуються, байдикують, народжують дітей, страждають від хвороб і старості, володіють владою або протистоять їй, займаються наукою і філософією або бідують в повному невігластві в глухих нетрях.
При всій цій повсякденного приземленість і щоденне життя людині властиво своє буття - буття, занурене в буття світу, який утворює частина останнього, і до того ж особливу частину, здатну, можливо, вплинути на ціле. Які б обмежені, швидкоплинні цілі не ставив перед собою людина, рано чи пізно, з більшою чи меншою гостротою, тривогою і страхом замислюється він про сенс свого буття, про смерть і безсмертя, про справедливість, про мету життя, про його сенс і безглуздості. Людям властиві стреси й афекти, раціональні та ірраціональні механізми діяльності.
Тому на питання, який же чоловік - мудрий він чи дурний, розумний або нерозумний, добрий він чи злий, філософ може дати лише одну відповідь: людина різноманітний. Але при цьому радикально відрізняється від усіх інших істот на Землі, а може бути, й у всьому Всесвіті. Так чим же відрізняється людина від всього живого?
Перш за все розумом, технологічністю діяльності, прагненням до творчості і свободи. Це чотири великих фундаментальних ознаки людини.
Тварини не володіють знаннями, не виробляють їх і тому не здатні бути вільними, оскільки свобода передбачає прийняття та реалізацію рішень зі знанням справи. Вони виробляють і передають інформацію, але далеко не всяка інформація розумна. Тварини перетворюють світ, але це перетворення не спирається на техніку і технологію і не носить творчого характеру. Фундаментальні
особливості людини підносять його над світом тварин, але це ще не
означає, що він завжди використовує свої переваги на благо самого себе і роду людського в цілому.
Нова інформаційна технологія вперше відкриває перспективу для колосального посилення цих фундаментальних особливостей людини, для їх застосування в небачених раніше масштабах. Але які будуть наслідки її впровадження та застосування, залежить від соціальних, культурних і цивілізаційних структур та механізмів, від ідеалів та ідеологій, від соціальних моделей майбутнього та утопій, міфів, цінностей і політичних установок, пристрастей. Амбіцій, етнічних традицій і забобонів, у владі яких знаходиться сучасна людина.
Ця нова, вища інформаційна технологія може, як і усі попередні технології, служити добру і злу. Людина повинна зробити особливий, сверхдетермінірующій вибір, заснований на чіткому розумінні страхітливої ​​сили пов'язаних з нею негативних наслідків, а також конструктивних, позитивних можливостей. Людина своєю діяльністю перетворює світ, самого себе, суспільство. Перебуваючи спочатку залежно від навколишнього середовища, він, врешті-решт, зумів стати його паном, але впала завдяки тому в ще більш важку залежність.
Перспектива екологічної катастрофи, про яку кілька десятиліть тому говорили як про дуже далекої, стала зараз вже реальністю: руйнується озоновий шар, не вистачає прісної води, кислотні дощі та хімічні шкідливі покидьки роблять грунт непридатною для землеробства, а продукти харчування перетворюються на отруту. Гине Світовий океан, скорочується маса лісів - головного джерела атмосферного кисню.
Незважаючи на близьку розрядку в міжнародних відносинах і на пом'якшення міжнародного клімату, породжуваного новим політичним мисленням, загроза термоядерної війни ще не ліквідована, а разом з тим на людство вже насуваються нові біди: пандемія СНІДу, поглиблюється розрив між бідними і багатими країнами, хронічний голод і політична нестабільність у ряді країн, що загрожують крихкої стабільності і неміцному економічної рівноваги в доступному для огляду майбутньому.
У країнах, що розвиваються на основі централізованого планування в рамках суперетатізма і однопартійної політичної системи, відбуваються глибокі зміни і робляться зусилля для подолання соціально-економічної та ідеологічної кризи. Нові соціально-економічні програми і перетворення, що намічаються в цих країнах і розраховані на подолання зневажливого ставлення до людини, до особистості, до індивідуальної ініціативи, вимагають радикального перегляду проблеми власності, державного контролю над соціальною активністю і зміни пріоритетів у системі взаємодії колективу і індивіда. Руйнуються постарілі ідеологічні кліше, управлінські та організаційні форми, що не витримали випробування соціальною практикою і часом. У цих умовах людина не тільки має право, але і зобов'язаний задуматися над тим, що означає інформаційна революція для нього самого, для його буття як реального, живого, а не абстрактного істоти.
Однак існують і цілком певні позитивні сторони.
Інформаційне суспільство в принципі позбавлена ​​будь-яких державних чи національних ознак в тому плані, що воно вже абсолютно точно неможливо в одній окремо взятій країні. Так що Росія тільки приєднується до вже існуючої системи відносин - громадських, економічних, культурних... І якщо цей процес буде хоч в якійсь мірі вдалим, ми - кожен з нас-безсумнівно опинимося у виграші. Тому що, не рахуючи розвитку технологій - як високих, так і чисто утилітарних, побутових, які трохи полегшать наше життя, - ми отримаємо шанс стати більш значущими, менш "гвинтиками" в державі, яке зможемо контролювати за допомогою інформаційних комунікацій.
Ми не тільки отримаємо можливість точно знати про процеси, що відбуваються в державній машині, - ця сама машина повинна буде
враховувати думку кожного з нас, оскільки ми зможемо цю думку до неї
донести - і неспотвореним. Чи стане технічно здійсненним метод управління державою, що відображає саму суть демократії. Причому, з огляду на можливість інтерактивності висловлювання думок, стане можливим суспільний договір у буквальному розумінні - досягнення компромісу між усіма думками без винятку.
Таким чином, абсолютно знімається проблема меншини, чия думка фактично ігнорується при чисто арифметичному методі рішення більшістю голосів. Крім того, інформаційна технологія веде до створення інтелектуальних комп'ютерних систем. Чи зможе завдяки комп'ютерам відбутися відчуження людського інтелекту, чи призведе це до створення інтелекту більш потужного, ніж людський? Чи не означає комп'ютеризація та інформатизація суспільства та створення систем штучного інтелекту поява нової, антігуманоідной, чисто машинної цивілізації, в якій розум, відчужений від людини, призведе до його історичної (хоча не обов'язково біологічної) загибелі з більшою невідворотністю, ніж екологічний дисбаланс або ракетно- ядерна війна?
Зараз, після мільйонів років боротьби з природою, людство, нарешті, усвідомило необхідність вступити з нею в діалог, у співпрацю. Не повинно воно вже зараз, поки не пізно, задуматися над культурними та інтелектуальними наслідками інформаційної революції, тому що темп, з яким вони наступають, безпрецедентно високий, і, можливо, в недалекому майбутньому запобігання негативних наслідків виявиться вже неможливим.
Уявімо собі людину, тільки що переніс важку операцію, якому лікар, який спостерігає за одужанням, каже: спочатку спробуємо стародедовскіе методи, відомі ще Геродотом. Це якось надійніше і перевірено всім світовим досвідом, а вже якщо не допоможе, займемося переливанням крові і введемо сучасні антибіотики. Але досвід буває двох видів - позитивний і негативний. Негативний досвід може відправити людину на той світ задовго до того, як будуть задіяні сучасні, прогресивні медичні засоби. Те ж саме можна сказати і про суспільство і про людину.
Там, де соціальні та людські проблеми досягають граничної гостроти, застосування самих радикальних засобів, у тому числі експонованих новітньою технологією і наукою, може виявитися найбільш ефективним. Але це застосування повинно бути розумним і виваженим, що спирається на серйозний аналіз, на справжню і глибоку філософію людини, філософію розуму, філософію прогресу.