Загальна характеристика судження 4 страница

Номінальне визначення — визначення, завдяки якому з'ясовується ім'я, яким позначаються відповідне поняття і денотат.

Одними з найпоширеніших видів визначень є явні й неявні.

Явне (експліцитне) визначення — визначення, яке у своїй структурі містить як дефінієндум (визначуване поняття), так і дефінієнс (визначаюче).

Найпоширенішим серед цього типу є визначення, відоме під назвою визначення через найближчий рід і видову ознаку.

Розрізняють такі види названих визначень: атрибу-тивно-реляційні, генетичні та операційні.

В атрибутивно-реляційних визначеннях видовою є специфічна ознака, яка мислиться у визначуваному понятті (очевидно, що саме цей різновид явних визначень називають визначенням через найближчий рід і видову ознаку). Наприклад: «Іменник — це частина мови, яка означає назву предмета і відповідає на питання прямого чи непрямих відмінків».

У генетичних визначеннях як видову ознаку розглядають спосіб походження, створення, конструювання предметів, які мисляться у визначуваних поняттях. Наприклад: «Бісектрисою кута називається промінь, який виходить з його вершини, проходить між його сторонами і ділить кут навпіл».

В операційних визначеннях видовою ознакою є посилання на операцію, з допомогою якої можна розкрити зміст відповідного поняття, а в результаті — розпізнати предмети, які мисляться в цьому понятті, відрізнити їх від усіх інших. Так, кислоту можна визначити як речовину, яка надає лакмусу червоного кольору.

Атрибутивно-реляційні визначення широко застосовують у більшості наук, зокрема гуманітарних; генетичні та операційні, — як правило, в математиці, фізиці, хімії тощо.

Неявне визначення — визначення, в якому відсутні чітко окреслені ліва та права частини визначення (дефінієндум і дефі-нієнс), які в явних визначеннях перебувають у відношенні тотожності.

Зміст поняття в них встановлюється на основі системи відношень, у яких воно перебуває з іншими поняттями в контексті.

Найчастіше вживаними є звичайні контекстуальні й аксіоматичні визначення.

Контекстуальне визначення — визначення, в якому контекстом виступає звичайний уривок будь-якого тексту.

Так, натрапивши вперше на термін «агностик» у філософській літературі, часто можна здогадатися про зміст відповідного поняття з цього тексту, не звертаючись до філософських словників чи енциклопедій.

Аксіоматичне визначення — визначення, в якому контекстом виступає сукупність положень якої-небудь теорії, які не потребують обгрунтування, оскільки достовірність їх вважається й так зрозумілою і прийнятною.

Прикладом цього може бути визначення деяких Фундаментальних понять у геометрії — поняття точки, прямої тощо.

Правила визначення понять

Побудова визначення регулюється такими правилами:

1. Права і ліва частини визначення повинні бути співмірними, тобто обсяг правої частини повинен бути рівним обсягу лівої.

Порушення правила співмірності визначення спричиняє помилки «надто широкого визначення» і «надто вузького визначення». Перший вид названої помилки виникає за відсутності у визначаючому понятті ознак, специфічних для визначуваного поняття. Наприклад: «Судження — це форма мислення». Дане визначення «надто широке», оскільки у визначаючому понятті «форма мислення» відсутні специфічні, притаманні лише судженню ознаки, які відрізняють його від інших форм мислення — поняття та умовиводу. Збіднення змісту визначаючого поняття призводить до розширення його обсягу і неспівмірності визначення.

2. Визначення не повинно містити в собі кола.

Приклад «зачарованого кола» у визначенні: «Логічне — це правильне мислення». Щоправда, це визначення буде помилковим за умови, що йому передувало пояснення правильного мислення як логічного.

Різновидом «зачарованого кола» є «тавтологія», або логічна помилка, яку називають ще «те саме через те саме». Наприклад: «Ліберал — це людина, яка має ліберальні погляди»; «Люди — це люди»; «Війна є війна». Треба зазначити, що принаймні деякі з подібних висловів (зокрема, два останні з наведених) мають певний смисл, щоправда, швидше образний, ніж понятійний.

3. Визначення має бути ясним за змістом, тобто не містити в собі двозначності чи полізначності. Правило ясності визначення є виявом закону тотожності. Воно часто порушується тоді, коли замість теоретичних, понятійних визначень вдаються до образних, художніх засобів, характерними рисами яких є інакомовність, багатозначність, символічність.

4. Визначення повинно бути стверджувальним. Це правило належить не стільки до необхідних умов правильного мислення, скільки до побажань. Так, на за питання «що таке демократія?» учений-фізик, не по грішивши проти істини, може відповісти: «Заявляю з усією відповідальністю, що «демократія» не належить до понять фізики». Оскільки це судження містить гранично бідну інформацію, воно не може вважатися визначенням. Хоча звідси не випливає, що будь-яке заперечне судження не може відігравати роль визначення. Як відомо, математичні науки іноді вдаються до заперечних визначень.

Діяти доводиться за відсутності понятійного знання про предмети, тому звертаються й до інших засобів пізнання, які лише нагадують визначення понять. Йдеться насамперед про характеристику, портрет, опис, порівняння, вказівку тощо.

До перелічених засобів іноді звертаються і за умови наявності поняття про відповідний предмет. Річ у тім, що в деяких практичних ситуаціях не обійтися без знань неістотних властивостей пізнаваних предметів, які, не відображаються в поняттях. Спробуйте розпізнати людину, яку потрібно зустріти, скажімо, на вокзалі великого міста, маючи про неї лише поняття, тобто знаючи лише істотні й загальні ознаки. В той же час знання неістотних ознак — статі, віку, специфіки зовнішності, одягу і навіть речей, які вона матиме, — дадуть змогу її впізнати.

Чим же відрізняється визначення поняття від перелічених засобів пізнання? У понятті, як відомо, відображаються істотні, загальні ознаки предметів і явищ, а в перелічених засобах пізнання можуть розкриватися як істотні, так і неістотні ознаки. Щоправда, в одних із названих засобів пізнання акцент робиться на істотних ознаках (характеристика), в других — як на істотних, так і на неістотних (портрет, опис), а в третіх, — як правило, на неістотних ознаках.

Значення операції визначення поняття

Завдяки операції визначення поняття розкривають його зміст і в такий спосіб з'ясовують істотні й загальні властивості відповідних предметів та їх імена. Це Дає можливість відрізняти мислимі в понятті предмети ВІД усіх інших, навіть подібних, від яких вони відрізняються принаймні деякими істотними властивостями.

Поняття є результатом тривалого процесу пізнання, його підсумком. Як своєрідні «комори знань», вони тривалий час формуються і наповнюються. Деякі з понять мають багатотисячну історію формування. Прикладом таких понять можуть бути категорії матерії та свідомості (духу), добра і зла, прекрасного і потворного. Завдяки все новим і новим визначенням поняття уточнюються шляхом виявлення нових істотних ознак відповідних предметів і вилучення з них неістотних.

Як не парадоксально, але потреба у визначенні понять часто виникає ще на початковому етапі пізнання відповідних предметів. Про це переконливо писав Г. Плеханов у «Листах без адреси». В таких випадках доводиться звертатися до так званих робочих визначень, які, зазнаючи певних, іноді істотних, змін у процесі наукового дослідження, набувають статусу наукових.

Важко перебільшити роль визначень понять у навчальному процесі. Так, знання тих чи інших слів, термінів ще не свідчать про наявність відповідних понять. Тому викладачам усіх дисциплін доводиться постійно перевіряти наявність понятійних знань, звертаючись до учнів з такими запитаннями: «Який зміст має поняття... (скажімо, «метафора»)?», або «Дайте визначення поняття метафори», або «Які ознаки мисляться в понятті «метафора»?», або «Що таке метафора?», «Що називають метафорою?».

До визначення понять час від часу змушена звертатися кожна людина.

Для роздумів

Визначення поняття. Сучасне вчення про поняття не можна вважати досконалим хоча б тому, що існує принаймні п'ять його визначень. Одне з найпоширеніших визначень поняття вже було назване: поняття — це форма мислення, з допомогою якої відображається множина предметів у їх істотних і загальних ознаках.

Згідно з другою точкою зору, поняття тлумачаться як ціла система знань. Таке розуміння поняття йде від Гегеля. Прикладом такого розуміння поняття може бути твердження про те, що К. Маркс створив поняття капіталізму як системи.

Третя точка зору зараховує до понять і ті уявлення, які позначаються словами-іменниками. Подібна точка зору неявно підтримується чи не всіма авторами підручників з логіки. Так, аналізуючи структуру судження, вони називають поняттями суб'єкт і предикат цієї форми мислення навіть за тих умов, коли ні автор цих суджень, ні людство ще не знають усіх істотних ознак тих предметів, про які йдеться в судженні. Зрозуміло, що люди судять і про те, сутності чого вони не знають. Але як же узгодити визнання таких «непонятых понятий» [17] з визначенням понять як форм мислення, в яких відображаються істотні ознаки речей?

Представники четвертої точки зору фактично ототожнюють поняття з тими судженнями, в яких розкривається сутність тих чи інших предметів або явищ. При цьому вони ігнорують те, що поняття є специфічною формою мислення (поряд із судженням і умовиводом). Звичайно, поняття є результатом тривалого процесу пізнання. Йому передують відповідні судження (і навіть умовиводи). Завдяки судженням розкривають зміст і обсяг понять (йдеться про операції визначення та поділу понять). Та все це не може бути достатньою підставою для ототожнення понять і суджень.

П'ята точка зору йде від Г. Фреге: поняття розглядається як одномісний предикат. Зазначимо, що статус понять іноді поширюється і на сферу будь-яких предикатів (подібне розуміння цього терміна зумовлене специфікою формалізованої мови математичної логіки, а саме — числення предикатів).

Поняття — це форма мислення чи форма мислі? Поняття традиційно вважається формою мислення. І для цього є деякі підстави, оскільки воно є необхідною ланкою руху знань до істини. Проте є підстави і для того, щоб поняття розглядати як форму мислі (думки), оскільки воно є результатом пізнання, думкою про предмет чи множину предметів. Логік Є. Войшвілло вважає поняття формою мислі, думки.

З приводу досконалості терміна (імені) «поняття». На нашу думку, термін «поняття» є проявом русизму. Він походить від слова «понимать» (українське — «розуміти»). Правда, оскільки він прижився в українській мові, то, може, й не варто шукати йому українського відповідника, проте ігнорувати цей факт не можна.

Предмет об'єктивної дійсності — поняття — слово (ім'я). Чи не найскладнішою в теорії поняття є проблема «тришаровості» гносеологічного феномену: предмет думки (денотат) — думка (смисл, поняття) — слово (ім'я). Ці «шари» часто не розрізняють навіть деякі люди високої інтелектуальної культури. Подібних помилок можна було б навести безліч. Так, даючи інтерв'ю кореспондентові газети, яка зараз називається «Независимость», відомий український учений заявив, ніби в Україні немає поняття «діяч культури». А в радіопередачі з Луганська йшлося про відсутність поняття «милосердя» в нашому суспільстві. Поняття «діяч культури» і «милосердя», безумовно, у нас є, але там, де вони (поняття) і мають бути: у свідомості людей та відповідних словниках і енциклопедіях. Безсумнівно, що автори цих висловів мали на увазі відсутність в Україні не понять, а відповідних реалій — діячів культури і виявів милосердя. Та це їх не виправдовує. Речі завжди треба називати своїми іменами.

Ще кілька слів про цей же «тришаровий» феномен. Оскільки під денотатом розуміють сам об'єктивний предмет, а не його образ, то не тільки мислимі ознаки, а й мислимий предмет, образ денотата (тобто і зміст, і обсяг поняття) маються на увазі під терміном «смисл». Тому поняття «зміст поняття» і «смисл поняття» (або власне поняття) треба розрізняти. Більше того, предмет пізнання має безліч властивостей, як істотних, так і неістотних, і всі вони закріплюються за одним і тим самим іменем. Отже, в понятті, закріпленому за певним ім'ям, мисляться тільки істотні ознаки (згідно з його визначенням). Тому смисл як образ денотата з будь-якими його властивостями не вичерпується (принаймні, ые завжди вичерпується) відповідним поняттям, його змістом. Треба зазначити, що національна мова як система наукових термінів, що несе понятійно-змістовне навантаження, тяжіє до інтернаціоналізму, а як носій невичерпного сенсу предметів і явищ, їх неоднакових цінностей для різних націй, зокрема їх переносного сенсу, має унікальний характер і становить собою нічим не заміниму цінність.

Поняття помилково ототожнюються не лише з об'єктивними явищами, які в них (поняттях) відображаються, а й зі словами, якими вони позначаються. Так, у новому довіднику з українського правопису читаємо: «окремо пишеться... частка НЕ зі словом, з яким вона не становить одного поняття, а є лише запереченням...» [76]. Твердження, ніби слово (з часткою НЕ чи без неї) може становити собою поняття, рівносильне наполяганню на тому, ніби заміж можна видати..., скажімо, дівчаче плаття. Поняття і слово не просто не одне і те саме. Більшої відмінності, ніж та, що існує між поняттям (ідеальне явище) і словом (матеріальне), не існує. Тому ототожнювання слова з поняттям (за формою буття) є чи не найбільшою гносеологічною помилкою.

Одним із проявів логіко-гносеологічних помилок є нечітке розрізнення властивостей і ознак, а то й ототожнювання їх. Так, у філософському енциклопедичному словнику властивість визначається як така сторона предмета, яка зумовлює його відмінність чи спільність з іншими предметами і проявляється в його відношенні до них [83], а в логічному словнику-довіднику аналогічно визначається поняття ознаки: «Ознака — все те, в чому предмети, явища подібні один до одного або в чому вони відрізняються один від іншого» [44]. На нашу думку, властивості — це все те, чим предмети подібні один до одного чи відрізняються між собою, а ознаки — образи властивостей, знання властивостей, які (знання) ми використовуємо для того, щоб відрізнити (чи ототожнити) відповідні предмети. Іншими словами, речі мають властивості, а поняття — ознаки, в яких відображаються властивості. До того ж речі мають не лише властивості, а й зв'язки та відношення, які, будучи пізнаними, виконують аналогічну гносеологічну функцію — дають можливість розрізняти речі чи ототожнювати їх. «Зміст» речей — властивості. Зміст думок про речі — понять — ознаки.

Істотні та неістотні властивості й ознаки. Властивості речей і ознаки понять, як зазначалось, ототожнюють. Та чи виправдано це? За змістом — так. В істинних думках зміст ознак загалом збігається зі змістом відповідних властивостей. За формою буття властивості (матеріальне) в принципі відрізняються від ознак (ідеальне). Істотними є внутрішні, опосередковані, необхідні властивості речей, без яких вони не існують. А істотними ознаками можуть бути і знання неістотних властивостей, оскільки істотні ознаки, як їх традиційно визначає логіка, є сукупністю ознак, кожна з яких необхідна, а всі разом достатні для того, щоб відрізнити одні предмети від інших. Поняття необхіднос-и Достатності у цьому визначенні не детермінуються самою сутністю речей, вони орієнтовані на здатність до виконання певної гносеологічної функції. Так, оскільки з усіх живих істот лише людина має м'яку мочку вуха, то знання цієї неістотної для людини властивості служить істотною ознакою поняття «людина», оскільки дає можливість відрізнити людину від нелюдини.

Істотні властивості речей як необхідні є завжди загальними, тому немає потреби окремо вказувати на їх загальність. На загальність неістотних ознак треба неодмінно вказувати, оскільки, лише будучи загальними, відображені в понятті неістотні властивості речей можуть дати змогу відрізнити мислимі речі від усіх інших.

Види понять. Непослідовності у класифікації понять. Невже і в науці, яка навчає, як здійснювати поділ, якими правилами при цьому треба керуватися, яких помилок слід уникати, трапляються помилки? Трапляються, і нерідко. Кому не відомий поділ понять на одиничні, загальні та нульові, який здається бездоганним? І справді, чому б не поділити поняття, взявши за основу поділу ту обставину, скільки предметів мислиться в поняттях — один, більше одного чи жодного (нульовий клас). Проте така мислена операція суперечить правилам поділу понять. По-перше, тут порушено правило однієї основи поділу, оскільки названі різновиди понять одержані внаслідок використання двох основ: перша — один предмет мислиться в понятті чи більше, а друга — існують (чи існували) мислимі в поняттях предмети чи ні. По-друге, члени поділу тут не виключають один одного, оскільки нульові поняття можуть бути як одиничними («ріка, в яку впадає Дніпро»), так і загальними («відьма», «русалка»). Отже, тут необхідно вдаватися до двох самостійних поділів. Обравши за основу поділу ознаку наявності чи відсутності існування предметів, які мисляться в поняттях, останні можна поділити на відповідні два різновиди. І ці ж таки поняття (всі поняття) можна поділити на два види залежно від того, один предмет мислиться в понятті чи більше, не беручи до уваги проблему існування чи не існування цих предметів. До речі, розуміння неправильності традиційного поділу понять на загальні, одиничні й нульові ускладнюється і недосконалістю терміну «нульові», який потребує уточнення. Можливо, обсяг цих понять слід назвати уявним (рос. — «мнимый»), а не нульовим.

Не вельми переконливим є і твердження, ніби основою поділу понять на конкретні й абстрактні є специфіка їх змісту, і тільки змісту (не кажучи, що всі поняття є абстрактними, і терміни «абстрактний», «конкретний» у формальній логіці мають умовний характер). Адже загальноприйнято, що в так званих конкретних поняттях мисляться і певний обсяг (носії змісту), і зміст, а в абстрактних поняттях роль обсягу виконує їх зміст. Так, обсягом поняття щирості є всі вияви щирості, а змістом цього поняття є знову-таки та сама щирість. Іншими словами, у цьому поділі береться до уваги специфіка не тільки змісту, а й обсягу.

Певні труднощі викликає поділ понять на співвідносні й безвідносні. Оскільки більшість понять є підпорядкованими родовим, то їх часто вважають співвідносними. Аті поняття, що не мають родових, — гранично широкі за обсягом (категорії) — зіставляють з парними їм: якість співвідносять з кількістю, сутність — з явищем тощо.

Невдалими, на нашу думку, єтерміни, якими позначають деякі види понять — «позитивні поняття» і «негативні поняття». Скажімо, поняття «злочинець», згідно з традиційною термінологією, є позитивним поняттям, а «незлочинець» — негативним.

Явно помилковим є поділ понять на загальні, одиничні, нульові та збірні. Те, що «нульові» є членом іншого поділу, зазначалося вище. Подібне треба зауважити й про ще один «зайвий член поділу» — «збірні». Основою поділу понять на збірні та незбірні є не кількість предметів, які в них мисляться, а фізична структура тих предметів, які мисляться в поняттях як елементи їх обсягу. До того ж тут порушено правило операції поділу понять, згідно з яким члени поділу повинні виключати один одного, адже збірні (як і нульові) можуть належати як до одиничних, так і до загальних. Можуть належати збірні й до нульових понять («сузір'я, яке не існує і ніколи не існувало»), звідки випливають відповідні висновки.

Види несумісних понять. Поділ несумісних понять на співпідпо-рядковані, протилежні і суперечні не відповідає правилам операції поділу понять. Насамперед треба зазначити, що всі несумісні поняття є співпідпорядкованими, оскільки вони порівнянні, а останні належать до одного й того ж роду. Несумісні поняття об'єктивно за своєю специфікою поділяються на дві (не три!) групи, які істотно відрізняються між собою. Будучи співпідпорядкованими певному родовому поняттю, одні з них перебувають між собою в нейтральному відношенні, а інші — в певному протистоянні, антагонізмі. Кількість перших (нейтральних співпідпорядкованих) понять може бути різною — від двох до нескінченності, а кількість других (антагоністичних співпідпорядкованих) лише два. Названі види понять можна в свою чергуй на іншій основі поділити на відповідні підвиди. Зокрема, антагоністичні співпідпо-Рядковані традиційно поділяються на протилежні й суперечні.

Немає чіткості й у визначенні класифікації. Одні автори відносять її до особливого виду поділу (складного, багатоступеневого), а інші протиставляють класифікацію поділу як «фізичне» упорядкування речей мисленому їх упорядкуванню. Проте таке протиставлення невиправдане. По-перше, логіка безпосередньо не цікавиться упорядкуванням речей. І це зрозуміло, адже логіка — наука про мислення, а не про предмети об'єктивного світу. А по-друге, будь-якому упорядкуванню речей передує їх мислене упорядкування, яке часто є операцією поділу понять. Вважати класифікацією такий поділ, основою якого є ознака (чи ознаки) високого рівня істотності, не можна, оскільки тоді довелося б відмовитися від поділу класифікацій на штучні та наукові, і, мабуть, під класифікацією треба розуміти систему поділів.

Є деякі суперечності й між традиційним розумінням операції визначення понять та їх (визначень) поділом на реальні й номінальні. Справді, якщо під визначенням поняття розуміти операцію з розкриття його змісту, то номінальні визначення не можна кваліфікувати як власне визначення, оскільки в них не розкривається зміст. Щоб уникнути цієї суперечності, визначенням необхідно вважати логічну операцію, завдяки якій розкривається зміст поняття або з'ясовується ім'я, яке позначає це поняття (і відповідний денотат).

СУДЖЕННЯ

Загальна характеристика судження

Судження — форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами.

Так, у судженні «Ця троянда червона» розкривається належність відповідної ознаки троянді, а в судженні «Ця троянда не червона», навпаки, заперечується наявність у неї названої ознаки. В судженні «Ссавці належать до хребетних» множина ссавців включається до ширшої множини — «хребетних», а в судженні «Комахи не належать до ссавців» обсяг першого поняття виключається з обсягу другого. В усіх цих випадках судження можна розглядати і як форму мислення, яка відображає відношення між обсягами понять — сумісні вони чи несумісні, а якщо сумісні, то в якій формі сумісності перебувають — у відношенні тотожності, пе-рехресності чи підпорядкування. У першому випадку троянду включають до множини червоних, а в другому, навпаки, виключають із цієї множини.

Відображаючи належність чи неналежність певної ознаки предметові думки (належність чи неналежність однієї множини предметів до іншої), судження тим самим співвідноситься з відповідною об'єктивною реальністю, а тому воно неодмінно є або істинним, або хибним1. В істинному судженні думка про предмет і думка про його ознаку пов'язані відповідно до того, як цей предмет і його ознака пов'язані в дійсності. В хибному судженні, навпаки, те, що перебуває у зв'язку, роз'єднується, а те, що в дійсності є роз'єднаним, поєднується. Так, у судженні «Сталін — великий гуманіст» поєднується непоєднуване, оскільки Сталін причетний до знищення мільйонів людей. А заперечне судження, в якому суб'єкт і предикат проголошуються несумісними поняттями «Українці не нація», теж не відповідає дійсності.

Формальна логіка абстрагується від діалектики абсолютного і відносного в істині. Вона виходить з абсолютного протиставлення істинних і хибних суджень, розглядаючи кожне з них або як істинне і тільки істинне, або як хибне і тільки хибне (тризначна логіка, крім «істини» і «хиби», припускає і третю можливість — «невідомо»).

Істинність і хибність судження називають їх логічними значеннями. Кожне судження має логічне (іс-тиннісне) значення, тобто неодмінно є або істинним, або хибним. Перевіркою істинності змісту суджень займаються науки, до предметної сфери яких належать предмети того чи іншого судження. Так, істинність чи хибність судження «Сума кутів трикутника дорівнює ста вісімдесяти градусам» належить до компетенції геометрії, а істиннісне значення судження «Б. Хмельницький — видатний політичний діяч українського народу» — до компетенції історичної науки.

Структура судження

Кожне судження має певну структуру (будову, зв'язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає — властивості чи відношення між предметами.

Судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивості в того чи іншого предмета, називаються судженнями про належність, або атрибутив-ними. Наприклад: «Ссавці — хребетні»; «"Три" — просте число».

Судження, в яких стверджується чи заперечується наявність відношення між двома і більше предметами, називають судженнями про відношення, або релятивними. Наприклад: «Сім менше дев'яти»; «Рівне знаходиться західніше від Києва».

Просте атрибутивне судження містить суб'єкт, предикат і зв'язку.

Суб'єкт судження — поняття про предмет думки.

Предикат судження — поняття про ту властивість предмета думки, наявність якої у ньому стверджується чи заперечується.

Суб'єкт судження позначається буквою S, предикат судження — Р. Суб'єкт і предикат називаються термінами судження. Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, який існує між предметом думки і відповідною властивістю. Вона вказує на належність чи неналежність предметові думки тієї властивості, яка мислиться в предикаті. Зв'язка виражається словами «є», «належить», «не є», «не належить» тощо.

Слова, якими позначається зв'язка, часто випускаються. Так, у судженні «Прикметник є самостійною частиною мови» зв'язка має місце і виражена словом «є», а в судженні «Люди — примати» слово «є», яке виражає зв'язку судження, пропущено.

Треба чітко розмежовувати поняття «предмет судження» і «суб'єкт судження». Предмет судження — Це реальний предмет, про який ідеться в судженні, а суб'єкт судження — поняття про реальний предмет, який виступає предметом судження.

Терміни судження є логічними змінними, а зв'язка •— логічною постійною. Вдаючися до символічних позначень елементів атрибутивного судження, його можна записати у вигляді такої формули: S є (не є) Р.

Релятивні судження (судження з відношеннями) відображають найрізноманітніші відношення між предметами. Вони також мають суб'єктно-предикатну форму і описуються з допомогою формул: xRy; R (х, У)\ Я (х, у, г) тощо. Судження з відношенням, що має структуру aRb, складається із суб'єктів а і Ь, які є ло-ічними змінними, і предиката R, який виражає відділення між предметами думки і є логічною постій-ою. Отже, властивості й відношення, які відобража-ься в поняттях, виступають як предикати. Властивості окремих предметів (або множин), відображені в судженні, називаються одномісними предикатами. Оскільки відношення мають місце між двома і більше предметами (або множинами, які складаються з будь-якого числа предметів), то їх називають багатомісними предикатами (двомісний — R (а, Ь), тримісний — R (а, Ъ, с)). Порядок понять-суб'єктів у релятивному судженні впливає на їх (суджень) істинність. Так, судження «Львів знаходиться західніше від Києва» є істинним, а судження «Київ знаходиться західніше від Львова» — хибним.

Пропозиційна функція

Деякі твердження не належать ні до істинних, ні до хибних, а тому їх не можна вважати судженнями. Наприклад: «х < у»; «х — геометрична фігура»; «х знаходиться південніше від у». Ці та подібні вирази перетворюються на судження тільки тоді, коли на місце змінних (х, у) підставляють імена об'єктів відповідної предметної сфери. Підставлена замість логічної змінної така логічна постійна перетворює вираз із не-визначеним логічним значенням на істинне чи хибне судження. Якщо в першому прикладі («х < у») іксу надати значення «8», а ігреку — «9», одержимо істинне судження «8 < 9».

Пропозиційна функція — твердження, в якому йдеться про певну властивість предмета чи відношення між предметами за невизначеності самого предмета (предметів).

Судження і речення

Судження, як і будь-яка інша форма мислення, ідеальне за своєю природою, а тому існує лише в матеріальній оболонці речення. Граматичною формою судження є двоскладне розповідне речення. Питальні й спонукальні речення, як правило, не виражають судження. Про це свідчить хоча б те, що думку, виражену питальним чи спонукальним реченням, не можна чітко охарактеризувати як істинну чи хибну.

Хоча судження перебуває в органічному зв'язку з реченням (судження поза реченням не існує), не можна абсолютизувати цей зв'язок, а тим більше ототожнювати судження з реченням. Судження — явище ідеальне, а речення — матеріальне. Судження — категорія логіки, а речення — граматики. Судження має загальнолюдський характер, а речення містить бодай деякі моменти національної специфіки. І, нарешті, структурна відмінність. Якщо просте судження містить три елементи — суб'єкт, предикат і зв'язку, то речення може складатися з невизначеної кількості членів. Якщо виходити з того, що мова обслуговує мислення і лише його, то така структура речення здається нічим не виправданою. Проте мова виконує й інші функції, зокрема виражає ставлення людини до навколишнього світу і свого буття. Щоб збагнути органічний зв'язок речення із судженням, необхідно взяти до уваги такі дві обставини: по-перше, речення (розповідне двоскладне) складається з групи граматичного підмета і групи граматичного присудка; по-друге, простий дієслівний присудок завжди можна перетворити на іменний складений, і при цьому з'явиться зв'язка «є». Перебудувавши речення в такий спосіб, ми одержимо тричленну структуру — групу логічного підмета, групу логічного присудка і зв'язку, яка виокремиться у відносно самостійну структурну одиницю. Така перебудова речення наблизить його будову до будови судження. Яка з названих груп (група граматичного підмета чи група граматичного присудка) виражає суб'єкт судження (логічний підмет), а яка — предикат (логічний присудок), можна визначити лише за контекстом або за логічним наголосом в акті мовлення. Предикат судження (логічний присудок) завжди виражається наголошеною групою слів — або групою граматичного підмета, або групою граматичного присудка. Це пояснюється тим, що в процесі пізнання головним питанням, як правило, є те, якою властивістю наділити предмет думки, що йому присудити (звідси — «присудок»). Це особливо переконливо виявляється в полеміці, коли опоненти, говорячи про одне і те саме (тому група слів, яка позначає предмет думки, і не наголошується), але наділяючи його різними властивостями, підвищують голос саме на тій групі слів, яка характеризує предмет думки, тобто виражає предикат судження.