Переворот генерала Бонапарта і Конституція 1799 р

 

Переворот генерала Бонапарта і Конституція 1799 р. Державний переворот, здійснений 9 листопада 1799 р. (18 брюмера VIII року республіки - за новим календарем) групою змовників, що об'єдналися навколо генерала Бонапарта, призвів до скасування Директорії та усунення інших конституційних органів.

Влада у Французькій республіці перейшла до колегії з трьох консулів - генерала Бонапарта і двох колишніх членів Директорії, які брали участь у змові, - Сиейеса і Роже Дюко. Фактично ж контроль за політичними подіями в країні все більш опинявся в руках генерала Бонапарта, який проявив себе енергійним, прозорливим і властолюбним державним діячем.

Сумний фінал Конституції III року республіки, яка була оголошена причиною всіх лих у Франції, став свого роду неминучістю. Політика "гойдалок", що проводиться Директорією, яка стала символом слабкості і вади правлячого режиму, результаті втратила своїх останніх прихильників.

До осені 1799 році Директорія остаточно втратила свій авторитет як у демократично налаштованих республіканців, так і у нової буржуазної аристократії, яка мріяла про створення стійкої влади, здатної викорінити революційні настрої у французькому суспільстві. Демократичні сили Франції, ослаблені попередніми репресіями, не виступили на захист конституційного уряду, діяльність якого відрізнялася відкритої ворожістю по відношенню до народних мас.

Особливість нового державного перевороту полягала в тому, що він був здійснений не тільки за допомогою верхівкового антиурядової змови, але і за прямої підтримки змовників армією, яка відіграла завдяки авторитету генерала Бонапарта роль своєрідного політичного арбітра. В умовах політичної нестійкості і неефективність системи конституційних органів армія ставала стрижневим елементом і опорою державної влади. За роки, що минули після революції, у закордонних завойовницьких походах армія втратила свій революційний дух і охоче прийняла політику цезаризму.

За методами здійснення влади і за своїй соціальній базі диктатура Наполеона істотно відрізнялася від правління Директорії. Це була нова форма політичної консолідації французького суспільства, здійсненої шляхом встановлення авторитарного, відверто антидемократичного режиму. Генерал Бонапарт, який прагнув до встановлення особистої влади, лише відбив готовність консервативно налаштованих кіл французького суспільства до знищення залишків революційних ідей і установ. Він уловив їх бажання створити стабільну державну систему, не пов'язану ідеологічними догматами, але забезпечує простір для розвитку підприємницької діяльності. Саме тому політика бонапартизму отримала підтримку не тільки з боку буржуазних кіл, але і французьких селян-власників, які побоювалися в рівній мірі феодально-монархічної реставрації та нової хвилі революційного екстремізму.

Будучи досить тверезим політичним діячем, генерал Бонапарт ясно уявляв, що створюваний ним і спирається на армію авторитарний режим повинен бути, як можна швидше, зодягнений у конституційні форми. Він розумів також, що перехід від колегіальних республіканських установ до особистої влади потребує проміжних ступенів і політико-юридичної камуфляжу. Взявши в свої руки ініціативу у складанні нової конституції, він відтіснив при цьому Сиейеса, що претендував на роль "батька" французьких конституціоналістів, але проявив зі своїм проектом непослідовність та повільність.

Генерал Бонапарт, він же перший консул, запропонував таку організацію "республіканської" державної влади, яка відкривала простір для його честолюбних політичних задумів. Нова конституція (Конституція VIII року республіки) відрізнялася від своїх попередниць, перш за все тим, що не затверджувався представницьким органом. Підписана лише членами вузької конституційної комісії, вона з волі першого консула була винесена "на схвалення французького народу". Таким чином, нова республіканська конституція була затверджена 13 грудня 1799 р. за підсумками плебісциту, який проводився під жорстким державним контролем. Волевиявлення "французького народу" здійснювалося не шляхом голосування у первинних зборах виборців, а за допомогою збору підписів в реєстрах, які вели світові судді, нотаріуси і т. д. В Конституції при зовнішньому збереження республіканського ладу закріплювалася диктатура генерала Бонапарта, прийняла лише цивільні обриси.

На відміну від попередніх основних законів, Конституція 1799 р. вже не містила Декларації прав людини і громадянина, бо "громадянин Бонапарт" не вважав доречним саме нагадування в цьому документі про свободу і братерство. Гарантуючи буржуазії і селянству власність, отриману в роки революції в результаті конфіскацій і розділів дворянських майна, Конституція 1799 р. заявила, що "після здійснення законного продажу національного майна, незалежно від його походження" набувач такого майна не може бути його позбавлений (ст. 94). У Конституції знайшли своє відображення і цезаризм, і опора на армію, якій відводилася важлива роль у здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики. Бонапарт у конституції особливо передбачив встановлення пенсій для поранених воїнів, а також для вдів і дітей військових, померлих на полі битв і внаслідок поранень (ст. 86).

Зберігши формально ідею національного суверенітету, конституція 1799 р. ввела заплутану і псевдодемократичну систему "участі" громадян у державних справах. З чисто популістськими цілями Бонапарт скасував явно антинародний і відверто плутократичний майновий ценз і тим самим ввів у Франції своєрідне "загальне" виборче право. За Конституцією всі громадяни (чоловіки), що досягли 21 року і проживали не менше року у певному окрузі, могли брати участь в обранні так званого комунального списку (1/10 частина від складу громадян в окрузі).

Особи, внесені комунальні списки, свою чергу в тій же пропорції становили департаментських списки. Нарешті, третя щабель виборів проводилася на департаментському рівні, де обиралася 1/10 частина громадян "для здійснення національних функцій". Однак члени цього національного списку не наділялися за Конституцією правом проводити вибори в вищі державні органи, а розглядалися лише як кандидати на державні посади.

Саме комплектування державних органів проходило на основі складної системи кооптації, призначення і виборів. Таким чином, за допомогою хитромудрої процедури Бонапарт, по суті, ліквідував характерну для республіканського ладу виборність державних органів.

Основним стрижнем всієї конституційної системи було уряд, яке виступало у вигляді колегії з трьох консулів. Фактично уряд не було колегіальним органом, оскільки перший консул володів особливим статусом. Конституція містила загальні положення про вибори консулів на 10 років (з правом переобрання), але вона безпосередньо визначала, що першим консулом є "громадянин Бонапарт". Останній був наділений особливими функціями (промульгація законів тощо). Першому консулу належало право призначення і зміщення членів Державної ради, міністрів, послів, офіцерів. Він же призначав (щоправда, без права зміщення) суддів, починаючи від світових і кінчаючи членами касаційного суду.

Згідно Конституції, він міг здійснювати свої повноваження "у разі необхідності, за допомогою своїх колег" - другого і третього консулів. Таким чином, конституція практично відмовилася від концепції поділу влади, легально встановивши на республіканської грунті режим особистої влади.

Для ослаблення можливої опозиції з боку законодавчої влади Наполеон передбачив у Конституції своєрідне розщеплення законодавчого процесу, який здійснювався поряд органів. Державний рада за вказівкою та під керівництвом уряду складав і пропонував законопроекти, які потім надходили в Трибунатові. Трибуни мали право обговорювати законопроекти, а після обговорення разом зі своєю думкою вносити їх в Законодавчий корпус. Члени Законодавчого корпусу вже не могли обговорювати законопроект (за що отримали назву "трьохсот німих"), а лише приймали або відхиляли. Затверджений закон міг бути спрямований першим консулом в Охоронний сенат, який схвалював його або скасовував як неконституційний. Нарешті, закон знову повертався до першого консулу, який підписував і оприлюднив його. Вся ця складна процедура породжувала фактично політичне безсилля законодавчих органів і їх велику залежність від першого консула.

З іншого боку, перетворивши законодавчу владу в придаток авторитарної системи, Конституція 1799 р. створила для першого консула можливість активно впливати на процес законотворчості. Бонапарт із властивою йому енергією негайно розгорнув широкі законодавчі і кодифікаційні роботи, нерідко брав у них безпосередню участь. У чому завдяки діяльності Бонапарта, який виступав фактично в якості законодавця, Франція в короткий термін отримала нову правову систему, що стала фундаментом для економічних і соціальних перетворень, початок яким було належить ще революцією 1789 - 1794 рр..

Конституція 1799 р., на відміну від попередніх конституцій, відмовилася від виборності департаментской та комунальної адміністрації. Місцеві чиновники цілком залежали від центральної адміністрації: у департаментах перший консул призначав префектів, в округах і общинах - супрефектів і мерів. Виборні місцеві ради (муніципальні, громадські і генеральні) мали лише дорадчі функції, їх рішення підлягали затвердженню відповідною адміністрацією.

Поховавши, по суті справи, виборні демократичні принципи, проголошені в період революції, конституція 1799 р. зробила важливий крок по шляху ліквідації республіки і відновлення авторитарних бюрократичних методів управління, характерних для епохи абсолютизму.

Бонапарт прозорливо побачив небезпеки, виникають від потужної бюрократичної системи, яка тяжіє до свавілля і деспотизму. Як "гарантії" від зловживань всесильної адміністрації конституція передбачила право Державної ради видавати розпорядження, відносяться до діяльності публічної адміністрації, "дозволяти труднощі, що виникають в адміністративній діяльності".

Керуючись принципом, що "ніхто не може бути суддею у своїй справі", Бонапарт пізніше заснував при префектах, всемогутніх главах місцевої адміністрації, спеціальні Поради префектур, наділені правом розглядати адміністративні та управлінські спори. Таким чином було покладено початок інституту адміністративної юстиції, характерному і для наступних етапів розвитку державного ладу Франції.

2. Війни наполеонівської Франції

Принципи, проголошені французькою революцією, і норми, за якими жила тоді вся Європа, були цілком протилежними. Водночас нова Франція не лише обстоювала своє право розвиватися в обраному напрямку, а й намагалася поширити свої ідеї за межі країни. Після перших воєнних успіхів вона перенесла бойові дії на територію сусідніх держав і розпочала перекроювання політичної карти Європи. Метою зовнішньої політики Наполеона, який поєднував в одній особі видатного державного діяча і талановитого полководця, стало забезпечення Франції політичного та економічного панування в Європі. Жодна з країн антифранцузьких коаліцій не могла протистояти французькій армії, яка була першою регулярною армією в Європі і складалася переважно з вільних селян, які отримали землю або мали надію її отримати, а не з найманців, як у більшості інших країн. Очолювали її талановиті командири, призначені на посади завдяки здібностям, а не дворянському походженню.

Коли Наполеон став першим консулом, він здійснив у 1800 р. другий італійський похід з метою реваншу за поразки 1799 р. Його наслідком став розгром Австрії. Франція отримала Бельгію, землі на лівому березі Рейну і фактично запанувала в Італії.

Значно складнішою була боротьба проти Англії. У 1802 p., залишившись без союзників, вона підписала мирну угоду з Францією, але через рік війна відновилася. Для вторгнення до Англії в 1805 р. Наполеон зібрав на березі Ла-Маншу 130-тисячну армію та 2300 суден для десанту. Але англійський флот, очолюваний адміралом Нельсоном, біля мису Трафальгар завдав поразки французькому та іспанському флотам. Війну на морі Франція програла, і це додало снаги її старим ворогам. Коли Наполеон дізнався про створення третьої антифранцузької коаліції (Англія, Росія, Австрія, Неаполітанське королівство), то відмовився від планів вторгнення до Англії та рушив з армією до Німеччини.

У грудні 1805 р. він здобув вирішальну перемогу над австрійською та російською арміями під Аустерліцем. Австрія змушена була визнати за Наполеоном свободу дій в Італії, Німеччині, погодитися на загарбання ним Венеції. Наполеон оголосив про ліквідацію Священної Римської імперії. У 1806 р. до противників Франції приєдналася Пруссія, що спричинило створення четвертої антифранцузької коаліції. Французи вдерлися до Пруссії і за 19 днів вщент розбили прусську армію у битвах поблизу Єни та Ауерштадта.

У переможеному Берліні Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду, який забороняв усім залежним від Франції державам вести торгівлю з Англією. Російський імператор Олександр І рушив на допомогу Пруссії, однак в обох головних битвах (біля Прейсиш-Ейлау та Фрідланду) не зміг перемогти французів і в 1807 р. був змушений укласти з Наполеоном Тильзитськии мир, за яким визнав усі його завоювання і зобов'язався приєднатися до континентальної блокади. На завойованих німецьких землях Наполеон створив Вестфальське королівство, а з відібраних у Пруссії польських земель — герцогство Варшавське.

У 1808 р. Наполеон вторгся до Іспанії, яка відмовлялася приєднатися до континентальної блокади. На чолі 130-тисячної армії він вступив до Мадрида, де оголосив про позбавлення престолу іспанського короля з династії Бурбонів і зробив новим правителем країни свого брата Жозефа. Саме в Іспанії Наполеон зазнав перших поразок на суші, оскільки проти завойовників розпочалася народна партизанська війна.

Наполеон так і не зміг підкорити іспанський народ і змушений був тримати в Іспанії 250-тисячну армію. Французькі війська залишили Іспанію лише в 1813р.

Нелегка доля спіткала й Португалію, яка підтримувала зв'язки з Англією. Французькі війська позбавили трону родину Браганца, а 1807 р. в Ліссабоні владу захопив генерал Жуно, прибравши ім'я князя Абрантеса.

У 1809 р. виникла п'ята антифранцузька коаліція у складі Австрії та Англії. Війна, яку розпочав австрійський імператор проти Наполеона, тривала лише кілька місяців і завершилася повною поразкою Австрії. До Франції було приєднано Істрію, Трієст, Далмацію, а згодом — Папську область, Голландію, німецьке узбережжя Північного моря. Завдяки успішним війнам Наполеон досяг небувалої могутності. Навколо кордонів Франції виникли маріонеткові держави, якими правили родичі імператора. Наполеон дедалі більше вірив у свою непереможність і захопився ідеєю встановлення панування над усім світом. Одним із кроків до реалізації цієї мети він вважав завоювання Росії.

Похід в Росію мав і більш прозаїчну мету: примусити її дотримуватися умов Тильзитського миру і континентальної блокади.

У червні 1812 р. 400-тисячна французька армія вторглася в Російську імперію і рушила на Москву. Російська армія, поступаючись чисельно, уникала вирішальної битви, її командувач М. Кутузов прагнув заманити французів углиб Росії, розтягнути їхні комунікації. Головна битва відбулася поблизу села Бородіно 26 серпня 1812р., однак жодна зі сторін не спромоглася здобути в ній вирішальну перемогу і знищити противника. Наполеон вступив до Москви, але російський імператор відмовився підписувати мирну угоду. Тим часом російська армія здійснила блискучий маневр — заступила французам шлях у незруйновані райони Російської імперії. З настанням холодів наполеонівська армія змушена була залишити місто і рушити на захід. Переслідування російських військ, дошкульні атаки партизанів і нестерпні морози перетворили армію імператора на деморалізований, голодний натовп. Зрозумівши, що врятувати армію не вдасться, Наполеон кинув її напризволяще та повернувся до Парижа.

Поразка наполеонівської армії в Росії відіграла вирішальну роль у краху наполеонівської імперії.