Тема 2 Ґенеза української філософсько-правової думки

Зміст

Зміст……………………………………………………….…………….…..…..3

Вступ….…………………..……………………………………………....….….4

Змістовий модуль 1 Філософія права як наука та її історичний розвиток

Тема 1 Філософія права: предмет, структура, функції…..…..……………….6

Тема 2Ґенеза української філософсько-правової думки…..….…….. ……..18

Змістовий модуль № 2 Теоретичні проблеми філософії права

Тема 3 Онтологія права. Правова реальність та форми її буття….................27

Тема 4 Правова антропологія: гуманістична природа права…..……………42

Тема 5Аксіологія права. Право як цінність, найвищі цінності права…..….55

Список літератури……..…………………………………..…………………...86

Вступ

У сучасних умовах демократизації українського суспільства надзвичайно важливо вибрати правильний шлях в подоланні всіх соціально-політичних негараздів, які спіткали український народ в процесі виходу з довготривалої кризи за радянської доби. Важливим засобом у цьому є наука, а саме юридична та філософсько-правова, яка закладає теоретичну базу процесу державотворення. Адже кращі політико-правові ідеї різних політичних і правових вчень лягли в основу сучасних державотворчих і правотворчих документів (Загальної декларації прав людини, Конституції України та ін.). Тому закономірним на сьогоднішньому етапі є інтерес до філософсько-правової науки. Адже тут розкриваються проблеми «прав людини», «правової держави», співвідношення «верховенства права» і «верховенства закону» та ін.

Філософія права – це наукова дисципліна, яка забезпечує світоглядне обґрунтування права, його сенсу та призначення, а також розкриває проблему взаємозв’язку права та закону.

Навчальна дисципліна «Філософія права» присвячена проблемі історичного становлення філософсько-правового знання, що дозволяє прослідити становлення філософії права не тільки в світоглядному аспекті, а й у методологічному. Знання методології пізнавального процесу є необхідним для юриста-правознавця.

Особлива увага в програмі курсу «Філософія права» приділяється проблемі зв’язку філософії та права як форм суспільної свідомості, що дозволяє досліджувати фундаментальні категорії права (закон, права людини, свобода, відповідальність та ін.), враховуючи їх філософське підґрунтя.

Метою курсу є оволодіння студентами теоретичними знаннями щодо сутності права, особливостей взаємовідносин природного та позитивного права, онтології права, антропології права та аксіології права.

Завдання:

– ознайомлення студентів зі світоглядними та духовно-практичними аспектами формування феномену права, його сутнісних засад.

У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен знати:

– сутність філософії права, зміст і суть світової і вітчизняної філософсько-правової традиції, а також сучасні тенденції в розробці філософсько-правової парадигми;

вміти:

– аналізувати різні філософсько-правові підходи, методології у вирішення проблеми буття права, його гуманістичних основ і цінності права;

– формулювати філософсько-правові проблеми і акумулювати їх у реферативній роботі та виступах на семінарах, конференціях та в практичній діяльності;

– оволодіти навичками самостійного опрацювання та наукового аналізу філософсько-правової літератури;

­– аналізувати та обґрунтовувати філософсько-правові та соціально-політичні особливості сучасного суспільства.

Змістовий модуль 1 Філософія права як наука та її історичний розвиток

Тема 1 Філософія права: предмет, структура, функції

Мета: встановлення особливостей філософсько-правового підходу до права, світоглядних основ філософії права, місця в системі наук, завдань, структури, функцій філософії права.

Ключові слова: філософія права, рефлексія.

План

1. Предмет філософії права. Філософсько-правова рефлексія.

2. Філософія права в системі наук, її основні питання і функції.

3. Структура філософії права.

4. Основні питання філософії права.

5. Функції філософії права.

 

1. Предмет філософії права. Філософсько-правова рефлексія.

Філософське осмислення права – завдання особливої наукової і навчальної дисципліни – філософії права, що має свій власний предмет дослідження і категоріальний апарат. Філософія права – це давня наука, яка має багату історію: вона вже була представлена у творах Платона й Аристотеля, досягла особливого розвитку в Західній Європі в XVII-XVIIІ ст. і продовжує функціонувати в системі гуманітарного знання сучасності. У нашій країні сьогодні після відомої втрати в радянський година традицій філософсько-правових досліджень спостерігається значне підвищення інтересу до філософії права, як з боку філософів, так і з боку юристів. Можна говорити навіть про певний філософсько-правовий «бум».

Однак підходи різних дослідників до розуміння предмету і методу філософії права, специфіки філософсько-правової рефлексії, місця філософії права в системі наук, до визначення її основних питань і функцій і т.п. далеко не одноманітні. Метою даного питання і є пошук відповідей на ці проблемні питання.

Необхідно відзначити, що в історії філософсько-правової думки існували різноманітні підходи до визначення філософії права і її предмету. Так, наприклад, Георг Гегель вважав її філософською наукою про право, що має своїм предметом ідею права. Російський філософ Семен Франк розумів філософію права як вчення про суспільний ідеал. «Філософія права, – писав він, – по основному традиційно типовому її змісту є пізнання суспільного ідеалу, з’ясування того, яким повинний бути благий, розумний, справедливий, «нормальний» лад суспільства».

У сучасній філософії права її предмет також визначається по-різному. Від самих широких визначень, як, наприклад, у відомого російського філософа права Владика Нерсесянца: «Філософія права займається дослідженням змісту права, його сутності і поняття, його основ і місця у світі, його цінності і значення, його ролі в житті людини, суспільства і держави, у частках народів і людства» до самих вузьких, як, наприклад, в один з провідних італійських філософів права Ніколо Боббіо, який вважає, що єдиною проблемою філософії права, яка власне і складає її предмет, є справедливість¹.

Таке різноманіття підходів до предмету філософії права цілком закономірно, тому що його визначення припускає виявлення ставлення дослідника, як до філософії, так і до права. Можна припустити, що підходів до предмета філософії права стільки, скільки існує філософських систем, а виявлення предмета філософії права неможливо без чіткого визначення позиції дослідника до самого феномена права, тобто того, що власне і винне бути досліджено.

Якщо загальна філософія є вченням про граничні підстави людського буття те, відповідно, філософія права може бути визначена як вчення про граничні підстави права як одного із способів людського буття. Використовуючи підхід І. Канта, який вважав, що предмет загальної філософії як науки можна визначити шляхом відповіді на питання: 1) що я можу знати? 2) що я повинен робити? 3) на що я можу сподіватися? 4) що таке людина?, предмет філософії права за аналогією можна визначити за допомогою постановки наступних питань: 1) що я можу знати про право? 2) що я повинен робити відповідно до вимог права і чому? 3) на що я можу сподіватися у випадку дотримання чи порушення цих вимог? У свою чергу усі смороду можуть бути зведені до одного узагальнюючого питання: що таке правова людина чи що представляє собою право як спосіб людського буття? Відповіді на поставлені питання і дозволяють з'ясувати природу такого феномена як право і предмет філософської дисципліни, що його досліджує.

Існує кілька обґрунтувань необхідності існування філософії права, серед яких мі розглянемо тільки два: історичне і актуальне. Історичне обґрунтування необхідності існування філософії права ґрунтується на тому неспростовному факті, що ці проблеми завжди хвилювали людство протягом всього його існування. «Безцільно порушувати питання про законність такого роду досліджень, – справедливо відзначав Семен Франк, – він виправданий вже історично як природне задоволення нашого невикорінного постійного запиту людського духу. Запиту, що виражається в постійній духовній заклопотаності людей про те, що є справжня правда, що повинна бути в їхньому громадському житті».

У свою чергу актуальне обґрунтування філософії права ґрунтується на виявленні такого аспекту, такої сторони права, пізнання якої можливо тільки за допомогою філософського підходу.

Подібно тому, як у людині мі розрізняємо фізичне тіло і душу (дух), так і у всіх культурних (тобто людських) феноменах мі виявляємо предметну форму і духовно-ідеальну сутність. У праві мі також знаходимо предметну і духовну сторони, за якими історично закріпилися назви «позитивне право» і «природне право». Дані словосполучення можуть вважатися не зовсім вдалими, тому що носять метафоричний характер, але смороду склалися історично і закріпилися, до того ж смороду відбивають структуру даного явища.

Що ж розуміється у філософії права під позитивним і природним правом?

Під позитивним правом мається на увазі діюча система правових норм, відносин і судових рішень. Під природним же правом, як правило, маються на увазі ідеальні першооснови права. Поняття «природне право» виражає глибинну сутність права, а його «ідеальність» виявляється в тому, що воно: по-перше, існує у свідомості (правосвідомості) як його установка (хоча і знаходить вираження у формах поведінки); по-друге, є ідеалом, тобто очищену від випадків форму належного у відносинах між людьми.

Крім того, природне право визначає вихідні принципи, на основі яких приймаються (у всякому разі, повинні прийматися) діючі правові норми і на основі яких відбувається їхня оцінка. Така оцінка здійснюється на основі ієрархії цінностей, які задає філософія, вирішуючи питання про ставлення людини до навколишнього світу, у тому числі і ціннісному відношенні. Критична оцінка, у якій виражається відношення людини до правових норм, необхідна стосовно реального правопорядку, щоб людина не стала його заручником. Однак критичне відношення особистості до існуючого правопорядку не має нічого загального зі зневажливим підходом до існуючого законодавства, а тім більше до порушення існуючих законів.

Звідси можна зробити висновок, що право як сфера людської діяльності тісно пов’язане з філософією. Фундаментальні проблеми права, такі, як справедливість, свобода і рівність, провина і відповідальність та ін., є одночасно і найважливішими філософськими проблемами, а їхнє рішення заглиблюється своїми коренями в рішення основних філософських питань про сутність людини і сенс її життя, в онтологічну структуру світу і способи його пізнання. Право, таким чином, за самим своїм духом «філософічно», воно виражає собою «філософію на практиці», що, відповідно, припускає і «філософію в теорії», роль якої і виконує філософія права.

Значення філософії права в підготовці майбутніх юристів. Цілком очевидно, що вміння усвідомити високий гуманістичний зміст своєї діяльності, філософськи обґрунтувати свою теоретичну позицію і прийняте практичне рішення є ознакою високого професіоналізму і цивільної чесності юриста. Таке обґрунтування, особливо в сфері практичних рішень, не завжди усвідомлюється, однак воно в значній мірі визначається домінуючими установками світогляду юристів, на формування якого покликана впливати філософія права. Спроби вирішувати фундаментальні теоретичні проблеми юриспруденції без філософського обґрунтування призводять, як правило, до релятивізму або догматизації. «Той, хто думає, що обійдеться без філософського обґрунтування функціонування правової системи, – пише французький філософ права Г.А. Шварц-Ліберман фон Валендорф, – у дійсності несвідомо керується своєю «особистою», доморослою філософією, ризикуючи скінчити блуканнями в пітьмах правової дисгармонії».

Це, однак, не означає заклик до юристів відкинути властиві юриспруденції методи дослідження і замінити їх філософськими. Варто чітко усвідомлювати призначення і можливості останніх. Філософія не ставити своєю метою пропонувати вирішення конкретних юридичних проблем, але вона може допомогти юристу більш ясно усвідомити свою власну позицію, упорядкувати отримані їм знання, по-новому глянути на свій предмет у світлі більш широкого, філософського підходу, а також побачити в зовсім новому світлі державно-правові закономірності і форми їхнього прояву в окремих сферах життя суспільства в зовсім новому світлі.

Таким чином, необхідність вивчення студентами юридичних вузів філософсько-правових знань визначається, насамперед, потребами їхньої майбутньої спеціальності. Вивчення філософії права значною мірою сприяє фундаменталізації освіти майбутніх юристів, їхньому розвитку в якості самостійно мислячих, політично незаанґажованих громадян. Можна приєднатися до позиції відомого британського філософа права Г. Харріса, який вважає, що філософія права «…не є частиною підготовки юриста як юриста, її існування, я думаю, пов’язано з більш важливою метою – підготовки юриста як громадянина і громадянина як критика права».

Ця позиція досить чітко пояснює те основне місце і значення, яка посідає філософія права в системі юридичних і інших гуманітарних наук і навчальних дисциплін, об’єктами вивчення яких є право і держава, а також та увага, що приділяється в західних університетах викладанню цієї дисципліни вже протягом багатьох сторіч.

Хоча філософія права не ставити своєю метою вирішення конкретних проблем правознавства, а лише допомагає більш чітко усвідомити досліднику-юристу власну позицію, впорядкувати знання, по-новому глянути на свій предмет у світлі більш широкого підходу, проте всі центральні, фундаментальні проблеми правознавства знаходять своє рішення чи, принаймні, їхнє обґрунтування саме на філософському рівні. У цьому саме і полягає одна з «загадок» такого феномену, як право, і ця обставина визначає фундаментальну роль філософії права в системі правознавства як загально-методологічної дисципліни.

Наступним важливим питанням для з’ясування специфіки філософії права як самостійної наукової дисципліни є виявлення відмінності між філософським осмисленням права і його науковим пізнанням.

Розходження по методу між філософським осмисленням права і його науковим пізнанням лежить в області семантичного (тобто значеннєвого) і функціональної відмінності зрозуміти «пояснення» і «розуміння». Будь-яка приватна наука, у т.ч. і юриспруденція, розглядає свій предмет як об'єкт, що знаходиться поза суб'єктом, що пізнає, і як такий, що перебуває у відносному протистоянні йому. Причому об’єкт, що пізнається, визнається в даному випадку як факт, як те, що існує в реальності. Філософія ж прагне до розуміння, осмислення належних цінностей і змістів, розкриває світ таким, яким він має бути. Цей світ утворених цінностей і змістів дає людині стимул для зміни буття, оскільки те, що має бути, сприймається їм як ідеальне стосовно того, що існує в реальності. Тому юриспруденція, вивчаючи закономірності функціонування діючого права, описує право таким, яким воно є, а філософія права таким, яким воно має бути. На основі цієї ідеальної правової норми і відбувається оцінка філософією права існуючої правової реальності.

Причому важливо підкреслити, що філософія права не просто прагне пояснити правову реальність, що протистоїть людині, а прагне зрозуміти цю реальність. З цього приводу відомий італійський філософ права Ф. Джентиле пише: «У юридичному досвіді співіснують – логічна форма, економічний інтерес і етичні ціннісні позиції; смороду змішуються один з одним настільки, що неможливо не задатися питанням про взаємозв'язок між ними, тим, що є, і тим, що повинно бути. Звідси випливає, що лише справді філософське сприйняття життєвих відносин здатне привести до мети».

Філософсько-правова рефлексія. Якщо сферу предмета філософії коротко можна виразити терміном «підстави», те сферу її методу – терміном «рефлексія» чи «критика». Рефлексія (від лат. reflexio – відображення) у сучасному гуманітарному знанні розуміється як аналіз власних думок і переживань; міркування, повне сумнівів і коливань. Приватні науки, у т.ч. і юриспруденція, за своїм методом догматичні, тобто не займаються критичною перевіркою своїх основ, філософія ж по своїй природі критична, вона постійно оцінює свої підстави. Така оцінка і являє собою філософську рефлексію. Як відзначав Дж. Коллингвуд, філософська свідомість ніколи не думає просто про об’єкт, але, міркуючи про який би те не було об’єкт, вона також висловлює свою власну думку про цей об’єкт. Філософія тому може бути названа думкою іншого порядку – думкою про думку.

Рефлексія є обов’язковим елементом філософсько-правового пізнання. Більш того, саме саморефлексивний характер філософії права обумовлює те, що проблема її предмета виявляється одним з центральних питань цієї дисципліни. Рефлексія ж основ права і держави, на думку німецького філософа моралі і права Отфрида Хеффе є критичний аналіз «легітимації й обмеження політичного співтовариства». Іншою стороною рефлексії філософії права як критичного аналізу своїх основ є обговорення, дискурс. У того ж О. Хеффе мі знаходимо вислів «філософський дискурс справедливості». Тому рефлексію і дискурс можна назвати найважливішими особливостями методу сучасної філософії і філософії права.

Зроблений аналіз дозволяє нам дати визначення розглянутого питання теми лекції. Філософія права – це філософське вчення про право, що відповідає на питання, які виникають у правовій сфері методом філософії. Її предметом є, насамперед, виявлення змісту права, а також обґрунтування розуміння цього змісту. Дане визначення не охоплює всього різноманіття проблем філософії права, але дозволяє зосередитися на її стрижневій ідеї, пов’язаній з уявленням про право як способу людського буття.

Визначення предмета філософії права дозволяє перейти до з’ясування її місця серед інших наук, а також її основних питань і функцій.

2. Філософія права в системі наук, її основні питання і функції.

Проблема дисциплінарного статусу філософії права. У зв’язку існуванням двох різних джерел формування філософії права склалися і два основні підходи до розуміння її статусу.

Перший підхід розглядає філософію права як частину загальної філософії і визначає її місце серед таких дисциплін, як філософія моралі, філософія релігії, філософія політики та ін. Відповідно до цього підходу, філософія права належить до тієї частини загальної філософії, що «приписує» людині необхідну манеру поведінки як соціальної істоти, тобто практичної філософії, вчення про належне.

Другий підхід відносить філософію права до галузей юридичної науки. З цього погляду вона є теоретичним фундаментом для створення позитивного права і науки про позитивне право. Під філософією права тут мається на увазі наука, що роз’яснює в «останній інстанції» значення правових принципів і зміст правових норм. Кожен з підходів наголошує на одному з двох можливих способів рефлексії над правом. Перший спосіб припускає загальнофілософську чи загальнометодологічну рефлексію, спрямовану на пошуки граничних основ, умов існування права, коли право співвідноситься з усією «ойкуменою» людського буття – культурою, суспільством, наукою і т.д. Другий, що теж є філософським, спосіб – суто філософська чи суто методологічна рефлексія, однак здійснюється в рамках самої правової науки.

Отже, досить складно вказати який-небудь єдиний філософський розділ, частиною якого була би філософія права. У тієї ж час, зовсім очевидно, що вона найбільш тісно прив’язана до соціальної, політичної, моральної й антропологічної філософії, кожна з яких наголошує на одному з факторів формування і дослідження права: соціальному, морально-ціннісному, політичному, антропологічному. Так, політична філософія розглядає питання: що таке влада і як співвідносяться влада і право. Соціальна філософія: що таке суспільство і як співвідносяться суспільство і право. Моральна філософія: що таке мораль і як співвідносяться мораль і право. Антропологічна філософія: що таке людина і як співвідносяться людина і право. Філософія ж права порушує загальне питання: що таке право і у чому його зміст. Тому її, безсумнівно, цікавлять питання і про те, як пов’язане право з такими феноменами, як влада, суспільство, мораль і людина.

2. Структура філософії права.

За своєю структурою філософія права близька до структури загальної філософії. У ній можуть бути виділені наступні основні розділи:

1) онтологія права, у якому досліджуються проблеми природи права і його основ, буття права і форм його існування, зв’язку права із соціальним буттям і його місцем у суспільстві;

2) антропологія права,у якому розглядаються антропологічні основи права, поняття «правова людина», права людини як вираження особистісної цінності права, а також проблеми статусу інституту прав людини в сучасному суспільстві, права людини в конкретному соціумі, співвідношення особистості і права і т.д.;

3) гносеологія права, у якому досліджуються особливості процесу пізнання в сфері права, основні етапи, рівні і методи пізнання в праві, проблема істини в праві, а також правова практика як критерій правової істини;

4) аксіологія права, у якому досліджується цінність як визначальна характеристика людського буття, спосіб буття цінностей, аналізуються основні правові цінності (справедливість, воля, рівність, права людини і т.д.), їх «ієрархія» і способи реалізації в умовах сучасної правової реальності. До сфери інтересів правової аксіології також іноді відносять питання співвідношення права з іншими формами ціннісної свідомості: мораллю, політикою, релігією, а також питання про правовий ідеал і правовий світогляд;

5) у структурі філософії права можна виділити і прикладний розділ, у якому розглядаються філософські проблеми конституційного права (правова державність, поділ влади, конституційна юрисдикція), цивільного права (договір і зрівняння збитків і прибутку, власність), процесуального і карного права та ін.

3. Основні питання філософії права.

Як уже відзначалося, філософію права як самостійну дослідницьку дисципліну конституює (тобто встановлює, визначає) її основне питання, від рішення якого залежить рішення всіх інших її питань. Звичайно, на визначення цього основного питання безпосередній вплив робить світоглядна позиція дослідника, тому не дивно, що в кожного дослідника може бути свій підхід до визначення основного питання філософії права. Так, теоретик права Г. Кленнер, позиція якого ґрунтується на теорії марксизму, визначає основне питання права як «відношення юридичного до матеріального, і, зокрема, до економічних умов життя суспільства». Фон Валендорф, який додержується об’єктивно-ідеалістичної точки зору, бачить основне питання філософії права в «доборі» щирих цінностей і створення на їхній основі системи цінностей у вигляді конкретного правопорядку, призначення якого – підтримка соціального світу. «Право – логіка цінностей», – підкреслює він. Інший західний дослідник А. Брижемен у свою чергу вважає, що всі питання філософії права зводяться до одного основного: «яким повинно бути право у світлі соціальної справедливості?». Російський же філософ І. Ільїн центральним для філософії права вважає питання про обґрунтування права (природного і позитивного). Одне з найпростіших і водноча найглибших визначень основного питання дає видатний німецький філософ права А. Кауфман: «Основним питанням філософії права, як і всієї правової науки, є питання: що є право. Це означає: які сутнісні форми, які онтологічні структури, які основні законі буття мі називаємо правом? Від відповіді на це питання залежить рішення багатьох інших найважливіших правових проблем».

Виходячи з нашого бачення сутності і завдань філософії права, основне питання: «що є право?» буде виглядати як питання про зміст права. Оскільки філософія повинна не просто декларувати які-небудь ідеї, але й аргументувати їх, те й основна завдання філософії права повинна полягати в обґрунтуванні права і визначенні його змісту. Питання «що є право (який його сенс)?» є основним для філософії права тому, що від відповіді на нього безпосередньо залежить рішення всіх інших найважливіших правових проблем, у тому числі в сфері правотворчості і правозастосування. Це питання є філософським, оскільки співвідносить право з людським буттям.

Через складність самої структури права вирішення основного питання філософії права може бути здійснене через розв’язання низки головних завдань, чи головних питань філософії права:

1) про підставу справедливості і її критеріїв (завдання, у межах якого право співвідноситься з мораллю) – це питання є центральним у філософії права, у більш традиційному виді воно постає як питання про обґрунтування «природного права»;

2) про нормативну (зобов’язуючу) силу права, чи питання про те, чому людина повинна підкорятися праву (завдання, у межах якого визначається співвідношення права і влади);

3) про природу і функції позитивного права (завдання, у межах якого з’ясовується характер правових норм), тісно пов’язане з рішенням попередніх двох питань – воно забезпечує виправдання позитивного права.

Розв’язання цих основних завдань чи головних питань філософії права дозволяє забезпечувати легітимацію й обмеження права, тобто обґрунтовувати необхідність права для людини і визначати межі, за які воно не може заходити.

4. Функції філософії права.

Як і будь-якій іншій філософській дисципліні, філософії права властивий ряд функцій. Серед їх найважливішими є: світоглядна, методологічна, відображувально-інформаційна, аксіологічна, виховна.

Світоглядна функція філософії права полягає у формуванні в людини загального погляду на світ права, правову реальність, тобто на існування і розвиток права як одного зі способів людського буття. Ця функція певним чином вирішує питання про сутність і місце права у світі, його цінності і значимості в житті людини і суспільства в цілому чи, іншими словами, формує правовий світогляд людини.

Методологічна функція філософії права знаходить своє відображення у формуванні визначених моделей пізнання права, що сприяють розвитку юридичних досліджень. З цією метою філософія права розробляє методи і категорії, за допомогою яких і проводяться конкретні правові дослідження. Узагальненим вираженням методологічної функції права є оформлення наявного знання про право у вигляді способу його осмислення як змістовно-значеннєвої конструкції, що обґрунтовує його основні ідеї.

Відображувально-інформаційна функція забезпечує адекватне відображення права як специфічного об’єкта, виявлення його істотних елементів, структурних зв’язків, закономірностей. Це відображення синтезується в правовій картині чи реальності «образа права».

Аксіологічна функція філософії права полягає в розробці уявлень про правові цінності, такі як воля, рівність, справедливість, а також уявлень про правовий ідеал і інтерпретацію з позицій цього ідеалу правової дійсності, критика її структури і станів.

Виховна функція філософії права реалізується в процесі формування правосвідомості і правового мислення, через розробку власне правових установок, у тому числі такої важливої якості культурної особистості, як орієнтація на справедливість і повагу до права.

Отже, здійснений аналіз дозволяє нам зробити наступні висновки з тими:

1. Філософське осмислення права – завдання особливої теоретичної дисципліни – філософії права, предметом якої є з’ясування змісту права, а також обґрунтування розуміння цього змісту, а її основними категоріями – ідея, зміст, мета права, справедливість, воля, рівність, визнання, автономія особистості, права людини та ін.

2. Філософія права має складну структуру, до якої входять: онтологія права, гносеологія права, аксіологія права, феноменологія права, правова антропологія, прикладна філософія права т. ін.

3. За своїм статусом філософія права є комплексною, суміжною дисципліною, що знаходиться на зіткненні філософії і юриспруденції, у межах правознавства філософія права тісно пов’язана з теорією права і соціологією права.

4. Функціями філософії права є: світоглядна, методологічна, відображувально-інформаційна, аксіологічна, виховна та ін.

Тема 2 Ґенеза української філософсько-правової думки

Мета: вивчення особливостей українського національного філософського світогляду й обумовленого ним обґрунтування права; особливостей становлення та розвитку вітчизняної філософсько-правової думки.

Ключові слова: філософсько-правова думка України, «філософія серця», кордоцентризм та ін.

План

1. Виникнення, світоглядно-методологічні підстави, основні ідеї вітчизняної філософсько-правової думки.

2. «Філософія серця» як світоглядно-методологічний фундамент національної філософії права.

3. Філософсько-правові погляди М. Драгоманова, І. Франка, М.Грушевського. Ліберальна ідея в Україні.

4. Б. Кістяківський як методолог права й автор соціо-культурної філософсько-правової концепції.

 

1. Виникнення, світоглядно-методологічні підстави, основні ідеї вітчизняної філософсько-правової думки.

Філософсько-правова думка в Україні пройшла у своєму розвитку наступні етапи:

1. Докласичний (IХ - ХVII ст.);

2. Класичний (XVIII - перша пол. XIX ст.);

3. Ліберально-романтичний (друга пол. XIX – поч. XX ст.);

4. Сучасний етап (з сер. 80-х рр. ХХ ст.)

Зародження філософсько-правової думки в Україні. Виникнення філософської, у тому числі філософсько-правової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов’ян – Київської Русі і ґрунтується на наступних факторах: а) виникнення і поширення писемності; б) християнізація Київської Русі; в) формування державності. Саме в цей період виникають перші філософсько-правові ідеї, що спочатку мали релігійно-міфологічний, а потім (у зв’язку з прийняттям і поширенням християнства) теологічний характер.

Слід зазначити, що власне філософсько-правові концепції стали формуватися в епоху Просвітництва (у класичний період). Для першого ж періоду становлення філософсько-правового знання (ІХ – ХVІІ ст.) характерне виникнення окремих ідей, що стали прообразом філософії права. До них можна віднести наступні:

– ідея рівноцінності і рівноправності народів, сформульована митрополитом Іларіоном у «Слові про закон і благодать»;

– ідея демократизації церкви і свободі совісті, як майбутня підстава принципу автономії особистості;

– ідея права України на самовизначення і суверенітет, обґрунтована в першій «Конституції України» Пилипа Орлика (1672 - 1742).

Філософська освіта в Україні (кін. ХVІІ – друга пол. ХVІІІ ст.) безпосередньо пов’язана з діяльністю професорів Києво-Могилянської академії (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Ян Козельский, Семен Десницький і ін.). Спираючись на виниклі в Європі ідеї «природного права» і «суспільного договору», філософія Просвітництва складалася з універсального обґрунтованої ідеї права. До інших характерних рис філослофсько-правової думки епохи Просвітництва в Україні можна віднести: а) зародження класичної національної філософії права; б) поширення і подальший розвиток в українській філософсько-правовій думці «філософії серця»; в) поява професійних філософів, які розробляють у тому числі і філософсько-правові питання.

2. «Філософія серця» як світоглядно-методологічний фундамент національної філософії права.

Методологічну основу класичної національної філософії права складає «філософія серця» (кордоцентризм). Цей філософський напрямок припускає, що при аналізі сутності людини, її думок, вчинків не треба не обмежуватися лише свідомими психічними переживаннями, а бачити їхню найглибшу першооснову – «серце» як джерело думок і пізнання. Національному характеру українського народу властиві такі риси як емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до волі, визнання цінності миру між людьми і гармонії людини з Богом. Тому найбільш адекватному національному характеру є кордоцентрично-екзистенціальна релігійна філософія, чи «філософія серця». З позиції «філософії серця» акцент в обґрунтуванні права робиться на внутрішній духовній сутності права. Ідея права в рамках кордоцентризму складається не у формально-зовнішньому примусі, а в регулюванні життя з урахуванням внутрішнього світу і волі людини. Право при цьому розглядається як умова, можливість творчої самореалізації особистості, її індивідуального розвитку.

Одним із прихильників кордоцентризму в українській філософській думці був Г. Сковорода (1722-1794) – мандрівний філософ, засновник класичної філософії в Україні. Г. Сковорода народився на Полтавщині, навчався в Києво-Могилянській академії, викладав у Харківському колегіумі. Оригінальна концепція права Г. Сковороди припускає не раціоналістичне, а релігійно-онтологічне обґрунтування природного права, що відбиває його внутрішню духовну сутність. Вихідні принципи правового світогляду – ідея моральної автономії особистості й ідея справедливості – у Сковороди знаходять обґрунтування в його концепції «спорідненої праці». «Спорідненість» розглядається Сковородою як божий закон, що у той же час є і законом для природи і людського суспільства. Якщо цей закон виконується, то у світі встановлюється мир, а в індивідуальному плані – щастя. Отже, «споріднена праця» – це вираження ступеню соціальної справедливості, а право, як механізм установлення закладеної в «спорідненій праці» справедливості, повинно виходити від людини, виражати не стільки зовнішню, скільки внутрішню міру його волі.

З концепції «спорідненості» випливає і критика Сковородою зовнішньої, формальної рівності, заснованої на загальному непокликані (невідповідність покликанню) і універсальній неспорідненості. Формальній рівності він протиставляв внутрішню «нерівну рівність» як можливість реалізації своїх здібностей, право на індивідуальність, на щастя. Суть «нерівної рівності» полягає в тому, що всі люди, з одного боку, рівні перед Богом, а з іншого боку – усі різні. Критерієм же вибору людиною морального життєвого шляху є «спорідненість» (органічна відповідність) її з визначеним типом поведінки. Тим самим, ідея «спорідненої праці» виступає в Г.Сковороди як моральна підстава права.

Істотний внесок у розвиток вітчизняного екзістенціально-романтичного світогляду внесли також М. Гоголь, члени Кирило-Мефодіївського товариства – М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Останніми з позиції філософії серця було дане обґрунтування української національної ідеї.

Подальший розвиток кордоцентризм в Україні одержав у творчості П.Юркевича, у якого «філософія серця» здобуває характер загальфілософської концепції. П. Юркевич (1827 – 1874) народився на Полтавщині, закінчив Полтавську семінарію і Київську духовну академію, де і викладав.

В обґрунтуванні права П. Юркевич, як і Г. Сковорода, дотримувався позиції інтуїтивізму, гадаючи, що світ, і, насамперед, індивідуально-особистісний світ, не доступний для розуму. Джерелом морального і правового законодавства, на думку Юркевича, є не розум, а серце, любов, тобто вільно прийнята система цінностей. «Глибина серця» – це первісна основа людської душі, що дозволяє людині відрізнити справедливе від несправедливого, добре від дурного. «При всякій зустрічі протилежних бажань і інтересів, – відзначає Юркевич, – вона повинна звертатися до моральних вимог справедливості, що вкаже їй, де і коли її бажання незаконні, де і коли вони суперечать благу її ближнього і благу загальному». Морально зріла людина, на думку Юркевича, керується не тільки досягненнями розуму, але кориться заповіді любові, що потребує жертвувати своїми особистими вигодами для блага інших, для блага загального. У справедливості і любові полягають самі міцні умови для установлення миру і братерства між людьми. Юркевич виступав проти обґрунтування права в рамках моральних систем евдемонізму й утилітаризму, що вимагають корисність вчинку як критерій моральності. Правило морального утилітаризму вимагає визнавати корисним тільки те, що гармонізує діяльність індивіда з загальним благом. Недоліком морального утилітаризму, на думку Юркевича, є зневага достоїнством людської особистості, що при досягненні мети одержує не тільки задоволення, але і досконалість.

Розглядаючи питання про предмет філософії права, Юркевич відзначає, що філософія права «методично досліджує ті постійні й істотні підстави, з яких відбуваються з необхідністю форми права позитивного». Філософія права стосовно діючого (позитивного) права – це аналітика його засад. Вона не повинна розглядатися як неухильний закон. Людина може судити про те, що є право, не тільки на підставі позитивного права, але на підставі ідеї права, створеної внутрішньо.

Як підставу філософії права Юркевич виділяє такі антропологічні посилки: «1) чоловік може визначатися не тільки зовнішніми, емпіричними чинниками, але і свідомістю ідей; 2) людина має визначені правила, звичаї, коритися яким справа добра і свята; 3) підкоряючись цим правилам і звичаям, вона має здатність судження про їх достоїнство».

Таким чином, «філософія серця» у класичній українській філософії права виступає як методологічний фундамент морального обґрунтування права.

3. Філософсько-правові погляди М. Драгоманова, І. Франка, М.Грушевського. Ліберальна ідея в Україні.

Наступний етап розвитку філософсько-правової думки в Україні (ХIХ – поч. ХХ ст.) пов’язаний з поширенням ідей лібералізму. У цей період посилюються позитивістські погляди на право, і акцент повертається з питання про обґрунтування права на питання про його функції. Найбільш яскравими українськими політичними мислителями цього часу були М. Драгоманов, І.Франко, М. Грушевський. У центрі їх інтересів була проблема прав українського народу. Вони були прихильниками федералізму, який можна розглядати як принцип побудови цивільного суспільства і визнання цінності особистості і її прав. Основна філософсько-правова проблема сформульована в них у виді співвідношення прав особистості і прав нації, а також у прав держави.

Так, М. Драгоманов (1841 – 1895), розглядаючи питання про співвідношення особистості і держави, дотримувався індивідуалістичної позиції (примат особистості над державою), був прихильником теорії природного права. Він вважав, що людина від народження має природні права, найважливішим з яких є право на життя, на особисту недоторканність. Головне призначення позитивного права він бачив у закріпленні прав людину і громадянина.

Драгоманов стояв на позиціях космополітизму, що припускав необхідною умовою пошук всесвітньої правди, загальної для всіх національностей. Не заперечуючи цінності нації, він бачив її не в «національному дусі і характері», а в тому, що нація є формою духовної солідарності між людьми, формою визначеної культурної індивідуальності, формою, що повинна бути заповнена інтернаціональним змістом. Ідеал «бездержавності» робив його байдужним до питань національно-політичної самостійності України.

У філософсько-правовій творчості І. Франко (1856 – 1916) основний акцент зроблений на співвідношенні: особистість – колектив (вождь – маса; герой – натовп). У своїх політичних поглядах Франко соціаліст, що визначило його бачення суспільного ідеалу. Шлях до соціального пристрою майбутнього, за його уявленням, – федерація громад на основі самоврядування, солідарності інтересів і культурної роботи. З цих же позицій він трактує і право, критерієм якого є забезпечення соціальної справедливості, захист людини праці. У питанні співвідношення «особистість – нація» Франко прихильник пріоритету нації. Тому національну самостійність він розглядав як соціально-політичний ідеал, як повне, нічим не пов’язане і не обмежене життя і розвиток націй.

У творчості М. Грушевського (1866 – 1936) переважає позитивістський підхід, помітний також вплив поглядів М. Драгоманова, теорії солідарності Э. Дюркгейма, психологічної концепції Вундта, філософії І. Канта.

Історія суспільства трактується їм як історія розвитку людського духу, і, насамперед, національного духу народу. Він відстоював ідеї національної державності, пріоритету прав людини стосовно права держави, пріоритету прав нації перед правами особистості, визнання людини як самостійної цінності, обґрунтовував примат інтересів трудового народу в Україні.

Розвиток філософії права в Україні у рамках ліберального світогляду здійснювалося ліберальними юристами. Суть їхніх поглядів складалася у висуванні на перший план ідеї абсолютної гідності особистості, її прав і свобод, відстоюванні пріоритету права над політикою. Першим вітчизняним професійним професором права, що ґрунтувався на ліберальних позиціях, був Костянтин Неволін. В усякому законодавстві він розрізняв дві частини: закони природні і закони позитивні. Перші утворюють ідею законодавства, другі служать її проявам. Таким чином, він розрізняв поняття «право» і «закон». Ідею, аналогічну позиції Неволіна, висував Петро Редькин. Наприкінці ХIХ – поч. ХХ ст. курси теорії права, філософії права й історії права в Харківському університеті читалися такими відомими вченими як К. Ярош, М. Фатєєв і М. Палієнко. З Київським університетом був пов’язаний початок професійної діяльності Л. Петражицкого, Є. Трубецького, Е. Спекторського – філософів права, що зробили значний вплив на інтелектуальне життя України і Росії.

4. Б. Кістяківський – методолог права й автор соціо-культурної філософсько-правової концепції.

Значний внесок у розвиток філософії права в Україні вніс Б.Кістяківський (1868 – 1920), один самих видатних українських теоретиків лібералізму. Він народився у родині професора карного права Київського університету, вчився на історико-філологічному факультеті Київського університету, історичному факультеті Харківського університету, юридичному факультеті Дерптського університету, з яких був виключений за політичними мотивами. Пізніше продовжив освіту за кордоном. У Німеччині захистив докторську дисертацію за темою «Суспільство й індивід», що одержала високу оцінку в німецьких філософських і юридичних колах, але не була визнана достатньою підставою для одержання звання магістра права в Петербурзі. Викладав право і філософію права в Москві і Ярославлі, займався публіцистичною і видавничою діяльністю. На основі збірки статей «Соціальні науки і право» Б. Кістяківський 1917 р. у Харківському університеті захистив дисертацію й одержав ступінь доктора права. Останні роки життя Б. Кістяківського були пов'язані з Україною. З 1917 р. він професор юридичного факультету Київського університету, з 1919 р. – академік Української академії наук.

Загальна світоглядна позиція Б. Кістяківського була сформована під впливом ідей М. Драгоманова. Свою філософську позицію він визначав як «науковий ідеалізм», здатний забезпечити соціальні науки конкретною методологією і гносеологічними підставами. Оригінальний підхід Б.Кістяківського до вирішення філософсько-методологічних проблем можна визначити як соціокультурний. Він припускає, з одного боку, визнання права як найбільше значного виразника культури, а з іншого, – розгляд культури як найважливішого способу реального буття права. Тому історично сформований рівень правосвідомості і правової культури є визначальними факторами побудови правової держави.

У питанні про визначення права він займав позицію методологічного плюралізму. При цьому визнавав цінність різних філософських і особистонаукових підходів до визначення права, але вважав їх обмеженими і відносними.

У розумінні права Б. Кістяківський виділяє чотири підходи:

1) аналітичний, відповідно позитивістської концепції права;

2) соціологічний, де право – форма соціальних відносин;

3) психологічний, що відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний, відповідний аксіологічному поняттю права.

З позиції його синтетичної загальної теорії права варто відкинути кожну з концепцій як однобічну і неадекватну і, одночасно, визнати їх як методологічні підходи, що відповідають чотирьом граням права як сукупності культурних феноменів. Розглядаючи позитивні сторони і недоліки кожного з підходів, Кістяківський вважав, що плюралізм тільки підготував ґрунт для фінального синтезу, тобто розробки синтетичної теорії права, заснованої на філософії культури.

У теорії правової держави Кістяківського можна виділити три аспекти: 1) методологічні основи вчення про правову державу; 2) теорія прав людини як ядро концепції правової держави; 3) концепція «правового соціалізму», у центрі якої «право на гідне існування». Для нього «правова держава» – соціально-політичний ідеал, що рідко досяжний в емпіричній реальності. Але, у той же час, це і реальна історична форма державності, найвища з практично існуючих. У ній поступово знаходить втілення цей ідеал. Правовою держава стає тоді, коли, використовуючи право як інструмент упорядкування соціального життя, вона саме стає підлеглою праву.

«Природні», споконвічно властиві людям, права, на думку Б.Кістяківського, обмежують державну владу, виступають основою і доповненням підзаконної влади і складають основу фундаментальних принципів правової держави. Вони повинні бути визнані й охоронятися за допомогою не тільки приватного, але і публічного права. Звідси концепція про суб’єктивні публічні права, основним з яких є «право на гідне існування», що включає право на прожитковий мінімум і освіту, як основу домагань особистості. Концепція суб’єктивних публічних прав дала можливість Б.Кістяківському розглядати соціалістичну державу як цілком сумісне з індивідуальною волею, яка надає нову, більш розвинену форму правової держави.

Значним внеском Б. Кістяківського у вчення про право була розробка проблеми російського «правового нігілізму». Він відштовхувався від того очевидного соціального факту, що в Росії протягом сторіч був відсутній цивілізований правопорядок. І, як наслідок, – відсутність у російської інтелігенції серйозного інтересу до правових ідей. У той же час, щоб ввійти в культуру народу, ідеї свободи і прав людини (правові цінності) повинні бути не просто запозичені, а пережиті. Відсутність поваги до правопорядку, на думку Б. Кістяківського, призвела до того, що правосвідомість навіть інтелігенції відповідає рівню поліцейської держави, коли право сприймається не як правове переконання, а як примусове правило. Б. Кістяківський закликає інтелігенцію визнати свою моральну відповідальність і не виправдуватися зовнішніми причинами.

Філософсько-правова спадщина Б. Кістяківського має цінність не тільки тим, що є першою вітчизняною систематизованою концепцією права, але й актуальністю ідей, що містяться в ній.