Проблема культурної ідентифікації. 1. Поняття культурної ідентифікації

 

1. Поняття культурної ідентифікації. Виникнення українського етносу.

2. Етнічна, національна та світова культура.

3. Роль міфілології у визначенні культури.

4. Культура первісного суспільства.

 

Список літератури:

 

1. Антологія українського міфу: у 3 т. Зібрав і впорядкував Вол. Войнович. – Тернопіль, 2006.

2. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. / И. Г. Гердер. – М., 1977.

3. Гнатюк В. Нарис української міфології. / В. Гнатюк. – Львів, 2000.

4. Макарчук С. А. Етнічна історія України. / С. А. Макарчук – К., 2008.

5. Сінькевич О. Б. Основи культурології. / О. Б. Сінькевич – Львів, 2009.

6. Тайлор Є. Первобытная культура. / Є. Тайлор – М., 1989.

 

1. Нині для характеристики людини як творця культури і її суб’єкта застосовується поняття “ідентичність”, “самоідентичність”, “ідентифікація”. Назва походить від лат. identifico, are – ототожнювати. Психологи під ідентичністю розуміють уявлення людини про своє Я, яке формується у процесі соціалізації – ототожнення її з певною цілісністю – віком, статтю, соціальним статусом, групою, етносом, расою. Ідентифікація в соціології – це механізми й практики входження людини у суспільство, які допомагають їй засвоювати та адекватно сприймати соціальні норми, цінності та ідеали, оволодівати різними видами соціальної діяльності та комунікації.

Культурна ідентифікація – самовідчуття людини всередині конкретної культури, яке формується через знайомство (“занурення”) у її багатовікову спадщину, сприйняття панівних у цій культурі світоглядних засад, ціннісних установок, норм співжиття, відчуття “вкоріненості” в певній спільності та відмінності її від інших спільнот.

Культурна ідентифікація є стадією, в якій зафіксований певний рівень самоусвідомлення людини, її внутрішньої гармонії з зовнішнім світом, а також вона є процесом, який триває протягом всього людського життя і пов’язаний з переосмисленням та переоцінками здобутого культурного досвіду, збагачення новим. Процес культурної ідентифікації може переживати кризові стани, зумовлені віковими особливостями та соціальними катаклізмами.

В українській культурі поняття культурної ідентифікації особливо гостро постало з утворенням незалежної української держави. Старше і середнє покоління людей, яких привчали мислити категоріями “радянського народу”, здебільшого позбавлені почуття етнічної та національної належності – у Радянському Союзі виховувалася цілком інша спільність людей, ніж етнос і нація.

Проблема культурної ідентифікації українців ускладнена ще й непорозуміннями серед істориків, їх неоднозначним трактуванням походження українського етносу, його мови, назви, історії як такої. Поглиблює проблему також різне розуміння й трактування української державності. Авторитетний дослідник етногенезу українців – професор ЛНУ ім. І. Франка Степан Макарчук упевнений, що досі немає однозначної відповіді на питання щодо походження українського етносу (норманська теорія має вагомі заперечення антинорманістів), немає єдності щодо етноніма і походження народоназви “руси”, етнотопоніма Україна й етноніма українці. М. Грушевський вважав, що про український народ можемо говорити від IV ст., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. На цьому побудована його багатотомна “Історія України-Руси”.

Для визначення самобутності культури не достатньо політичних кордонів – вони штучні, нестійкі. Незмінним чинником є проживання носіїв культури, вагомими є традиції і менталітет, що зафіксовані у мові. Самобутність культури визначає комплекс природних, расово-етнічних, мовних і геополітичних чинників. Територія теперішньої України – це землеробські племена, але відбувалися змішування. Основа – слов’янські племена, що утворили український етнос.

Етнокультурні проблеми вирішуються нині неоднозначно. Основні твердження про формування українського етносу, який дав основу нації, такі:

– міграція (проросійська теорія);

– протиборство міграційної й автохтонної теорії (слов’янство виникло в Прибалтиці, племена рушили на Південь);

– автохтонна (А. Шахматов, А. Пресняков, В. Хвойка, Б. Греков, П. Третьяков, Б. Рибаков, В. Петров та ін.), батьківщина слов’ян – середнє Наддніпров’я. “Повість врем’яних літ” виводить праукраїнців з-над Дунаю. Підтримують цю думку М. Драгоманов, М. Грушевський.

– норманська теорія (Н. Яковенко, Я. Грицак та ін.).

На користь автохтонної теорії свідчать багато фактів: спільний фізично-етнічний тип, мова – топоніми й гідроніми, археологічні пам’ятки мають спільні риси, характерні для однієї території; землеробство і скотарство як основні види господарської діяльності на всій території; кераміка з ознаками одного географічного ареалу, обряди – магія, міфологія (Хвойка, Грушевський, Гнатюк та ін.).

Автор “Повісті врем’яних літ” називає такі слов’янські племена (праукраїнські): поляни, сіверяни (над Десною й Сеймом), древляни – між Тетеревом і Прип’яттю, дуліби (бужани) – вздовж західного Бугу, уличі – між Дністром і Південним Бугом, тиверці – між Південним Бугом і Прутом, білі хорвати – на Підкарпатті. Центром були поляни (біля Києва), на них у VII ст. шириться назва “Русь”. Норманська (варязька) версія свідчить, що “руссю” фіни називали одне з норманських племен. Це заперечив М. Грушевський. Арабські джерела переконують у автохтонності назви слов’ян: Псевдо-Захарій пише, що Русь – це “рослий могутній народ”. Грецьке джерело з приводу походу на Царгород 860 р. називає їх росами, або скіфами. Назви річок Рось, Росна, Росава про це свідчать. Від ХІ – ХІІ ст. Русь – це вже Київське князівство.

Візантійські джерела (Йордан, Прокопій Кесарійський) поділяють слов’ян на антів, венедів і склавинів. Держава антів як їх племінний союз (IV – VII ст.) впала під навалою обрів.

 

2. Етнос – це соціальна спільність людей, яка історично склалася на певній території, для якої характерні спільні риси, стабільні особливості матеріальної та духовної культури, психічний склад; членів спільноти об’єднує усвідомлення свого генетичного зв’язку, спільного походження. Етнічну культуру характеризує кровна спорідненість творців, обряди, звичаї, міфи, фольклор – усне передання. Усе анонімне, усе спільне, безіменне, належить усім і кожному, як мова. Етнічна культура іноді асоціюється з культурою народною, її традиції і цінності передаються з покоління в покоління через досвід людей, їх світорозуміння.

Національна культура виникає у нових формах комунікації людей, тут на зміну усному переданню приходить писемність, що сприяє розповсюдженню спільних ідей. Якщо в етнічній культурі можливе спілкування діалектами, то в національній культурі формується літературна мова, якою здійснюється освіта, розвивається мистецтво, особливо література. Національна культура втілює національну ідею, її творять освічені люди. Належність до етносу кровна, до нації – свідомий вибір, вимагає освіченості, особистих зусиль. Національна культура у визначенні Всеволода Голубничого: “Кожна національна культура характеризується своєрідним, неповторним мовомисленням; а оте своєрідне, неповторне світовідчування нації виражається в малярському мистецтві, скульптурі, музиці, піснях, в архітектурі, в театрі… І так як культура взагалі, так і кожна національна культура є психічною потребою нації, є найбільше типовим, найбільше синтезуючим викладником духовної спадщини даного народу” (Суть української культури і українська культура в діаспорі. – Торонто, 1965. – С. 10).

Національна культура є виявом самосвідомості нації. Нині все частіше оперують поняттям світова культура, що спричинене процесами глобалізації. Однак є проблема: чи це “клаптикова” ковдра, зіткана із етнічних чи національних культур, чи це щось єдине, що асоціюється з поняттям “людство” як єдиним творцем цієї світової культури. Не був переконаний в існуванні людства О. Шпенглер, а А. Тойнбі був схильний визнавати щільний зв’язок усіх культур.

Спроби осмислити взаємозв’язки культур призвели до пошуків універсальної моделі культури, концепції єдиного плану її побудови. На зорі ХХ ст. філософ М. Бердяєв говорив про час, коли людський рід перероджується в людство. Та зближення культур передбачає не стирання їх особливостей, а збереження самобутності й долучення автономних культурних утворень до широкого міжкультурного діалогу.

 

3. Роль міфології у розвитку культури кожного народу визначається тим, що саме вона є прадавньою культурною спадщиною, релікти якої й досі залишаються живучими в духовності українського народу, і є одним із вагомих свідчень глибини його етногенетичного кореня та багатовікової неперервності і спадкоємності культурної традиції. Повна характеристика української міфології охоплює народні уявлення про сотворення світу, людини, загробне життя, а також про істоти, які згадуються у фольклорі.

Дослідник української міфології В. Гнатюк переконаний, що наші давні предки “були з огляду на віру пантеїсти. Вони вірили, що весь світ, небо, повітря й уся земля заповнені богами та що вся природа жива, повна всякого дива, а в ній усе думає й говорить на рівні з людьми і богами. На чолі світу стояли боги, що всім керували; за ними тягнувся цілий ряд нижчих божеств та демонів, який старшим богам стояв до послуги; на кінці стояли люди, обдаровані надприродною силою, які могли не лише конкурувати з демонами, та спорити з ними, але навіть примушували сповняти їх волю, коли сього вимагали обставини” (Гнатюк В. Нарис укр. міфології. – С. 17).

В. Гнатюк чітко виділяв три групи міфологічних істот: 1) верховні боги, що всім управляли (Сварог, Перун, Дажбог, Хорс, Велес, Стрибог, Троян, Мокош, Світовид, Сімаргл, Купайло, Ярило, Громовик, Бурівник, Палій); 2) нижчі божества і демони, підпорядковані першим (Чорт, Осина, Домовик, Пасічник, Лісовик, Чугайстер, Водяник, Польовик, Болотяник, Морок, Земляний дух, блуд, Мавки, Русалки, Морські люди, Змій, Потерчата, Перелесник, Нічки, Часник); 3) люди з надприродною силою (богочоловіки): мерці, покутники, потопельники, опирі, повісельники, вовкулаки, відьми, знахарі, чаклуни, градівник, богатирі. Крім того, були персоніфікації: Сонце, Місяць, Зоря, Дощ, Град, Вітер, Огонь, злидні, Сон, Диво, час, пори року, Дні, хвороби, чудовиська. Прадавнє населення на наших землях поклонялося силам природи, вірувало в тих богів, які опікувалися родючістю землі, худобою та угіддями (лісами, пасовиськами, водоймами). Отже, з таких міфів постає і світогляд наших предків, і їхній спосіб життя, і ставлення до світу й людини. Кожен народ висловив це ставлення по-своєму, а німецький дослідник Йоганн Гердер ствердив, що спосіб життя й світорозуміння народів зафіксовані в народних піснях і фольклорі взагалі. Наприклад, народ, що живе серед мальовничої природи, складає пісні про кохання, оспівує красу природи, а оточений ворожими сусідами створює собі грізних богів і складає пісні про мужність і героїзм.

Міфи – це важливе джерело для розуміння творців культури насамперед.

 

4. Складність і актуальність проблеми первісної культури полягає не лише в її точному визначенні, розкритті її характерних рис (цим займається археологія), а й у тому, що це дитинство людства. Сутність первісної культури, причини її виникнення і процес формування наближує нас до розгадки походження самої людини як творця культури. У ту далеку епоху сталися грандіозні зміни, що дає змогу розглядати первісну культуру як дуже вагому сходинку в розвитку людства. Людство здійснило гігантський крок від тваринного буття до людської діяльності. Стадний спосіб життя перетворився на життя людської спільноти, тваринне існування перетворилося у людську працю. Справжнім стрибком виявилося виникнення людської свідомості порівняно з тваринним інстинктом. Заперечення тваринного стану – це мистецтво, мораль, релігія, здатність творити взагалі – збагачувати досвід предків. Уже на стадії палеоліту біологічний розвиток людини перейшов у соціальний, з’явилася культура – це знаряддя праці, житло, мова, моральні норми, релігійні вірування. Мистецтво і міфи, створені у первісній культурі, засвідчують цікавість до навколишнього світу, певні знання по нього.

Актуальність первісної культури в тому, що тоді людство навчилося способів виживання. Коли загрожувало виродження людського роду через родинні шлюби, впроваджено табу на них – екзогамію. Коли не вистачало продуктів збиральництва й полювання, люди зуміли замінити їх продуктом тваринництва та ремісництва, обробляючи землю, здогадалися приручати диких тварин і перетворити їх у своїх помічників. Ці гігантські кроки вселяють надію на порятунок і від нинішньої екологічної катастрофи.

Найдавніші культури на території України: трипільська, період розвитку її (IV – III тис. до н. е.) – нині про неї немає одностайної думки; зарубинецька й черняхівська культури (І ст. до н. е. – V ст.. н.е.); досліджена культура епохи раннього залізного віку (X – IV ст. до н. е.) – це кіммерійці, скіфи, сармати, що населяли степи Причорномор’я. Про ці племена згадував “батько історії” Геродот (V ст. до н. е.), він писав, що скіфи зайняли території кіммерійців. Іраномовні племена скіфів з’явилися на території нинішньої України у VII ст. до н. е. – це були землероби і скотарі. Збереглися кургани-поховання, багато кераміки, металевих знарядь, прикраси, зокрема, пектораль, майстерно виготовлена із чистого золота. Археологи продовжують дослідження культури цих племен, що населяли територію України аж до III ст.

 

 

Запитання для самоконтролю

1. Що означає культурна ідентифікація?

2. У чому специфічність української культурної ідентифікації?

3. Які основні твердження про походження українців?

4. Які характеристики етносу?

5. Які ознаки національної культури?

6. Що засвідчує міфологія?

7. Які особливості українських міфів?

8. У чому складність вивчення первісної культури?

9. Чи актуальне вивчення первісної культури?

10. Які найдавніші культури відомі на території України?