Зовнішньоекономічний потенціал.

Інформаційний потенціал

Інформацію завжди вважали важливою, невід'ємною складовою життя людини. Проте до середини XX ст. ця категорія не була об'єктом пильної громадської уваги та аналізу з точки зору її впливу на особистість і державу. Лише із входженням суспільства до нової соціальної стадії розвитку, коли економічне лідерство почало свідомо ототожнюватися з наукоємною продукцією, глибокими знаннями, вмінням швидко нарощувати професійний потенціал завдяки умілому опрацюванню інформаційних матеріалів, сформувалося принципово нове ставлення людства до інформації. З того часу її стали визнавати стратегічним ресурсом, що стоїть в одному ряду з природними, фінансовими, трудовими та іншими ресурсами розвитку суспільства і держави.

Інформація перебуває у постійному русі та розвитку, лишаючись основою всіх світових подій та явищ. Залежно від рівня розвитку суспільства, інформація має специфічні форми прояву, по-різному впливає на процеси соціально-економічної розбудови як кожної окремої країни, так і всього світового господарства. Нині, коли людство переживає процеси повсюдного впровадження інформаційних та телекомунікаційних технологій, коли знання набувають рушійної сили в економічному розвитку, коли майже всі країни світу перейшли на шлях ринкової економіки, інформація набуває свого нового значення, перетворюючись на економічну категорію.

Інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, призначені для передачі в процесі комунікації; зміст повідомлення; абстрактне поняття, що свідчить про застосування інформаційного підходу (теорії інформації або теорії комунікації) для аналізу того чи іншого явища об'єктивної реальності.

Обґрунтовуючи тезу про інформацію як складову національної економіки, виходять, як правило, з таких аргументів:

• продукування інформації як такої - це вже самостійна виробнича галузь, тобто вид економічної діяльності;

• інформація нині є невід'ємним фактором будь-якого виробництва, одним із фундаментальних ресурсів кожної економічної системи;

• інформація вже давно стала товаром (інколи всього один біт інформа­ції може коштувати мільярди доларів. Інформаційний товар є досить специфічним, оскільки, з одного боку, лежить в основі створення інформаційного продукту або інформаційної послуги і виступає як матеріальний товар, а з іншого - набуває товарної форми, тобто визначається не вартістю, а монопольною ціною через рівновагу попиту й рівня платоспроможності покупця);

• інформація - це елемент ринкового механізму, який поряд з ціною та корисністю впливає на визначення оптимального стану національної економіки та її рівноваги;

• інформація в сучасних умовах стає одним з найважливіших факторів у конкурентній боротьбі.

Однією із складових економічного потенціалу національної економіки є інформаційний потенціал, який займає особливе місце в економічному розвитку національної економіки та її інтеграції у світове господарство.

Інформаційний потенціал - наявні обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів і можливостей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства.

До національного інформаційного ресурсу відноситься уся належна Україні інформація, включаючи окремі документи і масиви документів, незалежно від змісту, форми, часу і місця їх створення, форми власності, а також кінцеві результати інтелектуальної, творчої діяльності, зафіксовані на будь-яких носіях інформації, доступні для використання особою, суспільством і державою через засоби масової інформації та телекомунікації, архіви, бібліотеки, музеї, фонди, банки даних, публічні виступи, художньо-виконавську діяльність тощо.

Інформаційний ресурс має ряд особливостей, які відрізняють його від традиційних ресурсів, зокрема:

• інформація впливає на ефективність виробництва без фізичного збільшення традиційних ресурсів;

• інформація діє на суб'єктивний фактор виробництва - людину, його характер, особливості;

• інформація прискорює процес виробництва, за рахунок зменшення періодів виробництва та обертання.

Таким чином, можна вести мову про те, що саме інформаційний ресурс здатен значно підвищити ефективність національної економіки, без будь-якого помітного збільшення обсягів використання інших ресурсів (праці, землі та капіталу).

Інформаційний ресурс діє у рамках національного інформаційного простору України, що становлять собою сукупність суб'єктів, відносин та продуктів інформаційної діяльності, які функціонують у рамках єдиного правового поля для задоволення інформаційних потреб особи, суспільства і держави засобами преси, телебачення, радіомовлення, книговидання та аудіовізуальної продукції на магнітних носіях, а також документних фондів бібліотек, архівів, музеїв.

Матеріальною основою інформаційного потенціалу виступає виробництво та використання відповідного технічного забезпечення.

Сучасний етап розвитку людства характеризується поступовою, але стійкою глобалізацією й інтернаціоналізацією, прискореними темпами розвитку всіх економічних процесів. Якщо промисловим технологіям знадобилося більше двох третин XX ст., щоб досягти нинішніх висот, то за останні 20 років інформаційні технології розвивалися прискореними темпами. За деякими оцінками, обсяг ринку інформаційних технологій і систем кожні п'ять років збільшується удвічі, при щорічному темпі у 10-12%. Це дає змогу створювати значну кількість нових робочих місць, збільшувати обсяги внутрішнього національного продукту.

Інформаційні технології - це сукупність методів, виробничих процесів та програмно-технічних засобів, які забезпечують збір, зберігання, обробку, передачу й використання інформації, або, іншими словами, це підсилювачі інтелектуальних можливостей людей і машин, основа розвитку продуктивних сил. Причому всі ці дії спрямовано на зниження трудомісткості процесів використання інформаційних ресурсів, підвищення їхньої надійності та оперативності.

За допомогою телекомунікацій та використання інформаційних технологій, які дають змогу практично миттєво підключатися до будь-яких електронних масивів даних, отримувати інформацію й використовувати її для аналізу, прогнозування, прийняття управлінських рішень у сфері бізнесу, комерції, маркетингу тощо.

В останні десятиріччя відчувається величезний попит на інформацію, а значить, і на комунікації, що зумовлюється діловими зв'язками, обмінами, глобалізацією конкуренції тощо. Цей попит викликаний і підтримуваний значними змінами в самих інформаційних і комунікаційних технологіях, в основі яких лежать три основні сили:

• розширене використання комп'ютерної техніки;

• зниження ціни на передачу інформації;

• поєднання комп'ютерної техніки і телекомунікаційного обладнання.

Швидкість зміни в інформаційних і комунікаційних технологіях, особливо в останні роки, значно зросла. Це спричинило появу нових товарів і послуг: стільникових телефонів, супутникового телебачення, Інтернету з сервісом "світової павутини" (це територіально розподілена гіпертекстова система Інтернет, є сервісом, призначеним для доступу до інформації, організованої за допомогою гіпертекстових зв'язків. Залежно від контексту і змісту інформація може подаватися у вигляді тексту, графіки, звуку, відео чи в будь-якій іншій формі) тощо.

У 2006 р. у світі було зафіксовано майже 1 млрд. користувачів Інтернет (15,7% населення Землі, зростання за п'ять років відбулося у 1,8 раза). Україна за цією статистикою мала 5,3 млн. користувачів (11,4% населення країни, зростання за п'ять років становило 25,4 раза), знаходячись по частці користувачів у загальній чисельності населення європейських країн попереду Молдови (10,6%), Боснії (4,9) та Албанії (2,4%). В Європі найбільша частка Інтернет-користувачів була зареєстрована серед насе­лення Ірландії (78%), Норвегії (68%) та Швейцарії (66%).

Зміни також трансформують методи виробництва та дозволяють значно пришвидшити його процес. Інформаційні і комунікаційні технології, зумовлені розвитком наукових знань, в свою чергу, стають важливим елементом, що прискорює розвиток останніх.

Сучасний етап розвитку національної економіки передбачає впровадження в усі організаційно-управлінські та виробничо-економічні процеси новітніх інформаційних технологій, сучасних машин, механізмів, знарядь праці, використання величезних обсягів інформації і, відповідно, наявність нових та широких знань. Це визначає інформацію та процеси роботи з нею як основний чинник отримання економічних переваг,

оскільки вже не потрібно доводити той факт, що країна, яка має високий рівень інформатизації більш самостійна у визначенні своїх свобод, стратегії й тактики розвитку, більш вільна у своїх діях на шляху інтеграції у світове господарство та утвердження свого позитивного іміджу на світовому ринку.

Інформаційний потенціал слід розглядати у поєднанні з технічним потенціалом (потенціалом засобів праці) та технологічним потенціалом.

Інформаційний потенціал в Україні в останнє десятиліття зазнав суттєвих змін. Однією з кардинальних тенденцій сучасного розвитку світової економіки є зростання рівня пріоритетності інформаційних продуктів і послуг порівняно з суто матеріальним виробництвом. За прогнозами дослідників, у перспективі до 90% працездатного населення буде пов'язано з виробництвом і виробничо-технологічним використанням інфор­маційних продуктів і послуг.

6. Виробничий потенціал

Спроможність галузей господарства країни виробляти товари та послуги для населення та виробництва називають виробничим потенціалом. В Україні провідною складовою економічного потенціалу є фізичний капітал та рівень розвитку основних виробничих фондів. Дія цих основних факторів з групи виробничих ресурсів економіки конкретизуються через використання основних фондів використання вільних виробничих потужностей, підвищення норм прибутку, запровадження енергозберігаючих технологій, посилення конкурентоспроможності своєї продукції, розвитку підприємництва, малого і середнього бізнесу, виробничої інфраструктури, інформатизації, виробництва, розвитку ТНК, реструктуризації виробництва під впливом змін попиту, ефективності використання природних ресурсів.

Стан основного капіталу в Україні погіршується. Виробничі ресурси характеризує висока міра зносу, вивільнення виробничих потужностей, висока собівартість продукції, матеріало-, енергоємність, фондомісткість виробництва. На підприємствах України фіксується гостра нестача кваліфікованих менеджерів середньої та вищої ланок. Виробництво в Україні переважно низькотехнологічне, збиткове. Неподоланими залишаються такі негативні явища в економіці, як нецільове використання амортизаційного фонду, вимивання обігових коштів, високий рівень неплатежів, незбалансованість економічної системи, наявність диспропорцій в основних економічних балансах. Обсяг виробничих потужностей у промисловості складає близько 85% від обсягу 1990 р. Середній вік устаткування - 16-18 років і вдвічі перевищує відповідний показник у розвинутих країнах. Вибуття застарілих виробничих потужностей набуває обвального характеру,

що багаторазово перевищує введення нових. Спад виробництва у високотехнологічних галузях що орієнтувались переважно на держзамовлення, виявився набагато більшим середнього у промисловості. При цьому парадоксально, що темпи спаду зростали відповідно до підвищення технічного рівня галузі. Рівень цих виробництв скоротився більше ніж у 5 разів, що значно перевищує загальний масштаб економічного спаду. В цих умовах постало складне завдання суспільного розвитку - закладання під­валин нової сучасної економіки. За умови, якщо цього не буде досягнуто, соціальних загострень, викликаних стихійним скороченням виробничого потенціалу галузей промисловості, викликаного вибуттям основних виробничих фондів, не уникнути.

За часів становлення української держави наприкінці XX - на початку XXI ст. рівень продуктивності праці в окремих галузях економіки знизився майже на 20%. На стільки ж підвищилась енергоємність виробництва. Україну на сучасному етапі розвитку характеризує технологічне відставання від розвинутих країн. Без належного переорієнтування економіки на розвиток високих технологій у виробництві існує значна загроза для країни опинитися на периферії світового розвитку серед країн, які характеризує глибока стагнація.

Найбільшим виробничим потенціалом серед сфер-складових господарського комплексу в Україні характеризується промисловість, що орієнтується як на внутрішній, так і на зовнішній ринки У промисловості створюється майже половина національного доходу країни. Вона характеризується складною, розвиненою галузевою структурою, представлена потужним паливно-енергетичним і металургійним комплексом, сучасним багатогалузевим машинобудуванням, хімічною і нафтохімічною промисловістю, ви­робництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою галузями тощо.

Міжгалузевий регіональний комплекс визначають як сформоване територіальне поєднання взаємопов'язаних галузей і виробництв в економічних районах, вузлах, центрах, завдяки якому може бути забезпечений максимальний господарський ефект при найменших витратах. Досягнення таких результатів можливе при найбільш раціональному підборі взаємопов'язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпеченні економічно ефективних пропорцій їх розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням загальнодержавних інтересів та відповідно до місцевих природних і економіко-географічних умов.

Визначальним у виділенні міжгалузевих комплексів на регіональному рівні є відтворювальний підхід. Він поєднує цільову спрямованість і технологічну послідовність переробки сировинних матеріалів. Характерними для нього є відтворювана цілісність міжгалузевих комплексів на всіх стадіях (виробництво, розподіл, обмін, споживання) та об'єднання підприємств і організацій виробничої та невиробничої сфер господарства.

Найбільш розвиненими міжгалузевими комплексами України є - паливно-енергетичний, машинобудівний, металургійний, хімічний, агропромисловий.

Галузева структура економіки України є вкрай недосконалою. Найбільш розвиненими в країні є види економічної діяльності, які належать до первинного та вторинного секторів економіки. Дуже важливо найближчим часом наростити виробництво продукції машинобудівного, хімічного, агропромислового міжгалузевих комплексів.

Паливно-енергетичний комплекс України розвивається в умовах різкого дефіциту видобутку власного палива - на початок XXI століття паливні ресурси країни забезпечують лише 30-40% її потреб. Отже, поста­чання нафти і природного газу з інших країн відіграє визначну роль для економіки України.

Напружений паливно-енергетичний баланс вимагає якісних змін у споживанні енергії і палива. Особливо важливим є зменшення витрат палива й енергії на виробництво продукції; підвищення якості палива, яке споживається; підвищення питомої ваги споживання енергії, яка отримується в процесі використання нетрадиційних джерел енергії (геотермальної, сонячної, вітрової та ін.). Особливо значним виробництвом палива та енергії в Україні виділяються Донецький, Придніпровський, Карпатський економічні райони.

Виняткове значення машинобудування пов'язане із забезпеченням ним знаряддями праці усіх ланок виробництва. Загалом машинобудування розміщене досить рівномірно по території України. На цьому фоні особливо виділяються вісім великих машинобудівних міст: Харків, Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Донецьк, Луганськ.

Використання різноманітної сировини територіально майже не обмежує хімічну промисловість. Вона характеризується значно більшою свободою розміщення підприємств, ніж інші галузі, маючи можливості маневрувати у виборі ефективного виду сировини для певного виробництва.

Агропромисловий комплекс України покликаний забезпечити продовольчу безпеку країни та має значне експортне значення. Втім, унікальний агроресурсний потенціал країни - найродючіші ґрунти світу, сприятливі для розвитку сільського господарства кліматичні умови, рівнинний рельєф та ін. - використовується не повною мірою.

В Україні сформувалося три інтегральні агропромислові зони - Поліська, Лісостепова і Степова. В межах Поліської агропромислової зони виробляють понад 90% виробництва льону-довгунця, понад 40% картоплі, 20-25% молока і м'яса в Україні. Тут в основному розвиваються молокопереробні, м'ясопереробні, плодоовочево-консервні, картопляно-спиртові, льонопереробні спеціалізовані комплекси.

У Лісостеповій агропромисловій зоні виробляють майже 70% цукрових буряків, 39% зерна, 46% картоплі. Це найбільш інтенсивна сільськогосподарська зона - на одиницю площі ріллі припадає найбільший обсяг виробництва сільськогосподарської продукції. На основі зональної спеціалізації сільського господарства функціонують цукробурякові, плодоовочево-консервні, зернові, картопляно-спиртові, молочно- і м'ясопереробні комплекси.

Степова агропромислова зона характеризується найбільшою розораністю земель, із яких понад 90% становлять чорноземи. Степ дає близько 48% виробництва зерна, 100% рису, 81% соняшнику, 96% винограду. Тут найбільше значення мають плодоовочево-консервні, олійно-жирові, виноградарсько-переробні, ефіроолійні, молоко- і м'ясопереробні комплекси.

На територіях, прилеглих до великих міст та міських агломерацій, сформувалися приміські агропромислові зони. В їх межах агровиробництво зорієнтоване на задоволення потреб міста в малотранспортабельній продукції щоденного вжитку (молоко, овочі, яйця, птиця тощо).

Україна є значним виробником сільськогосподарської продукції. Розбудова розвиненого за світовим стандартами, конкурентоспроможного сільського господарства залишається одним з найважливіших завдань України. На відміну від промислового виробництва на початку XXI століття не вдалося досягнути нарощування частки продукції сільського господарства у загальній структурі господарства.

Потенційно основна причина відставання у розвитку одного з провідних видів економічної діяльності пов'язана з незавершеністю реформи на селі - насамперед відсутністю розвиненого ринку землі.

В основі розвитку регіону, ефективності виробничої діяльності лежить стан виробничої інфраструктури в його межах; її розвиток є одним з головних індикаторів господарського розвитку регіону. Без значних інвестицій та постійної уваги державних структур виробнича інфраструктура стає гальмом суспільного росту території. Тому вона є провідним аспектом регіональної політики держави.

Під виробничою інфраструктурою слід розуміти сукупність галузей, тобто організаційно відокремлених об'єктів, які забезпечують нормальний хід суспільного виробництва через надання послуг з обміну результатами діяльності між підприємствами матеріального виробництва. Зокрема, до інфраструктури належать підприємства і організації електро-, тепло- і газопостачання, транспортні різних видів, матеріально-технічного постачання і збуту продукції, інформаційного та ділового обслуговування тощо.

Ефективний розвиток господарського комплексу регіону можливий тоді, коли високому рівню концентрації і спеціалізації основного виробництва відповідає такий самий рівень концентрації і спеціалізації підрозділів, які забезпечують загальні умови господарської діяльності. Особливе місце у складі виробничої інфраструктури займає енергетична інфраструктура. Вона є невід'ємною частиною господарського комплексу територій усіх таксономічних рангів і включає в себе комплекс об'єктів і споруд електро-, тепло-, газопостачання, а також підприємства і організації, що виконують сукупність робіт енергоінфраструктурного профілю: проектні, будівельні, монтажні та ін.

Зовнішньоекономічний потенціал.

Територіальний поділ праці – об’єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів чи країн і посилення міжрайонної або міждержавної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. Просторовий суспільний поділ праці взагалі зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їх географічним положенням.

Розрізняють дві форми територіального поділу праці: міжрайонний - у межах однієї країни і міжнародний - між країнами. Відповідно до чинних законів міжнародного ринку країни спеціалізуються на тому виробництві, національні вартості продукту якого нижчі за інтернаціональні. Відтак під міжнародним поділом праці розуміють процес взаємообумовленої спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів для продажу на світовому ринку, що сприяє створенню системи багатосторонніх зв'язків між країнами.

У міжнаціональному поділі праці існують певні суперечності. Це, насамперед, надмірна спеціалізація країни на виробництві кількох видів продукції, оскільки це ставить її господарство у залежність від коливань кон'юнктури світового ринку, а також збіднює його галузеву структуру. Окремі держави обирають галузі спеціалізації, які вони вважають вигідними. Справді, деякі галузі, що використовують дешеву природну сировину, дають країні значні прибутки, хоча часто засновані на важкій фізичній праці й слабо пов'язані з іншими галузями економіки. Інша справа галузі обробної промисловості, в т.ч. машинобудування. Вони тісно переплітаються з іншими галузями економіки країни, оскільки ґрунтуються на розвиненому господарстві і є потужним фактором розвитку всього господарства.

Поступове входження України у світовий економічний простір виявляється в розширенні її економічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських і технологічних зв'язків з іншими країнами світу. За їх допомогою господарство України становить єдину господарську систему, яка розвивається на основі суспільного поділу праці.

Займаючи територію менше 1 % земної кулі, Україна має 5 % природних ресурсів світу. Зокрема, її запаси марганцю становлять 80 % його запасів у Європі. Проте вона не може повністю задовольнити свої потреби за рахунок власних ресурсів. Україна й надалі імпортуватиме нафту та горючий газ, ліс і лісоматеріали, бавовну, деякі кольорові метали, вовну та іншу продукцію.

У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на виробництві машин (літаки, судна, ракетно-космічна техніка, танкобудування), продукції чорної металургії (залізна й марганцева руди, прокат), продукції АПК, особливо харчової (цукор, борошно, олія, м'ясо, молоко, овочеві консерви, кондитерські вироби), виробництві хімікатів, цементу.

Україна має висококваліфікований науково-технічний і технологічний потенціали в літакобудуванні. Серед семи розвинених країн світу вона має повний цикл проектування й виробництва літаків. За останні роки випущено три принципово нові моделі літаків - «Ан-70», «Ан-140» та «Ан-32», що вважаються перспективними моделями XXI ст.

Великі можливості для виходу на міжнародний економічний простір має вітчизняна ракетно-космічна галузь. Вже нині реалізуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобалстар», де застосовуватимуться українські ракети-носії «Дніпро», «Зеніт» і «Циклон». Здійснюється низка інших міжнародних проектів.

Дев'ять суднобудівних заводів України спроможні виконувати замовлення на будівництво сучасних суден (транспортних, рибопромислових), суден технічного флоту, військових кораблів, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх ремонту.

Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить до п'ятірки країн світу із замкненим циклом виробництва цієї складної і високотехнологічної продукції. За своїми технічними характеристиками українські танки не лише не поступаються передовим світовим аналогам, а й за багатьма параметрами перевищують їх.

Високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва є і в інших галузях машинобудування, зокрема, в приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та важкому машинобудуванні, в окремих галузях чорної та кольорової металургії.

Значними є потенційні можливості України у виході на світовий ринок з продукцією АПК, зокрема на ринок зерна, цукру, олії.

Зовнішньоекономічна політика України щодо експорту зерна має враховувати шалену конкуренцію на світовому ринку зерна і можливий у зв'язку з цим усілякий опір з боку інших країн-експортерів цієї продукції. Це пов'язано з обмеженою місткістю світового ринку продовольчого й фуражного зерна - близько 185 млн. т. Із загального обсягу експор­ту пшениці 75% припадає на Аргентину, Австралію, Канаду і США та країни ЄС, у т.ч. на Францію, а на США - 64% всього експорту зерна кукурудзи. Серйозними конкурентами України на ринку зерна з постсоціалістичних країн є Угорщина, Казахстан, Польща.

Незважаючи на спад виробництва сільськогосподарської продукції, у т.ч. й зерна, Україна вже нині вступила в конкурентну боротьбу за її збут на світовому ринку. З урахуванням нинішньої економічної ситуації правомірно ставити завдання щодо експорту 8-10 млн. т зерна і домагатись такої квоти в разі вступу до Світової організації торгівлі (СОТ).

Основними імпортерами зерна нині є 20 держав світу. Найбільш вірогідними партнерами України на ринку зерна будуть Грузія, Азербайджан, Узбекистан, Туркменистан, з якими варто укладати довготермінові угоди. Не виключається також налагодження цього ринку з іншими країнами, передусім Африки.

2.8. Екологічний потенціал

На порозі нового тисячоліття в Україні, як і в усьому світі, проблеми охорони природи були такими ж важливими, як і у XX ст. Природа з частими повенями, надзвичайної сили цунамі, посухами, закликала людей не забувати про неї, не послаблювати уваги й ретельної праці з метою її збереження й захисту. Але індустріальний розвиток та зростаюча урбанізація мали й свій зворотній бік: надмірний наступ на природу, нераціональне використання, часто й виснаження природних ресурсів задля потреб людини та виробництва. Наслідками інтенсивної виробничої діяльності людини стають глобальне потепління клімату, зміни фону радіоактивності, танення льодовиків, зміни співвідношення суші та водоймищ в окремих регіонах планети, зникнення цілого ряду рідкісних видів рос­лин і тварин. Екологічну кризу можна подолати, тільки сприймаючи її як питання існування життя на Землі, питання існування людської цивілізації. За даними ООН, на початку 90-х років XX ст. в атмосферу щорічно викидалося 150 млн. т двоокису сірки, 50 млн. т окису азоту, 300 млн. т двоокису вуглецю, 700 тис. т фреонів, 100 тис. т ртуті, 500 тис. т свинцю тощо.

Екологічна ситуація в Україні є складною. Три основні чинники впли­нули на екологічну ситуацію: аварія на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 р.), невміла меліорація земель, розвиток добувної і перероблюючої промисловості при застарілих технологіях і, пов'язана з цим, надмірна урбанізація багатьох районів (Донбас, Придніпров'я).

Чорнобильська аварія призвела до радіаційного забруднення майже всієї території України. Унаслідок того, що вся радіоактивна хмара пішла на захід, особливо сильнозабрудненим стало майже все Українське Полісся - зона стародавнього заселення, господарського освоєння, специфічної матеріальної і духовної культури. Якщо враховувати, що в попередній період тут була здійснена надмірна осушна меліорація, то, зрозуміло, Полісся майже до Шацьких озер перетворилося на регіон з надзвичайно несприятливою екологічною обстановкою.

На всій території України залежно від ступеня забрудненості повітря, води і землі можна виділити наступні території: екологічного лиха, надзвичайно забруднені, дуже забруднені, забруднені, помірно забруднені і умовно чисті.

Умовно чистих територій залишилося дуже мало. До них належать майже весь північний макросхил Українських Карпат, Шацьке поозір'я, південна Волинь на межі Рівненщини і Тернопільщини, Придніпров'я на межі Черкаської і Полтавської областей, північ Сумщини і Чернігівщини, центральне Поділля і деякі ареали в гірському Криму, всього приблизно 50 тис. км², тобто 8,3% площі України.

Помірно забруднені території заходу України (без Полісся) і майже весь північний схід держави, де забруднені і дуже забруднені території украплюються в зони дії великих і середніх міст. Помірно забрудне­ні території складають майже 150 тис. км², тобто приблизно 24% площі України. Таким чином, умовно чисті і помірно забруднені ареали скла­дають разом трохи менше третини території країни. Решта двох третини це території забруднені, дуже забруднені, надзвичайно забруднені і зони екологічного лиха.

Дуже забруднені (117 тис. км²) і надзвичайно забруднені (61 тис. км²) території займають також майже третину площі країни (29,5 %). Виділяються чотири великі ареали цього забруднення: Полісся, середнє Придніпров'я, Донбас і Південь (окрім південного заходу Одещини і Запорізького Донецького Приазов'я), а також декілька середніх: Пн. Буковина (без гірської частини), південно-східне Поділля, південна Київщина і Черкащина, центральна Полтава. До малих ареалів цього ступеня забруднення відносяться багато центрів гірничодобувної промисловості по всій Україні.

Нарешті, до території екологічного лиха і екологічної катастрофи, яка складає 7,4 тис. км² (більш за один відсоток площі України), належать, окрім вже названої тридцятикілометрової зони Чорнобильської АЕС, також причорноморські райони інтенсивного зрошування. У останніх забрудненість вод перевищує нормативну в 5,45, а грунтів в 10 і більше разів. Це райони півдня Херсонської області і найбільш північної смуги Криму. Найбільші забруднювачі навколишнього середовища - об'єкти енергетики, в першу чергу ТЕС і ГЕС. Споживаючи велику кількість нафтопродуктів, газу і вугілля, вони викидають в атмосферу мільйони кубічних метрів шкідливих газів аерозолів і сажі, займають сотні гектарів землі шлаком і золою.

Іншим джерелом забруднення природи України є транспорт - автомобільний (2056 тис. т шкідливих речовин у 2005 р.), повітряний, водний, залізничний (95,5 тис. т). У всіх великих містах України частина забруднення повітря від автотранспорту в останній час складає 70-90% загального рівня забруднення.

Шкідливими компонентами навколишнього середовища є також об'єкти, що генерують могутні фізичні поля - електромагнітні, радіаційні, шумові ультразвукові і інфразвукові, теплові, вібраційні (великі радіостанції, теплоцентралі, РЛС, трансформаторні підстанції, ЛЕП, ретрансляційні станції, спеціальні фізичні лабораторії і установки, кібернетичні центри, АЕС).

 

4.3. Конкурентоспроможність національної економіки та напрямки реалізації економічного потенціалу України

За попередні роки Україна уклала угоди щодо фінансового та кредитного співробітництва з такими провідними країнами світу, як Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, США, Японія та Швейцарія. За цей період було оформлено кредитів на суму понад $ 2,5 млрд. і фактично освоєно позичальниками майже 2,2 млрд. Основними напрямами, за якими спрямовувались ці кредити, стали агропромисловий комплекс, охорона здоров'я і медична промисловість, металургія, транспорт, легка промисловість, енергетика, машинобудування, хімічна промисловість.

У сучасних умовах зовнішньоекономічні зв'язки стають могутнім засобом прискорення науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки, оскільки оволодівати найновішими досягненнями науки й техніки без інтенсивного обміну результатами наукових досліджень, різноманітними товарами й послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час і темпи розвитку.

Формування і розвиток ринкової економіки в Україні диктують необхідність встановити більш тісні взаємовигідні зв'язки з іншими державами, активно включатися в процеси міжнародної економічної інтеграції. Сьогодні Україна ще слабо інтегрована у світогосподарські структури, і таке становище треба докорінно змінити, щоб зайняти гідне місце у світовому економічному просторі серед розвинених країн, знайти свій на­прям ефективної інтеграції, який би якнайкраще відповідав національним інтересам і враховував наявні ресурси, економічно-географічне положення і потенційні можливості.

Економічні зв'язки між країнами здійснюються переважно завдяки торгівлі й інвестиційній діяльності. Зовнішня торгівля та прямі іноземні інвестиції позитивно впливають на економічне зростання, що, в свою чергу, сприяє поліпшенню якості товарів і збільшенню експорту. Вихід України на світові ринки як рівноправного партнера є можливим лише за умови її вступу у Світову організацію торгівлі, але для цього вона повинна зробити певні кроки, спрямовані на поступову реалізацію вимог цієї організації, дотримання кодексів і конвенцій, які мають визначати національні правила та норми регулювання зовнішньоекономічної діяльності, зокрема торгівлі.

Аналіз зовнішньої торгівлі України за групами товарів показав, що основну позицію займали чорні метали, водночас знизилася частка продажу високотехнологічних товарів - машин, устаткування, транспортних засобів. Така орієнтованість експорту на продукцію з низьким ступенем обробки ставить Україну в залежність від коливань попиту на ринках країн-імпортерів, від їхніх тарифних і нетарифних заходів щодо україн­ського експорту.

Зовнішня торгівля України зорієнтована переважно на країни СНД в імпорті та інші країни світу - в експорті, причому основна частка торгівлі України припадає на РФ і становить близько 25% експорту і 45% загального імпорту товарів. Така орієнтація значно зменшує конкурентні можливості економіки України й погіршує її загальну інтеграційну позицію.

Тенденції торгівлі ЄС з країнами СНД різко відрізняються від становища у торгівлі з країнами Центральної та Східної Європи. Торговельні відносини між ними спочатку будувалися на підставі Угоди 1989 р. про торгівлю і співробітництво між ЄЕС і СРСР. Тепер на зміну їй прийшли індивідуальні угоди про партнерство і співпрацю, які ЄС уклав з Україною, Росією, Білоруссю, Молдовою, Казахстаном, Вірменією, Азербайджаном і Грузією. Угоди регулюють широке коло політичних, економічних і торговельних відносин між сторонами. У сфері торгівлі вони будуються на принципах взаємного надання непреференційного (непільгового) режиму найбільшого сприяння. Угоди покликані стимулювати торгівлю, інвестиції та політичні взаємозв'язки, що створить необхідні передумови для розгляду можливості укладання найближчим часом ряду угод про вільну торгівлю. Перші кроки в цьому напрямі уже зроблені: в березні 2003 р. між ЄС і Україною укладено Угоду про доступ товарів і послуг на ринки країн ЄС.

Розвиток відносин з ЄС варто розглядати як один із стратегічних пріоритетів зовнішньоекономічної політики України. Сьогодні Україна має мало спільних економічних інтересів з країнами ЄС, що зумовлено різницею в рівнях їх розвитку, в інституційних структурах тощо. Вступ України до ЄС підвищить її міжнародний авторитет, політичну, соціальну й макроекономічну стабільність. Членство в ЄС дасть змогу ефективніше використовувати переваги міжнародної кооперації та спеціалізації. Це, а також доступ до капіталу і новітніх технологій сприятимуть зростанню в Україні обсягів торгівлі. З огляду на значну місткість європейського ринку, високу платоспроможність населення тощо він є для України дуже перспективним.

Загальна тривала економічна криза в Україні негативно впливає і на стан зовнішньої торгівлі. Нинішній обсяг експорту не відповідає можливостям вітчизняних товаровиробників і не забезпечує потреб держави у валютних надходженнях, необхідних для стабілізації економіки, зниження рівня інфляції та бюджетних витрат. За даними Державного комітету статистики України, експорт товарів і послуг у 2005 - 2006 р. становив близько $ 34228,4 млн., що на 5% більше, ніж у 2004 р., а імпорт в Україну - приблизно $ 36136,3 млн. - на 25% більше, ніж у 2004 р. Росія залишається найбільшим торговим партнером, експорт у цю країну становив $ 7490 млн., а імпорт удвічі більше ($ 12842,5 млн.). Мільярдний рубіж Україна подолала і в торгівлі з Німеччиною — експорт у 2005 р. становив $ 1285 млн. та Польщею - 1010,4 млрд. Є перспективи збільшення обсягів експорту після підписання низки угод з країнами Близького Сходу і Китаєм.

Крім того, дуже неефективною є структура експорту - понад 70% його становлять сировина, матеріали, товари народного споживання. Вивозяться також гостродефіцитні ресурси і продаються на світовому ринку майже за демпінговими цінами. Навіть з країнами близького зарубіжжя Україна має від'ємне сальдо балансу на продукцію виробничо-технічного призначення. Від'ємне сальдо в торгівлі з цими країнами зберігається по енергоносіях, прокату кольорових металів, целюлозі, деревині, каучуку, акумуляторах тощо. У світовий економічний простір Україна інтегрується в ролі сировинного придатка. Адже впродовж останніх років експорт продукції машинобудування у загальному балансі становив 10-20%, а рівень експорту такої самої готової продукції у світі - понад 50%.

Зовнішньоекономічна діяльність України, зрозуміло, потребує докорінної перебудови. Насамперед необхідно обмежити обсяг експорту сировини, підвищити в ньому частку продукції обробних галузей, а також удосконалити структуру імпорту.

У товарній структурі вивозу переважають вироби чорної металургії, залізна руда і кокс, продукти харчової промисловості. Промисловий потенціал України достатній для надходження валюти, необхідної для сплати державного зовнішнього боргу, закупівлі найнеобхіднішого імпорту та оплати інших загальнодержавних потреб. Реалізація цього потенціалу можлива за відповідної пропускної здатності транспортної інфраструктури, сприятливої соціально-політичної і правової ситуації та здатності зовнішньоторгових організацій, інших виконавчих структур до реалізації продукції.

Експортно-імпортні операції здійснюються як на валютній основі, так і у формі клірингу - системи безготівкових розрахунків, які ґрунтуються на заліку взаємних вимог і зобов'язань і здійснюються через банки або спеціальні розрахункові палати (перша створена в Лондоні в 1775 р.). Використовуються також бартерні операції, тобто операції безпосереднього обміну товарами. Найбільш поширеним був бартер в Україні в 1992 р. (майже 50% загального товарообігу). Однак за такого товарообміну Україна втрачала великі кошти через нееквівалентний вартісний обмін продовольчих товарів (зерна, цукру, олії) на паливно-мастильні матеріали.

Основним напрямком зовнішньоекономічної діяльності України є розвиток і поглиблення торгово-економічного співробітництва з державами СНД, країнами Східної Європи, розвиненими країнами світу, особливо з тими, що мають численну українську діаспору. Зовнішньоторгові організації та інші виконавчі структури України повинні не тільки реалізовувати продукцію на традиційних ринках, а й виходити на нові перспективні регіони (Азію, Африку, Латинську Америку та Австралію).

Нині спостерігається певна диверсифікація зовнішньоекономічних зв'язків з акцентом на країни далекого зарубіжжя. Проте зростання експорту у країни далекого зарубіжжя не завжди свідчить про зміцнення позицій на західних ринках продовольства. Це пояснюється тим, що у країнах колишнього СРСР обсяг вивезення продукції скорочувався швидкими темпами, а по деяких видах зростав повільніше, ніж загальний експорт.

В експорті України у країни далекого зарубіжжя переважають сировина і продукти первинної переробки, тоді як країни СНД і Балтії закуповують ширший асортимент харчових продуктів, у т.ч. поглибленої пе­реробки (консерви, ковбаси, борошно, крупи), обсяги вивезення яких до близького зарубіжжя сягають 99% від загального українського експорту.

Нині товарний експорт та імпорт України характеризуються яскраво вираженою асиметрією у бік Російської Федерації. Це означає збереження монопольної залежності від російських ринків збуту, особливо від джерел постачання імпортних товарів, серед яких домінують енергоносії.

В останні роки простежується негативна тенденція до витіснення України з окремих ринків, насамперед у країнах СНД, де вона посідала ще недавно помітне місце (ринки цукру, м'ясних, молочних продуктів тощо).

Україна - ще молодий суб'єкт зовнішньої торгівлі із зарубіжними країна­ми, оскільки у складі колишнього СРСР вона мала обмежені можливості для укладання зовнішньоторговельних контрактів та здійснення експортно-імпортних операцій. Через це в державі не було відповідної інфраструктури.

За час своєї незалежності Україна змогла налагодити зовнішньоторговельні стосунки більш як із 180 країнами світу і створити свої торговельно-економічні місії у 34 державах європейського, азіатського, африканського та американського континентів.

У країни далекого зарубіжжя ми поставляємо залізну і марганцеву руди, чорні метали, устаткування для гірничо-шахтних, будівельних, електротехнічних підприємств, засоби автоматизації, автомобілі, прокатні стани, судна, силові трансформатори, магістральні тепловози, одяг та багато іншої продукції.

В Україну з різних країн світу надходять промислове устаткування, медичне обладнання, різні прилади, хімічні товари, джут, цитрусові, продукція легкої промисловості. Проте для таких товарів, як напої, тютюнові вироби, радіотовари, жувальна гумка і деякі інші, необхідно створювати економічні бар'єри для того, щоб зменшити дефіцит платіжного балансу і підвищити попит на аналогічну вітчизняну продукцію.

Найтісніші економічні зв'язки підтримує Україна з країнами Східної Європи, зокрема з Угорщиною та Польщею. У структурі вивозу в ці країни переважає продукція галузей важкої індустрії: руда, чорні метали, устаткування для гірничо-добувної та металургійної промисловості, тепловози, бульдозери, трансформатори, сільськогосподарські машини тощо. Тривалий час експортується донецьке вугілля (щорічні поставки 3-5 млн. т), що визначається попитом на нього як у колишніх країнах РЕВ, так і в ряді інших держав (Італії, Франції, Єгипті). Об'єктивною причиною попиту на це вугілля на європейському, північно-африканському та близькосхідному ринках є недостатня кількість на Землі антрацитового палива, яке має високу калорійність, а головне - не димить.

Залізну руду Україна вивозить до Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії та ін.; самородну сірку - в Чехію, Словаччину, ФРН, Угорщину, Румунію.

З країн Східної Європи Україна імпортує машини, верстати, комплексне промислове устаткування для хімічної, меблевої і харчової промисловості, прилади, продукцію хімічної промисловості, рухомий залізничний склад, судна, автомашини, побутові електроприлади, медикаменти тощо.

Україна бере участь також в економічному співробітництві з промислово розвиненими країнами світу. Понад 20 країн (Австрія, Голландія, Італія, Норвегія, Франція, Фінляндія, ФРН, Швейцарія, Швеція, США, Канада, Великобританія, Японія та ін.) отримують з України промислову продукцію і промислову сировину: залізну і марганцеву руди, кокс, чавун, прокат чорних металів, графіт, металургійне та гірничо-шахтне устаткування, штучні алмази, велосипеди, металообробні верстати, прилади, автонавантажувачі, а також одяг, олійне насіння, олію тощо.

До Великобританії з України надходять прокат чорних металів, чавун, руди, феросплави, олійне насіння, одяг, продукти неорганічної хімії, а Україні Великобританія постачає різні машини, нафтопродукти, парфуми і продукцію косметики, фармацевтичні вироби. До ФРН Україна експортує одяг, чорні метали, мідь і вироби з неї, алюміній, котли тощо, а звідти імпортує різні машини та промислове устаткування, прокат чорних металів, хімічну продукцію.

До Франції з України вивозиться одяг, олійне насіння, руди, органічні хімічні сполуки, білкові речовини, а з Франції в Україну - авіаційні та космічні апарати, автобусні двигуни, котли, обладнання та механічні прилади, фармацевтична продукція. На французьких суднобудівних під­приємствах виконуються замовлення Чорноморського пароплавства.

Українські машинобудівники виготовили для США унікальний трансформатор на 500 тис. кіловольтампер, для Фінляндії - комплект устаткування для атомної електростанції. Значно зменшився експорт металобрухту з України в США. Це пов'язано з широким вжиттям антидемпінгових засобів щодо експорту такої продукції з України.

У розвитку зовнішньоторговельних стосунків України і США помітне місце зайняли переговори державної авіакомпанії «Авіалінії України» з транснаціональним консорціумом «Аirbus Industrie», а також американським концерном «Воеіng» про придбання американських літаків. Компанія «Аirbus Industrie» пропонувала поставку літаків типу А-310, А-319, А-340 на вигідних фінансових умовах. «Воеіng» готовий поставити лі­таки В-767, В-737. Подальшій активізації зовнішньої торгівлі України і США сприяє діяльність постійно діючої урядової комісії.

З Китаєм Україна підписала низку міжнародних угод про співробітництво в галузі металургії, енергетики, освоєння космічного простору. Ще багато років наша космічна продукція буде конкурентоспроможною на китайському ринку. Торговельний обіг між Україною і Китаєм у перспективі може становити $ 2-3 млрд.

Україна бере участь в економічному співробітництві також з країнами, що розвиваються. У наданих за часів СРСР цим країнам кредитах на пільгових умовах з відшкодуванням протягом 10-12 років частка України становила майже $ 18 млрд. Традиційні товари експорту країн, що розвиваються, бавовна, джут, вовна, арахіс, рис, оливкова олія, натуральний каучук, какао-боби, кава, цитрусові, тютюн та ін. Україна вивозить до цих країн машини та промислове устаткування. Так, вантажні автомобілі Кременчуцького заводу поставляються до Індії, Латинської Америки, Близького Сходу; помпи із Сумського заводу - до Індії, Пакистану, Сирії; машини, устаткування, прилади для африканських, азіатських і латиноамериканських країн виготовляють з урахуванням їх роботи в умовах тропічного клімату.

Підписано угоду про постачання нафти і газу з Ірану в Україну. З цією метою створено українсько-ірансько-азербайджанську компанію, яка у майбутньому має збудувати систему трубопроводів через Росію в Україну (по 45% - внески України та Ірану і 10% - Азербайджану). Угода розрахована на 15 років, Україна поставлятиме до Ірану машини і обладнання для гірничо-видобувної та металургійної промисловості, братиме участь у реконструкції металургійних підприємств, доріг та морських портів.

Підписана угода між Україною і Тунісом про співробітництво в галузі іригації, за якою на туніських іригаційних спорудах працюватимуть українські фахівці. Туніс постачатиме Україні фосфорити.

Право на здійснення зовнішньоекономічних операцій надано підприємствам і організаціям усіх форм власності, що сприяло підвищенню активності у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано більш як 30 тис. учасників зовнішньоекономічних зв'язків.

В економічних зв'язках України із зарубіжними країнами використовується науково-технічне співробітництво (торгівля патентами, ліцензіями, технічним досвідом «ноу-хау» тощо), яке сприяє прискоренню темпів економічного розвитку, втіленню у практику найновіших технічних досягнень, раціональному використанню природних ресурсів, автоматизації і механізації технологічних процесів, скороченню строків будівництва сучасних підприємств, підвищенню ефективності капіталовкладень, розширенню сфери міжнародних відносин.

Науково-технічне співробітництво здійснюється у формах:

• матеріальній, тобто через обмін продукцією, насамперед наукомісткою, створеною за найновішими технологіями;

• нематеріальній - у вигляді креслень, формул, обміну інформацією, літературою та ін.;

• послуг фахівців і технічного персоналу в галузі менеджменту, маркетингу, контролю за якістю.

Науково-технічне кооперування між фірмами здійснюється у формі консалтингу (технічного консультування та експертизи проектів), лізингу (оренди промислового і науково-дослідного устаткування).

У зовнішньоекономічних зв'язках України використовується і така форма економічного співробітництва, як кредити. В сучасних умовах нестабільності економічного розвитку Україна зацікавлена в надходженні іноземних інвестицій в українську економіку. На перспективу Україна зможе надавати цільові кредити в національній валюті зарубіжним державам, підприємствам та іншим споживачам під закупівлю вітчизняної продукції машинобудування. Таке кредитування іноземних споживачів сприятиме зовнішньому конвертуванню української грошової одиниці.

Створення спільних підприємств - одна з форм економічного співробітництва України із зарубіжними державами. Ці підприємства діють самостійно, наділені широкими правами для здійснення експортних та імпортних операцій. Спільні підприємства погоджують ціни на спіль­но вироблену продукцію і укладають відповідні контракти, їх прибуток розподіляється між учасниками пропорційно вкладу в статутний фонд. На території України діє понад 2,5 тис. спільних підприємств. За участю фірм США створено 120, Німеччини - 40, Австрії - 22. Найбільше таких підприємств у місті Києві (204) та Одеській області (143).

Перспективним напрямком розширення зовнішньоекономічних зв'яз­ків є створення спеціальних зон «вільного підприємництва» на території України (в районі Одеси, на Закарпатті та в деяких інших місцях). Такі зони в Україні з часом сприятимуть прискоренню розвитку її економіки на основі створення умов для залучення іноземного капіталу.

У сучасних умовах Україна має розвивати нову державну стратегію, створювати нову модель торговельно-економічних відносин, в основі яких лежить єдність виробництва, експорту та імпорту в процесі обігу капіталу, розширеного відтворення. Істотну роль має відіграти гнучка система протекціоністських заходів, які б дали змогу вітчизняним підприємствам-експортерам почуватися більш впевнено і захищено.

Важливий вектор зовнішньої політики України пролягає через розвиток співпраці з державами СНД, Балтії і Західної Європи. Нові можли­вості відкриває перед нашою державою статус непостійного члена Ради Безпеки ООН.

Україна утвердила себе повноправним суб'єктом європейського та світового співтовариства, здобула міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про дружбу і співробітництво з усіма сусідніми країнами, стала важливим фактором стабільності на європейському континенті. Вона показала світові приклад ядерного роззброєння, добровільно відмовилася від третього у світі за потужністю ядерного арсеналу. Свою стабільність, передбачуваність і прагнення розвивати добросусідські відносини Укра­їна засвідчила, уклавши Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство з Російською Федерацією, Хартію про особливе партнерство з НАТО та інші, не менш важливі міжнародні договори й угоди.