Розвиток утопічних жанрів в історії англійської літератури: від Т.Мора до О.Хакслі.

Історія утопічної думки нараховує не сторіччя, а вже тисячоліття. Питання, яким повинно бути найкраще за устроєм суспільство, було актуальним і 2 тисячі років назад, таким залишається і сьогодні. Вперше проблему устрою ідеального людського суспільства поставив і намагався розв’язати давньогрецький філософ Платон /427-347 рр. до н.е./ в діалогах “Держава”, “Політик”, “Закони” та інших.

Назву літературному жанру утопії дав Т. Мор, який написав невелику книжечку про устрій держави, що не існує і не існуватиме ніде і ніколи. Твір Т.Мора вважають зразком класичної утопії.

УТОПІЯ - це докладний та послідовний опис уявленого локалізованого в часі та просторі суспільства, побудованого на основі альтернативної соціально-історичної гіпотези та організованого як на рівні інститутів влади, культури, так і на рівні взаємин між людьми, суспільства більш досконалого, ніж суспільство, в якому живе автор. Таким чином, моделювання суспільного устрою, за умови просторової або часової дистанції між суспільством, в якому живе автор, і суспільством-метою, яку не можна охопити розумом людини, виступає основною ознакою утопічного твору.

Більшість утопічних творів, написаних за останнє століття, втрачають риси класичної утопії, оскільки в ХХ ст. змінюється саме ставлення до утопії. Ця думка дуже точно висловлена М.Бердяєвим: “Виявилось, що утопії значно ближче до їхньої реалізації, ніж здавалось раніше. І тепер стоїть болюче питання: як уникнути їх повного здійснення. Утопії стають реальністю... Життя рухається до утопій. І відкривається, можливо, нове століття мрій інтелігенції та культурної еліти про те, як уникнути утопій, як повернутись до неутопічного суспільства, менш “досконалого”, але більш вільного суспільства”. Аналіз стану цивілізації засвідчував: розвиток людства на шляхах науково-технічного прогресу негативно впливає на корені моралі. Ця ідея є провідною в антиутопіях ХХ ст.

АНТИУТОПІЯ - це твір, в якому відтворюється образ майбутнього згідно законів класичної утопії, однак з негативною оцінкою самої можливості реалізації утопії. Антиутопія - це карикатура на утопію з метою висміяти та зганьбити саму ідею вдосконалення, утопічну настанову взагалі. Роман О.Гакслі “Дивний новий світ” - це зразок антиутопії, автора лякає неможливість передбачення соціальних наслідків технологічної революції, пришестя майбутнього бездуховного раю.

ДИСТОПІЯ - це твір, в якому подається модель ідеально поганого суспільного устрою. Сучасна дистопія викриває утопію, описує результати її реалізації, при цьому точкою відрахунку стає сьогодення, негативні процеси, що тривають зараз і посилюватимуться в майбутньому. Романи Є.Замятіна “Ми” та Дж. Орвела “1984” є зразками роману-дистопії, модель описаного ними суспільства походить від неприйняття сучасного суспільства, точніше, соціалістичної держави.

В поетиці антиутопії та дистопії ХХ ст. простежуються спільні риси: такий твір можна умовно поділити на два розповідних пласти: перший - ґрунтовний опис певного типу суспільства, його устрою, звичаїв, політики; другий - динамічний розвиток сюжетної лінії. Герой роману негативно ставиться до існуючого режиму, намагається чинити йому опір. Любовна колізія лише підсилює трагічний фінал. І антиутопія, і дистопія користуються прийомами гротеску, алегорії, пародії, тобто сатиричними прийомами.

В антиутопії „Чудовий новий світ” (1932) О. Гакслі відтворює далеке майбутнє як закономірний результат розвитку вад та прорахунків сучасності в поєднанні з реалізацією утопічних устремлінь - досягається за допомогою подвійного соціально-історичного часу та стяжіння часів. „Класичною” дистопією в англійській літературі є роман “1984” Дж.Орвела (1948). На перший погляд, опис майбутнього суспільства в “1984” не має нічого спільного з ідеальними картинами “чудового світу” чи Єдиної Держави: виснажений, обірваний натовп вештає між рядами занедбаних будівель, від котрих тягне смаженою на прогірклому маслі капустою чи зіпсованим клозетом. Велич держави тут не свідчить про добробут пересічного громадянина. Саме ця риса твору давала ґрунт для різноманітних тлумачень жанру “1984”, зокрема характеристики його як дистопії. Без сумніву, описуючи Океанію, Орвел мав на увазі сталінську систему в її потенційному розвитку. Але не лише її. Мова йде про систему, яка методично вбиває особистість і зміцнює ідеологію та владу. Це може бути і влада Старшого Брата, і Благодійника, і безликої бюрократії, і ідеологія сталінізму, і доктрина расового чи національного панування, і комплекс агресивної технократії. Світ, змальований Оруелом, може набувати різноманітних втілень. Але завжди це така система, де передбачається повна нівеляція особистості та абсолютизм влади, що визнає власну істинність та відкидає будь-які діалоги. Подібне зміщення акцентів, наявне у творі Дж.Орвела на відміну від Є. Замятіна і О. Гакслі, свідчить про те, що в різні періоди два основних жанротворчих елементи - зображення моделі умовного суспільства через гротескне відображення реальних негативних тенденцій та через заперечення існуючих утопічних ідеалів - при обов’язковій наявності обох, витісняють один одного на задній план. У Дж. Орвела домінуючим є мотив футуроспективного пародіювання вад та пороків існуючої тоталітарної системи. Але це і невід’ємна риса всіх “класичних” антиутопій. Утопія від Мора до Велса народжувалась з теорій. Антиутопія нашого часу була покликана до життя його реаліями.