Феномен давньогрецької філософії. 10 страница

Збереження старого в новому в "знятому", тобто перетвореному вигляді виражається через категорію "наступність" (наступність у розвитку наукових теорій, наприклад).

На противагу діалектиці метафізика розуміє заперечення як просте знищення за принципом "або" - "або". Цим страждала теорія Пролеткульту, деякі теорії історичного круговороту.

У навколишньому світі, звичайно, є і просте знищення, і регрес, і круговорот. Проте, кажучи про діалектичні заперечення, ми відзначаємо, що вони дають якісно вищий щабель у розвитку, заперечення старого створює передумови для утвердження нового.

Вже просте спостереження приводить нас до переконання, що насправді розвиток не обмежується одним запереченням, а представляє собою цілий ланцюжок заперечень. Так, нове явище, яке піддало заперечення старе, з плином часу теж застаріває і в свою чергу заперечується. Знову виникає явище як би повторює ту чи іншу вже раніше пройдену щабель. Зародок людини, наприклад, у своєму розвитку як би заново проходить основні віхи історії тваринного світу.

Механізм переходу від першого заперечення до другого і т. д. в загальному один і той же, і полягає в його внутрішній суперечливості. Результатом послідовної зміни діалектичних заперечень є поступальний розвиток, тобто збагачення змісту явища, яке розвивається, но з новими якостями. Повторення пройденого вході заперечення одних предметів іншими - не випадкове явище, а загальний закон розвитку. Розвиток, як би повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій базі (заперечення заперечення), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій.

Саме спіраль є найбільш адекватна, наочна модель прогресивного розвитку. Вона відрізняється від накладення один на одного кіл тим, що поєднує в собі рух по колу з рухом поступальним.

Таким чином, суть закону полягає в тому, що на вищому щаблі розвитку відбувається як би повернення до старого, повторення відомих рис, властивостей предмета, але вже в зміненому вигляді.

Дія цього закону чітко видно в періодичному законі хімічних елементів, у розвитку живих організмів, в їх онтогенезі і філогенезі, у суспільному житті - у взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Дія закону заперечення заперечення можна простежити на прикладі теорії світла. Так, висунута на початку XVIII століття Ньютоном корпускулярна теорія світла була відкинута в результаті пізніших відкриттів у галузі оптики, де, як уявлялося, повністю утвердилася діаметрально протилежна хвильова теорія світла, що проіснувала до кінця XIX століття. Пізніше, завдяки теорії квантів Планка і введення Ейнштейном поняття фотона, відкинуті, здавалося б, раз і назавжди корпускулярні уявлення знову увійшли в оптику, але вже на новій основі, в поєднанні з ідеєю про хвильову природу того ж світла (Луї де Броль).

Завершуючи аналіз закону заперечення заперечення, слід відзначити один важливий момент. Діалектичне заперечення є передумова дії закону, але не він сам. Заперечення є у всякому процесі перетворення старої якості до нової, навіть там, де цей закон не діє. Наприклад, перетворення води в пар і пара у воду. Тут два заперечення, але повернення в первісний стан не виводить явище на більш високий рівень розвитку, навіть якщо ми десятки разів проведемо ці цикли. Спіралі в цьому процесі немає. Те ж саме при перетворенні фотонів в пару електрон - позитрон і назад. Отже, ланцюжок заперечень ще не означає дію закону. Сутність закону в переході до більш високої основі, повернення назад, повторення пройденого, але на новому щаблі, тобто як би по спіралі.

Таким чином, виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що діалектика є не тільки вченням про загальну, універсальної зв'язку і розвитку, а й науковим методом пізнання, що дозволяє розкривати суть явищ і процесів.

Глибше розібратися у законах діалектики студентам допоможе рекомендована література (див. джерела 1, 7).

Трете питання. Завершується семінарське заняття розглядом альтернатив діалектики - метафізики, догматизму, релятивізму, скептицизму, софістики та еклектики. Але метафізика, на сам перед, не є альтернативою діалектики. Особливістю метафізичного способу мислення є абстрактність, абсолютизація тієї чи іншої сторони у складі цілого. А догматизм не є різновидністю метафізики, як думають деякі дослідники. Крайній релятивізм абсолютизує момент мінливості. Особливою формою релятивізму є софістика (див. джерела 1, 6). Також рекомендовано розглянути некласичні види діалектики.

Під метафізикою розуміються навчання, які розглядають світ несуперечливим, незмінним своїй основі, а предмети і явища в ньому - поза зв'язку один з одним. Рух і розвиток метафізики зводять найчастіше до чисто кількісним змінам.

З цієї точки зору метафізика як метод являє собою антидіалектику. Їх протилежність простежується за трьома основними напрямками. По-перше, для діалектики світ являє собою єдине взаємопов'язане ціле, для метафізики, навпаки, речі ізольовані, відірвані одна від одної, існують поза зв'язків та відносин між собою. По-друге, з діалектичної точки зору світ перебуває в постійному русі та розвитку, метафізика ж або заперечує розвиток, або спрощує його, зводячи, зокрема, до круговороту. По-третє, діалектика бачить джерело руху і розвитку в самому предметі, у його внутрішніх суперечностях, метафізика - у зовнішніх факторах, що існують поза предметами і речами, вважаючи їх внутрішньо несуперечливими, і в кінцевому рахунку часто приходить до ідеї першопоштовхів.

Слід сказати, що метафізичний метод мислення мав своє історичне виправдання, оскільки був пов'язаний з певною, початковою стадією розвитку природознавства, коли воно більше спиралося на аналіз, тобто розкладання предметів на складові частини. Аналіз вимагав розглядати речі як закінчені, дані поза зв'язком з іншими. Рекомендуємо більш глибоко вивчити це питання в джерелі 9.

Це відповідало епосі, коли природознавство займалося, головним чином, накопиченням фактичних даних, їх емпіричним описом і класифікацією. Але розкладання речей на окремі частини, класи правомірно тільки в обмежених межах, коли необхідно виокремити окремий предмет із загальної зв'язку явищ, розділити ціле на частини. Це необхідний і виправданий метод дослідження, але за ним повинен слідувати другий - виявлення зв'язків і відносин, загальних закономірностей і протиріч, від чого метафізика вже відмовляється, неправомірно зупиняючись на півдорозі. Діалектика ж вимагає досліджувати явище, не виключаючи його із загального зв'язку, не ігноруючи його взаємодій і взаємозумовленості.

Метафізика нерідко виявляється у вигляді перебільшення моменту стійкості, спокою, що призводить до виправдання застою, до догматизму. Головною ознакою догматизму при вирішенні теоретичних і політичних проблем є відмова від визнання конкретності істини, тобто залежності від умов, часу і місця. Положення, колишні істинними для свого часу і обставин, догматик перетворює на незмінні догми, нібито придатні на всі часи і для всіх народів. У результаті догматизм веде до застою в наукової думки і громадської діяльності.

З іншого боку, абсолютизація мінливості, руху, заперечення всякого, в тому числі і відносного спокою ведуть до релятивізму. Яскравим прикладом релятивізму може служити вислів давньогрецького філософа Кратіля, який говорив, що не можна не тільки двічі, але й один раз ступити в одну і ту ж річку. Цей філософ перебільшував мінливість речей, за якою губилися їх відносна стійкість, постійність, рівновагу.

Догматизм

Це спосіб засвоєння і застосування знань, у якому те чи інше вчення або положення сприймаються як закінчена вічна істина, як догма, використовуються без урахування конкретних умов життя. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, які не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона згідно з догматизмом правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Відомо, яку негативну роль відіграв догматизм на зламі XIX і XX ст., коли фізика зіткнулася з принципово новою природничо-науковою картиною світу, але намагалася чіплятися за класичну механіку, з позиції якої нову картину світу зрозуміти було неможливо. Великої шкоди догматичні стереотипи завдають сьогодні при спробах пояснення складних процесів соціально-політичного життя нашої країни з позицій учорашнього дня.

Релятивізм (від лат. relativus — відносний) — методологічний принцип, який полягає у метафізичній абсолютизації відносності і умовності змісту пізнання.

Суть даного філософського напрямку: всяке знання відносно неусталене, суб'єктивне, залежить від людини.

Гносеологічні корені релятивізму — відмова від визнання неперервності у розвитку знання, перебільшення впливу конкретних умов. Факт розвитку пізнання, в ході якого воно переходить на новий вищий рівень, релятивісти розглядають як доказ його неістиності, суб'єктивності. Це приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностицизму.

Релятивізм в часі сягає вчення давньогрецьких софістів. Раннім релятивістом можна вважати Протагора. Елементи релятивізму характерні і для античного скептицизму.

Аргументи релятивізму філософи XVI—XVIII ст. (Еразм Ротердамський, Мішель Монтень, П'єр Бейль) використовували для критики догматів релігії і основ метафізики. Іншу роль релятивізм відіграє у ідеалістичному емпіризмі (Джордж Берклі, Девід Юм; махізм, прагматизм, неопозитивізм). Абсолютизація відносності пізнання служить тут обґрунтуванням суб'єктивізму.

Скептицизм.

У класичній філософії, скептицизм означає вчення '(Οι Σκεπτικοί), філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі.

У розвитку філософії після Аристотеля відбулися досить глибокі зміни, пов'язані з кризою демократичного суспільства, розповсюдженням диктаторських режимів у всьому еллінському світі. Коло інтересів освіченої частини грецького суспільства звужується, під впливом трагедії теорії світової держави Аристотеля відбувається замикання на питаннях приватного життя особи, правил приватної моралі. Послаблюється загальний інтерес до теоретичного знання, падає довіра до пізнавальної сили людського розуму. Замість універсальних завдань світогляду, що охоплювали всі галузі знання, питання науки та філософії, виникає прагнення звести наукові проблеми до практичних правил особистої поведінки людини, які повинні забезпечити щастя (щастя розуміється як здатність до «незворушного» життя, як проста відсутність страждань).

З III століття до н. е. до І століття н. е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об'єктивного світу, був саме таким вченням. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі. Так, мислення здійснюється за відповідними формами, але вибір найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тієї чи іншої форми. Отже, для відбору форми потрібно використовувати форму. А де ж критерій вибору логічної форми, яка стає критерієм вибору іншої форми мислення? Такої форми, відомої нам як найуніверсальнішої, ми не маємо. Аналогічною до проблеми недосконалості мислення для встановлення істини є ситуація і з чуттєвим пізнанням. Людина не має такого чуттєвого органу, який перевіряє інші органи чуття.

Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. А це призводить до кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до нескінченної низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цілком слушний. На підставі цих міркувань, аргументів (скептики називали їх «тропами») обґрунтовувалася рівнозначність протилежних тверджень, саме тому був проголошений головний принцип скептицизму — утримуватися від суджень.

Проте в житті постійно необхідно діяти, приймати певні рішення. Це змушувало визнавати, що за відсутності критеріїв істини слід керуватися критеріями практичної поведінки. Ці критерії мають спиратися на «розумну імовірність». Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття (наприклад, їсти, коли відчуваєш голод), дотримуватись законів та звичаїв країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, «розчинення» індивіда як тілесної істоти у суспільно-історичному світопорядку тією мірою, в якій людина залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати. Разом з тим є внутрішній світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам. Звідси і позиція можливості «відгородитися» від світу зовнішньої необхідності і «втечі» від нього у внутрішній, духовний світ — «атараксія».

Пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри відчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід. Давньогрецькі скептики розробляли поняття про умови, що підвищують вірогідність корисних знань, які є наслідком спостереження і експерименту. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.

Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.

Софістика.

Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значення софіст — людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез.

Початково «софіст» мало значення майстер, художник, мудрець, однак з другої половини 5 століття до н. е. термін набув спеціального змісту, що пов'язане власне з діяльністю софістів. Софісти — це перші в світовій історії платні вчителі мудрості, давньогрецькі педагоги. Найвідомішими серед них були Протагор, Горгій, Антифонт, Продік, Гіппій, Лікофрон. Софісти також були першими в історії сучасної цивілізації представниками інтелігенції. Софізм породив новий тип соціальних стосунків між вчителем та учнем — рівноправне взаємовигідне спілкування. Вони навчали самостійно мислити і переконувати інших людей, що нерозривно пов'язано із утвердженням демократії у давньогрецьких полісах.

Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами, сенсуалістами, індивідуалістами. Основою їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізм проявлявся в тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і моральності відносні.

Факт відносності всього — головна засада всього світогляду софізму. Якщо все відносно й залежить від суб'єктивного смаку, що розуміється як єдиний критерій істинності, то виходить, що геть усе істинне. Однак саме суб'єктивізм, привнесений у теорію пізнання, сприяв тому, що вперше в історії філософії могло бути поставлене питання, як співвідносяться із навколишнім світом наші думки про нього. Філософія, що стояла на щаблі космологічної об'єктивності, в принципі не здатна була задатися таким питанням, тому що мислення вважалось тотожним із буттям. Це приводило до нерозвиненості форм доказовості й логічних визначень.

В області гносеології софісти не виробили певної теорії, цьому заважала їхня надто велика увага до психологічних процесів, цікавість до строкатості людського життя. Вони прагнули перевести об'єктивні цінності на мову відчуттів, що приводило їх до сенсуалізму. Для софістів те, що не підпадає під відчуття, було примарою.

Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей людини пізнати буття. Так Горгій (483—375, учень Емпедокла), приїхавши в Афіни в 427 до н. е., вразив усіх красномовством, тому що міг висловитись без підготовки на будь-яку тему. У своїх промовах він розвивав скептицизм, основні положення якого зводив до наступних трьох пунктів:

зовсім немає ніякого буття;

якщо воно і є, то непізнавано;

якщо воно є й пізнавано, все-таки істину про буття передати неможливо.

Еклектика.

Еклекти́зм, також екле́ктика, вибірковість (грец. εκλεκτός, «вибраний»; від грец. εκλέγω, «обирати») — у найширшому значенні — механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які запозичуються з протилежних концепцій.

Еклектизм — був напрям у давньогрецькій філософії доби еллінізму, в 2 столітті до н. е., для якого характерні поєднання елементів різних філософських систем і тенденція до нівелювання відмінностей між ученнями і школами.

Еклектизм був більш-менш поширений у школах епікурейців, стоїків, академіків, перипатетиків, кініків.

У процесі пізнання метафізика часто-густо виявляється у формі еклектики. Еклектика (від грец. elektikos - той, що вибирає) - це механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які безпринципно запозичують з протилежних концепцій; використовування й підтасовування з певною тенденційною метою вирваних з контексту фактів, формулювань, цитат тощо. Еклектика - це, образно кажучи, "мішанина", тому вона не є ані теорією розвитку, ані теорією пізнання, ані методом, ані світоглядом. Небезпека еклектики полягає в тому, що вона нерідко маскується під діалектику.

Некласичні концепції діалектики

Ми дали коротку характеристику традиційним (класичним) альтернативам діалектики. Але в XX ст. виникає цілий спектр некласичних концепцій діалектики. До них належать:

а) "трагічна діалектика", її автор французький філософ Раймон Арон (1905-1983), аналізуючи діалектику сучасної епохи в книзі з характерною назвою "Розчарування в прогресі", доходить висновку, що сучасне суспільство не здатне використовувати прогрес в інтересах людства;

б) "діалектична теологія", або "теологія кризи". Авторами її були швейцарський протестантський теолог і філософ Карп Варт (1886-1968) і німецько-американський християнський теолог Пауль Тілліх (1886-1965). їх креаціоністська доктрина виходить з визнання того, що в основі розвитку світу знаходиться божественна субстанція, яка створила цей світ з якогось доіснуючого будівельного матеріалу - матерії. Тому світ "не співвічний з Богом": він має початок і кінець. Але це не означає, що створений світ не має абсолютно нічого спільного з Богом. Між ними існує певна схожість, яка дозволяє зрозуміти шляхи розвитку кінцевих, створених речей;

в) "негативна діалектика". Відомими представниками цієї інтерпретації діалектики були Теодор Адорно (1903-1969) і Жан Поль Сартр (1905-1980). Т. Адорно - німецький філософ, соціолог, представник так званої франкфуртської школи. Автор низки праць з філософії, в тому числі такої, як "Негативна діалектика" (1966). Ж. П. Сартр - французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем філософії, зокрема праця "Критика діалектичного розуму" (1960). В його розумінні діалектика можлива у двох формах - "критичній" і "догматичній". Першою є "негативна діалектика". Це однобічна, суб'єктивна концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення і тому не виходить за межі метафізики. "Негативна діалектика" - це, по суті, антидіалектика. Особливе місце серед альтернатив діалектики посідає синергетика. Поняття "синергетика" ввів у науковий обіг наприкінці 60-х років XX ст. німецький філософ Ганс Хакен. Для становлення синергетики як галузі знань важливе значення мали проведені експерименти вченими Борисом Білоусовим і Андрієм Жабо пінським. Спираючись на них, бельгійська школа, очолювана Іллею Пригожішим, створила першу нелінійну модель синергетики хімічних процесів, засновану на ідеях нерівновагомої термодинаміки.

Синергетика (від грец. synergein - працювати разом)-це напрям міжгалузевих досліджень, об'єкт яких - процеси самоорганізації у відкритих системах фізичної, хімічної, біологічної, екологічної й іншої природи. У таких системах, що є далекими від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і речовини із зовнішнього середовища, створюється і підтримується нерівновага. Завдяки цьому взаємодіють елементи і підсистеми, що веде до їх узгодженого, кооперативного поводження і до створення нових стійких структур і самоорганізації. Висунута концепція самоорганізації є природничо-науковим уточненням принципу саморуху і саморозвитку матерії. На противагу класичній механіці, що розглядає матерію як застиглу, мляву масу (приводиться в рух зовнішньою силою), у синергетиці виявляється, що за певних умов і системи неорганічної природи здатні до самоорганізації. На відміну від рівновагомої термодинаміки, що визнає еволюцію лише у бік збільшення ентропії системи (тобто хаосу, дезорганізації), синергетика вперше розкрила механізм виникнення порядку через флуктуації, тобто відхилення системи від деякого середнього стану. Флуктуації підсилюються за рахунок нерівновагомості, розхитують попередню структуру і приводять до нової: з безладдя виникає порядок.

Отже, проблема розвитку є однією з центральних у філософії, осмислення якої дозволяє людині краще зрозуміти навколишній світ, своє місце у світі. За всю історію існування людства кращі уми виробили чимало концепцій процесу розвитку. Найбільш розробленою з них є діалектика. Це зумовлено тим, що у вченні найглибше і найобгрунтованіше розкривається зміст загальних зв'язків, загальні закономірності змін, що відбуваються у світі, джерела, механізм і спрямованість процесів розвитку, інші універсальні зв'язки буття. Усе це становить основу формування світогляду і діалектичного методу мислення.

Лекція № 4.

ТЕМА 4. АНТРОПОЛОГІЯ.

Семінар № 4.

Проблеми людини у філософії

1. Єдність природного і соціального в людині.

2. Індивід, особа, особистість.

3. Особа і суспільство.

РЕФЕРАТИ

1. Уявлення про людину в історії філософської думки.

2. Філософсько-етичне вчення давньокитайського мислителя VI ст. до н. е. Конфуція.

3. Вчення про людину в античної філософії.

4. Людина та гуманізм.

5. Особа та індивід у немецької класичної філософії.

6. Проблеми людини в екзістенціальної філософії.

7. Філософське бачення Є. Фромма на людину та суспільство.

ЛІТЕРАТУРА

1. Угршович Д. М. Введение в религиеведение. — М.: Мисль, 1985.

2. Уледов А. К. Структура общественного сознания. — М.: Мисль, 1968.

3. Уледов А. К. Духовное обновление общества. — М.: Мисль, 1990.

4.Философское сознание, драматизм обновлений. — М.: ИМЛ, 1991.
5. Черниш А., Костусев А. Политика и политология. — Одесса:

ОКФА, 1998.

6. Брюнинг В. Философская антропология // Западная философия (итоги тысячелетий). — Екатеринбург, 1979.

7. Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А. «Філософія», підручник, Київ: Академвидав, 2007.

 

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

При підготовки першого питання студент повинен знати, що в людині є природного, а що представляє соціальне. Істотний внесок у по­яснення проблеми походження людини належить еволюційному вчен­ню англійського природодослідника XIX ст. Ч. Дарвіна. Див. 1, 2, 3, 6.

Основні положення своєї еволюційної теорії видатний вчений ви­клав у роботі "Походження видів шляхом природного добору, або Збереження обраних порід у боротьбі за життя" (1859). В зазначеній роботі Дарвін узагальнив дані сучасної йому біології, сільськогоспо­дарської практики, а також фактичний матеріал, зібраний ним під час кругосвітньої подорожі (1831-1836), і дійшов висновку про еволю­ційний розвиток живої природи внаслідок природного добору.

У творі "Походження людини і статевий добір" (1871) вчений на­уково обґрунтував теорію походження людини від викопних люди­ноподібних мавп і навів переконливі докази на її підтвердження.

Людина являє собою природну і соціальну істоту. Як біологічна істота людина, подібно високо організованим тваринам, має такі самі, як у останніх, органи чуттів, органи тіла, фізіологічні процеси тощо.

Як в біосоціальній істоті в людині взаємодіють генетична і соці­альна програми. Носієм генетичних властивостей в людині є молеку­ли ДНК, носієм соціальної програми служить набутий людством іс­торичний досвід, який передається від покоління до покоління людей в процесі їх навчання і виховання.

Щодо питання про те, як співвідносяться в людині біологічні і со­ціальні начала у філософії існують дві протилежні точки зору.

Одна з них полягає в абсолютизації в людині біологічного, плот­ського начала. Так, 3. Фрейд вважав, що людина в усіх сферах своєї життєдіяльності перебуває під вирішальним впливом тваринних ін­стинктів, серед яких домінуючу роль він приписував статевому інстин­кту — лібідо.

Людина, зазначав Фрейд, не має можливості повністю задоволь­нити свої статеві потреби: їх стримують різні соціальні обмеження (табу), які породжують у людей неврози.

Сексуальна енергія, що накопичується в людях, підсвідомо чи не­свідомо перетворюється і спрямовується, на думку Фрейда, у різно­манітні сфери їх життєдіяльності, породжуючи в кінцевому підсумку різні творіння матеріальної і духовної культури.

Отже, як бачимо, Фрейд зводить витоки соціальної, в тому числі духовної, творчості людей до біологічних механізмів їх життєдіяль­ності.

На противагу розглянутому вище погляду на людину як істоту, в життєдіяльності якої домінує інстинктивне начало, в соціальній фі­лософії існує таке тлумачення людини, що недооцінює біологічні ос­нови її існування і надмірно перебільшує значення в ній соціального, зокрема розумного, начала, як це, наприклад, має місце у представ­ників крайнього раціоналізму.

Спираючись на психоаналіз З.Фрейда, його учні К. Хорні. Г. Маркузе, Е. Фромм «соціоло-гізували» вчення свого вчителя. Найбільш вдало це вдалося зробити Е.Фромму. Всі його основні праці пронизані ідеєю психоаналізу.

Психоаналіз, доповнений Марксом, принципами екзистенціалізму і релігіями Сходу, Е. Фромм називає гуманістичним психоаналізом. Основні положення гуманістичного психоаналізу такі:

- людина відчужена від суспільства і навіть сама від себе;

- людина людиною не народжується. Вона стає нею в процесі соціалізації;

- наша свобода є несвободою (ми приречені на рух вперед, назад вороття немає);

- людина може бути відносно вільною в тому випадку, коли вона реалізує 3 види свободи: економічну, інтелектуальну, моральну.

Економічна свобода – це право людини вибирати вид трудової діяльності; інтелектуальна – право прийняття рішень відповідно до своїх знань, виховання, смаків тощо; моральна – право до зміни (або збереження) своїх поглядів, уподобань, кумирів.

Обидва зазначені підходи до розуміння співвідношення біологіч­ного і соціального начал у людині носять крайній і тому помилковий характер. Ці начала в людині не можна відривати одне від одного і недопустимо ототожнювати їх одне з одним.

На відміну від високоорганізованих тварин в людині з'являються такі сугубо соціальні функції, як праця і свідомість, крім того, в лю­дині відбувається певна соціалізація таких біологічних за своєю при­родою функцій і рис, як насичення їжею, в тамування спраги, задово­лення статевого інстинкту. Всі ці біологічні потреби задовольняють­ся сучасною нормальною людиною за нормальних умов в олюдне­ній, соціалізованій формі. Остання наявна також у чуттєвому відображенні людиною об'єк­тивного світу речей і явищ, яке пройняте свідомістю, розумом, есте­тичним почуттям, моральною оцінкою тощо. Людські органи чуттів (око, вухо та ін.) дозволяють людині відчувати красу навколишніх речей і явищ, зазнавати насолоди творами мистецтва чи відрази до негативних явищ дійсності тощо.

Друге питання. Людина, як унікальний біологічний вид Ноmо sapiens, виникла на нашій планеті близько 40 тис. років тому внаслідок тривалого процесу формування суспільства, який в той самий час був періодом становлення людини, тобто — внаслідок єдиного процесу антропосоціогенезу.

За своєю природою людина є цілісною біосоціальною істотою, в якій біологічне начало і соціальні риси перебувають в діалектичній єдності, взаємодії і взаємопроникненні.