Народна педагогіка про мету, принципи, форми і методи виховання

ЛЕКЦІЯ 2. Народна педагогіка українців як цілісна виховна система

1. Народні уявлення про чинники формування особистості.

2. Народна педагогіка про мету, принципи, методи і форми виховання.

3. Основні компоненти української народної педагогіки, їх характеристика.

Народні уявлення про чинники формування особистості

Життєвий досвід і спостереження свідчать, а наука доводить, що спадково передаються лише певні фізичні ознаки (будова тіла, колір очей, шкіри, волосся), природні задатки якихось здібностей, на жаль, і деякі хвороби. Таким чином, народна педагогіка визнає спадковість як важливий чинник, що суттєво впливає на формування особистості. При цьому слід зазначити, що народ не вірив у фатальну спадкоємність (і від поганого народжується гарний, і від гарного — поганий чоловік).

Іншим важливим чинником впливу на особистість народна педагогіка вважає середовище: сім'я дитини, взаємини в сім'ї, її матеріальний стан та цінності, які є пріоритетними; звичаї і традиції; близьке і широке соціальне оточення. Сім'я приймає дитину, яка з'явилася на світ. І від батьків багато залежить, якою буде дитина, якою людиною вона виросте. Залежність характеру дитини від середовища, домашнього оточення, побутових умов знайшла своє відображення у багатьох українських народних прислів'ях і приказках. Наприклад:

Про вплив спадковості: Яблуко від яблуні далеко не котиться.

Який стук — такий грюк.

Яке коріння — таке й насіння.

Яке зіллячко — таке ц сім'ячко.

Від лося — лосята, від свині — поросята.

Про вплив середовища: В ріп`яхи зайдеш —ріп'яхів наберешся.

Яка гребля — такий млин,

який батько — такий син.

Могутнім чинником формування особистості народна педагогіка визнає виховання, і в першу чергу, виховання прикладом. Про це свідчать такі народні афоризми: Добрий приклад кращий за сто слів. Бурчання наскучить, приклад научить.

Саме ж виховання в народній педагогіці розглядається як перша суспільна потреба (Камінь шліфують, а людину виховують). Давня народна українська притча: «Якщо твої плани розраховані на рік — сій жито, якщо на десятиліття — саджай дерево, якщо на віки — виховуй дітей».

Зверніть увагу на зміст поняття «виховання» з точки зору народної педагогіки:

=> виховувати — означає вирощувати дитину, навчаючи її правил поведінки, даючи освіту, впливаючи на культурний розвиток, світогляд;

=> вихователь — людина, яка навчає, прищеплює навички поведінки, формує погляди, стежить за поведінкою дитини, коригує її;

=> вихованець — дитина, що виховується;

=> вихований — чемний, ввічливий, той, хто пристойно поводиться;

=> вихованість — уміння гарно поводитися.

Народна педагогіка основними чинниками впливу на формування особистості визначає спадковість людини, середовище, в якому вона живе, та виховання.

Народна педагогіка про мету, принципи, форми і методи виховання

Зміст виховання народна педагогіка трактує як процес формування особистості й підготовки її до активної участі у виробничому, суспільному і духовному житті. У конкретному розумінні зміст виховання має забезпечити формування досконалої людини з міцним здоров'ям, розумом, людською гідністю та іншими людськими доброчинності, з високою працездатністю, у якої є бажання мати щасливу сім'ю.

Глибокі знання без людяності нічого не варті, більше того — вони шкідливі (Знання без людяності - це меч у руках безумця).

Основу існування суспільства, людини народ вбачав у праці. Дитині треба працювати щодня з того моменту, як вона навчилася тримати ложку в руці. Народне виховання вимагає привчати дітей до самообслуговування, спільної з батьками трудової діяльності на городі, у господарстві тощо. Головним обов'язком народних вихователів було мудре застереження людини від необачних кроків.

Практика народного виховання передбачає формування в кожної людини моральних оцінок з позиції добра і справедливості. Усна народна творчість розглядає Добро і Зло як антиподи, віддаючи беззастережну перевагу першому (Добре роби — добре й буде. Хто людям добра бажає, той і собі має. Від добра добра не шукають. Добре діло роби сміло. До доброї криниці стежка утоптана).

Добро і Зло — це моральні категорії, в яких дається позитивна і негативна оцінка людям, явищам, подіям. Добро розглядається як морально-позитивне у мотивах діяльності людини, зло — як негативне.

У давнину на Русі слово «добрий» мало значення «міцний», «сильний». Не випадково одного з билинних багатирів — захисників землі Руської називали Добринею. Відомий всім вислів «добрі молодці» характеризує силу, міць, порядність тощо. У давньоруській мові слово «доброта» означало «краса». Згодом «добрий» стало означати «багатий». І лише пізніше «добрий» набуло значення «душевний», «лагідний». У народі поняття добра і зла пов'язується з такими важливими категоріями, як людина, рід, діло, доля, душа, серце та ін. У стародавніх іменах Доброслав, Добромисл теж не випадковою є перша частина. Називаючи так дітей, батьки вірили, що вони матимуть добру і світлу долю.

У колядках, побажаннях, примовках люди зичили один одному саме Добра. Коли зустрічалися, казали: «Добрий день!», «Доброго здоров'я». Коли прощалися, говорили: «У добрий час», «На добраніч», Цей звичай зберігся і дотепер.

У народі завжди існував звичай платити добром за добро. І той, хто чинив добрі справи, завжди досягав бажаного. Лагідну, щедру людину називали «добродій». Сьогодні, звертаючись з повагою до будь-якої спільноти, ми кажемо: «Шановні добродії...». У народі існували десятки прислів'їв, пов'язаних з поняттям Добра (Темного лугу калина, доброго роду дитина). Про давність і важливість категорії „добро» свідчить те, що в сучасній літературній мові налічується понад 50 слів із коренем «добр» (доброчесний, доброчинний, добропорядний, доброзичливий, добротний...). Свої морально-етичні норми народ створював та вдосконалював протягом багатьох століть, але завжди головними були любов до Батьківщини, рідного краю, знання свого родоводу, прагнення до вільної праці, ствердження ідеалів добра та краси, високих рис громадянства. Людиною високоморальною в народі вважали того, хто доброчесний, правдивий, шляхетний. Головними виховними засобами було виховання в сім'ї (взаємини між батьками, їх поведінка, вчинки, праця), а також фольклор, народні звичаї, вірування, мистецтво, ремесла, промисли тощо. З колискового віку дитині прищеплювали любов до пісні, уснопоетичної творчості, адже в них відбито постійні прагнення народу до всього кращого. До того ж народна творчість, досить добре поєднуючись з дитячою психологією, з дитячим світом, вчить мріяти, оптимістично приймати дійсність, бачити добро і зло, естетично виховує, дає певні знання. Практика сімейного виховання спрямовувалася на формування таких якостей, як гостинність, миролюбність, дружба. Народна мораль застерігала від нещирості, хитрості, скупості, нечесності (Хитрощами довго не проживеш). У практиці народного виховання стало загальновизнаним привчати дітей слухати дорослих, виконувати вимоги батьків, піклуватися про хворих, калік, сиріт. Велика увага приділялася формуванню почуття честі, шани до хліба як основи життя.

Важливе місце в народній виховній практиці належить прилученню дітей до прекрасного. Дівчат змалку вчили вишивати, ткати, доглядати за квітами, співати, танцювати. Хлопці вчилися гончарству, різьбі по дереву. Формуванню естетичних смаків дітей сприяли календарні та обрядові свята.

На одному з перших місць у народному вихованні було піклування про здоров'я та фізичний розвиток дітей (Нема щастя без здоров`я) Народне виховання вбачало запоруку здоров'я у праці, рухові, свіжому повітрі, воді.

Народна мудрість говорить: «Дитина — гість у нашому домі». Адже з'явившись на світ, дитина проведе в сім'ї своїх батьків не такий уже довгий час: років 20 — 25. А потім буде жити своїм життям. Тому й виховання зводиться до того, щоб підготувати її до самостійного життя. Підготовка дитини до самостійного життя і праці, прагнення навчити кожного бути людиною — основна мета народної педагогіки. Досягнення її зводиться до бажання батьків мати добрих дітей.

Українська етнопедагогіка відзначає, що батьківське, родинне виховання завжди орієнтується на певні правила, норми, переконання, які сьогодні мають наукову назву — принципи виховання. Народна педагогіка рекомендує дотримуватися певних правил у вихованні дітей. А саме: прояв гуманізму в стосунках дорослого і дитини, врахування вікових, статевих та індивідуальних особливостей дітей, виховання працею, єдність вимог і поваги до дитини, послідовність і систематичність виховного впливу на дитину тощо.

Гуманізм стосунків дорослого з дитиною в народній педагогіці визначає глибоко доброзичливе ставлення, повагу їхньої гідності. Споконвіку в народі з високим піднесенням говорять про дітей, про необхідність виховувати їх з любов'ю: Як грибочки ростуть діточки. Сонце освітлює землю, а діти — сім'ю. Дитятко для матері і батька — як сонечко у віконечку.

Народна мудрість вважає, що людина як частина природи, має підпорядковуватися законам її розвитку. У процесі навчання та виховання необхідно враховувати не лише анатомічні, фізіологічні, психічні й вікові особливості дітей, а й національні, регіональні та статеві особливості. Навчати і виховувати дітей різних національностей одним способом, усіх однаково, «під одну гребінку» не можна, бо це суперечить законам розвитку природи дітей, змісту і характеру культурно-історичного досвіду кожного народу.

Велике значення у вихованні людини має праця. Священне право на вільну працю народ виборював століттями, а в праці відстоював свою честь і гідність. Ось чому в народі вартість людини вимірювалась передусім її ставленням до праці. І не випадково основу народної педагогіки становило трудове виховання (Бджола мала, а й та працює. Діло майстра величає. Гірко поробиш — солодко з'їси). Навіть народження дитини народною свідомістю сприймалося як прихід на світ нового трудівника чи трудівниці. Вже з малих років батьки привчали дітей до посильної праці (самообслуговування, прибирання кімнат, догляд за рослинами та тваринами тощо).

Основними формами виховання дітей у народі завжди були: індивідуальний догляд дорослого за дитиною; виховання дітей у сім'ї, їх участь в об'єднаннях однолітків; залучення дітей до праці, дотримання обрядів і традицій, проведення свят.

Основним критерієм вихованості людини є її вчинки і поведінка (На дерево дивись як родить, а на людину — як робить).

Про того, хто говорить одне, а робить інше в народі осудливо кажуть: «Говорить вздовж, а живе впоперек».

Яскравим підтвердженням схильності оцінювати вихованість дитини насамперед за її поведінкою, може бути українська народна казка «Сім дочок».

...Було у матері сім дочок. Одного разу вона поїхала у гості до сина. Повернулася додому аж через тиждень. Коли увійшла до хати, дочки почали говорити, як вони скучали за нею.

«Я тужила за тобою, як маківка за сонячним променем», — сказала перша дочка. «Я чекала тебе, як суха земля чекає краплини води», - промовила друга.

„Я плакала за тобою, як маленьке пташеня плаче за пташкою», - сказала третя. «Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітів», щебетала четверта. «Ти снилась мені, як сняться троянді краплини води», — промовила п'ята.

„Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка», — сказала шоста.

А сьома дочка промовчала. Вона зняла з ніг матері взуття і принесла вимити ноги...

Як же забезпечити вихованість дитини? У виховній практиці мають місце своєрідні способи впливу на дитину, що мають наукову назву — методи. Серед методів виховання в народній педагогіці на перше місце поставлені ті, які формують поведінку, тобто все те, що нагромаджує життєвий досвід дитини: уклад життя дитини, вправляння і привчання, виконання доручень і обов’язків, чіткий розпорядок дня, ігри, забави, заохочення, застереження, зауваження, осуд, метод природних наслідків (насмітив – прибери), покарання, показ, особистий приклад тощо.

Зверніть увагу на те, як народна мудрість говорить про способи пливу на дітей:

Хто рано встає, тому Бог дає. Кінець діло хвалить. Де гра, там і радість. Вола в'яжуть мотузком, а людину словом. Хто дітям потане, той сам плаче.

Яке в пелюшках, таке і в капелюшках. Вчи дитину в малості, щоб спочив у старості. Не навчив у пелюшках, не навчиш і в подушках. Не сьорбай з ложки, заїди будуть. Не сідай на куток стола, бо заміж не вийдеш

У народі користувалися делікатними методами заохочення і покарання. Щоб дитина зрозуміла, що вона вчинила недобре, застосовувалися жартівливі примовки: «Чим ви, хлопці, вдома втираєтеся?» — «Батько рукавом, мати подолом, а я на печі сохну!» Або: «Ой піч моя піч! Коли б я на тобі, а ти на коні, славний з мене був би козак», «Як подивитися, то всі люди брешуть, одні тільки ми правди не кажемо ».

Як міра покарання застосовувалося і биття дітей, проте погляді на це явище були різними (Добрі діти доброго слова послухають, а лихі і дрючка не бояться. Рідна мати високо замахує, а помалу б'є.)"

Таким чином, мета виховання — навчити кожного бути людиною, у виховній практиці українців досягається завдяки дотриманню таких важливих положень, як гуманізм взаємодії з дітьми, природовідповідність виховання й орієнтація на вік, стать та індивідуальні особливості дитини, виховання працею, єдність вимог і поваги до дитини, послідовність і систематичність виховного впливу на дітей. А також шляхом використання індивідуальних і колективних форм роботи з дітьми, широкого розмаїття способів впливу на дітей, які відшліфовувалися протягом багатьох років і передавались із покоління в покоління.