Внутрішні змінні організації (мікросередовище фірми).

Процесний підхід

Процесний підхід був вперше запропонований представниками класичної школи в менеджменті, які сформулювали основні функції управління, вважаючи їх необхідними для будь-якої організації.

Процес - це сукупність послідовних дій для досягнення певного результату. За своєю сутністю він є загальною сумою всіх функцій управління.

Предметом управлінського процесу є інформація, яку виконавці та керівники використовують у своїй діяльності,

а засобами здійснення процесу - документи та технічні засоби приймання, передачі, реєстрації, зберігання інформації.

Відповідно до одного з трактувань:

менеджмент - це процес планування, організації, приведення до дії та контролю на підприємстві з тим. щоб досягти координації людських та матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного досягнення завдань.

Отже, менеджмент можна розглядати як сукупність взаємозв'язаних управлінських функцій.

Згідно з іншою точкою зору, процес управління розглядають як функціонування прийнятої організаційної структури, яка відображає хід виконання функцій управління і характеризує його динаміку.

Як наукове поняття "процес управління" виступає в єдності трьох сторін:

1. змісту;

2. структури;

3. технології менеджменту.

Найчастіше виділяються наступні етапи (елементи) процесу управління:

• постановка мети впливу; • оцінка ситуації; • визначення проблеми; • управлінське рішення.

Кожний етап (елемент) процесу управління реалізується за допомогою взаємозв'язаних управлінських процедур. Можна виділити наступні управлінські процедури

• постановка мети;

• інформаційне забезпечення;

• аналітична діяльність;

• вибір варіантів дій;

• реалізація рішень.

Процеси менеджменту мають спільні характеристики:

1. Неперервність. Управління – це взаємозв'язаний ланцюг окремих локальних процесів, їх об'єднує спільна мета, досягнення якої вони забезпечують. Процеси виникають і здійснюються безперервно, обумовлюючи постійність управлінської діяльності. Ця риса проявляється по-різному в залежності від рівня управління та об'єкта управління, на який направлені результати управлінської діяльності. Наприклад, чим вищий рівень управління, тим більша тривалість процесу управління і тим складніший об'єкт управління. Характер неперервності процесу управління обумовлюється видом управлінської технології, яка використовується для його здійснення.

2. Нерівномірність. Процеси управління стосовно окремих етапів та стадій управління реалізуються нерівномірно. Так, постановка мети, аналіз ситуації, визначення варіантів усунення проблеми здійснюються повільно, але в стадії прийняття рішення процес, як правило, прискорюється, приймаючи активну форму організаційної діяльності.

3. Циклічність. Всі процеси управління без виключення здійснюються у вигляді реалізації взаємозв'язаних етапів та стадій менеджменту. Така послідовність утворює управлінський цикл. Порушення циклічності, що досить часто буває в практиці управління, зменшує ефективність процесу управління. Так, скорочення управлінського циклу за рахунок процедур аналізу проблеми або визначення кількох варіантів дій може привести до прийняття необґрунтованого рішення. Отже, етапи процесу управління є обов'язковими і повторюваними.

4. Послідовність. В процесі управління дотримується певна послідовність реалізації його етапів. Послідовність ще раз підкреслює необхідність дотримання циклічності процесу управління. Очевидно, що не можна організувати виконання рішення, не сформулювавши мети, для досягнення якої організовується і здійснюється даний процес управління.

5. Мінливість. Характер процесу управління постійно змінюється внаслідок впливу загального принципу управління - динамічної рівноваги системи. Керівник змушений постійно приймати участь у здійсненні все нових і нових процесів. Це відбувається тому, що постійно виникають ситуації, пов'язані з порушенням запланованих процесів внаслідок зміни чинників зовнішнього та внутрішнього середовища. Мінливість процесу управління обумовлює наявність його неперервності. В результаті прояву цих рис виникає взаємна обумовленість процесів управління, тобто протікання одного процесу викликає необхідність протікання іншого і т.д. Іншими словами, в менеджменті має місце "лавиноподібний ефект" появи та реалізації взаємозв'язаних процесів управління. Отже, управління організацією можна уявити як одночасне і послідовне здійснення великої кількості процесів управління, що реалізуються різними рівнями ієрархії, підрозділами або окремими менеджерами.

6. Сталість. Одночасне здійснення багатьох процесів в межах однієї організації не має хаотичного характеру, а навпаки, створює сталість діяльності. Така сталість забезпечується відповідною управлінською технологією, яка визначає форму і канали здійснення процесу, критерії, обмеження та норми його реалізації. Отже, будь-який процес управління реалізується в певних умовах, які задаються процесом комунікації, критеріями, нормами та обмеженнями. Ця риса процесу управління властива будь-яким об'єктам, організаціям, системам незалежно від рівня їх знаходження та характеру їх діяльності.

Перераховані характеристики процесу управління, за умови їх застосування в практиці менеджменту, створюють системний ефект управління.

Системний підхід

Системний підхід базується на використанні теорії систем в менеджменті з кінця 50-х років.

Система – це сукупність взаємопов'язаних елементів (частин), які в процесі постійної взаємодії визначають її характер.

Розрізняють два види систем: закриті і відкриті. Закриті системи мають фіксовані жорсткі межі і не залежать від навколишнього середовища. Відкриті системи взаємодіють з зовнішнім середовищем. Всі організації є відкритими системами.

Ситуаційний підхід

Ситуаційний підхід був розроблений наприкінці 60-х років. Він випливає з поняття ситуації як конкретного набору обставин, що діють на організацію протягом певного часу. Він спрямований на у підбір прийомів менеджменту для розв'язання конкретних управлінських ситуацій з метою найбільш ефективного досягнення цілей організації.

Ця система поглядів на менеджмент заснована на системному та ситуаційному підходах. Організація розглядається при цьому як відкрита система, тобто успіх пов'язується з тим, наскільки вдало фірма пристосовується до зовнішнього оточення – економічного, науково-технічного, соціально - політичного тощо.

Чи зможе фірма уникнути ризиків та отримати максимум вигоди з можливостей, що містить в собі зовнішнє середовище - ось головні критерії ефективності всієї системи управління, відносно яких внутрішня раціональність організації виробництва та управління (при всій її важливості) все ж відходить на другий план. З такого мислення логічно випливає ситуаційний підхід до управління, згідно з яким вся внутрішньофірмова побудова системи управління є відповіддю на різні за своєю природою впливи з боку зовнішнього середовища фірми та деяких інших її характеристик, зокрема технології виробництва та якості її людських ресурсів.

Якщо середовище та технологія прості, стабільні, достатньо визначені, люди за своїм складом є виконавцями, то такий тип управління, що відповідає ідеалам раціоналістів, цілком підходить для організації. Однак в міру ускладнення середовища фірми, технології, на якій базується її діяльність, наростання різноманітності та розвитку змісту її цілей, зміни управлінської культури, вона все більше відходить від ідеалів управлінського раціоналізму і змушена в першу чергу піклуватися про гнучкість та адаптивність своїх внутрішньофірмових систем. Відповідно до цього змінюється тип структури управління (в бік децентралізації). Організаційні механізми пристосовуються до виявлення нових проблем та вироблення нових рішень більше, ніж до контролю вже прийнятих. Маневр у розподілі ресурсів ціниться вище, ніж пунктуальність у їх використанні, а керівники - творці виявляються потрібнішими від технократів.

Підприємство, що агресивно діє у своєму середовищі, є новаторським у науково-технічному відношенні, орієнтованим на якість, а не на кількість продукції, все більшою мірою залежить від персоналу. Тому ще одна важлива риса сучасного менеджменту - це концепція підприємства як соціальної системи. Не лише характер стратегій, тип організаційних структур, процедур планування і контролю, але й стиль керівництва, кваліфікація персоналу, його поведінка, реакція на нововведення та зміни повинні постійно аналізуватися і вдосконалюватися при формуванні системи управління. У межах нової парадигми особливо важливого значення набувають фактори організаційної культури (цінності організації, індивідуальні та групові норми поведінки, типи взаємодії тощо).

Стратегічний менеджмент

Формування нової системи поглядів на процес управління акумулюється в стратегічному менеджменті, який є найсучаснішою модифікацією корпоративного управління. Вироблення і використання методології та конкретних форм стратегічного управління не є результатом лише еволюції теорії і методики управління. їх виникнення викликане глибокими об'єктивними причинами, що випливають із зміни характеру середовища діяльності корпорацій.

Стратегічний менеджмент – це процес, за допомогою якого менеджери встановлюють довгострокове спрямування організацій, визначають специфічні цілі, розробляють стратегії для досягнення цих цілей з врахуванням зовнішніх та внутрішніх обставин і зобов'язуються виконати обрані плани дій. Отже, це комплекс процесів та способів вироблення та реалізації стратегії розвитку, тобто творчий процес формулювання, а потім і реалізації завдань, замислів та рекомендацій, які сформульовані у розробленому програмному документі.

Структура управління організаціями, системи та механізми взаємодії їх окремих ланок побудовані так, щоб забезпечити вироблення довгострокової стратегії для перемоги в конкурентній боротьбі, а також щоб створити інструментарій для перетворення цих стратегій в поточні плани виробничо-господарської діяльності.

До системи стратегічного менеджменту входить п 'ять складових частин:

1. Визначення бізнесу організації та розвиток стратегічної місії як основи для встановлення того, чим займається організація і чого прагне досягти.

2. Встановлення стратегічних цілей і завдань.

3. Формулювання стратегії як комплексу заходів для досягнення стратегічних завдань.

4. Впровадження і виконання обраного стратегічного плану.

5. Оцінка виконання стратегії та вироблення коригуючих дій.

Функції управління

Огляд сучасної літератури дозволяє виявити наступні функції менеджменту: планування; організація; розпорядження; мотивація; координація; контроль; комунікації; дослідження; оцінка; прийняття рішень; підбір персоналу; представництво та ведення переговорів або укладання угод.

Мескон, Альберт та Хедоурі пропонують підхід, заснований на поєднанні суттєвих видів управлінської діяльності в невелику кількість категорій, які в теперішній час загальноприйнято вважати такими, що можуть бути застосовані до всіх організацій. Вони вважають, що процес управління складається із здійснення чотирьох функцій: планування, організації, мотивації та контролю.

Керівництво в рамках цієї теорії розглядається як самостійна діяльність.

Функції в менеджменті можна розділити на основні та додаткові.

Планування. Функція планування передбачає вироблення рішень про те, якими повинні бути цілі, завдання організації і що повинні зробити члени організації, щоб досягти їх. Отйсе, функція планування – це управлінська діяльність, яка втавить цілі та визначає засоби їх досягнення.

За своєю суттю, функція планування відповідає на три основних питання:

1. Де організація знаходиться в даний час? Керівники повинні оцінити сильні та слабкі сторони організації в таких важливих галузях, як фінанси, виробництво, наукові дослідження та розробки, маркетинг, персонал (оцінка компетенції організації її конкурентної позиції). Все це здійснюється з метою визначити, чого може реально досягти організація.

2. В якому напрямі організація прагне розвиватися? Оцінюючи загрози та можливості, що виникають у ринковому середовищі, керівництво визначає, якими повинні бути цілі та завдання організації та що може завадити організації досягти їх.

3. Які шляхи досягнення цілей? Керівники повинні вирішити, що необхідно здійснити для досягнення поставлених цілей та завдань. Відповіддю на це запитання є стратегічні і тактичні плани організації.

Важливість функції планування зумовлюється вигодами, які отримує організація від здійснення цього виду управлінської діяльності:

• координуються зусилля персоналу шляхом визначення спільної мети для організації в цілому та її підрозділів;

• здійснюється планомірна підготовка організації до змін;

• керівництво долає умови невизначеності шляхом здійсненням комплексу заходів прогнозування змін зовнішнього середовища;

• змінюється система мислення керівників (менеджери діють активно, стимулюючи розвиток вигідних для організації подій, заперечуючи пасивність та вичікувальну позицію).

Однак планування не слід розглядати як гарант успіху, оскільки не всі події та зміни зовнішнього середовища можна передбачити. Крім того, інформаційна база може бути недостатньою, що призводить до прийняття неефективних рішень.

Організація. Організувати – значить створити певну структуру. Організація як функція менеджменту - це процес створення структури підприємства, яка дає можливість людям ефективно працювати для досягнення спільної мети.

Необхідною умовою створення структури є виконання робіт в межах функції планування, адже чітке визначення місії організації, цілей та завдань, вироблення стратегії діяльності формують базу для побудови структури. Отже, функція організації в менеджменті повинна забезпечувати перехід від стратегії до структури.

Функцію організації в менеджменті розглядають як процес створення об'єкта управління (виробничої структури) та суб'єкта управління з регламентацією їх функцій, підфункцій, робіт і операцій, прав та обов'язків, а також підбір та розташування кадрів, формування штатів працівників.

Мотивація. Поведінка людей завжди мотивована. Мотивацію визначають як силу, що спонукає до дії. Мотив - це внутрішнє спонукання, імпульс або намір, який змушує людину щось робити або поступати певним чином.

Одне з найбільш популярних визначень менеджменту розглядає його як вміння виконувати роботу, використовуючи знання, інтелект, досвід інших людей. І завданням функції мотивації є створення такої мотиваційної системи, при якій персонал продуктивно виконує роботу відповідно до делегованих йому обов'язків згідно з планом організації.

Створення ефективних мотиваційних систем - актуальне питання для вітчизняних організацій (підприємств). Нові економічні умови, при яких люди стають засновниками, співвласниками підприємств, потребують докорінної зміни традиційних мотиваційних систем, адже людям подобається відчувати свою значущість, вони прагнуть реалізувати свої права, самореалізуватися.

Контроль. Контроль - це процес забезпечення досягнення організацією своєї мети. Шляхом співставлення фактичних результатів з запланованими. Якщо не доводити мету до своїх підлеглих, то немає чого і контролювати. Це стосується не лише контролю за результатом, але й контролю за процесом, причому останній слід здійснювати особливо уважно. Без контролю в організації починається хаос і об'єднати діяльність людей стає неможливо.

Функція контролю в організації передбачає:

1. Подолання невизначеності. Певні обставини можуть протидіяти досягненню запланованих результатів. Зміна законів, соціальних цінностей, умов конкуренції та інших чинників зовнішнього середовища можуть перетворити плани у щось недосяжне. Для реакції на вказані зміни організаціям потрібний ефективний механізм оцінки їх впливу на поточну діяльність та узагальнюючі показники. Невизначеність також породжується труднощами у прогнозуванні реакції персоналу на управлінські нововведення.

2. Попередження кризових явищ. Якщо вчасно не виправити помилки та не усунути проблеми, виявлені в процесі аналізу ситуації, то вони переплітаються з помилками в оцінці майбутнього стану організації та зовнішнього середовища. Імовірність переплетення помилок в організації велика через високий рівень взаємозв'язку різних видів діяльності.

Функція контролю дозволяє виявити проблеми та скоригувати діяльність організації до того часу, коли ці проблеми переростуть у кризу.

3. Підтримування успіху. Важливим є й інший бік контролю, який полягає у підтримуванні всього того, що є успішним у діяльності організації. Отже, один з найважливіших аспектів контролю - визначити, які напрями діяльності найбільше сприяли досягненню мети.

Отже, визначаючи успіхи та невдачі, ми отримуємо можливість адаптуватися до змін зовнішнього середовища.

Подана класифікація функцій менеджменту є найпопулярнішою, однак існують й інші підходи до формулювання управлінських функцій. Так, вчені Державної Академії управління (м. Москва) виділяють п'ять загальних функцій менеджменту: планування, організацію, координацію, мотивацію та контроль.

Л.А. Жданова, спираючись на дослідження зарубіжних авторів, виділяє такі функції менеджменту: планування, організацію, комплектування штатів, керівництво та лідерство, координацію, мотивацію, контроль. Деякі вітчизняні автори пропонують виділяти й аналітичну функцію менеджменту, враховуючи її важливість у розпізнаванні проблемної ситуації, діагнозуванні причин, що зумовлюють зміну запланованих параметрів та передбаченні можливої зміни досліджуваного процесу.

Існують й інші класифікації, які поділяють функції менеджменту на основні (планування, організація, мотивація, контроль) та часткові (управління основним виробництвом, допоміжним виробництвом, технічною підготовкою, матеріально-технічним забезпеченням, патентно-ліцензійною діяльністю, капітальним будівництвом тощо).

Нетрадиційним підходом відрізняється й класифікація, згідно з якою виділяються такі функції менеджменту: встановлення мети, планування, рішення, організація, оперативний вплив, мотивація, контроль. (Ф.І.Хміль) Кожна з наведених класифікацій має у своїй основі досить вагомі аргументи.

ТЕМА 3. ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ IX ДІЯЛЬНОСТІ

1. Фірма як організаційно-господарська одиниця

Фірма - будь-який суб'єкт підприємницької діяльності, що наділений правами юридичної особи.

Класифікація фірм провадиться за різноманітними принципами і дає можливість отримати в результаті вивчення конкретної фірми повну уяву про її організаційно-правовий стан, характер і масштаби її діяльності, ринкові позиції фірми, внутріфірмові відносини тощо.

Загалом фірми класифікуються за такими ознаками:

❖ Вид і характер діяльності:

❖ правове становище (юридичний статус);

❖ форма організації:

❖ характер власності;

❖ належність капіталу та контролю;

❖ сфера діяльності;

❖ ступінь охоплення ринку;

❖ інші ознаки (ринки, виробництво, технологія, типи організації тощо).

2. Вид і характер господарської діяльності

За цим критерієм визначають промислові, торгові, страхові, фінансові, транспортні, транспортно-експедиторські, інжинірингові, туристські, аудиторські, консалтингові, орендні та інші.

Промислові (виробничі) фірми в основі своєї діяльності мають виробництво товарів (як правило, понад 50% обороту припадає на виробництво промислової продукції).

Торгові (комерційні) фірми займаються здійсненням операцій з купівлі-продажу товарів.

Страхові фірми здійснюють страхування вантажів, угод, ризиків, життя, від нещасних випадків, від певних ситуацій тощо.

Транспортні фірми здійснюють перевезення вантажів і пасажирів. Залежно від спеціалізації на окремих видах перевезень, вони поділяються на автомобільні, залізничні, авіаційні та судноплавні.

Транспортно-експедиційні спеціалізуються на здійсненні операцій у доставці товарів покупцю, виконуючи доручення промислових, торгових та інших фірм.

Фінансові виступають як інвестори, утримувачі та розпорядники нагромадженого капіталу або тимчасово вільних коштів.

Інжинірингові фірми займаються розробкою і впровадженням новітніх технічних вдосконалень, технологічних нововведень тощо.

Туристські належать до індустрії розваг і відпочинку.

Аудиторські фірми здійснюють незалежні перевірки фінансово-господарської діяльності, оцінку вартості майна, постановку та ведення бухгалтерського обліку, податкове консультування.

Консалтингові фірми – це установи чи організації, що займаються консультуванням з юридичних, фінансових, економічних питань в тому числі у різних галузях господарського права, митного законодавства та ін.; з дослідження та прогнозування ринку, експортно-імпортних операцій, розробки техніко-економічних обґрунтувань тощо.

Існує ще одна загальновизнана класифікація. Її автор Колін Кларк розподілив національне виробництво на три сектори:

1) виробництво, пов'язане з сільським господарством і охоплює рибальство та розробку природних багатств;

2) промисловість загалом, починаючи від перероблення сировини і до стадії випуску готової продукції;

3) усі інші види діяльності, в основному сфера послуг.

Виробнича та збутова діяльність може вестися як на обмеженій територіально-географічній площі (регіон, область, країна), так і в глобальних масштабах. Різновиди міжнародного бізнесу: експорт, продаж ліцензій, спільні підприємства, прямі капіталовкладення, інвестування, транснаціональні корпорації.

3. Правовий статус

Цей критерій визначає, хто і в якому обсязі несе відповідальність за зобов'язання фірми, тобто хто буде сплачувати борги фірми у випадку її банкрутства. Від правового статусу залежить, кому надаються права (повноваження) складати угоди від імені фірми. Правовий статус визначає також у чиїй компетенції та хто відповідає за вирішення питань, зв'язаних з господарською діяльністю фірми.

Правовий статус вельми різноманітний і визначається громадянським та господарським (у деяких випадках торговим) правом кожної країни. Як правило, всі фірми, що занесені до торгового реєстру даної країни, є юридичними особами, тобто виступають у якості самостійного суб'єкта права.

Юридична особа – це об'єднання фізичних осіб та об'єднання капіталів, що наділені належними їм правами та обов'язками, які мають майнову відокремленість (майно юридичної особи відокремлене від майна її членів).

Юридичні особи поділяються на два види:

• юридичні особи публічного права та

• юридичні особи приватного права.

Юридичні особи публічного права - державні органи, установи та організації, торгові та промислові палати, спілки підприємців, що підприємницькою діяльністю не займаються.

Юридичні особи Приватного права - це об'єднання осіб та об'єднання капіталів, зареєстровані як фірми, незалежно від характеру діяльності, форм власності, належності капіталу та контролю.

Юридична особа як носій майнових прав та обов'язків виступає від свого імені як суб'єкт підприємницької діяльності.

Усі фірми поділяються на одноособові підприємства і об'єднання підприємств. Існує два способи класифікації за юридичним статусом. Перший пов'язаний з формальними ознаками, а другий - з правом власності.

За першим критерієм виділяють різні типи підприємств, з-поміж яких головними є:

- індивідуальні підприємства (одноосібні володіння) близькі за своїм статусом до фізичних осіб:

- товариства (партнерства), що мають статус юридичної особи:

- асоціації, корпорації чи інші форми об'єднання підприємств.

За правом власності розрізняють державний сектор, приватний і сектор колективний, що стоїть посередині між державним та приватним.

4. Розмір підприємства

Діючим законодавством критерієм щодо визначення підприємства як малого передбачені лише обсяги його господарського обороту і максимальні розміри чисельності працівників за укрупненими групами галузей.

Зокрема, до малих належать створені і діючі підприємства:

• у промисловості та будівництві до 200 осіб;

• в інших галузях виробничої сфери - до 50 осіб:

• у галузі науки - до 100 осіб;

• у галузях невиробничої сфери - до 25 осіб;

• у роздрібній торгівлі - до 15 осіб.

Мінімальних меж кількості працівників для малих підприємств законодавство не передбачає. Також не існує чіткої законодавчої межі для визначення середніх і крупних підприємств України.

5. Характер власності і форма організації

Згідно з Законом про власність в Україні налічується три форми власності:

• індивідуальна /особиста і приватна трудова/,

• колективна та

• державна.

Різні форми власності передбачають функціонування різних організаційних форм підприємств. Оскільки серед перерахованих форм власності лише приватна запроваджена відносно нещодавно, то її слід розглянути детальніше.

Класична форма приватної власності - одноосібне володіння. Це перша і найпростіша форма організації підприємницької діяльності. Крім одноосібного володіння, окремо виділяється партнерство (товариство) - злиття капіталів двох чи більше господарських суб'єктів, та корпорація - власником виступають численні акціонери, володарі майна та активів у межах своєї частки.

Товариства (партнерства) бувають двох видів відносно відповідальності: з обмеженою (ТзОВ) та необмеженою. Товариства з необмеженою відповідальністю повністю відповідають за ведення справи, за борги всім належним їм майном, тоді як ТзОВ мають зобов'язання у межах вкладеного ними капіталу чи певної суми грошей. Розподіл прибутків у товариствах йде за наперед визначеним співвідношенням (пропорційно до частки у статутному капіталі усіх засновників (учасників)).

Корпорація повністю відокремлена від своїх власників. Власники корпорації (акціонери) мають обмежену відповідальність і ризикують лише вкладеними коштами.

6. Правове регулювання діяльності фірм в Україні

При аналізі тенденцій розвитку економіки більшість економістів вказують на те, що в Україні не створені необхідні економічні та правові передумови для розвитку різних форм власності та конкуренції між ними. Наскільки це відповідає істині можна встановити на підставі аналізу законодавства, прийнятого Верховною радою України.

Закон України про власність, прийнятий 7 лютого 1991 року, регулює вільне економічне самовизначення громадян, використання природного, економічного, науково-технічного та культурного потенціалів держави для підвищення рівня життя її народу. Для нас цікавою є стаття 2 Про право власності, в якій вказано, що власність виступає в таких формах:

- індивідуальна {особиста і приватна трудова);

- колективна;

- державна.

Допускається об'єднання майна та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав. Власник має право використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності, а результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власникові. Склад, кількість і вартість майна, що знаходиться у власності громадян, не обмежується.

У розвиток наведеного Закону України про власність був прийнятий Закон про підприємства від 27 березня 1991 р. Цим законом, зокрема, конкретизовані види підприємств, які діють на території України:

• індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

• сімейне підприємство, засноване на власності та праці громадян України - членів однієї сім'ї, що проживають разом;

• приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, з правом найму робочої сили:

• колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської чи релігійної організації;

• державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

• державне підприємство, засноване на загальнодержавній власності;

• спільне підприємство, засноване на ба^і об'єднання майна різних власників (змішана форма власності);

• підприємство, засноване на власності юридичних осіб і громадян України та інших держав.

Залежно від кількості працівників підприємства поділяються на малі, середні і крупні. Підприємства можуть бути орендними, з участю іноземного капіталу. Вони мають право об'єднуватися в різні форми:

- асоціації - договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників;

- корпорації - договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

- консорціуми - тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

- концерни - статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців;

- інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

Внутрішні змінні організації (мікросередовище фірми).

Організація - це група людей з усвідомленими загальними цілями.

Внутрішні змінні - це ситуаційні чинники в межах організації. Ці змінні, в основному, є результатом управлінських рішень.

Внутрішнє середовище підприємства або мікросередовище організації містить п'ять складових: цілі, структуру, завдання, технологію та персонал організації, тобто те, що характеризує виробничий цикл і потребує уваги керівництва.

Ціль - це конкретний кінцевий стан, або бажаний результат, якого прагне досягти група, працюючи разом. Під час процесу планування керівництво розробляє цілі і доводить їх до відома членів організації.

Організація може мати різноманітні цілі. Бізнесова організація зосереджена на створенні певних товарів в рамках специфічних обмежень - за витратами і отриманим прибутком. Відповідно, її цілі - рентабельність (прибутковість) і продуктивність. Для цього необхідна координація зусиль у таких галузях як частка ринку, розробка нової продукції, якість послуг тощо. Державні органи не мають на меті отримання прибутку, але витрати їх хвилюють. Звідси, їх цілі - надання конкретних послуг в межах певних бюджетних обмежень.

Структура організації - це логічні взаємовідносини рівнів управління та функціональних областей, побудовані у формі, яка дозволяє ефективно досягати цілей організації.

Існує дві основні концепції відносно до структури: спеціалізований розподіл праці та сфера контролю.

Майже у всіх організаціях має місце розподіл праці по спеціалізованих лініях - по горизонталі. Спеціалістів групують разом в межах функціональної області.

Вертикальний розподіл праці, тобто відокремлення роботи по координації від безпосереднього виконання завдань, дає ієрархію управлінських рівнів. Кількість осіб, підлеглих одному керівнику, є сферою контролю.

Завдання - це належна робота, серія робіт або частина роботи, що повинна бути виконана заздалегідь встановленим способом у визначений термін.

Завдання поділяються на три категорії. Це робота з людьми, предметами (машинами, сировиною, інструментами) та інформацією.

Технологія розглядається, як засіб трансформування сировини (люди, інформація чи фізичні матеріали) в продукти чи послуги, заздалегідь заплановані.

Технологія - це поєднання кваліфікаційних навичок, обладнання, інфраструктури, інструментів і відповідних технічних знань, необхідних для здійснення бажаних перетворень у матеріалах, інформації чи людях.

Всі типи технологій поділяються на три категорії:

1) одиничне, дрібносерійне, або індивідуальне виробництво;

2) масове або багатосерійне виробництво;

3) безперервне виробництво.

Відносно персоналу організації та її кадрового потенціалу необхідно передбачити, як поведе себе конкретна людина в даній ситуації. З цією метою враховують її здібності, обдарованість, схильність до певної діяльності, потреби, сподівання, сприйняття, ставлення, точку зору тощо.

Всі внутрішні зміні взаємозв'язані. У своїй сукупності вони розглядаються як соціотехнічні підсистеми. Зміни однієї з них певною мірою впливають на всі інші.