Патристика (сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви))- перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії.

• Апологетика (захисник) - (ІІ-ІІІ)ст. доводили правоту ідеї церкви та її сакральних текстів Біблії
• Систематизація церковного вчення(ІV-Vст.)
• Стабілізація догми (кінецьV-VІІІ ст.)

Представлений він вченням «отців церкви» - Квінта Тертулліана, Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірю тому, що абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики. Здавалися для Античності(адже апологетика-це тільки початок Середньовіччя) абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім, днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування.

Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. Наявний пріоритет віри над розумом (фідеїзм).

 

Зло у світі, за Августином, - не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло - це вільний вибір людини, яка несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі - від свавілля людини. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти твориш..Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло — це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.

 

Він вважає, що розум є потрібним для сприйняття християнської доктрини, але його повинна випереджати віра. «Віруй, щоб розуміти», — таку тезу висуває Августин.

Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості.

Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. - феноменології та екзистенціалізмі.

 

В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона.

Схоластика (від грец.-школа) - це система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах.(ІХ-ХІVст.) Пізніше так стали називати всю середньовічну філософію.

Етапи:

• Становлення (ІХ - ХІІст.)
• Зріла схоластика (ХІІ - ХІІІ ст.)
• Пізня схоластика(томізм) (ХІІІ - ХІVст.)

Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, проблеми співвідношення віри і знання, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Тож схоластична філософія прагнула осягнення християнського не тільки вірою, а перш за все раціональними засобами – логікою та філософією. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля.

 

 

Головна відмінна риса схоластики полягає в тому, що вона свідомо

розглядає себе як науку, поставлену на службу теології.

 

 

У пізню схоластику поширювалися ідеї Томи Аквінського( найвідоміший і найвпливовіший філософ – Схоластик західноєвропейського

Середньовіччя, головна праця його життя - "Теологічна сума".) За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву „томізм”.

Перехід від ідей Августина до томізму відбувся через розвиток і зміцнення третього стану (ремісників і торговців), в яких пробуджується інтерес до природи.

Аквінський пристосовував учення Аристотеля до зміцнення позицій католицизму. (Арістотель: поняття з`являються після того, як речі зі свого потенційного стану переходять у стан актуальних, де ми можемо зрозуміти саму річ.)

 

Томою Аквінським вироблено метод, який, не проповідуючи повної зневаги до

знання, одночасно підпорядкував раціональне мислення догматам одкровення, тобто зберіг привілегію віри над розумом.

І от схоластика, особливо її розвинута форма — томізм, вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православ'я, які розійшлись у XII ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ'ї домінує патристика. Цим значною мірою зумовлено і те, що наука сформувалась саме в Західній Європі

 

Тома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Наука і філософія, на думку Томи, описують навколишній світ, спираючись на розум і досвід. Теологія "пояснює", наприклад, такі чудеса: зцілення хворих, воскресіння з мертвих, чудеса природи та ін., одержуючи істину за допомогою одкровення, Священного писання. Джерело істини теології - одкровення, а істини науки – чуттєвий досвід і розум. Тому теологія і наука не заважають одна одній, а доповнюють одна іншу: гармонія віри і розуму.

 

За Аквінського, віра удосконалює розум, теологія вдосконалює філософію, філософія служить теології. У Аквінського віра веде за собою знання. «... Цей святий радив всім людям молодим і більш зрілим сприймати Божу істину за допомогою віри, а потім вже намагатися зрозуміти її».

 

Завдання науки поясненити закономірності світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. І все ж теологія Томи вище науки, і у випадку конфлікту вирішальне слово залишається за теологією, що є вищим за всі раціональні докази. У цей час наука знаходиться в рамках християнської ортодоксії, де її місце.

Є така сфера дійсності, яка являється недоступною розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теологи — «істини Одкровення».

 

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є -«служниця теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логіки та аргументів обґрунтовувати христянські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнюють віру людини.

 

Тома Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень:

 

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути «першодвигуи», або «псршопоштовх»

Рух - Бог.

 

2. Усі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування.

Першопричиною є Бог.

 

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, метою. Ця необхідність - Бог.

 

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості - Бог.

 

5.У природі все має певний сенс, доцільність існування. Тому повинна існувати «остання» і головна ціль- Бог.

 

Але деякі інші догми християнства неможна раціонально обгрунтувати (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні, ірраціональні, а тому саме, що вони «надрозумові», їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.

 

Тома пише: "Ми переконуємося, що предмети, позбавлені розуму, а саме такі природні тіла, підкоряються доцільності. Це виявляється з того, що їх дії завжди, чи в більшості випадків спрямовані до найкращого результату. Звідси випливає, що вони досягають мети не випадково, будучи керовані свідомою волею. Оскільки ж самі вони позбавлені розуміння, вони можуть підкорятися доцільності лише остільки, оскільки їх направляє хтось обдарований розумом і розумінням, як стрілець направляє стрілу. Отже, є розумна істота, що вказує ціль для усього, що відбувається в природі; і її ми називаємо Богом".

 

Вже зрозуміло,що філософія і приватні науки виконували по відношенню до теології службові функції.А використання їх, на думку Томи, не

було свідченням несамодостатності або слабкості теології, а, навпаки,

випливало з убогості людського розуму. Раціональне знання вторинним чином

полегшувало розуміння відомих догматів віри, наближувало до пізнання субстанції (першопричини), тобто Бога. Наука повинна повинна була переконувати людей в справедливості принципів теології. Прагнення пізнати Бога - справжня мудрість. А знання - це лише служниця теології. Філософія, наприклад, спираючись на фізику, повинна була конструювати докази існування Бога. Якщо раціональні знання не виконують цього завдання, вони стають марними.

У зв'язку з цим Аквінський пише: "Міркую про тіло, щоб міркувати про душу, а

про неї міркую, щоб роздумувати над окремою субстанцією, над нею ж

розмірковую, щоб думати про Бога ".

 

Отже, Тома не відділив науку від теології, а навпаки, без залишку

підпорядкував її теології.

 

Тома Аквінський в своїх роботах, часто приділяє велику увагу емпірії і чуттєвому пізнанню, майже в усіх працях використовуються поняття "досвід", "почуття", "чуттєве пізнання".

 

 

Чуттєве пізнання

Тома поділяє функцій чуттєвих пізнавальних органів на зовнішні та

внутрішні почуття.

В ієрархії п'яти зовнішніх почуттів найнижче положення займає дотик,

тому що воно найбільш матеріально, більш за все пов'язане з тілом.

Але виконує основну роль, бо від нього залежить не тільки темперамент людини, але і правильне функціонування як чуттєвих, так і розумових пізнавальних органів. До розряду нижчих почуттів Тома відносить крім дотику вищий, ніж воно, смак і більш досконале,

ніж останній, нюх. Серед зовнішніх почуттів над усе стоять слух і зір, які вважаються найбільш пізнаючими, і що надають найбільші послуги розуму.

Зовнішні почуття, що зв'язують людину з середовищем, піддаються впливу

матеріальних тіл, В ході чуттєвого пізнання, на думку Томи, відбуваються дві зміни. Перша з них носить матеріальний характер, друга - нематеріальний. "Природне зміна: суб'єкт, що піддається зміні, приймає форму суб'єкта, що здійснює ці зміни.

Нематеріальне ж зміна виникає тоді, коли форму суб'єкта,

що здійснює ці зміни, приймає суб'єкт, що піддається цим змінам ".

 

Також в пізнанні є загальне почуття, яке разом з уявою,

пам'яттю і органом мислення відноситься до групи внутрішніх почуттів.

Необхідність існування почуття подібного роду випливає з того, що

відчуття, що отримуються за допомогою окремих зовнішніх почуттів, відрізняються

хаотичністю, вони не скоординовані, не пов'язані один з одним. А

загальне почуття угруповує, враження, координує.

Заключним акордом чуттєвого пізнання є діяльність органу

судження. Цей орган, властивий тваринам, дозволяє їм через їхню

неможливість користуватися поняттями, правильно оцінити, що для них добре,

а що погано, чого потрібно уникати, а чого не потрібно. Якщо ж мова йде про

людину, Тома каже про орган мислення. Адже людина володіє інтелектом, який впливає на чуттєві органи пізнання.

 

Інтелектуальне пізнання

Аквінський казав, що інтелект не може мати матеріального, тілесного характеру, а повинен бути нематеріальним, духовним. Матерія, що полегшує пізнання, ускладнює його і робить менш досконалим.

Тому розум у процесі пізнання повинен послідовно відкидати

матеріальне і витягувати загальне, духовне. Людська душа наділена розумом саме тому, бо причетна до більш високого інтелектуальному органу, який надає їй допомогу в інтелектуальному пізнанні. Інтелект виконує в процесі інтелектуального пізнання три основні операції: 1) створення понять; 2) з'єднання і роз'єднання, 3) міркування (виконується розумом).

На противагу ускладненому людського пізнання ангельське і божественне пізнання, згідно Хомі, є простим, і, отже, більш високим і досконалим. Людське пізнання є найдосконалішим серед тих. Хто складається з матерії і форми, проте у порівнянні з пізнанням чистих духів воно недосконале.

 

Отже, Тома Аквінський тлумачить людину як істоту, що знаходить свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі. Індивідуальність ця зберігається у безсмертній душі і після смерті тіла. Проте таке "безтілесне" існування душі є "неповним". "Повна" субстанція людини потребує єдності душі й тіла, що остаточно і повинно реалізуватися в день "страшного суду" возз'єднанням душі з воскресаючим тілом. Ідея єдності душі й тіла, так само як і їх неповторності, виявляє певну гуманістичну тенденцію у міркуваннях "ангельського доктора".

 

В своєму тлумаченні істини і процесу пізнання Аквінський формально погоджується з Арістотелем, визначаючи істину як "узгодженість", "адекватність" розуму і речі. Проте подібність ця значною мірою формальна, оскільки речі, в його розумінні, не самостійні реальності, як у Арістотеля, а створені Богом. Вони не мають власного буття, а лише "беруть участь у бутті".

 

Проблема розуму і волі. Свобода волі. Особистий характер християнського Бога не дозволяє мислити його в термінах необхідності: Бог має вільну волю. "І ніяка необхідність, - звертається до Бога Августин, - не може примусити тебе проти волі Твоєї до чого б то не було."

 

Отож і в людині воля постає на перший план, а тому в середньовічній філософії переосмислюється грецька антропологія і характерний для античності раціоналізм в етиці. Якщо в античності головна увага приділялась знанню, то в середні віки - вірі, тобто перенесення з розуму на волю. Так, зокрема, для Августина всі люди суть не що інше, як воля. Спостерігаючи за внутрішнім життям людини, Августин констатує, що людина знає добро, але ж воля людини не підпорядковується їй, і вона робить те, чого не хотіла би робити. "Я схвалював одне, - пише Августин, - а слідував іншому..." Таке роздвоєння людини Августин називає хворобою душі, непокорою самій собі, тобто вищої початку в собі. Саме тому, згідно середньовічним навчань, людина не може подолати своїх гріховних потягів без божественної допомоги, тобто без благодаті.

 

Видно, що в середні віки людина більше не відчуває себе органічною частиною космосу – вона є ніби вирваною з космічного, природного життя і поставлений над ним. За задумом, вона вища космосу і повинна бути паном природи, але в силу свого гріхопадіння людина не владний навіть над собою і повністю залежить від божественного милосердя. У неї відсутній і той твердий статус - бути вище всіх тварин, який давала язичницька античність. Двоїстість становища людини - найважливіша риса середньовічної антропології. В філософії Середньовіччя особистий Бог передбачає і особисте до себе ставлення. А звідси - змінилося значення внутрішнього життя людини, тепер людина стає предметом навіть більш пильної уваги, ніж те, яке ми знаходимо у стоїків. Для античного грека, навіть пройшов школу Сократа ("пізнай самого себе"), душа людини співвіднесена або з космічною життям("мікрокосм"), або ж з життям суспільного цілого(і тоді людина постає як суспільна тварина, наділена розумом). Випливають аналогії між космічно-природноим та душевної життям або між душею людини і соціумом. Августин слідом за апостолом Павлом відкриває "внутрішню людину", цілком звернену до надкосмічного Творця. Глибини душі такої людини приховані навіть від неї, вонидоступні тільки Богу.

 

Проте осягнення цих глибин необхідно для людського спасіння, тому що таким шляхом відкриваються таємні гріховні помисли, від яких необхідно очиститися. З цієї причини правдива сповідь набуває досить важливого значення. Новоєвропейська культура зобов'язана сповідальні жанром саме середньовіччю з його інтересом до людської психології, до внутрішнього світу душі.

 

Увага до внутрішньої духовного життя, співвіднесеного не стільки з зовнішнім - природним чи соціальним - світом, скільки з трансцендентним Творцем, породжує в людини особливо загострене почуття свого Я, якого в такій постанові не знала антична культура. У філософському плані це веде до відкриття самосвідомості як особливої ​​реальності - суб'єктивною, але при цьому більш достовірної та відкритої людині, ніж будь-яка зовнішня реальність.

 

Наше знання про власне існування, тобто нашу самосвідомість, на переконання Августина, володіє абсолютною достовірністю, у ньому неможливо засумніватися. Саме через "внутрішню людину" у собі ми отримуємо знання про своє власне існування; для цього знання нам не потрібні зовнішні почуття, в яких би то не було об'єктивних свідченнях, які підтверджували б свідчення самосвідомості. Так в середні століття почався процес формування поняття Я, став початком раціоналізму Нового часу.