Періодизація Давньогрецької філософії.

Одеська національна академія зв’язку ім. О.С. Попова

Кафедра філософії та історії України

Нерубасська Алла Олександрівна

ПРОГРАМА, ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

ТА ЛЕКЦІЇ З КУРСУ

 

ФІЛОСОФІЯ

ДЛЯ СТУДЕНТІВ СТАЦІОНАРУ

Одесса – 2013

 

 

ББК 87я73

П 887

УДК 1(075)

 

НАВЧАЛЬНЕ-МЕТОДИЧНЕ ВИДАННЯ
ПРОГРАМА, ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

ТА ЛЕКЦІЇ З КУРСУ ФІЛОСОФІЇ
ДЛЯ СТУДЕНТІВ СТАЦІОНАРУ
Автор: к.філос.н., доц. кафедри філософії та історії України ОНАЗ ім. О.С. Попова Нерубасська А.О.

Рецензент: д.філос.н, проф. кафедри філософії природничих факультетів ОНУ ім. І.І. Мечникова Терентьєва Л.М.

 

Рекомендовано до друку на засіданні кафедри філософії та історії України ОНАЗ ім. О.С. Попова

Протокол № 6 від 27 лютого 2013 р.

ЗМІСТ

 

1. Тематичний план курсу

2. Тематика, плани, текст лекцій та рекомендації до семінарів

3. Питання для повторення

4.Примірна тематика студентських рефератів, доповідей та письмових робіт

5. Тести

6. Список термінів.

 

 

І. ПРОГРАМА КУРСУ «ФІЛОСОФІЯ» ДЛЯ СТУДЕНТІВ СТАЦІОНАРУ.

1. Тематичний план курсу.

Структура курсу.

Модуль № 1.

№	Назва теми	Лекції	Семінари
1.	Філософія як світогляд, її призначення, зміст і функції у суспільстві…………………………………………с. 6
2.	Релігійно-філософські системи стародавнього світу (Індія, Китай).с. 18
3.	Філософія античного світу та середньовічного суспільства……….с. 24
4.	Філософія Відродження та Реформації………………………………….....с. 44
5.	Філософія Нового часу та доби Просвітництва……………………………….с. 50
6.	Німецька класична філософія та марксизм………………………………………..с. 60
7.	Проблеми світу та людини в філософської думці України……….с. 80
8.	Сучасна світова філософія…………с. 89
	Всього:

 

Модуль № 2.

 

№	Назва теми	Лекції	Семінари
1.	Онтологія: проблеми буття та матерії в філософії та природознавстві…………………………с. 104
2.	Гносеологія: пізнання, методи та форми наукового пізнання……..с. 110
3.	Діалектика та її альтернативи…с. 123
4.	Антропологія: людина як об'єкт пізнання……………………………………….с. 141
5.	Соціальна філософія: суспільна свідомість та її структура………….с. 150
6.	Культура як об’єкт соціального пізнання………………………………………..с. 160
7.	Цивілізації, їх класифікація та основні мегатренди їх розвитку………………с. 167
8.	Становлення, сутність та основні напрямки розвитку інформаційного суспільства…………………………………..с. 173
9.	Логіка як основа філософського світогляду. Логіка дискурсу……….с. 177
	Всього:

 

Мета курсу:

Сформулювати у студентів філософську культуру мислення та пізнання навколишнього світу та самого себе, навички застосування філософської методології.

В результаті вивчення дисципліни студенти повинні

 

ЗНАТИ:

1. Сутність і зміст філософського поняття світу, суспільства та людини (на фундаментальному рівні).

2. Принципи, закони та категорії діалектики, методи і форми пізнання, методологію та логіку наукового пізнання (на фундаментальному рівні).

3. Призначення та сенс життя людини, умови формування особистості, її свободи та відповідальність за збереження життя, природи, культури (на фундаментальному рівні).

 

ВМІТИ:

1. Засвоювати та реалізовувати наукові та культурні досягнення світової цивілізації, поважливе ставитися до різних культур, релігій, до ідей збереження миру, неухильного дотримання прав людини (на репродуктивному рівні).

2. Критично оцінювати політичні, економічні, екологічні, культурні та інші події та явища (на репродуктивному рівні).

3. Проникати в сутність явищ і процесів реального світу, свідомо використовувати наукові знання у пізнавальній професійній діяльності (на алгоритмічному рівні).

 

ОРГАНІЗАЦІЙНО-МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ:

1. Предметом дисципліни є вивчення найзагальніших та універсальних взаємозв’язків та взаємовідносин людини, природи та світу. Наукову основу дисципліни складають досягнення соціально-економічних, гуманітарних, природничих та технічних наук. Методологічною основою викладання дисципліни є діалектика з її потребою об’єктивності, всебічного пізнання, конкретності істини.

В підготовці бакалавра та магістра дисципліна займає одне з головних місць. Вона забезпечує формування і розвиток у студентів наукового світогляду, поглядів та ідеалів, заснованих на об’єктивно-істинних знаннях та загальнолюдських цінностях, наукових принципах оцінки дійсності.

 

 

II. ТЕМАТИКА, ПЛАНИ, ТЕКСТ ЛЕКЦІЙ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРІВ

Модуль № 1.

Лекція № 1.

ТЕМА 1. ФІЛОСОФІЯ ЯК УНІВЕРСАЛЬНИЙ ТИП ЗНАНЬ.

Семінар №1.

Історичні передумови виникнення філософії, її суть та призначення.

1. Співвідношення філософії з міфологією, релігією та іншими формами суспільної свідомості.

2. Уявлення світогляду, його суть та структура.

3. Основне питання філософії та його дві сторони.

4. Функції філософії.

РЕФЕРАТИ

1. Філософія в системі суспільної свідомості.

2. Суть та структура філософського світогляду.

3. Співвідношення філософського та наукового світогляду.

4. Історичні форми матеріалізму.

5. Філософія в системі духовної культури.

6. Гуманізм філософського знання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Пунченко О., Черниш О. Філософія / Навч. посібник. -Одеса - 2006.

2. Філософія /підручник під ред. М Горлоча, В. Кременя, В. Рибалка. Харьків: Консум, 2000.

3. Пунченко О., Стокяло В. Основи філософії / Курс лекцій. Ч. 1, 2.- Одесса.- 2000.

4. Пунченко О. П. Метод преобразующей критики и ее роль в познании и практике. - Москва - Одесса, 1991.

5. Алексеев П. В. Наука и мировоззрение. - М.: ИПЛ, 1983.

6. Введение в философию. Ч. І - М.: ИПЛ, 1989. Гл. 1, § 1, 2.

7. Овчинников В. С. Мировоззрение как явление духовной жизни. - Л.: ЛГУ, 1978.

8. Философия / Навч. посібник – Київ: Фіта, 1994.

9. Чанышев А. И. Начало философии / Курс лекцій - М.: МГУ, 1982.

10. Шуртаков К. П. Мировоззрение и методи его формирования. –Казань: КазГУ, 1989.

11. Инженер, философия, вуз. - Л.: ЛГУ, 1990.

12. Энгельс Ф. Людвиг Фейєрбах и конец классической немецкой
философии. - Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 21.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

При вивченні першого питання студенту необхідно усвідомити, чим є філософія як система знання. Багатомірність підходів до розуміння сутності філософії (філософія - це: і форма суспільної свідомості, і найбільш граничний вид теоретизування, і бачення істини в індійській філософії, і любов до мудрості в античній філософії, і духовна квінтесенція, самосвідомість епохи, як стверджували Г. Гегель та К. Маркс і т. д.) пояснюється тим фактом, що кожен філософ розкриває одну із сторін багатого змісту філософського знання. В марксистському типі вона трактується як особлива наука, у якій є свої принципи, закони, категоріальний апарат. Тут студенту необхідно засвоїти основні положення 1, 2, 4, 6, 7 джерел.

Поняття філософія походить від грецького філео і софія, що в перекладі означає любов до мудрості. Філософія виникла раніш багатьох наук – як тільки людина почала серйозно міркувати про навколишній світ.

Філософія є якісно новим, специфічним духовним утворенням, опорою якого виступає знання і раціональна діяльність людського мислення. Саме це відрізняє філософію від релігії та міфології.

Міфологія – це джерело філософії. Необхідно усвідомити зміст міфології та релігії як попередників філософського знання. Міфологія виступає як єдина нероздільна форма суспільної свідомості, є узагальнення відображення природного та соціального буття в свідомості людини родового суспільства.

Релігія як форма суспільної свідомості - це суб'єктивне, фантастичне відображення дійсності в свідомості людини, виникає в первіснім суспільстві. Тут необхідно розкрити основні елементи релігії, специфіку релігійного світогляду. Природа релігійного світогляду складна і суперечлива, має тисячолітні традиції й увібрала явища духовної культури, соціальний досвід людей, ідеологію та інші аспекти життєдіяльності людини. Роль релігії в розвитку суспільства не піддається однозначній оцінці. Близькість релігії та філософії полягає у тому, що вони ставлять подібні завдання, переслідують певну мету: з’ясування суті світобудови, суті буття суспільства і кожної людини та формування відповідно мислення і поведінки людей. Проте мету і завдання релігія и філософія реалізують різними методами и способами.

На відміну від міфології та релігії, які, будучи духовними засобами соціального контролю з необхідністю породжуються суспільством, філософія покликана до життя особливими соціальними умовами. Уже Арістотель (384— 322 до н. е.) зазначав, що для заняття філософією потрібно мати вільний час, тобто не бути зайнятим фізичною працею. Іншими словами, філософія виникає в тих цивілізаціях, де відбувся поділ праці на фізичну і розумову. Це є хоч і необхідною, але недостатньою умовою. Наприклад, в Давньому Єгипті, Вавилоні існували соціальні стани, не зайняті фізичною працею, але філософії як світогляду чи систематичної інтелектуальної діяльності там не було.

Філософський світогляд заснований на розумі, тобто він передбачає аргументацію, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найбільш загальні проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо. Чи всяке суспільство дозволить мислителю вільно трактувати такі питання? Зрозуміло що ні. В так званому традиційному суспільстві, де дії людей суворо регламентовані, відсутня вільна особа, будь-яке вільнодумство неможливе.

Необхідною передумовою виникнення філософії є терпимість (толерантність) до інакомислення. А вона може виникнути тільки в демократичному суспільстві, де більше покладаються на розум людини і права особи, ніж на традицію і віру. Тож не дивно, що розквіт філософії припадає на епохи панування демократії (Давня Греція, епоха Нового часу), тоді як в умовах традиційного і тоталітарного суспільств філософія деградує до ідеології релігійного типу. Демократія не тільки створює умови, вона, по суті, викликає філософію до життя. Політичні диспути, побудоване на змаганні сторін судочинство пробуджують увагу до законів логіки, формують теоретичну настанову, на якій ґрунтується філософія.

Настанова на загальне, на ідеї, які безпосередньо не мають утилітарного, практичного значення, створює враження, що філософи — це такі собі диваки, які займаються нікому не потрібними справами. Спочатку філософія справді сприймалася як гра надлишкових інтелектуальних сил, забавка розуму. Однак у результаті такої «гри» в Греції, наприклад, виникли засадничі принципи наукового мислення, було створено логіку Арістотеля і геометрію Евкліда (III ст. до н. е.). З огляду на це греки вже могли дозволити собі сказати, що немає нічого практичнішого, ніж добра теорія.

Справді, філософія є позірним відходом від дійсності, адже завдяки цьому вдається краще зрозуміти дійсність. Соціальна практика демократичного суспільства підносить авторитет розуму. До нього апелюють виробництво, торгівля, судочинство. Вона створює необхідні умови для реалізації свободи особистості і толерантності до інакомислення. Таке суспільство не тільки створює необхідні умови для виникнення філософії, а й закономірно породжує її.

Демократія та філософія суттєво пов´язані. У традиційному чи тоталітарному суспільствах загальне (політичні інтереси, правові та моральні норми) тримаються на освяченій традиції або на силі. Воно не вимагає згоди, виправдання (легітимації) окремого індивіда. В демократичному ж суспільстві індивід обов´язково включений у процес формування та функціонування загальних соціальних цінностей. Для функціонування громадянського суспільства, організованого на легітимності влади, універсальності права і безумовній значущості моральних цінностей, принципово важливо утвердити авторитет загального. Позбавлене ореола святості (як у традиційному суспільстві) чи силової підтримки (як у тоталітарному), всезагальне, тобто регулятивні принципи соціального життя, може базуватися в демократичному суспільстві тільки на авторитеті розуму.

Всупереч відомій тезі, згідно з якою рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку техніки, можна запропонувати іншу: рівень розвитку суспільства визначається рівнем усвідомлення, авторитетом загального — правових і моральних норм, політичних і національних ідей, які забезпечують цивілізованість сучасного суспільства. А формувати вміння підноситись до всезагального, підтримувати його авторитет філософія вважає одним з найважливіших своїх завдань. Та повага, з якою в Західній Європі ставляться до всезагального, значною мірою вихована філософією. І та духовна криза, яку нині переживає наше суспільство, спричинена значною мірою і недостатнім авторитетом загального (недостатньою легітимністю влади, низьким авторитетом правових норм, моральною кризою). В утвердженні цих цінностей громадянського суспільства філософії (філософії права, філософії політики) належить надзвичайно важлива роль.

Соціальні умови не тільки сприяли розвиткові філософії чи гальмували його. Вони часто визначали і коло проблем, що цікавили філософів. Зосередженість індійських філософів на морально-етичних проблемах, китайських — на соціально-етичних, греків на різних етапах — на натурфілософії, гносеології та етиці зумовлена не стільки особливостями духу цих народів, скільки особливостями їх соціального життя. Ключ до розуміння багатьох філософських проблем лежить у соціальній сфері.

Досліджуючи специфіку філософського знання, необхідно показати, що становлення філософії - це тривалий історичний період та складний суперечливий процес її відділення від міфологічних та релігійних поглядів, усвідомити сутність філософського світогляду. Особливість філософського знання, відмінність від знання соціально-наукового полягає у багатозначності філософських ідей, тобто ідеї можуть осмислюватись і розвиватись у різних напрямах. Філософське знання відрізняється від наукового, насамперед, національним характером філософії: філософія завжди є філософією окремого народу.

Важлива особливість філософського знання – особистністний характер. Індивідуальні особливості філософа, особистості, спосіб життя невід’ємні від стилю й манери філософствування.

Друге питання. Усвідомивши джерела становлення та розвитку філософського знання, необхідно відзначити, що усі вони відображають визначну систему світогляду. А що є світогляд, яка його структура - це завдання другого питання. При підготовці до нього студент повинен розкрити поняття світогляду, а також усвідомити не тільки взаємозв'язок основних елементів світогляду - світовідчування, світосприйняття та світорозуміння, а також якісну відміну останнього від попередніх. При підготовці цього питання необхідно проаналізувати літературу 1, 2, 3, 4, 8, 12.

Світогляд - необхідна складова людської свідомості, пізнання. Це не просто один елемент у ряді багатьох інших, а їх складна взаємодія. Різнорідні знання, переконання, думки, відчуття, прагнення, надії, з'єднуючись в світогляді, предстають як більш менш цілісне розуміння людьми миру і самих себе.

До складу світогляду входять і грають в нім важливу роль узагальнені знання - повсякденні, або життєво-практичні, професійні, наукові. Чим солідніше запас знань в ту або іншу епоху, у того або іншого народу або окремої людини, тим більше серйозну опору може отримати відповідний світогляд. Наївна, неосвічена свідомість не має в своєму розпорядженні достатніх засобів для чіткого, послідовного, раціонального обґрунтування своїх поглядів, звертаючись часто до фантастичних вигадок, звичаїв.

Ступінь пізнавальної насиченості, обґрунтованості, продуманості, внутрішній узгодженості того або іншого світогляду буває різною. Пізнання ніколи не заповнюють собою всього поля світогляду. Окрім знань про світ (включаючи і мир людини) в світогляді осмислюється також весь устрій людського життя, виражаються певні системи цінностей (уявлення про добро і зло та інші), «образи» минулого і «проекти» майбутнього, дістають схвалення (засудження) ті або інші способи життя, поведінки.

Програми життя, дії, спрямованість вчинків мають під собою дві «опори»: знання і цінності. Пізнанням рухає прагнення до істини - об'єктивного збагнення реального миру. Ціннісна свідомість інше: вона втілює в собі особливе відношення людей до того, що все відбувається відповідно до їх цілей, потреб, інтересів, того або іншого розуміння сенсу життя. У ціннісній свідомості формуються етичні, естетичні (і взагалі світоглядні) ідеали. Найважливішими поняттями, з якими відвіку зв'язувалася ціннісна свідомість, виступали поняття добра і зла, краси і потворності. Через співвідношення з нормами, ідеалами здійснюється оцінювання - визначення цінності того, що відбувається. Система ціннісних орієнтацій грає дуже важливу роль в індивідуальному і груповому, суспільному світогляді. При всій їх різнорідності пізнавальний і ціннісний способи освоєння миру в людській свідомості, житті, дії повинні бути якось урівноважені, приведені в згоду. Повинна досягатися також напружена єдність інших компонентів, аспектів, рівнів світогляду: відчуттів і розуму, розуміння і дії, віри і сумніву, теоретичного і практичного досвіду людей, осмислення минулого і бачення майбутнього. Їх співвідношення, поєднання, синтез - складна і болісна духовно-практична робота, покликана забезпечувати зв'язаність і цілісність людського досвіду, всієї системи орієнтацій.

Світогляд - комплексна форма свідомості, яка охоплює самі різні «пласти» людського досвіду - здатне розсовувати вузькі рамки повсякденності, конкретного місця і часу, співвідносити дану людину з іншими людьми, включаючи і тих, що жили раніше, житимуть потім. У світогляді накопичується досвід з'ясування смислової основи людського життя, все нові покоління людей залучаються до духовного світу прадідів, дідів, батьків, сучасників, щось, дбайливо зберігаючи, від чогось рішуче відмовляючись.

Отже, світогляд - це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення, розуміння миру.

Життя людей в суспільстві носить історичний характер. То поволі, то прискорено, інтенсивно змінюються в часі всі складові суспільно-історичного процесу: технічні засоби і характер праці, відносини між людьми і самі люди, їх думки, відчуття, інтереси. Світогляд людських співтовариств, соціальних груп, осіб також схильний до історичних змін. Воно активно уловлює, заломлює великі і малі, явні і приховані процеси суспільних змін. Кажучи про світогляд у великому суспільно-історичному масштабі, мають на увазі переважаючі на тому або іншому етапі історії гранично загальні переконання, принципи пізнання, ідеали і норми життєдіяльності, тобто виділяють загальні риси інтелектуального, емоційного, духовного настрою тієї або іншої епохи. І в реальній дійсності світогляд формується в свідомості конкретних людей і використовується особами і соціальними групами, як визначальні життя, загальні переконання. А це означає, що, окрім типових, сумарних рис, світогляд кожної епохи живе, діє в безлічі групових і індивідуальних варіантів.

Строго кажучи, кожна людина або соціальна група, виділена за тією або іншою ознакою (наприклад, по класовій приналежності, соціальному положенню, рівню освіти, професії, прихильності до якої-небудь релігії і іншим), має власні, не у всьому співпадаючі з іншими, а іноді і дуже найзагальніші уявлення про світ, що сильно відрізняються від них, життєві програми.

Світогляд - це складне, синтетичне, інтегральне утворення суспільної і індивідуальної свідомості. Істотне значення для його характеристики має пропорційну присутність різних компонентів - знань, переконань, вірувань, настроїв, прагнень, надій, цінностей, норм, ідеалів і т.д. В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти:

1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т.д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи.

2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т.д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами. Цінність - це властивість якогось предмету, явища задовольняти потреби, бажання людей. У систему цінностей людини входять уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, мету і сенс життя. Наприклад: життя - це головна цінність людини, безпека людини - це теж велика цінність, і т.д. Ціннісне відношення людини до світу і до самого себе формується в певну ієрархію цінностей, на вершині якої розташовуються свого роду абсолютні цінності, зафіксовані в тих або інших суспільних ідеалах. Наслідком стійкої оцінки людиною своїх відносин з іншими людьми, є соціальні норми: моральні, релігійні, правові і т.п. які регулюють повсякденне життя як окремої людини, так і всього суспільства. У них в більшій мірі, ніж в цінностях, присутній наказовий, зобов'язуючий момент, вимога поступати певним чином. Норми є тим засобом, який зближує цінностнозначиме для людини з його практичною поведінкою.

3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в емоційно-вольовій складовій світоглядного компоненту.

4) Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь в житті, не на дієву, а на споглядальну позицію, він все одно проектує і стимулює певний тип поведінки.

На основі вищевикладеного можна визначити світогляд як сукупність поглядів, оцінок, норм і установок, що визначають відношення людини до світу і виступають як орієнтири і регулятори його поведінки.

По характеру формування і способу функціонування можна виділити життєво-практичний і теоретичний рівні світогляду. Життєво-практичний рівень світогляду складається стихійно і базується на здоровому глузді, обшивному і багатообразному повсякденному досвіді. Цей рівень світогляду нерідко називають життєвою філософією. Така найважливіша сфера функціонування світогляду. Оскільки саме на цьому рівні він включається в соціальну і індивідуальну взаємодію абсолютної більшості людей. Життєво-практичний світогляд украй неоднорідний, оскільки неоднорідні по характеру утворення і виховання його носії. На формування цього рівня світогляду істотний вплив роблять національні, релігійні традиції, рівні освіти інтелектуальної і духовної культури, характер професійної діяльності і багато що інше.

Філософія – вищий теоретичний рівень світогляду, рефлексія світогляду. Осмислюючи й обґрунтовуючи стратегію реалізації цих ідеалів, формуючи загальні принципи та норми, що висвітлюють шлях до світоглядного Храму, філософія виконує методологічну функцію, будучи методологією пізнання і людської діяльності у цілому.

Філософія у своїй світоглядно-науковій іпостасі є невід’ємним елементом культури, освітньої сфери, духовно-інтелектуального життя нашої цивілізації, і вона продовжує створювати такі необхідні людині світоглядні орієнтири.

У структурному плані прийнято виділяти у світогляді такі підсистеми або рівні: світовідчуття, світосприйняття, світоспоглядання, світорозуміння та світобачення.

Структуру світогляду визначають:

- досвід (індивідуальний, сімейний, груповий, національний, клановий, суспільний, загальнолюдський), на основі якого формується світовідчуття – основа світогляду;

- знання (досвідні, емпіричні та теоретичні), на основі яких формується світорозуміння;

- мета, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності, такі як: нужда – потреба – інтерес – мета – засоби – результати – наслідки. На її основі формується світоспоглядання;

- цінності (щастя, любов, істина, добро, краса, свобода тощо), на основі яких формуються переконання, ідеали людини та складається її світосприйняття;

- принципи (монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм), на основі яких складаються основні способи світобачення.

При вивченні третього питання студенту необхідно звернути особливу увагу на ту обставину, що при різноманітності уявлень про сутність світу та місця людини в цьому світі, на позицію суб'єкта в пізнавальній діяльності в філософії, які не були різноманітні ці погляди та ідеї, усі вони явно чи неявно концентрують увагу на якість свого відправного пункту: про відношення свідомості до буття, духовного до матеріального.

Ф. Енгельс називає питання про відношення свідомості до буття, духовного до матеріального основним питанням філософії. В залежності від рішення першої сторони основного питання філософії: - «що є первісним - матерія чи свідомість», філософи розділилися на два великих табори - матеріалістів та ідеалістів.

При підготовці третього питання належить вивчати літературу 1, 2, 3, 8, 12.

Предметом філософії називають коло питань, які вона вивчає.

Що саме є предметом філософії, залежить від епохи та інтелектуальної позиції мислителя. Спори, що таке предмет філософії тривають. За словами Віндельбанда: «Тільки з'ясувавши історію поняття філософія, можна визначити, що в майбутньому зможе претендувати більшою чи меншою мірою до неї».

Свої варіанти відповіді на питання про предмет філософії пропонували різні школи. Один з найбільш значущих варіантів належить Іммануілу Канту. В книзі „Критика чистого розуму” він ставить три знамениті запитання: „що я можу знати”, „що я повинен робити?”, „на що я можу сподіватися?”. Ці три питання, по Канту, поєднуються і знаходяться в останньому, четвертому питанні: Що таке людина? Ні на одне з цих питань немає остаточної і вичерпної відповіді.

У марксизмі-ленінізмі також пропонувалася своя формулювання «основного питання філософії», як було відмічено вищі.

Марксизм-ленінізм відносив до числа найважливіших питань два:

· «Що первинне: дух чи матерія?» Це питання вважався одним з найголовніших питань філософії, оскільки, стверджувалося, що з самого початку розвитку філософії сталося розподіл на ідеалізм і матеріалізм, тобто судження про верховенство духовного світу над матеріальним, і матеріального над духовним відповідно.

· Питання про пізнаваємость світу, який був у ньому головним питанням епістемології.

Важливість питання «матерія і свідомість, що первинно?» Полягає в тому, що від його достовірного дозволу залежить побудова цілісного знання про навколишній світ і місце людини в ньому, а це і є головним завданням філософії.

Матерія і свідомість (дух) - дві нерозривні і в той же час протилежні характеристики буття. У зв'язку цим існують дві сторони основного питання філософії - онтологічна та гносеологічна.

Онтологічна (буттєва) сторона основного питання філософії полягає в постановці і вирішенні проблеми: що первинне - матерія чи свідомість?

Суть гносеологічної (пізнавальної) сторони основного питання: пізнаваєм або непізнаваєм світ, що первинно в процесі пізнання?

Залежно від онтологічної і гносеологічної сторін у філософії виділяються основні напрями - відповідно матеріалізм та ідеалізм, а також емпіризм і раціоналізм.

При розгляді:

1. онтологічної (буттєвої) сторони основного питання філософії можна виділити такі напрямки, як:

• об'єктивний ідеалізм;

• суб'єктивний ідеалізм;

• матеріалізм;

• вульгарний матеріалізм;

• дуалізм;

• деїзм;

Об'єктивний ідеалізм заперечує існування світу у вигляді сукупності результатів пізнавальної діяльності органів чуття і суджень. При цьому визнає їх існування, але доповнює до них ще і об'єктивно обумовлений елемент людського буття. Вважає першоосновою світу деяке загальне надіндивідуальне духовне начало ("ідея", "світовий розум" і т. п.). Як правило, об'єктивний ідеалізм лежить в основі багатьох релігійних навчань (Іудаїзм, Християнство, Буддизм), філософії античних любителів мудрості (Піфагор, Платон). В Україні філософські принципи об'єктивного ідеалізму обстоювали С. Гоцький, О. Новицький, Г. Челпанов. Сучасні поширені школи об'єктивного ідеалізму неотомізм і персоналізм.

Суб'єкти́вний ідеалі́зм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта.

Основна думка: світ складається не з готових завершених предметів, а є сукупністю процесів, в яких предмети, що здаються незмінними, так само як поняття, що виникають в уяві, перебувають у безперевній зміні на основі поступального розвитку.

Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки свого «я». Система суб'єктивного ідеалізму найбільш повно була викладена у XVIII ст. у філософії англійського єпископа Дж. Берклі. У формі скептицизму та агноцистизму суб'єктивний ідеалізм розробляли англійський філософ Д. Юм та німецький філософ І. Кант. Відомим представником суб'єктивного ідеалізму був Й. Фіхте. В Україні суб'єктивний ідеалізм пропагували П. Юркевич та інші.

Сучасний суб'єктивний ідеалізм розпадається на численні школи: емпіріокритицизм, прагматизм, семантичний ідеалізм, логічний позитивізм, емпіричний реалізм, екзистенціалізм та інші. Для більшості течій сучасного ідеалізму характерний ірраціоналізм — заперечення об'єктивного змісту логічного мислення та заміна його інтуіцією.

Матеріалізм (так звана "лінія Демокріта") - напрям у філософії, прихильники якого вважали, що у відносинах матерії і свідомості первинною є матерія.

Отже:

• матерія реально існує;

• матерія існує незалежно від свідомості (тобто існує незалежно від мислячих істот і від того, мислить про неї хто-небудь чи ні);

• матерія є самостійною субстанцією - не потребує свого існування ні в чому, крім самої себе;

• матерія існує і розвивається за своїми внутрішніми законами;

• свідомість (дух) є властивість (модус) високоорганізованої матерії відображати саму себе (матерію);

• свідомість не є самостійною субстанцією, існуючою поряд з матерією;

• свідомість визначається матерією (буттям).

До матеріалістичного напряму належали такі філософи, як Демокріт; філософи Мілетськой школи (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен); Епікур; Бекон; Локк; Спіноза; Дідро та інші французькі матеріалісти; Герцен; Чернишевський; Маркс; Енгельс; Ленін.

Гідність матеріалізму - опора на науку, особливо на точні та природничі (фізику, математику, хімію і т. д.), логічна довідність багатьох положень матеріалістів.

Слабка сторона матеріалізму - недостатнє пояснення сутності свідомості, наявність явищ навколишнього світу, пояснити з наукової точки зору матеріалістів.

Основного питання філософії (що первинне - матерія чи свідомість) насправді не існує, так як матерія і свідомість взаємодоповнюють один одного і існують завжди. Деїзм - напрям у філософії, прихильники якого (переважно французькі просвітителі XVIII ст.) Визнавали наявність Бога, який, на їхню думку, одного разу створивши світ, вже не бере участь у його подальшому розвитку і не впливає на життя і вчинки людей (тобто визнавали Бога, практично не має ніяких "повноважень", який повинен лише служити моральним символом). Деїсти також вважали матерію натхненної і не протиставляли матерію і дух (свідомість).

При розгляді:

2. гносеологічної (пізнавальної) сторони можно виділити напрямки:

• гностицизм;

• агностицизм;

• емпіризм (сенсуалізм);

• раціоналізм.

Одним з фундаментальних питань філософії є безпосередньо питання: «Що таке філософія?» Кожна філософська система має стрижневе, головне питання, розкриття якого складає її основний зміст і сутність.

Філософія відповідає на запитання

· «Хто така людина і навіщо вона прийшла у цей світ?»

· «Що робить той чи інший вчинок правильним або неправильним?»

Філософія намагається відповісти на питання, на які поки що не існує способу отримання відповіді, типу «Для чого?» (Напр., «Для чого існує людина?». У той же час наука намагається відповісти на питання, на які існують інструменти отримання відповіді, типу «Як?», «Яким чином?», «Чому?», «Що?» (напр., «Як з'явилася людина?», «Чому людина не може дихати азотом?», "Яким чином виникла Земля?«Як спрямована еволюція?», «Що буде з людиною (в конкретних умовах)?»).

Відповідно до цього відбувалося поділ предмета філософії, філософського знання на основні розділи: онтологію (вчення про буття), епістемологію (вчення про пізнання), антропологію (вчення про людину), соціальну філософію (вчення про суспільство) та ін..

Багатство змісту філософії, її зв'язок з іншими формами суспільної свідомості та практична цінність розкриваються при дослідженні її функцій – четвертого питання.

При підготовці до четвертого питання студентам необхідно усвідомити літературу 1, 2, 4, 8, 9.

З світоглядною функцією студенти ознайомилися у попередньому пункті.

Друга функція – онтологічна. Задача цієї функції виражається в розробці універсальної філософсько-онтологічної картини світу, в доказі єдності світу. Вона визначає філософськи погляди на проблему виникнення навколишнього світу.

Із інших функцій філософського знання необхідно звернути особливу увагу на гносеологічну (пізнавальну) функцію філософії, розрити її мету та завдання. Гносеологічна функція (з грецької гносіс – знання, логос – вчення) розкриває різні філософськи концепції відносно пізнання буття. Гносеологічна функція філософії розкриває основні підходи суб'єкта в пізнанні дійсності (скептицизм, агностицизм, сенсуалізм, раціоналізм).

Методологічна функція філософії розкриває філософію як усвідомлений людиною спосіб пізнання і практичної діяльності, як методологію наукового пізнання.

Тут необхідно усвідомити сутність діалектики та метафізики як основних, протилежних один одному методів пізнання.

Культурно - виховна функція філософії розкриває філософію як квінтесенцію духовної культури людства, духовний досвід філософії в усвідомленні вічних проблем життя та смерті, добра та зла, щастя та нещастя,, цінностей людського буття.

Аксіологічна функція філософії – орієнтує суб’єкта на світоглядні цінності та містить орієнтацію на певний ідеал.

Практично - діяльністна функція філософії розкриває роль філософії в освоєнні світу та людини.

Критична функція філософії (яка йде від Сократа, Канта, Гегеля, Маркса) розкриває філософську критику як форму руху знання, момент розвитку пізнання, елемент пізнання, складову частину пізнання. Вона виступає в формі перевірки знання на науковість, уточнення і коректування його. Але головне багатство критика розкриває, коли вона виступає як момент діалектичного заперечення, переборення обмеженості в пізнавальному процесі.

 

Лекція № 2.

ТЕМА 2. РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКИ СИСТЕМИ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ (ІНДІЯ, КІТАЙ).

Семінар № 2.

Філософська думка Стародавньої Індії і Стародавнього Китаю.

1.Філософія Стародавньої Індії.

2.Філософія Стародавнього Китаю.

РЕ Ф ЕРАТИ

1. Еволюція філософських поглядів мислителів Стародавнього Сходу від міфологічної фантазії до раціонального мислення, від без особистісних картин світу до осмислення сенсу людського буття.

2. Філософськи ідеї Стародавньої Індії.

3. Філософськи ідеї Стародавнього Китаю.

ЛІТЕРАТУРА

1. Асмус В. Ф. Античная философия /Курс лекций - М.: 1976.

2. Богомолов А. С. Античная философия / учебное пособие - М.: Изд - во МГУ. 1985.

3. Философия. Учебное пособие для студентоав вузов. – Київ: Фіта, 1994.

4. Чанышев А. И. Начало философии / Курс лекций - М.: МГУ, 1982.

5. Введение в философию. Учебник для высших учебных заведений.- Москва: Политиздат, 1990.- Ч. 1.

6. Філософія.- Київ: Вища школа, 1995.

7. Філософія: Курс лекцій- 2-е видання.- Київ: Либідь, 1994.

8. Філософія: Навчальний посібник.- Київ: Вікар, 1997.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

При вивченні першого питання студентам слід усвідомити, що філософія спочатку виникла в лоні релігійно - міфологічного мислення. Вона використовувала уявлення міфології і первісної релігії. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна поезія вед – усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління. Але апелюючи до розуму, філософія поступово формувала власний понятійний апарат.

Філософія як система поглядів на світ вперше з'явилася в Стародавніх Індії та Китаї в кінці II на початку І тисячоліть до н. е. Специфіка розвитку суспільних відносин цих держав спричинила формування своєрідних рис філософії Індії та Китаю.

Зокрема, кастовий устрій в Індії та чиновницько-бюрократична система в Китаї зумовили збереження і подальше поширення традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні та розвитку перших філософських течій.

Це згодом проявилося в тому, що у світогляді східних країн набула переваги релігійно-етична проблематика над науково-теоретичною.

Своєрідність філософії Стародавніх Індії та Китаю проявляється також у специфічному розумінні картини світу. Природа тлумачиться в основному не як предмет теоретичного дослідження, а як об'єкт релігійно-морального аналізу. Вчення про світ розгортається як варіація і продовження етичного вчення про людину. Філософи відшукують в бутті не природні причинно-наслідкові зв'язки, а всесвітній моральний світопорядок (типу індійської карми), який визначає життєвий шлях та долю людини.

Самостійні філософські вчення з'явилися в Індії в VII - VI ст. до н. е. у формі філософії локаята (чарвака). Засновником цієї філософії був Бріхаспаті. Ще одну філософську течію - санкх'я - заснував Капіла. Представники зазначених філософських течій визнавали об'єктивність і вічність безконечно багатоманітного світу, вони відкидали погляди прибічників джайнізму і буддизму про надприродність явищ матеріального світу, про безсмертя душі тощо.

Представники філософії вайшешика (III ст. до н. е.) висунули уявлення про атоми як неділимі частини всіх речей.

Якщо стихійно - матеріалістичні погляди мислителів Стародавньої Індії орієнтували людей на активне відношення до світу, то вчення джайнізму і крайні форми буддизму закликали своїх прибічників до споглядального способу життя. В цих вченнях метою людини проголошено досягнення особливого духовного стану - нірвани - злиття з "божественною сутністю" і звільнення від матеріально - чуттєвого світу.

У філософії цього часу можна спостерігати різні школи і напрямки матеріалістичного та ідеалістичного характеру. Так, у староіндійській письмовій пам'ятці культури "Ведах" (буквально – "знання") знаходимо релігійно-ідеалістичні положення, в яких сили природи сприймаються як божества, розвивається вчення про слабкість людини перед цими силами. Поряд із цим у "Ведах" і, особливо, в коментарях до них – "Упанішадах" (таємне вчення) – намічається матеріалістичне тлумачення навколишньої дійсності, відчувається пошук, прагнення до відкриття істини в речах, явищах.

У VIII–VII ст. до н. е. в Індії значного поширення набув матеріалістичний напрямок локаята (від "лока" – цей світ). Прибічники цього напрямку заперечували потойбічний світ і вважали своїм завданням вивчення земного, реально існуючого світу, що оточує людину. Локаятики критикували релігійні положення "Вед", прагнули довести відсутність божественного світу, заперечували існування і пекла, і раю, стверджували, що душа людини існує разом із тілом і помирає зі смертю людини. Закликали до повнокровного щасливого життя на Землі, а не десь у божественному світі.

Різновидом філософії локаята був досить поширений напрямок чарвака ("чар" – чотири, "вак" – слово). Його прибічники виступали проти ідеалізму і релігії в різні періоди історії Індії. Чарваки вважали, що все у світі складається з чотирьох елементів – вогню, повітря, води і землі. З таких матеріальних часток складаються і живі істоти, в тому числі і людина. Розмаїтий світ речей є багатоманітною комбінацією цих незмінних, вічно існуючих елементів.

Питання про відношення свідомості до матерії чарваки вирішували наївно-матеріалістично. Свідомість вони розуміли як властивість, що належить тілу. Але в елементах, взятих нарізно, свідомості немає – вона виникає в результаті поєднання всіх чотирьох елементів у людському тілі.

У VI–V ст. до н. е. поширюється вчення вайшешика (від "вішеша" – особливість). Вайшешики, відомі насамперед як просвітителі, вважали, що причиною страждань людей є незнання ними сутності навколишнього буття. Тому метою своєї філософії вони вважали позбавлення людей від страждань через поширення істинних знань про світ.

Згідно із вченням вайшешиків світ складається з якісно різнорідних і найдрібніших часток – ану. Всі об'єкти фізичного світу виникають з цих атомів. Самі ану вічні, не створювані і не знищувані, але об'єкти, що виникли з них, минущі, мінливі і непостійні. Ану відрізняються один від одного не лише якісно, а й кількісно, своїми розмірами і формою. У філософії вайшешика розвивалися елементи теорії відображення, логіки.

На цей період (VI–V ст. до н. е.) припадає виникнення релігійно-філософського вчення буддизму. На ранній стадії свого розвитку буддизм розглядає весь світ як єдиний потік, що складається з окремих елементів – фізичних і психічних дхарм, які перебувають у постійному процесі змін. Так в природі відбуваються безкінечні переміни, вічне виникнення і знищення. Буття – це безперервне становлення. Така панівна думка раннього буддизму.

Пізніше буддизм абсолютизує ідею відречення від життя, самозаглиблення у свій внутрішній світ. Згідно з буддизмом, шляхом самоспоглядання і самозаглиблення можна вийти з неспокійного, хвилюючого океану буття і досягти вічного блаженства – нірвани. Цей бік буддизму був надзвичайно зручним засобом підкорення мас з боку панівної верхівки. Адже, змальовуючи життя безперервним потоком страждань, буддизм закликав не до полегшення реальних страждань, а до знищення їх лише у думках.

У Стародавній Індії набула поширення і посилення одна з крайніх форм ідеалізму містичного спрямування – школа йоги. Це релігійно-містичне вчення відшукувало засоби "приборкання думки", тобто засоби абстрагування (відвернення) думок від усіх предметів чуттєвого світу і зосередження такої "очищеної" думки на самій собі. У стані такого глибокого трансу людина немовби усвідомлює відмінність свого "я" від світу, звільняється від нього. Цій меті зосередження думки слугують різні пози і положення тіла, контроль за диханням тощо.

Історія філософської думки в Стародавній Індії свідчить про значне розмаїття та багатство філософських ідей, на характеристиці яких в такому короткому викладі ми не можемо зупинитися більш детально. Тому студенту для більш детально вивчання рекомендуємо джерела зі списку літератури та люби інші.

Друге питання. Трепетне ставлення до традицій в Китаї має особливий культурний зміст, що породжує у європейців уявлення про Китай, як про суспільство традиціоналістського (патріархального) типу. Якщо на ранніх етапах розвитку філософської думки на передньому краї стояли безособово-узагальнені уявлення про світ, то згодом дедалі більше уваги приділяється проблемам Людини, її життю.

Філософ Стародавнього Китаю Лао Цзи (VI ст. до н. е.) створив вчення про природний закон руху - дао. Цей закон обумовлює, на його думку, існування речей світу і життя людей. На противагу ідеалістам, які проголошували небо сферою божественного розуму, прибічники Лао Цзи вважали, що законам дао підпорядкована не лише земля, але й небо. У вченні Лао Цзи знайшли відображення уявлення про атомістичну будову речей матеріального світу. Найдрібніші і неділимі частинки речей мислитель називав ци. Цю атомістичну традицію підтримував Мо Цзи (V - IV ст. до н. е.).

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, який зберіг вплив до наших днів, є філософське вчення, створене видатним мислителем Стародавнього Китаю Конфуцієм (VI - V ст. до н. е.). В ідеалістичній концепції конфуціанства знайшли висвітлення етико - політичні проблеми.

Для ґрунтового засвоєння змісту першого та другого питання слід звернутися до списку літератури 3; 4; 5; 6.

Стародавні пам'ятки китайської культури "Книга перемін", "Книга про гармонію тьми" та ін. (IX–VIII ст. до н. е.) свідчать, що в цей період відбувалась боротьба між наївно-матеріалістичним, ідеалістичним та містичним розуміннями природи. У цих книгах висловлювалися думки про те, що світ предметів є не що інше, як різноманітні сполучення п'яти першоелементів світу: заліза, дерева, вогню, води і землі. Але ці думки були непослідовними, суперечливими, що знайшло своє відображення в розвиткові таких течій, як конфуціанство, даосизм, моцзя та ін.

Засновником конфуціанства, як було відмічено вищі, був видатний мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551–479 pp. до н. е.). Конфуціанська філософія має чітко виражений етико-гуманістичний характер.

Основним поняттям цього вчення є "жень" (гуманність). Це моральний принцип, що визначає стосунки між людьми в суспільстві та в сім'ї. Він пропагує повагу і любов до старших за віком і за соціальним станом. Кожна людина повинна діяти відповідно до того становища, яке вона займає в суспільстві. Люди, вважав Конфуцій, мають бути взаємно великодушними, а також свято дотримуватися культу предків.

Принцип "жень" вимагає від правителів держав, щоб вони були людьми мудрими, подавали підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклувалися про них, як батько. Люди діляться на "шляхетних" і "низьких", одні покликані управляти іншими. Конфуцій вважав, що управляти – це означає ставити кожного на своє місце в суспільстві відповідно до положення, яке він займає. В цьому і полягає головна функція правителя.

Конфуцій також вважав, що кожна людина повинна по можливості вчитися і вдосконалюватися морально. Правителі зобов'язані виховувати і навчати народ, закликати його вчитися у досконалих людей.

У VI–III ст. до н. е. значного поширення набуло наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення даосизму (від "дао" – шлях, закон).

Даосисти критикували релігійні погляди, зокрема твердження про створення світу богом. Основна ідея даосизму зводиться до того, що життя природи і людей підкоряється не волі неба, богам, а закону "Дао". "Дао" – це закон самих речей і явищ. Він, як всезагальний закон, привносить порядок у хаос речей. "Дао" існує незалежно від свідомості і волі людини.

Основою світу є матеріальні частки "ці" (повітря, ефір). У процесі руху та розвитку матеріальних часток "ці" виникають жива матерія, тварини та людина. Народження, життя та смерть тлумачаться як процеси, пов'язані з матеріальними частками "ці", з їх накопиченням та розсіюванням.

"Ці" даосисти поділяють на дві групи – "тонкі" та "грубі". Людина, на їх думку, народжується в результаті з'єднання цих двох видів "ці". При цьому душа у неї складається з "найтонших", а тіло – з "грубих ці". Деякі даосисти вважали, що найтонші "ці" залишають людину після смерті і утворюють те, що люди називають "демоном" і "богом".

У даосизмі спостерігаються елементи стихійної діалектики. Визнавалося, що у світі немає нічого постійного, що все знаходиться в безперервному русі та розвитку. "Одні речі відходять, – стверджують даосисти, – інші приходять; одні розцвітають, інші в'януть; одні стають міцними, інші хиріють; одні з'являються, інші руйнуються".

Закономірним у розвитку речей, на думку даосистів, с те, що кожна річ, досягнувши певного ступеня розвитку, перетворюється у свою протилежність: "неповне стає повним, криве – прямим, пусте стає наповненим, старе змінюється новим" і т. д.

Прибічники даосизму поширювали своє вчення про "дао" і на сферу суспільних явищ. Всі нещастя в житті народу спричиняються тим, що правителі порушують природний закон "дао".

Обмеженістю представників даосизму було те, що вони не розуміли того, що люди не лише можуть і повинні пізнати сутність світу, його "дао", а й, спираючись на пізнане, змінити природу і суспільство в потрібному їм напрямку. Вони зводили діяльність людини лише до пізнання "дао" як сутності світу і помилково вважали, що обов'язково зазнає невдачі той, хто втручається у природний хід подій, хто прагне підпорядкувати їх своїм інтересам.

Даосисти, по суті, пропагували пасивне ставлення людини до оточуючої дійсності. Правда, деякі з них виступали проти свавілля знаті та релігійних тверджень про потойбічне життя, закликали до задоволення своїх потреб у земному житті.

Слід зауважити, що в розумінні закону "дао" частина даосистів не були послідовними матеріалістами. Вони відривали "дао" від його основи – світу речей. "Дао" тлумачився вже як незаперечна воля богів. Ця тенденція спричинилася до виникнення у І ст. н. е. релігійної секти даосів, яка існує до нашого часу.

Лекція № 3.

ТЕМА 3. ФІЛОСОФІЯ АНТИЧНОГО СВІТУ ТА СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА.

Семінар №3.

Філософська думка Античності та Середньовіччя.

1. Періодизація Давногрецької філософії.

2. Патристика. Августин Блаженний.

3. Схоластика. Релігійно - філософське вчення Фоми Аквінського.

4. Полеміка між номіналістами і реалістами

РЕФЕРАТИ

1. Космоцентризм античної грецької філософії.

2. Головні ідеї «Ідеальної держави Платона».

3. Концепція «гармонії» віри і розуму в томізмі.

4. Теоцентризм середньовічної філософії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Асмус В. Ф. Античная философия /Курс лекций - М.: 1976.

2. Богомолов А. С. Античная философия / Учебное пособие- М.: МГУ.- 1985.

3. Введение в философию. Ч. І. - М.: Политиздат, 1989.

4. Філософія. Курс лекцій. – Київ: Либідь, 1991.

5. Философия. //Учебное пособие для студентоав вузов. – Київ: Фіта, 1994.

6. Андрущенко В., Волович В., Горлач М., та ін.. Філософія //Підручник. Харків: Консум, 2000.

7. Чанышев А. И. Начало философии /Курс лекций - М.: МГУ, 1982.

8. Радев Ради. Критика неотомизма. - М.: Процесе, 1975.

9. Стокяло В. А. Критика неотомістского принципу «гармонії» віри і
розуму. - Філософська думка, №1.- 1974.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

Вивчаючи перше питання, студенти повинні виходити з того, що давньогрецька філософія (VI в. до н. е. - початок VI в. н. е.) характеризувалася особливою багатоманітністю шкіл і напрямків, що Стародавня Греція була колискою світової філософської думки. У багатоманітних формах давньогрецької філософії в зародку мали місце майже всі пізніші типи філософських світоглядів.

Періодизація Давньогрецької філософії.

Завдяки особливому місцю в давньогрецькій філософії Сократа, Платона та Аристотеля, в ній виділяють досократівський період, період класичної грецької філософії, період еллінізму, який змінився періодом неоплатонізму. Ці періоди корелюють із історичними подіями в старогрецькому світі. Давньогрецька філософія почала складатися в грецьких полісах-колоніях. Після завоювань Олександра Македонського грецька культура поширилася на завойовані країни, започаткувавши таким чином елліністичний період. В епоху римського панування грецька та римська культура й філософія значною мірою зрослися.

З поширенням християнства грецька філософія почала втрачати свій вплив. Після падіння Західної Римської імперії почалася епоха Середньовіччя, в яку здобутки грецької філософії були втрачені європейською культурою, однак твори грецьких мудреців були збережені в ісламських країнах, і повернулися в Європу на початку 2 тисячоліття. Попри те, що ісламська філософія зберегла для людства філософські твори греків, її ставлення докорінно змінилося з часів Аль-Газалі.

Досократіки.

Перші школи старогрецької філософії відомі під назвою натурфілософських, оскільки в основі їхнього вчення лежали міркування про те, як влаштований світ. Ці школи були вільними об'єднаннями, в яких навколо мудреця-вчителя збиралися однодумці та учні з вільних громадян полісів. Пошуки істини часто приймали форму філософських диспутів. Характерною рисою тих часів були мандрівні мудреці, завдяки яким відбувався обмін філософськими ідеями. Відомості про думки найбільш ранніх філософів Стародавньої Греції збереглися в основному в переказах авторів пізніших століть. Для творів грецьких філософів характерний виклад у вигляді діалогів, що породило поняття «діалектика».

Мілетська школа.

Першою з натурфілософських шкіл була Мілетська школа (6 століття до н. е.), заснована Фалесом. Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з єдиного речового начала, яке вони називали стихією. Ця первісна стихія втілює в собі основну рису світу речей — його безперервне становлення. Первісною стихією Фалес вважав воду. Його послідовник Анаксимандр брав як основу всього сущого хаотичне «безмежне» (апейрон), що рухається одвічно й укладає в собі протилежні начала, з яких складаються світи. Анаксимен вважав, що ця безмежна і невизначена стихія є повітрям: всі речі утворюються з нього шляхом згущення і розрідження; воно оживляє все своїм диханням як душа. До натурфілософського напрямку належала низка філософів 5 століття (Гіппон, Ідей, Діоген Аполлонійський).

У 5 столітті до н. е. виникли космогонічні і натурфілософські вчення, які виділяли не одну, а кілька першооснов усіх речей. Ці першооснови перебувають у постійному русі й взаємодії. Таке вчення Емпедокла, який в якості початкових приймає незмінні чотири стихії: вогонь, повітря, воду і землю. Об'єднання і розпад сполучень цих стихій дією любові та ворожнечі призводять до виникнення і загибелі речей; любов і ворожнеча виступають як нематеріальні причини руху. У вченні Анаксагора у якості причини і рушія змін висувається нематеріальний всеосяжний розум. Поряд із ним Анаксагор стверджував існування безлічі матеріальних елементів, носіїв різних якостей, — «гомеомерій», які містять в собі, кожна по-своєму упорядкована, всі якості речей.

Вчення Геракліта Ефесського трактують, особливо з позицій марксизму-ленінізму, як яскравий зразок ранньої діалектики давньогрецької філософії. У дусі уявлень іонійської натурфілософії про загальну мінливість усіх речей Геракліт розвинув вчення про вічно живий вогонь як універсальне першоджерело, про боротьбу протилежностей, в якій знаходить згоду та постає єдиний узгоджений космос. Єдність, яка є ніщо інше як боротьба протилежностей, — це логос, слово, вічний закон космосу.

Піфагорійство.

Іншою ранньою школою давньогрецької філософії був піфагореїзм (заснований Піфагором у 6 столітті до н. е.). Коли мудреці з мілетської школи шукали речове, матеріальне першоджерело світу, піфагорійці на перший план ставили закон, логос, започаткувавши ідеалістичний напрям у філософії. Першооснову цього закону вони бачили в натуральних числах. Спочатку речі ототожнювалися з числами, пізніше числа осмислювалися як принципи і причини речей. Число є основою будь-якої міри, гармонії і пропорційності. У ньому здійснюється синтез єдності і множини. Поряд із безмежним піфагорійці приймали межу, а Всесвіт розглядався як гармонійне поєднання протилежних начал через число. Послідовники Піфагора — Філолай, Архит, Лісій, Евріт та інші філософи 5-4 століття побудували своєрідну систему музично-математично-астрономічної космології, яка, розвиваючись впродовж двох століть існування піфагорейської школи, була потім багато в чому успадкована платонівською Академією.

Елейська школа.

Елейська школа (6-5 століття) наголошувала на незмінності першооснови світу й на позірності змін у ньому у вченні про вічність істинно-сущого буття. Засновником елейскої школи був поет Ксенофан з Колофона. Закінчену форму вчення еліатів отримало у Парменіда, який навчав про істинно-суще як про єдине, вічно-незмінне, нерухоме буття, яке не може ні утворюватися з нічого, ні перетворюватися в ніщо. Є одне позитивне буття, небуття ж немає, а тому воістину немає безлічі речей, немає походження і знищення і немає руху, бо вони передбачають небуття у просторі (порожнечу) і в часі. Множинний світ чуттєвих відчуттів сам по собі неістинний. Мелісс і Зенон (5 століття до н. е.) розвинули це вчення у полемічній формі. Відомі апорії Зенона розкривають суперечності, притаманні самим поняттям множини, величини, місця, руху.

Атомізм.

Представники школи атомізму Левкіпп і Демокрит з Абдери (5-4 століття до н. е.) поклали в основу всього сущого атоми, що рухаються у порожнечі. Атоми, будучи незмінними, вічними, непроникними і неподільними, розрізняються за розміром та формою і цим зумовлюють усю різноманітність явищ. Демокрит проводив думку про причинний порядок усіх явищ, про можливість досягти достовірного знання, відмінного від суб'єктивних думок. Він синтезував у своєму вченні великий обсяг сучасних йому природно-історичних знань, розробив етичне вчення, яке справило згодом вплив на Епікура.

Софісти.

У 5 столітті до н. е. філософська думка Греції концентрувалася в Афінах, які стали після греко-перських воєн економічним, політичним та культурним центром всієї Еллади. В цей час розвиток демократичних установ зумовив необхідність підготовки освічених людей, що володіють технікою політичного і судового красномовства, обізнаних у питаннях політичного життя. З'явилися вчителі таких знань, яких називали софістами. Софісти популяризували філософію, просунули вперед риторику (Горгій), граматику і стилістику (Продік), міркували про мораль у законах і політичних установах (Гіппій, Фрасімах та інші). Філософський напрям, який називають софістичним, характеризувався еклектизмом і скептицизмом. Це було пов'язано з тим, що попередні течії грецької філософії, вводячи першооснову сущого, в якій реалізується єдність космосу, приводили до думки про те, реальний світ зовсім не такий, яким людина його бачить і відчуває. Першоджерела ранніх грецьких філософів не давали можливості пізнання реальності. Пізнання мінливого світу явищ дає тільки враження, думку про світ. Софісти, які розглядали саме чуттєвий світ у його проявах, повинні були прийти до висновку про відносність уявлень людини про природу. Мірою всіх речей стає людина, її сприйняття і оцінка, як учив Протагор (5 століття до н. е.). Це призвело до скептичного ставлення до людського знання взагалі та до спроб еклектичного комбінування стародавніх космологічних систем.

Класична грецька філософія.

Сократ.

Новий період давньогрецької філософії почався з Сократа (5 століття до н. е.), думки якого відомі у переказі Платона. Сократ не переймався питаннями космології, але, з іншого боку, відкинув релятивізм софістів і переніс дослідження у моральну область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому. Самопізнання є початок мудрості і справжньої людської діяльності, теоретичної та практичної. Викриваючи уявне знання, Сократ відшукував універсальний початок розумного пізнання. Він стверджував моральну гідність людини як вільно-розумної істоти, що повинна здійснювати вищу правду.

Сократ не заснував школи, але його послідовники, які по-різному тлумачили його вчення, заснували низку філософських шкіл після його смерті (так звані, сократичні школи, 4 століття до н. е.). Мегарська школа, заснована Евклідом Мегарським (Евбулід, Алексин, Діодор Крон), розвинула формальну діалектику Сократа. Той самий характер мала елідо-еритрейська школа (засновник Федон Елідський). Антисфен заснував школу кініків, Арістіпп — кіренську школу. Для обох останніх характерне заперечення можливості і корисності розумного пізнання, обмеження філософії практичною мудрістю. Вищу мету, з якою слід узгоджуватися, вони розуміли по-різному. Кініки бачили її в чесноті, яка полягала у самовизволенні від пристрастей і потреб (апатія), кіренаїки — у насолоді (Арістіпп) або у відсутності страждань (Гегесій). Найплідніший розвиток сократівська ідея досконалого розуму як джерела істинного знання отримала у вченні Платона, де вона перетворилась в умоглядний ідеалізм.

Платон.

Вчення Платона є синтезом досократівського напрямку давньогрецької філософії (піфагорійці, Геракліт, Парменід), який прагнув осмислити мінливий і множинний світ явищ як всеосяжну єдність буття, і вчення Сократа про довершений розум. Центральним для філософії Платона є світ вічних, незмінних ідей, який єдиний є насправді реальним. Цілокупність ідей, яка в своїй єдності виступає як вище, справжнє буття є основою для пізнання. Ця цілокупність ідей втілюється у вигляді множинного чуттєвого світу, зв'язуючись з іншою першоосновою — відносним небуттям. Небуття — умова реалізації світу ідей у світі явищ, але останній, народжений і тому несе в собі небуття, вже не є справжнім. Істинність, як і саме існування, він отримує лише завдяки причетності до ідей. Людське пізнання пояснюється причетністю до цієї сущої істини душі людини, яка, будучи безсмертною, хоча і схильною до кругообігу, спочатку споріднена вищому буттю. Світ, як його бачить людина, є тільки відображенням справжнього реального світу, театром тіней, хоча до свого народження людина мала повне знання про реальний світ ідей. Пізна