семантична ад’єктивація; 4) синтаксична і морфологічна адвербіалізація тощо.

5. Ста тус дієприкметника в граматичній системі сучасної української мови не має єдиного теоретично обґрунтованого висвітлення. Походження й творення від дієслова, з одного боку, структурні особливості й парадигма прикметника, з другого, зумовлюють двоплановість ознак дієприкметника як лексичної й граматичної одиниці та широту функціонування – від предикативних форм з виразною дієслівністю (Боєць був поранений осколком) до атрибутивних (Поранені бійці тихо стогнали) і субстантивних (Поранених евакуювали в тил).

У граматиках української мови наявні чотири кваліфікації статусу дієприкметника:

1) найчастіше стверджують, що він являє собою дієслівну форму (так, В. М. Русанівський включає дієприкметник у неособові дієслівні утворення, що поєднують дієслівні й прикметникові ознаки)

2) за другою кваліфікацією дієприкметник є прикметником дієслівного походження (І. К. Кучеренко зараховує його до віддієслівних прикметників);

3) закцентовано увагу на тому, що дієприкметник є особливе, окреме утворення, яке посідає проміжне місце між дієсловом і прикметником, він являє собою своєрідний гібрид, що поєднує ознаки обох цих частин мови (Г. М. Гнатюк кваліфікує дієприкметник як самостійну міжчастиномовну категорію з ознаками дієслова й прикметника)

4) згідно з функціональною концепцією виокремлення частин мови, дієприкметник розподілено між двома частинами мови – дієсловом та прикметником. І. Р. Вихованець вважає, що дієприкметник у граматичній системі виразно розчленовано на 2 різнорядні функціональні одиниці – дієслівні й прикметникові утворення, тобто одна його частина перебуває у сфері прикметника, стоїть у типовій для прикметника присубстантивній позиції, виконує прикметникові формально-синтаксичну й семантико-синтаксичну функції; інша частина перебуває у сфері дієслова, стоїть у типовій для дієслова присудковій позиції, виконує дієслівні формально-синтаксичну й семантико-синтаксичну функції. Мовознавець виокремлює два різновиди дієприкметників, що розрізняються синтаксичними показниками: дієприкметник, входячи до складу прикметника, заповнює тільки присубстантивну позицію, втрачає визначальні дієслівні категорії й дублює наявні в іменникові граматичні категорії роду, числа й відмінка (опале листя, розбите серце). У сфері дієслова він заповнює присудкову позицію, нейтралізує визначальну для прикметника категорію відмінка й послаблює (у зв’язку з наявністю їх в аналітичній синтаксичній морфемі-зв’язці бути) периферійні граматичні категорії числа й роду.

Отже, залежно від синтаксичних умов у дієприкметнику можуть по-різному співвідноситися дієслівні й прикметникові граматичні категорії: у присубстантивній позиції більшою мірою виявлені прикметникові диференційні ознаки (категорії роду, числа й відмінка, синтаксична роль означення) і нівельовано дієслівні ознаки; у дієслівній позиції посилюється дієслівна категорія виду, за допомогою аналітичної синтаксичної дієслівної зв’язки виражено визначальні дієслівні категорії часу і способу, а прикметникові граматичні категорії нейтралізовані.

І. Р. Вихованець вирізняє синтетичні дієприкметникові форми, що входять до класу прикметників, та аналітичні дієприкметникові форми (з аналітичною синтаксичною дієслівною морфемою-зв’язкою бути), що належать до класу дієслів; ізольовані дієприкметникові форми зараховує до віддієслівних прикметників.

Для з’ясування статусу дієприкметника в певній синтаксичній позиції (чи ізольовано) необхідно вивчити характер співвідношення в ньому дієслівних і прикметникових граматичних категорій.

Визначальними для дієслів категоріями є час і спосіб, у яких відображено сутність дієслова як центральної частини мови (ці категорії власне-дієслівні, не транспоновані від інших частин мови). Але дієприкметникові вони не властиві, хоч і вважається, що дієприкметник має форми теперішнього і минулого часу й не має форми майбутнього часу. Але насправді дієприкметник не виражає значення часу, а утворений від дієслівних форм теперішнього й минулого часу (у присубстантивній позиції не виражає, у дієслівній позиції показником часу є дієслівна зв’язка, напр.: книга (була, буде) написана учителем). Отже, категорія часу дієприкметникові не властива, із ним пов’язана тільки часова співвідносність вихідних для нього дієслівних форм.

Граматична категорія способу також не властива. Категорія особи в морфологічній структурі дієприкметника теж не представлена (у присубстантивній позиції дієприкметник не має категорії особи, у дієслівній показником особи є дієслівна зв’язка).

Категорія виду представлена в морфологічній структурі дієприкметника, але вона має транспозиційну природу і транспонується від дієслова в усі похідні (віддієслівні) частини мови – віддієслівний іменник, дієприслівник, дієприкметник, напр.: пише – напише; писання – написання; писаний – написаний; пишучи або писавши – написавши.

Отже, на думку І. Р. Вихованця, сутність дієприкметника полягає не в його гібридності, а у функціональній різнорідності, у синтаксичному його розмежуванні. Відповідна синтаксична позиція дієприкметника зумовлює його належність до неоднакових частиномовних класів.

Таке трактування орієнтоване на функціональний аспект виокремлення частин мови, хоч при кваліфікації частиномовної належності певних розрядів слів потрібно брати до уваги три основні критерії: 1)семантика; 2) граматичні значення; 3) синтаксичну роль.

На нашу думку, дієприкметник належить до синкретичних утворень, які характеризуються синтезом диференційних ознак дієслова й прикметника, тобто він входить у зону перехідності.

Міра вияву диференційних ознак типових ядерних утворень залежить від наявності / відсутності синтаксичного контексту, а також (за наявності контексту) від позиції у формально-синтаксичній структурі речення, наявності поширювачів при дієприкметникові.

Дієприслівник зазвичай кваліфікують як дієслівне утворення, що має морфологічні ознаки дієслова (суфікс основи, здатність виражати категорії виду й часу). До морфологічних ознак нерідко додають синтаксичні ознаки, які полягають у тому, що дієприслівник, пояснюючи інші дієслівні утворення, функціонує в ролі другорядного присудка або обставини.

І. Р. Вихованець кваліфікує дієприслівник як синтаксичний і морфологічний прислівник, мотивуючи це тим, що дієприслівники, як і дієприкметники, не виражають значення часу, а тільки співвідносяться з формами дієслів теперішнього і минулого часу, утворюючись від цих форм, проте часова співвідносність не є вираженням значень теперішнього й минулого часу.

Друга визначальна дієслівна категорія – категорія способу – теж не властива дієприслівникові, вона нівельована повністю. У дієприслівнику не представлені й інші морфологічні категорії – особи, числа й роду. Як зауважує І. Р. Вихованець, утрата морфологічних категорій часу, способу, особи, числа й роду, з одного боку, і ненабуття інших морфологічних категорій – з другого, є яскравим вираженням прислівниковості дієприслівникових форм та їх граматичного відмежування від дієслова

Дієприслівникові притаманна дієслівна категорія виду, але, як і в дієприкметнику, вона належить до категорій транспозиційної природи, тобто наявна в усіх віддієслівних частиномовних дериватах.

Характерною ознакою дієприслівника є те, що він не досяг повної семантико-синтаксичної ізольованості, яка спостерігається в прислівниках

Для валентності дієприслівника типовим є збереження деяких вихідних, притаманних дієслову, семантико-синтаксичних позицій, зокрема позиції об’єкта, адресата, знаряддя, локатива. Але одну – найважливішу, пов’язану з дієслівною валентністю, суб’єктну позицію – дієприслівник утратив, що дає підстави І. Р. Вихованцю зробити висновок про прислівниковість, а не дієслівність дієприслівника.

Із суто морфологічного погляду дієприслівник являє собою невідмінювану форму, як і прислівник. У реченні виконує синтаксичну функцію обставини (частина мовознавців вважає, що дієприслівник функціонує в ролі другорядного присудка).

На нашу думку, дієприслівник, як і дієприкметник, є синкретичним утворенням, у якому, залежно від синтаксичних умов, виявлені більшою чи меншою мірою то дієслівні, то прислівникові ознаки.