Незвичайна дитина, або Історія про піратів

Частина перша

Ельвіра знає, що у неї є телепатичні здібності, та більше про це не знає ніхто. Вона зрозуміла це цьогоріч, коли їй виповнилося 8, а до того не усвідомлювала. Лише коли заплющувала очі, могла чути безліч людських голосів, а поглянувши у дзеркало, могла бачити різні образи.

Звісно, тепер вона знає. І це саме телепатичні здібності, бо одного разу їхній вчитель розповідав їм, що воно є. Виявляється, це уміння зв’язуватися з людиною відчуттями і думками на відстані.

Ельвірі достатньо поглянути у дзеркало або на будь-яку поверхню, що відбиває зображення, щоби споглядати ліси, річки й озера. А через вуличні вітрини має змогу відвідати найбільші міста.

Ельвіра – вихована дитина, однак час від часу їй кортить утнути щось. Адже вона може на відстані передавати голоси.

У школі, де навчається Ельвіра, є одна вчителька, яка постійно не в гуморі, а особливо під час перерв: вона кричить і свариться на усіх дітлахів. Так, одного разу Ельвіра помітила, як вона сварила дітвору з дитсадку, і малі вже були ладні розревітися. Тоді Ельвіра подумки сказала дещо вчительці, а та не змогла сваритися далі і почала говорити «кря, кря, кря», мов каченя, без перестану. Малеча не стримувала посмішок.

Такого роду витівки Ельвіра деколи витіває за допомогою своєї телепатії. В усякому разі, Ельвіра користується цією здібність переважно в інших випадках: щоб посилити свою уяву і щоб вигадувати дивовижні оповідки. Це приносить їй найбільше задоволення.

Сьогодні ж з нашим дівчам трапиться дещо приголомшливе.

У цей час відбувається Чемпіонат світу з футболу. І, вочевидь, сьогоднішній матч надзвичайно важливий, бо на сходах більше не чути жодного шуму, зупинився ліфт, на вулицях ані машини, ані душі, та що там… затихли навіть птахи. Цілковита тиша.

Утім, Ельвіра на футболі тільки нудьгує. Тому думає, що це слушний момент зробити те, про що вже давно мріяла: покататися самій в ліфті. Знає, одним дітям це заборонено, але їй настільки хочеться, тож вона буде дуже обережною. І до того ж усі будуть прикуті до телевізорів. А значить, у неї вдосталь часу насолодитись тишею.

Аж раптом ліфт зупиняється, не набагато від’їхавши від першого поверху. Почуття всередині схожі на телепатичний виклик, вона повертається й попрямує до дзеркала, що висить на стіні ліфту. Там, у дзеркалі, розпізнає постать рудоволосого хлопчика, що біжить вздовж пристані від порту, а ще чує голос, ніби якогось дідуся, що говорив їй:

 

Частина друга

“Я – оповідач казки про Караскагорі і хочу, аби ти послухала, що я збираюсь тобі розповісти, і побачила все на власні очі.

Караскагорі – той хлопчик, який біжить уздовж пристані і якого ти там бачиш. Одразу після народження його покинули під дверима сирітського дому. Він мав руде волоссячко і голівка була схожа за кольором на осінній захід сонця; у притулку йому дали ім’я Караскагорі, що означало «рудоволосий».

Притулок розташовувався поруч із портом. Бачиш його в дзеркалі, Ельвіро? Ось порт, а велика будівля трохи вище – і є притулок. Там жив Караскагорі.

Якщо хочеш, щоб я продовжував, маєш піднятись поверхом вище в ліфті.”

Ельвіра натискає кнопку з цифрою два, та ліфт знову зупиняється між поверхами. Стає й вона і починає пильно вдивлятися в дзеркало. І знову чується голос оповідача:

“Караскагорі бігає по усій пристані, вишукуючи закутки. Жителі села знають, що він сирота і проживає у притулку. Усі двері будинків околиці завжди для нього відкриті.

А ось у цей час, який ти бачиш, Караскагорі 10 років. Він найстарший у сиротинці, решта дітлахів значно молодші. Караскагорі дозволяли гуляти на пристані без нагляду. Так як він умів добре плавати, усі жителі знали його й обороняли його, як сина, тож не було жодної небезпеки.

Однак, трапилось дещо несподіване. Бачиш того кота, Ельвіро? Це кіт – ліпший друг Караскагорі. Вони завжди грають разом: кіт ховається… а Караскагорі має його знайти. Такою була гра.

Якось до пристані пришвартувався досить великий корабель. Бачиш його? Один його вид – і вже лячно. А звуки двигуна були схожі на гуркіт грому вдалині.

З другого корабля постягували безліч бочок, після чого їх спорожнили, вимили й лишили сохнути на пристані.

Там, на околицях, Караскагорі грався з котом але вже довгенько не міг його віднайти. Караскагорі почав свистіти, даючи знак, що далі не грає, але геть нічого. Він почав шукати кота вже по-справжньому, не жартома.

Та, Ельвіро, тобі варто піднятись трохи вище, щоб я міг продовжити.”

Ельвіра робить те ж саме, що й раніше, ліфт зупиняється між другим і третім поверхами. Хтось у дзеркалі відкашлявся і продовжив:

“Бажаючи віднайти свого друга, Караскагорі вирушив туди, були бочки, думаючи, що, можливо, кіт впав в одну з них, адже вони стояли не закритими.

Караскагорі підстрибнув, бо вони були досить високими, відштовхуючись ногами, вхопився за край і заглянув прямо всередину. Він обнишпорив кожну, але так і не міг знайти кота.

 

Частина третя

Коли ж він обшукував ще одну з бочок, одна рука сприснула з вологого краю, хлопчик втратив рівновагу і впав усередину. Не турбуйся, нічого страшного, він хіба що знепритомнів.

Поки хлопчик був без тями, повернулися моряки й затягнули бочки назад на корабель. Ту, у якій знаходився Караскагорі, теж закрили й покотили разом із хлопчиком всередині. Розмістивши всі бочки в трюм, вийшли в море.

Отямившись, Караскагорі не збагнув, де він. Подумав, що вже напевне мертвий і відходив на той світ. Та майже одразу зрозумів, що трапилось і почав репетувати й щосили гатити ногами.

- Витягніть мене звідси!

Усе марно. З-зовні можна було почути хіба що віддалене ревіння двигуна. Тоді, хоч би як сильно не галасував, і відповідь – лишень тиша. Збагнувши, що з крику користі мало, він вирішив не проронити ані звуку. І просидів так хтозна скільки. І тій бочці він не задихнувся, бо кришка на ній була пошкоджена і мала шпарини, що давали змогу повітрю надходити всередину. А зараз, Ельвіро, щоб послухати продовження розповіді, маєш піднятись трохи вище.

Ельвіра зупинила ліфт між третім і четвертим поверхами. Дзеркало знов злегка відкашлялось, маючи намір продовжити свою розповідь.

Хтозна скільки часу Караскагорі так провів. Певно, що багато. Він так нервував, що не помітив, як зголоднів.

І коли він вже майже втратив надію, через шпарини пробились промені світла. Хтось запалив світло в трюмі. Караскагорі закричав, мов несамовитий.

- Випустіть мене звідси!

- Хто це? – запитав чоловічий голос.

- Караскагорі! Благаю, допоможіть!

- Але де ти? Ти ж не привид? Привидів я боюсь!

- Звісно ж ні! Я впав у бочку в порту.

- Хлопчик у бочці!

І чоловік нарешті пішов його шукати. Він підняв кришу і витягнув хлопчика.

- То ось ти де.

Хлопчик побачив дуже високого чоловіка, зі шкірою чорною, мов вугілля.

- Мене звуть Хое Конгіто. І як ти тут опинився?

Караскагорі розповів усе, що з ним трапилося. Усе, що тепер знаєш і ти, Ельвіро. А тоді Джо сказав ось що:

- Тобі ще пощастило, що на тебе я натрапив. Я корабельний кухар, тож ти не помреш ні від голоду, ані від спраги. Так чи інакше, тобі треба заховатися. Бо ж якщо тебе знайде капітан, продасть як раба. Він пірат бувалий, знає як це зробити і де. Крім того, оскільки ти рудий, продавши тебе, він отримає чимало грошей. Пошукаймо тобі хорошу схованку. І я принесу тобі поїти.

Джо облаштував для Караскагорі з ганчір’я щось на кшталт незручного ліжка.

Хлопчик проводив дні і ночі в цілковитій темряві, світло запалював, коли їв, і Хое частенько проводив із ним час у цьому безпечному закутку.

 

Частина четверта

Так йшли-минали дні й тижні. Невпинно линув вперед корабель, аж поки одного дня не дістався до пункту призначення – однієї з далеких країн. Коли Караскагорі зачув гомін, як ніби з пристані, кинувся ховатись у вже зготованій бочці. Невдовзі увійшов Хое, накрив бочку кришкою і пояснив хлопчику, як знайде його опісля, після чого швидко пішов.

Так само хутко треба й тобі піднятись ліфтом і зупинитись між четвертим і п’ятим поверхами, якщо хочеш дізнатись продовження розповіді. Хутчіш, бо ж розповідь чекає.

Ельвіра швидко дістається вказаного місця. Чує кахикання, і оповідка продовжується.

Незабаром відчинили трюм, і залунав гуркіт. Були чутні кроки безлічі людей, котились підлогою і зіштовхувались бочки. Ту, у якій знаходився Караскагорі також повалили і викотили на пристань.

Бідолашному Караскагорі зробилося погано від такого повороту.

Було це вдень, крізь шпарини пробивалося світло. Хлопчик мав дочекатись темряви. Очікування ж видавалось нескінченним.

Із настанням ночі, прийшов приятель, Хое, і дістав його з бочки. Яким щасливим почувався Караскагорі.

Утім, вже майже одразу з’явились троє злих чоловіків. Двоє приставили величезні ножі до горлянки кухара, а третій вхопив Караскагорі за руку. Як не намагався хлопчик, та вирватись ніяк не вдавалось. Тієї ж миті почувся глухий сміх.

- Ха-ха! Хотів мене надурити? Бачив, як ти внадився ходити в трюм, але навіщо? Чорношкірий хотів захотів урятувати кошеня!

Насупивши брови, капітан звелів:

- Відведіть цього брудного нехлюя у погріб й лишіть його там та зв’яжіть сильніше.

Темношкірого відвели в трюм. Караскагорі тремтів без перестану. Капітан мовив до нього, підходячи:

- Величенька здобич! А ти не голодував там, унизу, еге ж? Добре поживився за мій рахунок. Та тепер моя черга. З тобою я зароблю чимало грошей. Такого з дивовижним волоссям одразу ж куплять і, думаю, добряче заплатять.

Його притягли у трюм і зв’язали разом з Хое. Капітан зачинив двері, а сам пішов розважати в барах порту, себто відсвяткувати немалий улов.

Кухар спробував усе можливе, аби виплутатися, та все марно, їх дуже міцно зв’язали.

- Тебе вони продадуть як раба, а мене – пустять на дно моря, - зітхнув Джо.

Караскагорі також пробував вивільнитися, але безрезультатно. Аж раптом згадав, як капітан обмовився про кота:

- Про якого кота говорив капітан?

- Того, якого спіймав у порту. Наказав мені зарізати його й підсмажити з картоплею. Та я відмовився. Він неабияк розлютився і, кінець-кінцем, сам його убив, зажарив і з’їв. І пригрозив мені: «Ніколи не забуду, як ти ослухався мене. Рано чи пізно ти за це поплатишся.»

Караскагорі здогадався, що той кіт був ніким іншим, як його другом, а тому розплакався.

Дивись-но, Ельвіро, бачиш те, що виглядає з кишеньки штанів Караскагорі? Ні? Це коробочка з сірниками. Утерши сльози, помітив її у себе. Бачиш, Ельвіро?

Караскагорі витягнув один сірник. Складно було його дістати, а ще складніше – запалити, однак, йому таки вдалося. Він спробував приблизити вогник до мотузки, обпік палець, чого йому вартувало запалити ще одну і він обпалив палець знову. Та ж загоралася й мотузка, і вже невдовзі була обпалена. Караскагорі хутко підскочив і розв’язав кухара.

А що було далі, Ельвіро, маєш послухати далі, чи то пак – вище. Саме час ліфтові піднятися між п’ятим і шостим поверхами. Там я і продовжу.

Частина п’ята

Ельвіра піднялась, як вказав голос. Ліфт зупинився, і вона задумалась. Почула свист. На цей раз оповідач просвистів, а не відкашлявся. Він зібрався продовжувати розповідь. Караскагорі і Хое підвелися.

- Що нам тепер робити? – запитав хлопчик.

- Знаю! Ходімо зі мною, - було відповіддю кухара.

Вони якомога обережніше відчинили двері трюму й попрямували в камбуз. Опинившись там, наповнили провізією два мішки, після чого прошмигнули з корабля. Моряки тим часом перебирались від шинка до шинка, а вартовий куняв і давав хропака.

Не світив місяць, ніч темна-претемна. Анічогісінько не видно, чи не так, Ельвіро? Вони крокували пристанню, тримаючись один одного.

- Десь поруч стоїть причаленим корабель, котрий прямує до твого селища. Бачив його сьогодні. І якщо нам вдасться пробратись туди, то виберемось живими та неушкодженими, та, думаю, ми виберемось в інший спосіб, і вони нас не впіймають.

Бачиш той корабель, Ельвіро? Той, у який вони думали потрапити; моряки, що його охороняли, грали в карти. Обидва наших друга легко зачаїлись у трюмі.

Наступного ранку почули гучну метушню на пристані. Як і передчував Хое, усі бочки обшукували. Ватага наблизилась до корабля, у якому переховувались наші друзі. І він уже мав відчалювати, але ж його спинили.

- Стривайте-но! Трапилась помилка! Чи бачили ви темношкірого чоловіка з рудоволосим хлопчиною? Вони поцупили у нашого капітана величеньку суму грошей, і ми їх розшукуємо.

- Ніхто сюди не заходив, проте ви можете перевірити самі.

Вони піднялись, нишпорили, та нікого не знайшли, тож сиплячи прокльонами, вони залишили корабель.

Перш ніж прийшли люди капітана, Караскагорі і Хое заховались у величезному холодильному відсіку з купою бананів.

За кілька днів корабель увійшов в порт Караскагорі. Щойно наші двоє там опинились, покинули свою схованку, і їм довелось пояснювати це капітанові корабля, а також поліції, занепокоєним жителям околиці, адже усі шукали зниклого хлопчика.

Однак на цьому розповідь не закінчується, Ельвіро. Підіймись поверхом вище, і я розкажу, що відбулося далі.

Ельвіра зупинила ліфт між шостим і сьомим поверхами. Оченятами уп’ялась у дзеркало – так жадала побачити, що ж згодом відбуватиметься. Оповідач чекав, там вже не було чути ні кахикання, ні свисту, а значить історія добігала кінця. Дзеркало якось незвично засяяло.

 

ЧАСТИНА ШОСТА

Як і завше, хлопчик грався, Хое взяли кухарем у портовому ресторані. Обидва шукачі пригод сильно здружилися й частенько прогулювались разом. Так минали тижні, а за ними – місяці.

Аж якось на власні очі, коли що день вдивлявся в море, здалеку угледів вже знайомий корабель. Він прожогом кинувся до кухні, де працював Хое.

- Пливе, сюди!

Хое Конгіто без зайвої гарячки звелів хлопчині спокійно чекати, чекаючи на нього в дверях підготовленої схованки. А ввечері б побачились знов.

Спадала ніч, обидва стояли на пристані. Дивились, як снували люди й побачили капітана, той волікся від однієї пивнички до іншої.
Була друга година ночі, коли вони помітили: капітан напідпитку прямував на своє судно. А кругом – ані душі.

- Зараз! – скрикнув кухар.

У руці він ніс мішок, а зараз миттю підскочив до капітана, і, з поміччю Караскагорі, натягнув мішок йому на голову. Після того дали добрячого стусана - і злісний капітан втратив свідомість. Підняли вони його, заштовхнули в бочку і закрили кришкою. Відбувалося це все неподалік корабля, що носив назву «Філіпіни» і мав ось-ось відчалити. Прокрались в темряві на палубу, направляючись у трюм. Хое тягнув бочку на спині, таким, на диво, дужим чоловіком був. Помістивши бочку, зійшли назовні і пішли спати, кожен своєю дорогою. Тієї ночі Караскгорі потрапив до притулку через вікно, бо ж було вже досить пізно.

Зранку моряки де тільки не шукали свого капітана. Кілька днів почекали, доки з’явиться, та й розійшлися потім хто куди, а корабель покинули в порту.

Поглянь, Ельвіро, уже скільки стоїть пришвартованим корабель, але жодна людина не бажає його привласнити. Лиш місцеві дітлахи почали водити тут свої ігри.

Цими словами оповідач розпрощався з Ельвірою. Вона відчула цілунок повітря на чолі. І за якийсь час почула метушню й голоси. Вочевидь, закінчився матч. Унизу хтось гамселив палицею об двері ліфта, щораз сильніше.

Ельвіра натиснула кнопку, а ліфт не зрушив, вона натиснула ще одну – знову нічого. Коли понатискала усі, почала нервувати. Тож не забула і про кнопку S.O.S.

Раптом згасло світло. Ельвіра пригадала розповідь про бочку і капітана, котрий дітей продавав як рабів. І ось вона вже ридає-ридма:

- Витягніть мене звідси!

Через деякий час – Ельвірі він здався цілою вічністю – піднялась верхня частина ліфта. Звідти хтось простягнув темношкіру довгу руку з великою долонею і світлом ліхтарика. Та це ж той темношкірий чоловік, котрий лагодить ліфти.

- Спокійно, дитятко! Ліфт зламався, вибиратися будемо через верх. Простягни мені руку!