Методи нормування трудових процесів

Заміна існуючого продукту. В цю групу потрапляє понад 45 % товарів і послуг, що перебувають на ринку. Це, як правило, модернізовані та удосконалені продукти; існуючі товари, виведені на нові сегменти ринку; продукти з більш низькими операційними витратами. Доповнення до наявного асортименту продуктів.

Новий асортимент продуктів.

Принципово новий продукт.

Належність нового продукту до тієї чи іншої категорії визначає співвідношення між рівнем ризику та очікуваною вигодою при його випуску на ринок. Так, найбільший ризик існує при випуску принципово нової продукції, оскільки важко передбачити реакцію споживачів на її появу, однак при зацікавленні споживачів товаром його виробник отримує високу вигоду. Істотно менші ризики існують при доповненні до наявного асортименту продуктів, але й прибутки виробника при цьому менш вагомі.

Здатність галузі та її господарюючих суб’єктів забезпечувати інноваційне оновлення продукції значною мірою залежить від специфіки, тривалості та характеру життєвого циклу товарів, від інноваційного клімату в країні, галузі, на кожному підприємстві. Створення нового продукту — довготривалий, високовартісний і ризикований процес, тому ринкова орієнтація його розроблення дозволяє скоротити час і кошти, зменшити ризики.

Процес розроблення нового продукту складається з декількох стадій, відмінних між собою тривалістю та характером:

– визначення стратегії нового продукту;

– генерування ідей розроблення; відбір ідей;

– перевірка концепції розроблення; аналіз можливостей виробництва і збуту; ринкові випробування; розроблення продукту; комерціалізація продукту.

Стратегія нового продукту передбачає визначення незадоволених потреб, незаповнених ніш ринку, стосовно яких слід проводити генерування ідей. Відповідно до визначеної стратегії та цілей здійснюється генерування ідей — пошук можливостей створення нового продукту для збільшення частки ринку, зростання обсягу продажу тощо. Джерелами ідей можуть слугувати покупці, торговельний персонал, конкуренти, менеджери, маркетологи.

Відбір ідей розроблення нового продукту — це вилучення за певними критеріями з загальної сукупності усіх ідей тих, що не придатні для практичної реалізації. Насамперед відкидаються ті ідеї, які не

відповідають поточним і стратегічним завданням розвитку підприємства, технічному рівню, ресурсним можливостям. Враховується також ряд критеріїв оцінки ідей нової продукції, серед яких:

– загальна характеристика нового товару;

– величина потенційного попиту на новий товар;

– наявність конкурентів — виробників аналогічного товару;

– можливість патентного захисту нового товару;

– потенційна тривалість життєвого циклу нового товару;

– тривалість розроблення та освоєння виробництва нового товару;

– рівень ризику практичної реалізації товару.

Перевірка концепції розроблення нового товару проводиться для визначення рівня інтересу покупців до нового товару, його оцінки споживачами та прийняття рішення про початок програми розроблення нового товару або ж відкидання ідеї як такої, що не виправдовує себе.

На етапі аналізу можливостей виробництва і збуту нової продукції здійснюється розрахунково – виробничої потужності підприємства з випуску нової продукції та рівня її використання; визначається розмір ринку даного продукту; проводиться оцінка придбання товару споживачами. Розроблення нового продукту передбачає процес конструювання, технологію виготовлення, за якими здійснюватиметься його майбутнє виробництво. Особливість підприємств видавничо - поліграфічної галузі полягає в тому, що процес творення інформації, а саме вона є базою нового редакційно - видавничого продукту, відбувається в межах видавництва. Автори, художники, композитори створюють свої твори на замовлення видавництва або самостійно, і лише після цього відбувається процес вибору конструкції (макета) майбутнього видання та його поліграфічне відтворення.

Випуск на ринок обмеженої кількості нового продукту для оцінки реакції споживачів — це ринкові випробування нового продукту, які проводяться у двох формах: імітаційні випробування та пробний збут.

Останньою стадією створення нового продукту є його комерціалізація, яка включає вибір цільового ринку, маркетингову стратегію, заміщення новим товаром наявного на ринку продукту з низьким попитом у споживачів.

Існують різні поєднання зміни самого продукту та способів його просування на цільові ринки: «косметичний ремонт», непомітна зміна технологій, перепродаж продукту без змін, повторний випуск на ринок, помітна зміна технологій, невідчутна зміна позиціонування, нео - інновації. У видавничо-поліграфічній галузі застосовуються усі вище перелічені комбінації просування товарів.

Питання № 2

 

Методи нормування трудових процесів

Та види норм

При нормуванні праці користуються досвідно-статистичними та аналітичними методами. Досвідно-статистичні (або сумарні) методи передбачають встановлення норм у цілому на всю роботу без по елементного аналізу операцій і проектування раціональної організації праці. Норми при цьому визначаються на основі особистого досвіду нормувальника, а при статистичному — за статистичними даними про фактичні затрати часу на виконання аналогічної роботи в минулому. Досвідно – статистичні методи не можна вважати науковими, оскільки норми розробляються без необхідного аналізу фактичних умов праці. Вони не забезпечують ефективного використання виробничих ресурсів і повинні замінюватися нормами, встановленими аналітичними методами.

За допомогою аналітичних методів проводиться наукове обґрунтування норм праці на підставі аналізу конкретного трудового процесу. Для цього операція, яка нормується, розподіляється на складові елементи; визначаються технічні, організаційні, економічні та інші фактори, що впливають на тривалість виконання кожного елемента; проектується раціональний склад операції і послідовність виконання її елементів з урахуванням оптимального поєднання факторів, що впливають на їх тривалість. Після цього розраховуються затрати часу на кожен елемент та їх сума, що визначає норму часу на операцію в цілому. Одночасно повинні розроблятися організаційно-технічні заходи, що забезпечують впровадження запроектованого трудового процесу і встановленої норми.

За методикою одержання вихідних даних аналітичні методи поділяються на аналітично – розрахункові та аналітично-дослідні. Якщо затрати часу на кожен елемент операції та на операцію загалом визначаються за нормативними матеріалами (науково обґрунтованими міжгалузевими, галузевими чи місцевими нормативами), такий метод називається аналітично – розрахунковим. Якщо затрати часу на кожен елемент операції і на операцію в цілому встановлюються на основі безпосередніх вимірювань цих затрат на досліджуваних робочих місцях шляхом проведення фотографії робочого часу або хронометражу, такий метод називається аналітично – дослідним.

Нерідко трапляються випадки одночасного використання обох різновидів аналітичного методу, коли одні елементи норми часу встановлюються за нормативами, а інші — на основі конкретних вимірювань.

На практиці найпоширеніший аналітично-розрахунковий метод, оскільки його застосування менш трудомістке, дає можливість розрахувати норми ще до початку трудового процесу і сприяє рівно – напруженості норм. Досягнення рівнонапруженості норм — важлива і складна проблема. Для її вирішення необхідно забезпечити високу якість і єдність нормативних матеріалів, методів і методик нормування праці; достатню кваліфікацію технологів та спеціалістів з нормування праці; матеріальну і моральну зацікавленість працівників у високій якості норм праці.

Роботи, які виконуються на підприємствах видавничо – поліграфічної галузі, вирізняються великою різноманітністю, що зумовлює застосування при їх нормуванні різних вимірників витрат праці. Залежно від одиниці витрат праці розрізняють такі види норм: часу, виробітку, нормованого завдання, обслуговування, чисельності.

Норма часу — це регламентований час виконання певного обсягу робіт у конкретних виробничих умовах одним або декількома виконавцями відповідної кваліфікації. Як одиниця обсягу робіт, на яку встановлюється норма часу, використовується операція або їх група (комплекс). Під відповідною кваліфікацією слід розуміти узгодженість умінь, навичок, виробничого стажу виконавця, характеру і складності роботи, яка нормується. Значення норми часу залежить від сумарної тривалості технологічного і трудового процесу, який не перекривається в часі, після виконання операції, від кількості працюючих, що зайняті її виконанням, кількості обслуговуваних ними одиниць устаткування та обсягу продукції, яка одночасно виготовляється на робочому місці. Норми часу доцільно застосовувати для нормування праці робітників, які виконують упродовж зміни різні операції.

Норма виробітку — регламентований обсяг роботи (у примірниках, аркуше – прогонах, фарбо – прогонах тощо), який повинен бути виконаний за одиницю часу (годину, зміну, місяць) у певних організаційно – технічних умовах одним або декількома виконавцями відповідної кваліфікації. Норма виробітку є величиною, оберненою до норми часу, і визначається співвідношенням

 

де Т — час, за який розраховується норма виробітку; Т_шт— норма часу на виконання облікової одиниці продукції.

Норми виробітку встановлюються, як правило, в масовому і велико – серійному виробництві, де на кожному робочому місці виконується одна або декілька операцій.

Нормоване завдання — це встановлений склад і обсяг робіт, який повинен бути виконаний одним або групою працівників за певний період часу (зміну, місяць). За своїм змістом ця норма витрат праці близька до норми виробітку. Нормовані завдання дедалі частіше застосовуються при нормуванні праці робітників-погодинників, які виконують операції, що регулярно або періодично повторюються, та для видавничих працівників, зайнятих творчою працею.

Норма обслуговування — це встановлена кількість об’єктів (одиниць устаткування, виробничих площ, робітників та ін.), які повинні обслуговуватися одним або групою працівників протягом зміни (місяця). Норма обслуговування, як і норма виробітку, є величиною, похідною від норми часу. Щоб обчислити норму обслуговування, потрібно попередньо встановити норму часу обслуговування, тобто час, необхідний для обслуговування одного об’єкта — одиниці устаткування, робочого місця, квадратного метра виробничої площі тощо:

де Н_чо— норма часу обслуговування.

Норма обслуговування застосовується для нормування праці робітників-багатоверстатників, допоміжних робітників обслуговуючого виробництва, а також керівників, спеціалістів і службовців. Для нормування праці керівних працівників вдаються до різновиду норми обслуговування — норми керування. Це оптимальна кількість підпорядкованих працівників або структурних підрозділів, які повинні бути закріплені за керівником.

Під нормою чисельності слід розуміти кількість працівників (робітників, керівників, спеціалістів і службовців), необхідних для виконання певного обсягу робіт:

де О — обсяг робіт, од.

Норма чисельності застосовується для нормування праці, яка не має чіткої регламентації, а її обсяг змінюється протягом зміни, доби, місяця (деякі категорії допоміжних робітників та службовців).

Принципи встановлення норми часу і фактори, які визначають її розмір, доцільно розглянути окремо. Основні принципи встановлення норм часу такі:

– забезпечення прогресивності норми;

– наукове обґрунтування; забезпечення єдності норм праці на однакові роботи, які виконуються у схожих організаційно-технічних умовах;

– чіткий виклад організаційно – технічних умов і передових методів праці, з урахуванням яких встановлена нормативна величина;

– участь працівників у встановленні норм і вибір оптимальних організаційно-технічних умов.

До змісту нормування праці входить:

– аналіз виробничих можливостей робочого місця;

– проектування складу і послідовності виконання трудових процесів;

– технічне, фізіологічне і соціально – економічне обґрунтування можливих варіантів роботи;

– встановлення і розрахунок норм праці.

Класифікацію витрат робочого часу, яку традиційно використовують у видавничо - поліграфічній галузі, представлено на рис. 5.10.

Норма часу на машинні, машинно-ручні і ручні роботи включає наступні категорії затрат робочого часу: оперативний час (ґ^), який складається з основного (технічного) часу (1^, і допоміжного (І'); час обслуговування робочого місця (т^); час на відпочинок і особисті потреби (/_іо).

Отже.

 

Підготовчо-завершальний час (Т_п_) до норми штучного часу, як правило, не включається. Його обчислюють окремо і лише на партію (він не залежить від розміру останньої).

 

Норма часу на машинні та машинно-автоматичні операції з автоматичним робочим циклом розраховується за формулою:

 

де К_д — коефіцієнт додаткового часу, який враховує час на обслуговування робочого місця, відпочинок і особисті потреби

На машино ручні (без автоматичного робочого циклу) і ручні операції для розрахунку норм часу використовують формулу:

 

 

У ринкових умовах науково обґрунтоване нормування праці стає одним із найдійовіших засобів забезпечення конкурентоспроможності підприємства, оскільки сприяє скороченню затрат праці, економії коштів на оплату праці, а отже — зниженню собівартості продукції і підвищенню ефективності господарювання.

 

 

 

 

Українська академія друкарства систематично працює в напрямку розроблення галузевих норм часу і виробітку на видавничі та поліграфічні процеси виготовлення друкованої продукції. Норми розробляються на сучасне видавничо-поліграфічне устаткування, його новітні зразки. На замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України були розроблені галузеві норми часу і виробітку на процеси комп’ютерного складання і флексографічного друку; на друкарські процеси та підготовчо-заключні роботи на офсетних машинах, редакційно-видавничі процеси.

Визначення витрат робочого часу проводиться методами безпосередніх замірів і моментних спостережень.

Метод безпосередніх замірів реалізується шляхом фотографії робочого часу, хронометражу та кінозйомки.

Фотографією робочого часу називається вид спостережень, при проведенні якого вивчаються всі витрати часу впродовж усієї робочої зміни або її частини. Фотографія робочого часу може бути індивідуальною і груповою.

Групова фотографія робочого часу — це вид спостереження, при якому один спостерігач вивчає роботу декількох робітників, які об’єднані в бригаду (бригадна фотографія), або зовсім не пов’язані між собою процесом виробництва. Фіксування та обробка даних фотографії робочого часу проводиться на спеціальному бланку.

Хронометражем називається такий вид спостереження, при якому вивчаються циклічно повторювані елементи оперативної, підготовчо-заключної роботи та роботи з обслуговування робочого місця. Хронометражні спостереження рекомендується проводити два рази впродовж зміни — на початку і наприкінці роботи.

Якщо трудові процеси є швидкоплинними і не підлягають вимірюванню методом хронометражу, використовується кінозйомка (відео зйомка).

При вивченні робочого часу методом моментних спостережень реєструються не витрати часу, а кількість тих елементів роботи чи перерв, які підлягають вивченню. Цей метод спостереження дає можливість одночасно спостерігати за великою кількістю об’єктів, фіксуючи моменти простоїв. Аналізуючи моментно – вибіркові спостереження, виявляють резерви робочого часу, розробляють конкретні заходи з їх реалізації для підвищення продуктивності праці.

6.3. Інвестиції та інвестиційна діяльність

Розвиток видавничо-поліграфічної галузі, активна інноваційна діяльність неможливі без інвестицій. Інвестиції — це усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в підприємницьку та інші види діяльності для створення продукту (доходу) або досягнення соціального ефекту. Такими цінностями слугують:

– кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

– рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

– майнові права, що випливають з авторського, досвід та інші інтелектуальні цінності;

– сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної – документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва;

– права користування землею, водою, ресурсами, спорудами, обладнанням та інші майнові права; інші цінності.

Інвестиції у відтворення основного капіталу і на приріст матеріально – виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень. Заснування нових підприємств чи розширення існуючого виробництва передбачає формування або збільшення початкового капіталу, при цьому інвестиції виступають першим необхідним етапом. Тож можна стверджувати, що економічна сутність інвестицій полягає в нарощуванні капіталу, який функціонує в економічній системі галузі або в її складових підсистемах.

Інвестиції реалізуються через інвестиційну політику та інвестиційну діяльність, які забезпечують активний розвиток галузі, її стагнацію чи кризу. Світова практика господарювання підтверджує, що розвиток видавничо-поліграфічної галузі є активним у тих країнах, де створено сприятливе інвестиційне середовище і здійснюються значні інвестиційні вкладення. За наявності таких умов видавничо – поліграфічна галузь займає четверте-шосте місця по створенню матеріальних благ.

Потреба в інвестуванні зумовлюється рядом факторів:

– станом основного виробничого капіталу та рівнем ефективності його використання;

– рівнем науково-технічного та інноваційного розвитку в галузі; структурою галузевого виробництва;

– рівнем централізації галузевого управління та розвитком форм власності тощо.

Інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб та держави (інвесторів) щодо реалізації інвестицій. Інвестиційна діяльність передбачає інвестування, яке здійснюється на основі таких джерел:

– власних фінансових засобів громадян (заощадження); власних фінансових засобів суб’єктів господарювання, інших видів активів;

– асигнування з державного і місцевого бюджетів, фондів підтримки підприємництва;

– іноземних інвестицій;

– різних форм позичкового капіталу.

Перші чотири джерела інвестиційних ресурсів утворюють власний капітал реципієнта (фізична чи юридична особа, яка отримує платежі, залучає інвестиції), п’ята група становить залучений капітал реципієнта. Названі засоби підлягають поверненню на попередньо визначених умовах.

Інвестори — це суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладання власних, позичкових і залучених цінностей в об’єкти інвестування. Вони можуть виступати у ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Об’єктами інвестування виступають:

– підприємства, що створюються, реконструюються, розширюються для виробництва нових товарів (послуг);

– комплекси об’єктів, зорієнтовані на вирішення однієї проблеми; освоєння виготовлення нових товарів (послуг) на діючих виробництвах;

– запровадження нової техніки і технології в існуюче виробництво. Інвестиції можуть охоплювати новий науково – технічний і виробничий цикли створення продукції та окремі його стадії: наукові й прикладні дослідження, проектно-конструкторські роботи, розширення та реконструкцію діючого виробництва, організацію нового виробництва тощо. Інвестиції можна класифікувати за різноманітними ознаками.

За об'єктами вкладених засобів виділяють реальні та фінансові інвестиції. Реальні інвестиції — це вкладення засобів у реальні активи. Фінансові інвестиції — вкладення засобів у різні фінансові активи (цінні папери).

За характером участі в інвестуванні виділяють прямі та непрямі інвестиції. Прямі інвестиції — це вкладення засобів інвесторами у конкретні об’єкти інвестування. Непрямі інвестиції — опосередковане вкладення засобів через інвестиційних або фінансових посередників.

За періодом інвестування виокремлюють короткострокові (до одного року) та довгострокові інвестиції. Довгострокові інвестиції деталізують: до двох років; від двох до трьох років; від трьох до п’яти років; більше п’яти років.

За формами власності виділяють приватні, державні, іноземні та спільні інвестицій.